<<
>>

2.2. Філософія освіти і правова соціалізація юристаяк суб’єкта культури

Взаємозумовленість культури й освіти очевидна. Важливим напрямом у розвитку України як правового суспільства є підготовка юристів з високою загальною та професійною культурою, здатних до філософського осмислення цілісності людського буття і його культури.

Отже, йдеться про сучасну філософію освіти і соціалізацію юриста як суб’єкта культури.

В Україні вперше видано навчальний посібник “Філософія сучасної освіти” (1996 р.). Його автор — доктор філософських наук В.Лутай зазначає, що останнім часом у системі освіти України створюються кафедри і наукові відділи, перед якими стоїть завдання здійснити наукову розробку питань у галузі філософії освіти. Реалізація цього завдання актуалізується тим, що реформування системи освіти в Україні відбувається в умовах гострої еконо­мічної кризи, швидкої зміни світогляду, який був панівним у пе­ріод тоталітаризму, відродження національної культури. Це вимагає відповіді на запитання: які філософсько-світоглядні ідеї треба взяти як загальнотеоретичні засади розбудови освіти в Україні, як трансформувати їх в сучасних умовах і як краще впровадити їх в усі сфери педагогічної діяльності [202, с.7]. Спробою відповісти на поставлене запитання є аналіз автором філософських ідей педагогіки гармонійної цілісності, педоцен­тризму, релятивізму, плюралізму, холізму, синергетики, діалогу культур та ін.

На уточнення поняттєво-термінологічного апарату філософії освіти спрямовані дослідження С.Черепанової [387; 389; 390; 391]. Так, у статті “Філософія освіти: творчість як полікультурний діалог” філософія освіти розглядається як “сукупність світоглядних теорій (ідей), які визначають тип особистості, методологію виховання та навчання”, а одним із концептуальних положень філософії освіти в Україні вважаються “гуманістично-світоглядні по­лікультурні орієнтації на творчість у навчально-виховному процесі” [384, с.126].

Творча продуктивна людська діяльність здійснюється на засадах суб’єктивних відносин, полікультурного діалогу, виявляючись у нових матеріальних і духовних цінностях суспільного значення...

творчість — продуктивна культурно-іннова­ційна діяльність, а її результат — прирощення суспільного прогресу [391, с.130].

У статті “Діалогіка життєтворчості як методологічна основа сучасної філософії освіти” С.Черепанова наголошує, що “на межі тисячоліть особливо актуалізується проблема усвідомлення (на різних рівнях — державному, суспільному, особистісному) цілісності людства і його культури, а головне — цінності людського життя. Відтак, провідними у розвитку сучасної філософії освіти доцільно розглядати полікультурну і життєтворчу парадигми з імманентним їм гуманістичним змістом, який орієнтує на творчу самореалізацію особистості в системі “людина — нація — світ” [387, с.11].

Цілком аргументованими є твердження автора щодо освіти як способу буття людини та концептуального значення для її реформування ідей філософії серця (П.Юркевич, Г.Сковорода), краси людини (Ф.Прокопович), філософії життя (В.Діль­тей), життєвого світу (Е.Гуссерль), волі до життя (А.Шопенгауер, Ф.Ніц­ше), сучасних досліджень з педагогіки та психології життєтворчості [387, с.13–14].

“Категорія “життя”, — пише С.Черепанова, — у його творчій самореалізації визначає сучасну педагогічну стратегію. Кожна особистість неповторна у власній життєтворчості, рефлексії над змістом і сенсом буття. Людина упродовж життя виконує певні соціальні ролі, отже, її самореалізація пов’язана з досягненням творчих здобутків, які виявляються у цих соціальних ролях. У грецькій філософії відомий феномен “акме” у значенні “вершина”, “розквіт”, який у XX ст. трансформувався в нову наукову галузь — акмеологію. Російський учений М.Рибаков 1928 р. обґрунтував важливість розвитку акмеології як галузі гуманітарної науки, що досліджує найвищі досягнення людини у процесі її життєвого шляху” [387, с.14].

Категорії “життя” і “життєтворчість” С.Черепанова цілком аргументовано розглядає як методологічні для визначення мети сучасної філософії освіти — “формування творчо-гуманітарного (планетарного) типу особистості як цілісного суб’єкта культури” [387, с.16].

