7.2. Еколого-правова освіта та її значення для формування еколого-правової культури

Еколого-правова освіта як екологічна функція держави – самостійний напрям діяльності у сфері правового регулювання використання природних об’єктів та охорони навколишнього природного середовища.

Право громадян на одержання екологічної освіти закріплено в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». У ст. 7 вказаного Закону зазначено, що підвищення екологічної культури суспільства і професійна підготовка спеціалістів забезпечуються загальною обов’язковою комплексною освітою та вихованням в галузі охорони навколишнього природного середовища, в тому числі в дошкільних дитячих закладах, в системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. Екологічні знання є обов’язковою кваліфікаційною вимогою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього природного середовищ.

Відповідно до ст. 17 Природоохоронного закону, організація екологічної освіти й екологічного виховання громадян покладена на Кабінет Міністрів України. Одночасно ст. 19 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», організація екологічної освіти та екологічного виховання громадян віднесена до компетенції виконавчих і розпорядчих органів місцевих рад. Таким чином, однією з форм всеосяжної реалізації екологічної функції є організація екологічної освіти та проведення екологічного виховання на усіх освітніх рівнях, що забезпечує його безперервний та системний характер.

З метою створення сталої системи екологічної освіти необхідно впровадити викладання основ екологічних знань в усіх середніх та вищих навчальних закладах, незалежно від їхнього профілю, а також піддати екологізації інші навчальні дисципліни.

Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2020 року, затверджені Законом України від 21 грудня 2010 року, передбачають відповідне освітнє та наукове забезпечення формування і реалізації національної екологічної політики, зокрема розроблення методологічних основ та запровадження безперервної екологічної освіти, що сприятимуть успішній реалізації національної екологічної політики. Такі її складові, як екологічна освіта для сталого розвитку, програма екологічної освіти в рамках державних освітніх програм для дошкільних навчальних закладів, для загальноосвітніх навчальних закладів та вищих навчальних закладів, програми післядипломної освіти та курсової перепідготовки фахівців, є критерієм успішності реалізації стратегії. Випереджаючими темпами має розвиватися всеохоплююча екологічна просвіта та виховання підростаючого покоління шляхом підтримки діяльності позашкільних закладів освіти, еколого-натуралістичних центрів та природничих секцій центрів дітей та юнацтва.

Еколого-правове виховання та еколого-правова освіта, як частини екологічного виховання й освіти, ґрунтуються на наступних принципах: всезагальності екологічного виховання й екологічної освіти та їх поширення на все населення країни, з урахуванням індивідуальних та професійних інтересів, особливостей освітнього рівня окремих соціальних груп та стану довкілля у місцевості чи території; комплексності здійснення екологічного виховання й екологічної освіти в системі навчання, з урахуванням науково-обґрунтованих методичних вимог; безперервності процесу навчання, у тому числі на рівні перепідготовки кадрів та підвищення кваліфікації. Останнє має самостійне значення в системі екологічного виховання й освіти та безпосередньо пов’язано з професійною підготовкою керівників і фахівців.

Важливе значення для цілеспрямованого впливу на світогляд та формування екологічної свідомості має діяльність заповідників і національних природних парків України. Основні напрями діяльності цих установ стосовно організації та проведення еколого-освітньої і виховної роботи відбиті в Положенні про еколого-освітню діяльність заповідників і національних природних парків.

Головними напрямками екологічної освітньо-виховної діяльності цих установ є: формування на базі заповідників і національних природних парків регіональних, національних і міжнародних центрів підготовки кадрів у сфері еколого-освітньої та виховної роботи; ведення природоохоронної пропаганди; здійснення навчально-методичної та науково-дослідної роботи з шляхом створення і реалізації спільних еколого-освітніх програм і проектів, з різними установами й організаціями природоохоронної спрямованості; організація масових еколого-освітніх заходів; співробітництво із спільними та міжнародними еколого-освітніми організаціями.

В системі еколого-правової освіти та формування еколого-правової культури суттєве значення має соціальна екологія – відносно нова комплексна наука і навчальна дисципліна. Соціоекологія є теоретичною базою для будь-якої практичної діяльності в сфері раціонального використання природних об’єктів та охорони природних ресурсів. Вона забезпечує оволодіння знаннями закономірностей взаємодії суспільства з природним середовищем. Соціоекологія формує відповідне уявлення про роль і місце людини у навколишньому середовищі, усвідомлення необхідності раціонального та ефективного природокористування, підвищення рівня екологічної свідомості громадян, особливо молодого покоління. Саме з цим пов’язано ведення обов’язкового навчального курсу «Основи соціоекології» для підготовки фахівців за усіма спеціальностями.

Екологічна й еколого-правова освіта є безперервним процесом передачі інформації та обновлення знань щодо стану та змін навколишнього середовища. Цей процес продовжується протягом усього життя людини і суспільства. Особливу актуальність він набуває стосовно молоді і студентів, від діяльності яких у майбутньому залежить забезпечення якості довкілля. На це звертається увага в Положенні про Всеукраїнську науково-методичну раду з екологічної освіти та виховання дітей та учнівської молоді, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України № 284 від 13 травня 2003 року. Згідно з вказаним Положенням, основними завданнями ради є: забезпечення розробки теоретичних і методологічних засад екологічної освіти та виховання, формування екологічної свідомості та екологічної культури учнівської молоді; здійснення науково-методичної координації діяльності навчальних закладів з екологічної освіти та природоохоронної роботи з дітьми та учнівською молоддю; сприяння оновленню змісту, форм і методів екологічної освіти та виховання в загальноосвітніх, професійно-технічних, дошкільних та позашкільних навчальних закладах України; поширення й популяризація інноваційного досвіду та здобутків педагогічної науки в сфері екологічного виховання; здійснення керівництва екологічною та природоохоронною роботою з дітьми та учнівською молоддю; сприяння реалізації концепції екологічної освіти в Україні.

