9.1. Особливості правової охорони природного середовища міст та інших населених пунктів

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку Україна є урбанізованою державою, на території якої налічується 460 міст, 885 селищ міського типу та 28377 сільських населених пунктів[120], де розташована значна частина промислових підприємств (понад 80 %), що формують основне техногенне навантаження на навколишнє природне середовище.

Комплексне уявлення про забезпечення правової охорони природного середовища міст та інших населених пунктів формується шляхом узагальнення екологічного, містобудівного, санітарного законодавства, законодавства про охорону здоров’я та іншого спеціального законодавства. Так, охорона урбанізованого природного середовища та його природних компонентів регулюється Законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» «Про основи містобудування», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» «Про архітектурну діяльність», «Про Генеральну схему планування території України» від 7 лютого 2002 року, «Про благоустрій населених пунктів», «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року, «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах» та інші законодавчі акти. Особливе місце у містобудуванні посідає Земельний кодекс, Закон «Про землеустрій» та інші акти земельного законодавства, які регламентують використання земель в межах населених пунктів для потреб містобудування, з урахуванням їх ресурсово-екологічної цінності як простору поселення, природного ресурсу життєдіяльності та екологічної умови життєзабезпечення.

Питома вага серед нормативно-правових актів щодо правової охорони природного середовища міст та інших населених пунктів містяться у підзаконних актах. Важливими серед них «Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», постанова Верховної Ради України «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів», постанова Кабінету Міністрів України «Про містобудівний кадастр» та інші нормативно-правові акти.

До нормативно-технічних документів, регулюючих окремі питання охорони навколишнього середовища при плануванні та забудові населених пунктів, відносяться державні будівельні норми і стандарти у сфері містобудування, а саме: наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів», Державні будівельні норми – Містобудування: планування і забудова міських і сільських поселень (ДБН 360-92), затверджені наказом Держкоммістобудування України та інші акти.

Навколишнє середовище населених пунктів складається з двох частин: штучної і природної. Саме у такому сенсі термін «навколишнє середовище» розглядається в Модельному законі про охорону навколишнього середовища, прийнятому Радою Європи в 1994 році. Руйнівна дія штучним середовищем, створеним людиною, середовища природного створює екологічні проблеми. Гармонійна взаємодія штучного і природного середовища означає екологічне благополуччя. Законодавство про охорону урбанізованого природного середовища спрямоване на підтримку екологічного благополуччя в населених пунктах.

Виходячи із змісту ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», урбанізоване природне середовище є сукупністю природних і природно-соціальних умов та процесів місць масового проживання населення в їх взаємозв'язку, що безпосередньо впливають на здоров'я людини. Це природний комплекс населених пунктів (довкілля населених пунктів). Правова охорона урбанізованого природного середовища в містах та інших населених пунктах є сукупністю правових засобів, спрямованих на забезпечення сприятливого і безпечного стану навколишнього природного середовища в населених пунктах.

Особливістю правової охорони урбанізованого природного середовища є однотипний набір чинників в різних населених пунктах і стандартизований арсенал правових засобів управління вказаними чинниками. Найбільш поширеними негативними чинниками є: забруднення атмосферного повітря шкідливими речовинами, підвищений рівень шуму і вібрації, порушення природних ландшафтів, засмічення водних ресурсів, порушення тектонічних і сейсмічних процесів, забруднення і руйнування ґрунтів, порушення санітарного режиму побутовими і виробничими відходами, руйнування зелених зон, ризик виникнення надзвичайних екологічних ситуацій природного і техногенного характеру, радіаційне, хімічне і бактеріологічне забруднення і інші негативні чинники.

Правові засоби управління негативними чинниками включають: екологічні вимоги по плануванню і забудові населених пунктів, їх впорядкуванню, забезпеченню правового режиму зелених, санітарно-захисних і інших охоронних зон, нормування рівня шуму і скиду шкідливих речовин в навколишнє середовище стаціонарними і пересувними джерелами, правове забезпечення розробки регіональних і локальних екологічних програм, забезпечення санітарного режиму населених пунктів, охорону земель, вод і атмосферного повітря в населених пунктах, забезпечення радіаційної безпеки населення, підтримка системи реагування на надзвичайні екологічні ситуації, екологічний моніторинг навколишнього середовища населених пунктів, міжнародна співпраця у сфері забезпечення сприятливого і безпечного середовища, юридична відповідальність за порушення заходів правової охорони урбанізованого природного середовища та інші заходи.

Правовий режим охорони урбанізованого природного середовища – поняття більш широке, ніж правовий режим охорони окремих природних об'єктів і комплексів, що є елементами цього середовища.

Разом з особливостями правової охорони природних компонентів урбанізованого середовища, що відносяться до однотипних негативних чинників і правових заходів управління цими чинниками, можна виділити також особливості правової охорони урбанізованого природного середовища, пов'язані з диференціацією негативних чинників і правових заходів управління цими чинниками. Ці особливості полягають в тому, що, не дивлячись на спільність екологічних проблем для всіх населених пунктів, конкретний набір негативних чинників і гострота їх прояву є особливими для кожного населеного пункту. Крім того, населені пункти сільського типу мають екологічні проблеми, відмінні від екологічних проблем міст, а гострота прояву негативних чинників в крупних містах, як правило, вище за таку в малих містах.

Особливістю правової охорони природного середовища населених пунктів є зміщення тягаря правового регулювання від центру на місця. Іншими словами, правова охорона їх природного середовища здійснюється, як правило, місцевими нормативними актами, а на державному рівні встановлюються лише загальні нормативи, вимоги, зразки і моделі управління негативними чинниками. Тому, не дивлячись на спільність екологічних проблем населених пунктів, конкретний набір правових засобів управління негативними чинниками в різних населених пунктах різний і обумовлюється як матеріально-технічними можливостями населеного пункту, так і особливостями інтенсивності негативних чинників в даному населеному пункті.

Концепція встановлює, що сталий розвиток населених пунктів є соціально, економічно і екологічно збалансований розвиток міських і сільських поселень, спрямований на створення їх економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного та наступних поколінь на основі раціонального використання природних ресурсів, технологічного переоснащення і реструктуризації підприємств, удосконалення соціальної, виробничої, транспортної, комунікаційно-інформаційної, інженерної, екологічної інфраструктури, поліпшення умов проживання, відпочинку та оздоровлення, збереження та збагачення біологічного різноманіття та культурної спадщини. Виходячи з наведеного визначення, заходи з охорони природних компонентів урбанізованого середовища є складовою частиною державного механізму забезпечення сталого розвитку населених пунктів.