Серед основних характеристик особистості такого типу виділяються соціально-психологічні (фундаментально-наукова, практично-професійна, світоглядно-гуманістична); теоретико-пізнавальні (полікультурний діалог як парадигма гуманітарного (планетарного) мислення); етико-моральні (покликання як моральний критерій вибору професії, усвідомлення етико-морального змісту професійної діяльності, морально-правова відповідальність за прийняття професійних рішень) [387, с.17]; інноваційна діяльність (дослідницько-пошукова професійна орієнтація); здатність до рефлексії (самопізнання, гнучкий, аналітичний розум, інтелектуально-критичне сприйняття дійсності, прогнозування нових тенденцій суспільного розвитку); творче мислення (асоціативність, образність, продуктивна творча уява, інтуїція, фантазія).

С.Черепанова наголошує на тому, що “сьогодні діяльність окремого фахівця і всього суспільства реалізується в єдиному планетарно-космічному просторі, свідченням цього є об’єктивні загальноосвітні інтегративні процеси в економіці, політиці, освіті, культурі.

Отже, важливо здійснювати підготовку нового покоління фахівців на засадах гуманістичних цінностей культури і мистецтва, що надзвичайно актуалізується на рівні вищої школи” [387, с.16].

Поняття “вища освіта” С.Черепанова характеризує як “розвиток особистості у системі неперервної освіти (по вертикалі) за якіс­ними ознаками, головними із яких є творчість, духовність, освіченість” [389, с.40]. Звертаючись до здобутків світової філософської думки, вона зазначає, що “свідомості властиві: піднесення до загального, відкритість іншим поглядам, загальні почуття міри, багатство думки (Гегель), зростання до гуманності (Гердер), критичне мислення і авторитет влас­ного інтелекту (Поппер), здат­­-ність діяти в усіх напрямах (Гадамер)” [389, с.40].

У статті “Актуальність освітніх підвалин творчості” (1998) професор В.Скотний підкреслює діалектичний взаємозв’язок загального рівня освіченості з активною творчою діяльністю, адже долучення особистості до невичерпних скарбів людського досві­­­­ду сприяє пробудженню потенційних задатків. Звідси висновок: суверенній Україні дуже потрібна пильна увага до освітнього підґрунтя духовних процесів суспільства [323, с.4].

Привертають увагу дослідження російського вченого, доктора філософських наук Б.Гершунського, його погляди на розвиток філософії освіти у XXI ст. На думку вченого, основа філософії осві­ти – це гармонія дедуктивної та індуктивної логіки, а філософія освіти – міждисциплінарна (інтегративна) галузь наукових знань [65, с.89]. Тому доцільно розглядати взаємовідносини освіти з культурою, наукою, релігією, мистецтвом, економікою, полі­тикою, правом, етикою тощо [65, с.97]. Б.Гершунський вважає культуру основою менталітету будь-якого соціуму, його своєрідним еквівалентом, відзначає взаємовплив культури і енергії народної ментальності [65, с.133, 151]. Можна погодитися з твердженням Б.Гершунського, що категорії “освіченість”, “професійна компетентність”, “культура”, “менталітет” функціонують у взаємо­зв’язку і активно впливають на становлення особистості [65, с.70].

Проблема юридичної творчості знайшла відображення у працях А.Коні [152], О.Костенка [162] та ін.

Так, А.Коні вважає за потрібне вивчати моральні засади кримінального процесу [152, с.5]. Він доводить ефективність впливу моралі на судову справу, оскі­льки суд є не тільки судилищем, а й школою; підкреслює взаємозумовленість етичних й естетичних вимог [152, с.36]. Взагалі А.Коні рекомендує центр ваги вчення про судочинство перенести з кримінального процесу на етичну і суспільно-правову діяльність судді у всіх її розгалуженнях. Треба боятися не судового процесу, а самої особи судді [152, с.6]. Дійсно, суддя діє за своїм внутрішнім переконанням, яке характеризується багатоальтерна­тивністю. Згідно з твердженням А.Коні, свобода внутрішнього переконання стосовно кожного доведення полягає у тому, що воно може бути прийняте суддею лише за умови засвідчення існування тієї чи іншої обставини. Розглянувши, обдумавши і зваживши її, суддя визначає джерело і зміст обставин як такі, що не викликають сумніву і гідні того, щоб їм вірили [152, с.24]. Тому критерієм діяльності судді є не бажання чи не хотіння, а можливість чи неможливість часом задовольнити усіх учасників процесу. Адже логіка речей, і внутрішнє почуття, і життєва правда, і смисл закону твердо і неухильно підказують йому рішення, де всупереч усім твердженням береться до уваги совість (сумління) як судді і людини [152, с.25]. Ці позитивні якості судді формуються у процесі вивчення судової етики, юридичної деонтології, а результатом, продуктом творчості, за словами А.Коні, є судова промова, в якій важливим є: про що говорити, що говорити і як говорити [152, с.96–77]. Прогресивні освітні ідеї А.Коні доцільно використовувати у підготовці юристів.

