2.1. Культура особиу контексті філософського аналізу

Розвиток усіх сфер суспільного життя зазнає суттєвого впливу філософських ідей, культурологічних традицій, оскільки сама життєдіяльність суспільства творить культуру.

Поняття “культура” увійшло в науковий обіг європейської соціальної думки у другій половині ХVІІІ ст.

Ми поділяємо точку зору В.Розіна, який виділяє три основні підходи до трактування категорії “культура”: антропологічний, соціологічний, філософський [300, с.12].

Антропологічний підхід ґрунтується на етнічних особливостях кожного народу, на поясненні буття нації. Проблема культурної антропології, як зазначає Л.Немировська, надзвичайно важлива для етнічних суспільств, які зберегли свою самобутню культуру [184, с.5]. Поняття “культура” в антропології вміщує такі аспекти: культурне становлення (просвіта) суспільства і людини; сукупність (цілісність) суспільних звичаїв, традицій; природна цілісність (система), яка протистоїть іншим культурним цінностям. Основний зміст антропологічного підходу полягає у розумінні культури (чужої чи власної). Побачити їхню відмінність від культурної традиції, сформувати шанобливе ставлення до культурних феноменів допомагають знання. Міжкультурне спілкування й розуміння, як зазначає В.Розін, є головною цінністю антропології і культурології [300, с.8–9].

Соціологія культури, вважає Л.Немировська, покликана розкривати суперечливі тенденції, фактори, які впливають на спільну соціологічну картину культури (культурогенез) [184, с.25]. Тобто з соціологічного погляду, як стверджують В.Букреєв і І.Римська, культура постає передусім сферою цінностей людини, її творчості з урахуванням досягнень минулих тисячоліть [41, с.91].

Універсальним підходом до наукового пізнання культури є філософський. Філософське розуміння культури дає змогу роз­крити її як цілісний феномен, а не лише як суму світоглядних, релігійних, моральних, естетичних та інших цінностей [300, с.14]. Так, за допомогою аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів можемо дослідити справжню природу, сутність і генезу культури. Отже, її філософський аналіз дозволяє узагальнити існуючі дефініції, виявити їхнє прикладне значення.

Невіддільним від поняття “культура” є поняття “цивілізація”. Воно не тільки означає рівень суспільного розвитку матеріальної та нематеріальної культури, а й вказує на історичні типи культур. Поняття “цивілізація” змістом наближається до поняття “культура”, та все ж вони різні. Під цивілізацією здебільшого розуміють культурну спільність людей, котрі виявляють певний соціальний стереотип. Важливим є те, яка зі спільностей “засвоїла більший, достатньо авторитетний, достатньо замкнений світовий простір і завдяки цьому отримала місце у світовому розкладі” [73, с.82]. Тобто цивілізація є результатом культури, її продуктом. Вона виникає у процесі засвоєння досягнень однієї культури іншими культурами.

Важко погодитися з думкою Ю.Тихонравова про те, що на зміну культурі йде цивілізація [357, с.57]. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює в утопію ідею культурного відродження народу. Культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла. Цивілізація, на думку В.Розіна, є тілом культури, її матеріальним носієм, який має не природне, а соціальне походження. Бездуховна цивілізація — жахлива річ, культура, позбавлена своєї матеріальної оболонки — річ неможлива [300, с.22].

Культура має постійно підживлювати цивілізацію, інакше остання заперечуватиме, руйнуватиме культуру, нехтуватиме нею.

Загалом рівень цивілізації не обов’язково збігається з рівнем культури суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована на безперервний духовний, а цивілізація, як правило, — на фізичний розвиток членів суспільства. Причина криється в тому, що нехтується використання здобутків окремих видів культур. Це бачимо на прикладі того, що культуру творять етноси, а цивілізацію — нації. Тому при розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого правопорядку потрібно враховувати культурний чинник.