Ступень інформованості про вимоги природоохоронного законодавства, зміст і обсяг професійних знань щодо правової охорони навколишнього природного середовища мають бути розроблені з урахуванням особливостей професійної діяльності. Юристи мають одержати глибокі знання природоохоронного законодавства і практики його застосування. За допомогою еколого-правової освіти забезпечується рішення загального завдання – екологізації юридичної освіти та підготовки юристів-екологів. В даний час екологічне право є обов’язковою (нормативною) навчальною дисципліною і викладається студентам усіх юридичних навчальних закладів.

Слід зазначити особливу значимість формування у студентів правознавчої спеціальності стійких еколого-правових поглядів, прогресивного еколого-правового світогляду, оволодіння навичками вирішення сучасних еколого-правових питань на різних рівнях. Вони готуються до державно-правової служби та прийняття свідомих і виважених рішень щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Це необхідно враховувати при складанні навчальних програм, у змісті яких мають відбиватися сучасні тенденції розвитку екологічного законодавства і права, потреби держави в юристах-екологах вищої кваліфікації. Вони обумовлюють потреби у введенні нових курсів і спецкурсів для майбутніх юристів, що спеціалізуються у галузі екологічного законодавства і права.

Складною проблемою впровадження еколого-правової освіти є підготовка кадрів в системі засобів масової інформації. Журналісти мають володіти не тільки сформованим еколого-правовим світоглядом, а і глибокими правовими й екологічними знаннями, що забезпечують здатність швидко висвітлювати екологічну проблематику, адекватно роз’яснювати її населенню, формувати відповідну суспільну думку, показувати правові шляхи вирішення екологічних конфліктів. За своїм змістом підготовка журналістів має бути близької до підготовки юристів-екологів.

Екологічне навчання молоді вимагає міждисциплінарного підходу та міжпредметної координації. У даний час назріла необхідність екологізації дисциплін, досліджуваних у вищій школі, що мають «виходи» до охорони довкілля і стосуються проблем взаємодії суспільства з природним середовищем. Потребує посилення екологічної спрямованості гуманітарні науки, також психолого-педагогічної підготовки молоді і студентів.

Комплексний характер діяльності стосовно охорони навколишнього природного середовища охоплює усю цілісну систему, що включає екологічну, ідеологічну, етичну, психологічну та правову підсистеми. Фахівці, безпосередньо зайняті вивченням стану природи та дослідженням наслідків використання її ресурсів (біологи, географи, геологи, фахівці аграрних, інженерно-технічних закладів), мають володіти достатніми знаннями про систему природоохоронного законодавства, а в залежності від спеціальності – поглибленими знаннями щодо окремих правових інститутів.

Підготовка фахівців інженерних спеціальностей, які будуть працювати у сфері виробництва, пов’язаного з потенційно шкідливими речовинами (хімічне, металургійне, енергетичне, будівельне, технологічне), мають одержати знання: про правове регулювання викидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище; про встановлені законодавством гранично допустимі концентрації шкідливих речовин і гранично допустимі викиди; про заборони у сфері господарської діяльності, що спричиняє чи може спричинити шкідливий вплив на навколишнє середовище та здоров’я населення; про види та заходи юридичної відповідальності за порушення встановлених законодавчих вимог.

У ряді випадків стандарти освіти, у тому числі у сфері охорони навколишнього природного середовища, визначені міжнародними нормами. Це має місце, наприклад, при підготовці фахівців із судноплавства та морегосподарського комплексу. Представники гуманітарних спеціальностей (філологи, історики, філософи, соціологи, педагоги) мають одержати загальні еколого-правові знання з метою їхнього поширення серед широких прошарків населення, виховання дбайливих та ощадливих відносин до природних об’єктів та їх ресурсів, заснованих на вимогах чинного законодавства. У цьому зв’язку необхідним є введення курсу «Основ екологічного права» для студентів неюридичних факультетів за спеціальними програмами, головними завданнями яких є: вивчення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; оволодіння механізмами його реалізації на рівні базової освіти; формування відповідного рівня еколого-правової свідомості^[108] тощо.

Для підвищення професійної підготовки фахівців на природних факультетах доцільним є введення окремих еколого-правових спецкурсів, наприклад, правового регулювання біологічного, хімічного чи фізичного захисту довкілля, медичного та ветеринарного законодавств тощо. Удосконалювання еколого-правової освіти наполегливо вимагає: відповідної наукової й навчально-методичної бази; систематизації та відображення сучасних підходів у навчальній літературі; створення оптимального навчально-методичного забезпечення сприйняття еколого-правових явищ, специфіки їх відображення в екологічному законодавстві; усталення логічно послідовної та зрозумілої системи екологічного права; обґрунтування теоретичних положень захисту та реалізації екологічних прав громадян.

Формування системи еколого-правових знань створює передумови для оволодіння природоохоронними навичками. Однак еколого-правові знання й еколого-правова свідомість не тотожні. Відомо, що для того, щоб знання ввійшло в систему домінуючих потреб, мотивацій, соціальних очікувань та ціннісних орієнтацій особистості, воно повинно бути сприйнято на почуттєвому рівні. Тільки таким шляхом погляди, переконання та почуттєві сприйняття в системі екологічної освіти і виховання стають структурним компонентом екологічного світогляду людини і громадянина.