О.Костенко підкреслює необхідність переходу від правової системи, заснованої на принципі волюнтаризму, до правової системи, заснованої на принципі натуралізму (як відображення людиною порядку речей у світі, за яким природа — це джерело усього сущого, критерій, що відділяє істинне від неістинного, добро від зла). Адже ще в епоху Просвітництва принцип натуралізму зумовлював розвиток концепцій “природної держави”, “природного права”, “природної моралі”, а також “природної економіки” [162, с.290–391].

Однією з провідних у юридичній освіті наступного століття вважається концепція природного права.

На думку О.Костенка, ця концепція сприятиме розв’язанню дилеми, що становить основу права – сила чи мораль, встановивши “золоте правило” природного права: сила плюс мораль [160, с.29].

Освітній процес, вважає О.Костенко, має допомогти студентам усвідомити, що верховенство закону у правовій державі є формальною ознакою, результатом законодавчого волюнтаризму, що насправді у правовій державі мають панувати закони, витворені за “натуралістичною” моделлю [160, с.82]. Загалом, стверджує автор, у правовій державі панують культура, узгодженість волі і свідомості людей із законами природного права. Поза культурою у законодавстві панує сваволя, що ставить законодавство собі на службу [161, с.132–134].

Важливо зосередитись на філософії правової освіти. Пропонуємо таке визначення поняття “філософії правової освіти”: філософія правової освіти передбачає і забезпечує розуміння прояву глобалізації держави і права у світі, сприйняття діалогу правових систем завдяки розширення гуманітарно-світоглядних полікультурних орієнтацій, розвиток правової творчості з метою неухильного утвердження верховенства права як прав людини, формування – у підсумку – особистості планетарного типу. Філософія правової освіти неминуче передбачає утвердження природних та моральних норм у позитивному праві, сприяє повсюдній рецепції європейського права.

Проблему соціалізації юриста як суб’єкта культури ми пов’язуємо з опануванням ним історичних традицій розвитку права як соціокультурного феномена. Як відомо, соціалізація — це процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвиток як цілісної особистості на основі засвоєння нею елементів культури і соціальних цінностей.

Професія юриста — одна з найдавніших у людському суспільстві. У давньому суспільстві функції правотворчості здійснювали досвідчені й найбільш авто­ритетні старійшини, жерці, “волхви”, служителі релігійного культу, пізніше — духовенство (єпископи, священики). Згодом виникла потреба в окремій групі людей, які б займалися правотворчою діяльністю, охороною громадського порядку, тлумаченням правових норм, розв’язанням різноманітних конфліктів та суспільних проблем.

Ґрунтовна підготовка юристів розпочалася в VI ст.

у Римі. Римські юристи Гай, Модестин, Павел, Папініан, Ульпіан — перші у світі творці правознавства, які продовжили розвиток державно-правових концепцій Давньої Греції, Давнього Риму. Як зазначають Ф.Шульженко, Т.Андрусяк, у 427 р. фрагменти з творів Модестина, концептуальні положення учень Ульпіана, Гая, Павла набули юридичного статусу. Згодом вони були включені до дигести (кодифікації Юстиніана) [417, с.42] .

Наприкінці XI ст. — на початку XII ст. центром розвитку юрис­пруденції став університет у Болоньї (Італія). Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо дигест (звідси й назва — школа глосарів). Аналогічний підхід спостерігався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси усієї школи видані в середині XIII ст. Аккурсіусом. Пізніше виникли школи коментаторів. Коментатори (постглосатори), які заступили глосарів у XIII–XIV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глосів, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Виходячи з ідеї “природи речей”, вони трактували природне право як вічне й розумне, обстоювали його пріоритет і верховенство над позитивним правом [417, с.42–43]. Римське право і сьогодні вивчається у багатьох університетах, а його рецепція поширена у деяких державах.

На основі римського права виокремилися англо-саксонська, мусульманська, романо-германська світові правові системи. Вони відповідно зумовили такі види права: живе або природне (духовно-моральне) право; позитивне право.

Зазначимо, що романо-германська система права найбільш консервативна. Досвід правової практики свідчить, що вона спрямована в основному на букву закону, тобто на догматичність без урахування духу права. Така система права характерна і для України, яка успадкувала соціалістичне право.