Такі розбіжності між культурою та цивілізацією з часом посилюються. Наукові джерела свідчать, що сучасне розуміння культури сформувалось як усвідомлення кризи, розриву між природою і культурою [184, с.29]. Проблема взаємодії культури і природи є традиційною, вона з’явилася разом із зародженням культури і має таку ж давню історію, як і сама духовна культура людства. Природа і культура, як зазначає В.Мшвенієрадзе, — єдиний спільний будинок, у якому живуть всі люди і народи [372, с.217, 235]. Тобто гармонія культури і природи — це вічна проблема, яку прагне розв’язати людство. Звичайно, для цього потрібні різні модифікації, “реконструкції”, “налаштування”, що стосуються не природи, а передусім людини.

Зрозуміти сутність культури можна лише дивлячись крізь призму діяльності людей, які населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона народжена тим, що людина постійно прагне шукати смисл власного життя і діяльності, удосконалювати себе і світ, в якому живе [196. с.7]. З філософського погляду, це і становить першооснову формування культури особи, яка не є чимсь механічно привнесеним ззовні. Це значною мірою віддзеркалення суспільного стану виробництва, соціальної структури суспільства.

Зауважимо, що людині у процесі життєдіяльності стає дедалі складніше набувати і зберігати досвід своєї цілісності, який становить соціокультурну буттєвість.

У наукових джерелах поширена думка, що стрижнем єдності зі світом та самими людьми є справжня духовність у формі вільного самоіснування [115, с.185]. Тобто йдеться про ступінь свободи людини, що ефективно впливає на розвиток культури. Адже культура особи повинна виступати невимушеним творінням, щоб відо­бражати реальність буття, аксіологію життя на землі. Тоді культура особи успішно протидіятиме різноманітним деформаціям у суспільстві.

Гносеологія культури особи зумовлюється онтологією Всесвіту. Так, В.Скотний вважає, що культура — це світ, створений людиною, де результат (продукт) і процес (виробництво) є одночасними; це об’єктивне утворення, матеріалізована сукупність людських зусиль. При цьому народи не обтяжені необхідністю усвідомлювати, що вони працювали над цим результатом від початку свого існування. Дослідник наголошує, що людина творить не тільки свідомо, а й на несвідомому рівні, мимовільно, виходячи з потреби життєдіяльності [324, с.4].

На думку С.Кримського, Б.Парохонського, В.Мейзерського, існують певні соціальні умови входження в культуру, оскільки не всі продукти людської діяльності конструюються у процесі розвитку культури [176, с.30]. Продукт людської діяльності не повинен бути шкідливою штучною мікрочастиною Всесвіту, а має органічно “вписуватися” у природу, не руйнуючи її.

Стосовно культурного процесу зазначимо, що це реалізація загальнолюдських цінностей шляхом культивування людської гідності. Суспільство потребує духовного стимулювання, посиленної уваги до внутрішнього світу людини. Тобто культура для людини є мірилом становлення її як універсально діяльної й універсально суспільної істоти. Втілюючи в культурі власні творчі сили, людина знаходить у ній той необхідний матеріал, який слугує подальшому удосконаленню і розвиткові особистості [372, с.144].

Отже, культура як система духовних цінностей, що розвивається, і процес людської творчості як вияв відносин між людьми — це регулятор клімату суспільства [16, с.8]. На нашу думку, людська життєдіяльність полягає в осмисленні існуючих (чи одержаних) культурних плодів, зіставленні їх з природними об’єктами і якісному використанні без порушення цілісності світу. Така діяльність людини вимагає високого рівня інтелектуальної культури.

Є.Ільєнков стверджує, що чим вища культура (запас засвоєних знань, загальних істин), тим більшим є простір для діяльності розуму. Але якщо немає здібностей (уміння) самостійно співвідносити цей запас з індивідуально неповторною ситуацією — розуму немає взагалі (навіть при великому запасі знань) [114, с.25]. Таким запасом знань є результати культур, створених іншими людьми, іншими суспільствами. Тут можливі зіткнення культур.

Для розуміння поняття “культура особи” велике значення має прагнення розкрити таємниці гармонії людини. Частково здійснити це, як зазначає А.Арнольдов, можна через культуру. Річ у тому, що таємниця гармонії особи — в її культурі [16, с.75]. Вивчаючи діяльність людини, її ідеї, творіння, можна дедалі глибше проникати в її внутрішній світ. І хоч би яким тривалим було це вивчення (інколи упродовж життя), все ж неможливо повністю пізнати таємниці людської душі, неможливо абсолютно точно передбачити поведінку людини в тій чи іншій ситуації. Щоправда, це вдається зробити тоді, коли відомі загальні симптоми поведінки, які вивчити легше. В інших випадках людина залишається загадкою. Тому ми вважаємо, що частково розкрити таємниці гармонії особи можна, виявивши рівень видів культури.