В Україні початкові знання у галузі права надавали монастирі Києва, Чернігова, Галича, Луцька. У 1661 р. засновано Львівський університет у складі чотирьох факультетів — філософського, юридичного, медичного, теологічного. Це перший університет в Україні, де здійснювалася підготовка юристів.

Нині підготовкою юристів займаються академії, університети, інститути, інші навчальні заклади. Правові знання набувають майбутні спеціалісти багатьох професій. Без фахівця-юриста не може обійтися жодна галузь народного господарства, апарат державного управління, місцевого самоврядування, не кажучи вже про законодавчу владу чи приватні структури. Проте юристів в Україні все ще бракує. Практика свідчить, що їх потрібно майже у 10 разів більше. Особливо гостру потребу у кваліфікованих юристах відчувають органи внутрішніх справ. Відсутність їх у цій сфері негативно позначається на правовому регулюванні сус­пільних відносин.

На нашу думку, якісні зміни юридичної освіти в Україні передбачають насамперед духовно-моральну кореляцію, процеси трансформації живого і природного права у позитивне право, розвиток модерного європейського права, подолання деяких негативних тенденцій юридичного позитивізму.

Орієнтація на нові реалії загальносвітового розвитку дає змогу наповнити підготовку українських юристів стандартами міжнародної освіти. Проте Закон України “Про освіту”, прийнятий 23 травня 1991 р., недостатньо відображає загальносвітові та європейські тенденції. Певною мірою цю прогалину заповнює національна програма “Освіта (Україна XXI століття)”. У ній визначені зміст освіти, поліваріантність освітніх програм, рекомендуються інноваційні технології навчання та ідеї народної педагогіки. Як зазначає А. Алексюк, питання національного виховання в Українській державі розглядається на тлі соціальних надбань вітчизняної і світової духовної культури як органічний компонент освіти, що охоплює усі складові системи виховання і навчання [9, с 248].

Програма “Освіта (Україна ХХІ століття)” спрямована на впорядкування, систематизацію юридичної освіти на міждержавному рівні, оскільки настав час узгодити національні освітянсько-правові проблеми з міжнародними досягненнями і на основі діалогу культур європейської цивілізації виробити орієнтири міжнародного юридичного спілкування. “Замкнена” система юридичної осві­ти гальмуватиме національний розвиток у ХХІ ст. і у правовому полі призведе до серйозних проблем щодо встановлення цивілізованого правопорядку.

Отже, для соціалізації юриста як суб’єкта культури насамперед потрібно поєднати сучасні міжнародні тенденції безперервної осві­ти. При цьому культуротворчу функцію покликане виконувати родинне середовище, у якому виховується майбутній юрист.

В Україні традиція родинного виховання має глибокі історичні корені. І сьогодні державного значення набуває функціонування національної культури на рівні родинного середовища, де відбувається безпосереднє спілкування поколінь, значною мірою реалізуються можливості духовного діалогу. Родинний уклад життя чинить особливий вплив на формування національної самосвідомості молоді. Такі компоненти етнокультури, як мова, народні звичаї, обряди, традиції, народне мистецтво у його багатоманітних формах передаються від покоління до покоління, формуючи субкультуру родинного середовища [389, с.10].

Заслуговує на увагу думка С.Черепанової про наслідування в поколіннях родинної професії. “В умовах становлення в Україні ринкової економіки, — зазначає вона, — особливе значення має наслідування родинної професії. З відродженням традицій родинної професії (бізнесу, військової, економічної, медичної, мистецької, педагогічної та ін.) ми пов’язуємо піднесення престижу творчої діяльності. У творчій співпраці поколінь утверджується поняття родинної династії, честі родинної професії, атмосфера взаємодопомоги, взаємо­відповідальності, зміцнюються міжпоколінні духовні зв’язки” [389, с.40–41].

Родинне середовище закономірно впливає на соціалізацію майбутнього юриста. Тут, на наш погляд, важливі два взаємозумовлені процеси: професійна та духовно-моральна соціалізація. У першому випадку, коли батьки чи інші члени сім’ї є юристами, дитина мимоволі проймається юридичним, правовим почуттям. Другий випадок характерний тим, що батьки своєю поведінкою, сімейними традиціями виховують духовно-моральну особистість, яка знайде себе у будь-якій професії. Обидва випадки однаково важливі, оскільки йдеться про формування людини як творця і суб’єкта культури.

Звичайно, наслідування юридичної професії поряд з вихованням високих духовно-моральних якостей має найбільший ефект. Адже аналіз родинної інформації передбачає процедуру філософської рефлексії, усвідомлення й осмислення граничних основ буття, мислення, людської культури загалом. Осмислення практично-духовного досвіду, об’єктивованого у багатоманітних формах життєдіяльності поколінь родини, власне, і є рефлексією над сенсом і змістом людського буття [390, с.12].

У соціалізації юриста важливу функцію виконує загальноосвітня школа. По суті вчитель виступає першим координатором, порадником учня у виборі професії. У Законі України “Про освіту” від 23 травня 1991 р. (статті 28, 29) зазначається, що “загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного су­­с­пільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу і суспільство. Для розвитку здібностей, талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об’єднань. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії, направлення на навчання та стажування до провід­них вітчизняних та закордонних освітніх, культурних центрів)” [283].

Загальноосвітня школа закладає підвалини професійної соціалізації учня. Регулювання процесу соціалізації здійснюють нав­чальні програми. Упродовж навчання засвоюється соціальний досвід, формується емоційно-ціннісне ставлення до діяльності. Особливо впливає на соціалізацію учня індивідуальний підхід та диференційоване навчання. Адже ефективно і раціонально органі­зований навчальний процес у середній школі істотно впливає на навчання у вищій школі, підвищує рівень професійної соціалізації майбутнього фахівця-юриста.

Закон України “Про освіту” орієнтує на безперервну освіту. Адже вивчення основ правознавства у десятому класі ще не гарантує знання учнями юриспруденції. Для цього потрібні спеціалізовані юридичні класи, гімназії, ліцеї, коледжі. Причому набуття юридичних знань вимагає наскрізної програми з юриспруденції: шкільної та позашкільної. Шкільна юридична програма повинна давати учням розуміння суті регулювання правовідносин у суспільстві і спонукати їх до посильної участі в ньому через учнівське самоврядування.

Позашкільні навчальні заклади розширюють знання з основ правознавства. Це можуть бути учнівські юридичні центри як за місцем розташування шкіл, так і за місцем проживання учнів. Програма юридичних центрів має пов’язуватися з програмами для абітурієнтів. Випускники таких центрів повинні вміти глибоко аналізувати закони, бути обізнаними з нормами міжнародного права, знати закономірності природного права.

Ґрунтовну юридичну підготовку дають малі юридичні академії. Цілеспрямована робота зі старшокласниками досвідчених науковців забезпечує належну підготовку до вступу у вищий навчальний заклад. Негативним є те, що вступні іспити на юридичні факультети університету проводяться за завищеними вимогами, які відсутні при викладанні курсу основ правознавства у школі. Тому нинішні абітурієнти змушені відвідувати позакласні чи позашкільні довузівські навчальні заклади або вдаватися до послуг репетиторів.

З метою ефективної реалізації безперервної юридичної освіти доцільно поєднувати такі підходи, як інтеграція, диференціація, діалог культур. Суть інтегрального підходу полягає у вивченні різних навчальних дисциплін з позицій права, наприклад, історії України — з позицій історії держави та права, історії зарубіжних країн — з позицій історії держави та права зарубіжних країн, суспільствознавства — з позицій філософії права та ін. Це дасть змогу розширити юридичний світогляд, формувати юридичне мислення учнів.

Низку предметів доцільно вивчати у контексті інтеграції з культурологією, що позитивно впливатиме на формування культури майбутнього юриста. Наприклад, вивчення географії спрямоване на формування елементів національної, економічної, інформаційної та інших культур, вивчення літератури сприяє підвищенню рівня політичної, інтелектуальної, духовної культури тощо.

Тобто вивчення навчальних дисциплін у спеціалізованих юридичних школах дає змогу зрозуміти право як загальносвітовий культурний феномен. Адже у навчальному процесі учні засвоюють, що право функціонує на засадах національної та світової культур, на діалозі цих культур.

І хоча загальнолюдські мотиви визнані, як наголошує Ж.Тощенко, провідними в структурі суспільної свідомості та поведінки, проте вплив національних особливостей часто виявляється вирішальним, що у багатьох випадках визначає зміст суспільних і політичних рухів [360, с.230].