Гармонія особи — складне філософське поняття, що полягає у внутрішній та зовнішній конструкціях живої істоти, які є найдосконалішими механізмами. Замислюючись над їх дією, людина не може збагнути окремих живильних джерел, закладених у її організмі. Багато про що можна здогадуватися, але вивести чітку закономірність поки що не вдається нікому. Тому і не дивно, що культурні здобутки оцінюються дослідниками неадекватно до природних законів буття. Це частково пояснюється тим, що сума витрат інтелектуальних запасів, на жаль, не наближається до суми потенційних інтелектуальних можливостей, тобто людина не в змозі “розкритися” до кінця, повністю виявити свої здібності. Для цього їй потрібне певне культурне підґрунтя — культурне середовище, сфера культурного споживання, загальнокультурні традиції тощо. Його неможливо передбачити або вписати у наявну закономірність. Тому виникають певні труднощі у виявленні гармоній­ної діяльності людини.

Всі аспекти та рівні загальнолюдської культури і культури окремих спільностей, як зазначає М.Каган, відображаються в індивідуальній свідомості, поведінці однієї особи стосовно іншої, і чим яскравіша індивідуальність, тим своєрідніша вона в ролі носія культури [117, с.53]. У культурі кожної людини закладений певний феномен, властивий лише конкретній особі. Це власний феномен її життєдіяльності. Він не може збігатися чи діяти за аналогією з феноменом іншої людини. Феномен власної культури відображає індивідуальну свідомість та індивідуальні почуття особи, які мають розуміти інші.

Творіння людини, її культура повинні мати постійну підтримку, стимул. На думку А.Шевченка, рушійною субстанцією в культурі є Дух, який утворюється із сукупної діяльності індивідів, і людська історія породжена ним [400, 136]. Дух культури формується залежно від волі і здібностей людини, утворюючи необхідну сукупність культур, своєрідний світ культури, пізнання якого відбувається через вплив Духу, осягнення його людиною. На цій основі конструюється новий елемент загальної культури.

С.Кримський, Б.Парохомський, В.Мейзерський вважають, що процесуальна культура не зводиться до статичних ідей та речей, матерії і Духу. Перетворення досвіду минулого у цінності теперішнього означає в культурі реалізацію нереалізованого, актуалізацію можливого і в цьому смислі — продовження культури за вимірами свободи і творчості [176, с.32]. Так виникає нова культура на основі колишньої, тобто кожне покоління людей має пройнятися духом культури своїх предків.

У культурології, як зазначає В.Розін, поширена думка, що кожна культура має певні особливості, унікальну “душу”, власний життєвий цикл. Культури народжуються, досягають зрілості й вмирають, вичерпавши свої життєві сили [300, с.17–18]. Культура особи як результат сприйняття світу має свій час, вона є душею культури в той чи інший період. Після його завершення залишається дух культури, який частково або повністю використовується іншим поколінням. Людина творить культуру упродовж всього життя. Але інколи їй буває важко визначити ступінь власних досягнень. Щоб по-справжньому оцінити рівень культури особи, потрібно абстрагуватися від неї, відкинувши суєту, повсякденність. Погляд здалеку дає змогу дослідити місце особи у Всесвіті та значення її культури.

Отже, культура особи — це максимальні якісні, індивідуальні здобутки людини у матеріальній і духовній сферах та впровадження набутих цінностей у її життєдіяльність.

Індивідуальні здобутки повинні інтегруватися з колективними, суспільними досягненнями, інакше вони можуть виявитися не потрібними, марними.

Максимальні якісні результати у різних сферах життедіяльності людини залежать від її психічного стану. Роль культури у психічному житті людини вивчає така наука, як психологія культури. Однак психологія розглядає культуру як незалежну, а психіку — як залежну змінну і таким чином розкриває єдність культури та психіки, шикуючи їх у тимчасовому порядку: культура — це стимул, а психіка — реакція. Біда в тому, що наука про людину була поділена на соціальну і гуманітарну. Це джерело нескінченних дискусій про методологію і теорію між психологами й антропологами [168, с.361].