Вплив національної культури на соціалізацію юристів здійснюється через поєднання нових аспектів культури із загальнолюдськими культурними цінностями. У такий спосіб постає можливість зрозуміти соціально-психологічні механізми впливу правової культури на суспільне життя української нації, отже, і юриста як її представника. Замовчування суперечностей розвитку національних культур призводить до порушення збалансованості духовного життя між різними націями. Адже у культурі відображається і закріплюється соціально-особистісна якість творчої праці людини. Саме феномен культури дає змогу органічно поєднувати матеріальне виробництво з працею самої людини як суспільної істоти [360, с.255, 258]. Феномен культури активізує соціалізацію учнівської молоді, дає їй змогу окреслити перспективу майбутнього.

Довузівська (шкільна) юридична підготовка має суспільно значиму мету — підготувати випускника до вступу у вищий нав­чальний заклад юридичного профілю. В Україні з’явилися правничі коледжі, які відповідають вимогам ступеневої освіти. Вони забезпечують підвищену підготовку молоді до подальшого навчання в університеті. Адже заняття у правничому коледжі ведуть науковці, висококваліфіковані працівники правоохоронних органів. У коледжі (як і на перших курсах юридичних навчальних закладів) є змога розпочати ґрунтовну дослідницьку, пошукову діяльність. Студент коледжу, отримавши на першому курсі тему наукового дослідження, працює над нею протягом усього періоду навчання. Результати дослідження відображаються у різноманітних рефератах, виступах на конференціях, курсових роботах, статтях і завершуються захистом дипломної роботи, а згодом й магістерської дисертації. З кожним роком матеріал дослідження поповнюється науковими відомостями з різних галузей права, які узагальнює на останньому курсі філософія права. Така творчо-пізнавальна діяльність студента у вищій школі позитивно впливає на формування його професійної культури.

Проте процес соціалізації студентів-юристів у вищій школі потребує систематичного регулювання.

Професійна соціалізація студентів юридичного профілю залежить не тільки від знання національних галузей права, а й від рівня оволодіння тими гуманітарними дисциплінами, які формують світогляд. Йдеться про філософсько-правові, історико-правові дисципліни та європейське право.

Для розвитку юридичної освіти та підготовки юристів в Україні важливе значення має створення відповідних кафедр європейського права. Це зумовлюється тим, що Україна у майбутньому має намір вступити до Європейського Союзу, що вимагає, на нашу думку, включення у навчальні плани викладання основ європейського права студентам юристам.

А.Татам зазначає, що стосовно європейського права діє принцип верховенства права Європейського Союзу. Це верховенство стосується не тільки законів, прийнятих до запровадження в дію положення Європейського Союзу, а й більш низького законодавства [349, с.52].

Однією із найважливіших ознак правопорядку європейського співтовариства є те, що положення права Європейського Союзу мають пряму і першочергову дію у націо­­­нальному праві країн-членів, яка характеризується еволюційністю [349, с.58–62].

Отже, як зазначає А.Татам, професійна підготовка спеціалістів за європей­ськими стандартами згідно з Директивою 69 (48) Європейського Союзу можлива після трирічного навчання у національних закладах з урахуванням впливу національних професійних правил (норм професійної етики) власної країни [349, с.174–178].

Доцільно, на нашу думку, включити в навчальний процес викладання спеціального курсу “Права людини та юридичний механізм їх забезпечення”. Це пов’язано насамперед з тим, що Україна у 1999 році ратифікувала євроконвенцію про захист прав і основних свобод людини (1950р.) і визнала над собою юрисдикцію європейського суду.

Студентів юридичних вузів доцільно зорієнтувати на вивчення і дослідження міжнародних документів, зокрема, Загальної декларації прав людини (10 грудня 1948 р.), Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (4 листопада 1950 р.), Європейської культурної конвенції (19 грудня 1954 р.), Конвенції Організації Об’єднаних Націй про заборону катування та іншого жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання (10 грудня 1984 р.), Міжнародного пакту про громадські і політичні права (16 грудня 1966 р.), Статуту Міжнародного Суду (26 червня 1945 р.), Статуту Організації Об’єд­наних Націй (26 червня 1945 р.), Статуту Ради Європи (5 травня 1949 р.) та ін.

Цілком слушно С.Курганов і А.Кравченко визначають соціалізацію як процес перетворення людини з індивіда в особистість, процес засвоєння людиною культури, тобто одночасно як процес, і механізм, і результат [189, с.99–100]. В.Ряшко підкреслює, що соціалізація — це процес, завдяки якому індивід засвоює існуючі норми суспільства таким чином, що через формування особистого “я” виявляється унікальність конкретного індивіда як особистості [303, с.292].