Культура людини та її психіка — нерозривні поняття, які доповнюють одне одного. Культура і психіка підтримують одна одну в людині, створюючи своєрідну культурно-психічну рівновагу.

Потреба у такій рівновазі з’являється у випадку відриву людини від рідної культури, внаслідок чого змінюється її психіка. Сучасні люди, прискоривши темпи змін, назавжди порвали з минулим. Вони відмовилися від попереднього способу життя, попередніх почуттів, попередніх прийомів пристосування до нових умов життя [73, с.7–8]. Тому їхня культура повинна формуватись еволюційно, з урахуванням культурних надбань предків.

Звичний термін “культура людини” здебільшого розуміється однобічно, ототожнюється з “культурою поведінки”. На нашу думку, культура людини — це її цілісний внутрішній і зовнішній світ. Як стверджують культурологи, слово “культура” означає або все, або нічого. Вони виділяють такі функції культури особи: освітньо-виховну, інтегративну, дезінтегративну, регулюючу [337, с.49]; пізнавальну, світоглядну, комунікативну, оцінно-нормативну [372, с.8–9]; людинотворчу (гуманістичну), трансляційну, пізнавальну (гносео­логічну), регулятивну (нормативну), семіотичну (знакову), ціннісну (аксіологічну) [185, с.10–11]; пізнавальну, інформативну [184, с.7] та ін.

Треба мати на увазі, що з різних причин з’являються різноманітні культурні феномени. Вони в окремих випадках утворюють окрему групу здобутків, які називаються субкультурою. При цьому з’являються субкультурні елементи загальної культури, які не претендують на те, щоб замінити собою панівну культуру, витіснити її [73, с.157]. Тобто культура мирно співіснує зі своїми субкультурами, оскільки останні відображають особливості певного напряму культури, пов’язаного зі специфікою життєдіяльності людей. Часто замість терміна “субкультура” вживають термін “вид культури”. Так чи інакше ці поняття пов’язані з класифікацією культури.

Субкультури групуються за різними ознаками: професійними, національними, соціальними, науковими видами діяльності тощо. Це зумовлює існування певних видів культур: професійної, екологічної, політичної, правової тощо. Це порівняно великі субкультури. Нині їх налічується близько шістдесяти. Такі субкультури по­діляються на дрібніші, залежно від суб’єкта культури. Наприклад, стосовно політичної культури виділяють: політичну культуру селянина, політичну культуру юриста та ін. Можлива й інша класифікація субкультур, зокрема, за місцем, часом, віком тощо.

Кожна субкультура покликана тримати субкультурні ознаки в певній ізоляції від “іншого” культурного шару [73, с.158]. Тим самим збагачується кожна субкультура і творчо розвивається та міцніє загальна культура.

П.Гуревич зазначає, що в історії культури виникали такі ситуації, коли локальні комплекси цінностей починали претендувати на деяку універсальність. Вони виходили за межі власного культурного середовища, сповіщали про нові ціннісні й практичні установки для широких соціальних спільностей. У цьому випадку з’являлася не нова субкультура, а тенденції контркультури [73, с.158]. Потреба у контркультурі зумовлювалася соціальною необхідністю.

Ми зосереджуємо увагу на дослідженні професійної субкультури, пов’язаної з юридичною діяльністю. Професійна субкультура виникає на основі загальних символів, цінностей, норм і зразків поведінки, властивих тій чи іншій професійній групі. Вона, як зазначають А.Радугін і К.Радугін, тісно пов’язана зі змістом діяльності і тією роллю, яку в суспільстві відіграють її представники [337, с.30].

Отже, культура особи передбачає раціональне використання природних ресурсів, обережне і збалансоване перетворення їх людиною у процесі життєдіяльності. При цьому людина не повинна прагнути цілковито оволодіти природою, стати над нею. На це не здатний людський інтелект. Людина є лише необхідною ланкою у поєднанні природи з культурою. В жодному випадку вона не повинна йти на розрив з природою, Всесвітом. Тут діє закон підкорення і творчого використання.