Особистість юриста А.Жалінський вважає суб’єктом, який здійснює професійну юридичну діяльність, витрачає на неї фізичні та психічні зусилля, особистий час, переживає успіхи і невдачі, ставить ту чи іншу, благородну чи не завжди благородну, мету. У такому розумінні юрист як особистість — це людина, котра володіє певними рисами, які так чи інакше позначаються на її діяльності як професіонала, службовій та позаслужбовій професійній поведінці [94, с.98].

Отже, правова соціалізація юриста, на нашу думку, це — віддзеркалення діа­лек­­тики його становлення як особистості, усвідомлення ним службових, юридич­­них обов’язків, вироблення почуття правової та моральної відповідальності.

Професійна соціалізація (професіоналізація) відзначається активним засвоєн­ням правових норм, розумінням цінності прав, умінням користуватися правовим інструментарієм у практичній діяльності. Однак сьогодення вимагає від юриста знань не тільки позитивного, а й природного права, творчого поєднання духовних, моральних та позитивістських норм.

Активна професійна соціалізація розпочинається з усвідомлення юристом власного “я”, свого місця у соціумі, з оволодіння навичками застосування своїх знань на практиці. Цей перший етап професійної соціалізації тісно пов’язаний з виконанням службових обов’язків. Як зазначають С.Курганов і А.Кравченко, становлення соці­ального “я” відбувається на соціально-психологічному рівні, через інтеріорізацію культурних і соціальних норм [189, с.193].

Службові обов’язки скеровують юриста до конкретизації у використанні засвоєних правових норм, до усвідомлення необхідності і корисності власних професійних дій. Це формує у нього переконання в цінності права. Загалом службові обов’язки є головним засобом професіоналізації юриста. Сумлінне виконання ним службових обов’язків виявляється у позитивних діях, спрямованих на охорону прав і свобод громадян.

Важливим структурним елементом професійної соціалізації юриста є фор­мування почуття відповідальності. Усвідомлення необхідності відповідальності за власні вчинки перед державою та суспільством має запобіжне значення, застерігає юриста від застосування необдуманої примусової сили держави, що виявляється у санкціях кримінальних, цивільних, адміністративних та інших норм. Почуття правової та моральної відповідальності — необхідні стимулятори правомірної поведінки юриста. Ж.Тощенко з цього приводу зазначає, що вихідним пунктом у соціалізації особистості є аналіз реального стану свідомості, її тенденцій, суперечностей розвитку. Але саме знання суперечностей вказує і шляхи виходу з певної правової ситуації, шляхи до справжньої соціалізації людини [360, с.231, 236]. Отже, почуття правової і моральної відповідальності активізують професійну свідомість правника, скеровують його на свідоме розв’язання суспільних суперечностей, які виникають у його практичній діяльності.

Професійна свідомість юриста, сформована у процесі соціалізації, знаходить вияв також у його пропедевтичній культурно-виховній діяльності. Це стосується загальнокультурного правового виховання громадян, виявляє компетенцію юриста у питаннях культури тлумачення закону. Як зазначає А.Жалінський, результати тлумачення закону пов’язані з можливістю обмеженого чи розширеного роз’яснення громадянам закону із застосуванням певної аргументації. У рамках юридичної діяльності тлумачення не тільки враховується, а й використовується у діалектиці становлення правника як спеціаліста. Ігнорування результатів тлумачення у правових процесах розглядається як обмеження права на юридичний аналіз справи [94, с.162–163]. Крім цього, знижується можливість здійснити культурно-правове виховання учасників юридичного процесу.

На нашу думку, доцільно розглядати професійну соціалізацію у культуроло­гічному вимірі. Адже юрист, виконуючи службові обов’язки, органічно поєднує функції знавця букви і духу права, духовно-морального наставника, політолога, психолога-педагога, економіста, актора та ін. Зрозуміло, що це вимагає засвоєння певних видів культур, розкриває творчий потенціал юриста, сприяє його реалізації у суспільстві, підносить рівень та міру включення культур у правове середовище. Але у діяльності юриста існують певні домінанти. Наприклад, домінуючими виступають використання та застосування правових норм. У таких випадках виявляються специфічні особливості юриста, можливо, й однобічні чи обмежені дії, що свідчать про низький рівень професійної культури. Тому ефективність правової соціалізації юриста як суб’єкта культури передбачає гармонійність, всебічність, тобто наявність максимальної сукупності професійних функцій. Так чи інакше суспільні процеси пов’язані не тільки з феноменом права. Тому методо­логічне значення має розуміння права як загальнокультурного феномена. На соціальний статус людини, як вважають В.Піча, О.Семашко, Н.Черниш, суттєво впливає економічний, освітній та культурний рівень суспільства [338, с.204].

Як зазначає Ж.Тощенко, соціалізація особистості передбачає передачу соціального досвіду людства, тому наступність збереження і засвоєння традицій невіддільні від повсякденного життя людей. А поєднання знань, переконань та практичних дій утворює характерні риси, якості, які властиві тим чи іншим типам особистості. Тому соціалізація є по суті специфічною формою засвоєння особою тих суспільних відносин, які існують у всіх сферах життя [360, с.229]. А це вимагає від юриста постійного творчого пошуку у професійному розв’язанні суспільних проблем.

До форм професійної соціалізації належать різні соціальні інститути, державні, громадські, кооперативні організації, засоби масової інформації, бібліотеки, неформальні групи тощо. Їхній вплив має постійний або тимчасовий характер і взагалі сприяє професійному становленню юриста.

Зрозуміло, що процес професійної соціалізації складається з певних циклів, етапів, періодів, що залежить від життєво-службових ситуацій. Тому можлива поява десоціалізації і ресоціалізації. Під життєвими циклами С.Курганов і А.Кравченко розуміють зміну соціальних функцій, набуття нового статусу, зміну набутих звичок, соціального оточення і самого способу життя. Десоціалізацію вони трактують як втрату або свідому відмову від засвоєних цінностей чи норм, а відновлення їх і повернення до нормального (попереднього) способу життя називають ресоціалізацією [189, с.109].

Так, життєві цикли юридичної діяльності мають різну природу та причини виникнення. Можна вести мову про закономірні і випадкові (синергетичні) циклічні процеси. Але кожен такий цикл, безумовно, має певне підґрунтя і безслідно не минає у професійній діяльності юриста. Це позначається на виконанні службових обов’язків та різних функціональних діях. Наприклад, юрист у силу життєвих обставин відмовляється від займаної керівної посади і починає виконувати менші за обсягом, а часом й малознайомі, службові обов’язки. Проте набутий раніше досвід зде­більшого допомагає у виконанні нових обов’язків. Тоді десоціалізація юриста — ефективне, позитивне явище у службовому становленні. В окремих випадках десоціалізація є негативною: понижений у посаді керівник не може виконувати вимог нового керівника, який раніше був його підлеглим. Таке явище впливає на моральний стан усього юридичного колективу.

Зауважимо, що процес професіоналізації відбувається під соці­альним контролем, який виступає одним із регуляторів юридичної соціалізації, стабілізатором суспільних відносин. С.Курганов та А.Кравченко вважають, що соціальний контроль — це особливий механізм соціальної регуляції поведінки людей та підтримання громадського порядку. До основних видів соціального контролю вони відносять звичаї, традиції, мораль, релігію, право, нормативна та інституційна сторони яких виконують регулятивну, охоронну, стабілізуючу функції [189, с.117–120].

У юридичній соціалізації, на наш погляд, вагомим соціальним контролем виступає природне право. Саме з природного права розпочинається розуміння норм поведінки, формування позитивного права. На вимогах природного права побудовані міжнародні конвенції про права людини, дитини та ін.

Видається можливим вважати соціальним контролем й позитивне право, яке “пройшло” відповідне визнання суспільством. Зокрема, найбільш визнаними нор­мами позитивного права в Україні є норми Конституції. Тому процес правової соціалізації так чи інакше відбувається під впливом (контролем) конституційних норм. Найбільші здобутки юридичної практики в Україні також позитивно вплива­ють на соціалізацію юриста. Користуючись принципом аналогії, юрист має змогу звіряти свої професійні дії з цими здобутками, використовувати їх на практиці.

Отже, професійна (правова) соціалізація юриста як суб’єкта культури — це складний і багатогранний процес. Він залежить від багатьох суб’єктивних та об’єктивних чинників. На правову соціалізацію юриста впливають усі види культур, умови його життєдіяльності, трудовий шлях, характер обраної спеціалізації, сімейний стан, атмосфера в сім’ї, місце проживання, перебування в соціальних групах та ін. Культура виступає каналом соціалізації. Тому філософія правової освіти становить світоглядно-ціннісне підґрунтя соціалізації юриста, розуміння ним права як національного і загальносвітового культурного феномена.

<< | >>
Источник: Сливка Степан Степанович. Філософсько-правові проблеми професійної культури юриста. Дисертація на здобуттянаукового ступеня доктора юридичних наук. Львів –2002. 2002

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2. Філософія освіти і правова соціалізація юристаяк суб’єкта культури:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -