1.1. Місце професійної культури юриста у загальному філософському аспекті

Будь-яке наукове дослідження повинно відображати його історію, динаміку розвитку. На нашу думку, найбільш вагомим є вивчення тих закономірностей у розвитку суспільства, регулюванні суспільних відносин, які висвітлює філософія історії.

У Києві 2000 року вийшов із друку підручник І.Бойченка “Філософія історії”.

І.Бойченко розглядає в історичному аспекті роль таких пізнавальних здатностей як уяви, почуттів, розсудку і віри людини у процесі світосприйняття та світовідчуття [34, с.54-55]. Якщо ж стосовно уяви він справедливо наголошує, що вона існує у двох видах: продуктивній та репродуктивній, то види розсудку як предмета чуттєвого споглядання ним не розглядається. Слід зазначити, що зміст філософії історії був би значно повнішим за умови розгляду видів почуттів. Саме через різновидність почуттів людина більш предметно пізнає світ, здійснює тлумачення явищ природи тощо.

З іншого боку, автор цілком слушно вказує на значення віри. Він вважає, що було б похибкою розглядати віру як атрибут (і тільки) релігійного бачення історичної реальності. Це одна з основних духовних здатностей людини: без неї неможлива і будь-яка інша, спеціалізована чи повсякденна людська діяльність та людське існування загалом.

Цікаве міркування проводиться в підручнику з приводу релігійної свідомості як різновиду суспільної свідомості. Адже релігійна свідомість ґрунтується в основному на вірі, на вірі в Бога. Проте у правовій свідомості визначальним чинником не завжди виступає віра у право, у його справедливість. Тому більш цінними є види почуттів: релігійне, правове і т.д.

Оригінально здійснюється підхід автора до розуміння поняття філософії. Так, на його думку, філософію слід розглядати як феномен духовної культури не тільки людства в цілому (на всьому протязі й у всьому обсязі його існування), а й як один із надто важливих виявів життєдіяльності тієї чи іншої соціально-історичної форми (нації, народу, культури, формації, суспільства, цивілізації тощо), сукупність котрих і становить собою людство. Характерною особливістю філософії не тільки у глобальному аспекті, тобто в масштабі всесвітньо-історичного поступу, а й культурологічно, тобто в рамках тієї чи іншої історично локалізованої культури, цивілізації тощо, є те, що в її розвитку можна спостерігати певну закономірність зміни кількох послідовних стадій [34, с.115]. Саме з таких соціокультурних міркувань ми підходимо до дослідження проблем професійної культури юриста. Адже кожен вид культури відображає або етапи професійної діяльності юриста, або доповнює цілісне уявлення про пізнання правового явища та прийняття виваженого рішення.

Важливим внеском у дисертаційне дослідження є монографія О.Лосєва “Очерки античного символизма и мифологии” (М., 1993 г.). Тут автор розглядає походження античного символізму, символічно-міфологічні риси в до-сократівській філософії, термінологію вчення Платона про ідеї (включаючи його систематичний розвиток), розкриває соціальну природу платонізму, міфічно-трагічний світогляд Арістотеля.

О.

Певні цінності містяться в дослідженнях феноменологічних та трансцедентальних установках філософського пізнання світу. Зокрема вчений підкреслює, що для феноменології важливими є проблеми знання і свідомості, особливо в галузі етики [198, с.624]. Адже завдяки феноменології ми маємо можливість дослідити онтологію людини, її місце в житті суспільства. І тому феноменологія часто об’єднується, як зазначає О.Лосєв, з трансцедентальною установкою. Часто важко встановити, де закінчується феноменологія і починається трансцедентальна установка [198, с.624]. Дійсно, як трансцедентальне, так і феноменологічне піднімаються над всіма категоріями буття. В онтології людини (феноменологічний аспект) є також те, що виходить за рамки дослідження (трансцедентальний аспект), коли ми досліджуємо людину в межах можливого. У цьому античні філософи слугують зразком для сучасних дослідників. Справжня античність, яка не має авторських перекосів у її тлумаченні, містить велику цінність для досліджуваної проблеми.

Праця Христоса Янараса “Нерозривна філософія: нариси вступу до філософії” (К., 2000) висвітлює прадавню любов до мудрості, логічне пізнання та онтологічне питання.

Розглядаючи чуттєве й умосяжне, автор наголошує, що життя – це форма, порядок і гарантії; протилежністю життя є безформеність і хаос, смертний розлад. Світ існує не тому, що він являє собою певний об”єкт “що”, а тому, що він становить певне “як”, спосіб гармонії й досконалості [383, с.10-11].

Х. Янарас зазначає, що за своєю чуттєвою природою та здатністю мислити людина є посередником між умосяжним і чуттєвим. Початки філософії криються в здатності людини мислити. Але, щоб віднайти початки філософії треба звільнитися від значно пізніших уявлень про мислення – уявлень, які зводять здатність людини мислити до здатності підміняти дійсність речей “значущими” ідеальними знаками, творити за допомогою мови умовний кодекс взаєморозуміння і пов’язувати між собою ці ідеальні знаки кодексу, роблячи “вірогідні умовиводи” [383, с.13-14]. Звичайно, взаєморозуміння умосяжного і чуттєвого потребує філософського осмислення діяльності людини. Тобто на власну діяльність слід дивитися “зверху”, абстрагуючись від усталених практичних установок самого життя, від повсякденних турбот та потреб. Те, що людина може досягнути своїм розумом, повинно пройти через почуття гармонійності, дійсності Всесвіту. Контролером почуття стає запитання: чи не порушую я своїми думками природні закони? Тим самим людина створює для себе своєрідний кодекс професійних думок, що є синхронним до функціонування Всесвіту.

Автор стверджує, що людина існує у двох площинах чи способах існування: вона бере участь як у відносному, так і в абсолютному характері буття. Вона на короткий час реалізовує абсолютне, досвід абсолютного підкоряється зрештою відносності її чуттєвої природи [383, с.18]. В цілому можна погодитись з такою думкою. Але з іншого боку, людина не може реалізовувати абсолютного, навіть на деякий час. Абсолютне реалізувати цілком неможливо. Все, що реалізовує людина у практичній чи професійній діяльності – відносне. Абсолютне є вічним джерелом для множини відносного. Причому це джерело є невичерпним.

Учений доходить висновку, що людина вимушено вступає не тільки у відношення суспільного життя, які склалися, але й динамічно створює ці відношення доти, доки її існування реалізується як факт відмінності відношень, а отже, як свободи від будь-яких наперед заданих обмежень [383, с.22].

Цікавим є дослідження Х.Янараса про семантику істини. Зокрема він доводить, що семантика істини є суспільним досягненням, і це досягнення диференціює історичні дані людського життя та творить різноманітність культур. При цьому наголошується, що семантика істини є обов’язково відносною [383,с.54,61]. Так, професійна діяльність юриста пов’язана з предметними та смисловими значеннями знаків, які породжують різноманітні види культур, а санкціонує право. Семантика істини повинна випливати із культурних здобутків, культурних потенціалів та культурних тенденцій, але в погодженні з правовими нормами. Зрозуміло, що семантика істини потребує природно-правового обґрунтування в реалізації норм позитивного права. Тим самим буде зменшуватись похибка відносності.

Оригінальну філософську антропологію досліджує Ганна Арендт у монографії “Становище людини” (Львів, 1999), де пропонується розглянути людське становище з вигідної позиції найновішого досвіду. На думку автора людям нічого іншого не залишалося, хіба що осмислити те, що ми робимо [14, с.19].

У монографії досліджуються проблеми праці, роботи та дії. Ці види діяльності людини є головними, оскільки кожна з них відповідає одній з основних умов, за яких людині дано жити на Землі. Праця – це діяльність, що відповідає біологічним процесам людського тіла. Тому людською обставиною праці є саме життя.

На нашу думку, розмежування “праці” і “роботи” є проблемою швидше морфології, ніж філософії. Сумнівним видається вважати працю лише біологічним функціонуванням людського організму, а роботу вважати неприродністю людського існування, яке не втягується у вічноповторюваний цикл життя людського роду і смертності (праця тіла і робота рук).

Так, “праця” людського організму і “робота” самої людини є різними поняттями. Людський організм “працює” без прояву вольових зусиль людини, хоча ці зусилля можуть мати інколи істотний вплив. Фізична чи інтелектуальна “ робота” людини, на перший погляд, не залежить від стану “праці” людини. Але від стану функціонування всіх органів людського організму часто залежить якість “роботи” людини. Тому поділ діяльності людини на працю і роботу у філософському розумінні є безпідставним.

Інша справа, що фізична та інтелектуальна діяльність людини повинна бути синхронною до біологічної її діяльності. Крім того поява людини у світі передбачає власні витвори діяльності. Але ці витвори повинні мати аналоги у природі, або бути з нею узгоджені. Тоді “робота” не характеризуватиметься не природністю.

Становище людини, зауважує Г.Арендт, охоплює щось більше, ніж обставини, за яких людині дається життя. Люди - це зумовлені істоти, оскільки все, з чим вони вступають у контакт, негайно перетворюється в обставину їхньої екзистенції. Становище людини – це не те, що й природа людини, воно є саме сумою всієї людської діяльності та спроможностей людини, що відповідають її становищу, але не є чимось подібним до людської природи [14, с.22-23]. Ми часто розглядаємо суспільне становище людини, її участь в суспільних відносинах. Саме ця участь створює неповторну людську екзистенцію, яка може мати антиправовий характер. Звідси випливає призначення філософського обґрунтування професійної діяльності людини, яке зводиться до врегулювання суспільних відносин та природного відновлення становища людини.

В.Василькова у своїй праці “Порядок и хаос в развитии социальных систем: (Синергетика и теория социальной самоорганизации)” (СПб, 1999) розглядає такі проблеми, як співвідношення випадковості і закономірності в історії, визначення критеріїв соціального порядку, роль циклічної динаміки в емоції соціальних структур, значення культурних архетипів світовпорядкування в організації соціуму, межі передбачуваності в соціальному пізнанні та управлінні, взаємопереходи порядку і хаосу в процесі розвитку складно-організованих систем тощо.

На її думку співвідношення порядку і хаосу – це: Таємниця самого життя, Таємниця природи, Таємниця творчості, Таємниця пізнання та інші таємниці світобудови. Проблема порядку і хаосу полягає в тому, що кожна людина інтуїтивно відчуває та відрізняє різновидність процесів порядку і хаосу – в природі, соціальних відносинах, в музиці і поезії, в живописі та архітектурі [46, с. 3-4].

Процеси самоорганізації структур різноманітної природи, універсальні закономірності виникнення порядку із хаосу досліджує нова наука (якій всього більше 20-ти років) синергетика, засновником якої є брюссельський вчений І.Пригожин. Він зі своїми послідовниками на грунті фізико-хімічних експериментів зробив філософські висновки про перехід від простого до складного, відкрив нову наукову картину світу, яка тісно пов’язана з полісемантичним світоглядом.

В.Василькова наголошує, що синергетичне світобачення є своєрідним (на перший погляд, внутрішньо-суперечливим) феноменом. Намагаючись науковим, раціональним способом осягнути те, що раніше не було предметом науки (хаос, порядок, становлення – явища, які не мають до цього часу точних визначень), воно, це світобачення, є спробою раціонально пояснити не раціонально побудований світ, або, точніше, – намагається створити раціональну модель не раціонально створеного світу. Для цього необхідна синергетична пізнавальна свідомість людини, щоб побачити синтез певних евристичних домінант: зворотність – незворотність, детермінізм – випадковість, закриті системи – відкриті системи, врівноваженість – неврівноваженість, лінійність – нелінійність, передбачуваність – непередбачуваність [46, с.29].

Для юридичної науки синергетика є корисною тому, що вона дає можливість по-новому обґрунтувати діалог людини з природою, зрозуміти, що людина продовжує творити природній порядок (про це наголошували й древні філософи).

Як вказує В.Василькова, природний порядок не є даний від віку, матерія не інертна, їй притаманні джерела саморуху і внутрішньої активності. Розвиток відбувається через нестійкість, тому не слід боятись, а, тим більше, ігнорувати роль хаосу, флуктуацій у розвитку, - хаос є не тільки руйнівним, але й конструктивним [46, c.30]. Тобто людина може створювати відповідний правопорядок і керувати ним, якщо вона навчиться використовувати синергетичні процеси.

Зокрема це стосується висновків про випадковості в поведінці, у професійній діяльності. Синергетика доводить, що випадковостей не існує: існує чітка закономірність, яка залежить від якості діалогу людини з природою чи людини з людиною (навіть в думках). А теорія ймовірностей обчислює навіть ступінь вірогідності поведінки людини. Отже, існує універсальний світопорядок, у створенні якого бере участь і сама людина.

Проблеми синергетики досліджує також Г.Дульнєв. У навчальному посібнику “Введение в синергетику” (СПб, 1998) він висловлює деякі аспекти еволюції суспільних систем, обґрунтовує синергетичний погляд на еволюцію суспільства, створює підґрунтя можливого прогнозування суспільного розвитку.

Підтверджуючи, що синергетика – наука про еволюцію і самоорганізацію природи, про її універсальні закони та закони суспільства, Г.Дульнєв вважає, що синергетика стосується також проблеми пізнання світу людиною. При цьому остання розглядається як частина одиночної системи і для неї також є дійсними загальні закони еволюції. Людина вивчає світ не ззовні нього, а з середини, тобто її уявленням про світ є уявленням частини про структуру цілого [86, с.9,11-12].

Звичайно, професійну діяльність юриста слід розглядати як частину в регулюванні суспільних процесів. При цьому вплив на поведінку людини здійснюється неадекватно, нелінійно, тобто синергетично. На поведінку людини має вплив й інформація минулих поколінь, історична пам’ять, суспільна спадковість. Їхню дію на людину часто називають “чудом”, випадковістю, невідомою силою. Звідси випливає, що людина має великі можливості регулювати закони Всесвіту, поширюючи позитивну, корисну, правильну інформацію (виважені думки, почуття та дії). Тут велику роль відіграє інтелект людини, її інтелектуальна культура.

Г.Дульнєв зауважує, що діяльність розумної і духовно розвинутої людини направлена на підвищення впорядкованості оточуючого середовища. Якщо ця діяльність припинена, то “сліпі” сили природи зменшують впорядкованість і знищують сліди праці людини [86, с.137].

Фізичний світ не має пам’яті про свій еволюційний розвиток; біологічний світ має пам’ять про це. У біологічних системах спадкова мінливість не згасає, як фізична, а успадковує та закріплює ті ознаки, які дозволяють вижити [86, с.49].

Так, у юридичній діяльності за спадковістю передаються різноманітні її форми, методи та прийоми незалежно від волі юристів. Також здійснюється синергетичне формування стихійної професійної культури. Причому синергетичні процеси мають нелінійний характер: до певних спадкових традицій додаються різні модифікації, закони розвитку суспільства в даний відрізок часу тощо. Природа обов’язку юриста забезпечує стабільність спадкової системи. Виконання службового обов’язку будь-якою ціною утворює своєрідний Ринок. Юрист вимушений у складній ситуації прийняти одне правове рішення, яке має бути справедливим. За допомогою синергетики юрист створює новий, власний підхід до виконання обов’язку, оскільки ця наука пов’язує хаос і порядок.

У цілому синергетика доводить, що правовий порядок в хаотичних системах можна навести за допомогою природних законів. Йдеться про природне право, яке впорядковане й досконале. У ньому є природний хаос, який можна назвати вищим порядком.

У праці англійського філософа А.Уайтхеда “Избранные работы по философии” (М., 1990) особливої уваги заслуговують дослідження законів природи. Він підкреслює, що природа речей містить в собі деяку закономірність, яка забезпечує суспільний розвиток. Без закономірності ця природа виглядала б хаосом розрізнених явищ, які не мають нічого спільного з іншим хаосом ні в минулому, ні в майбутньому, ні в теперішньому. Подібно до інших найбільш загальних ідей, поняття закону входило у свідомість різноманітних епох у різновидності своїх конкретизацій, що виникають із поєднання цього поняття з іншими компонентами популярної космології [364, с.506].

Так, закони природи містять у собі велику таємницю, часткове розгадування якої призводить лише до певних конкретизацій. Однією з таких конкретизацій є культура юридичної діяльності, тобто застосування норм позитивного права для регулювання суспільних відносин. Причому саме позитивне право є також конкретизацією законів природи. Філософський аналіз правового впливу на неправомірні дії людини дає можливість передбачити виникнення нових правових явищ, розуміти причини їх виникнення, що підвищує рівень професійної культури юриста.

А.Уайтхед розглядає такі чотири концепції Законів Природи: 1)доктрина, згідно якої Закон є чимось оманливим самим об’єктом; 2)доктрина, за якою Закон нав’язується об’єктом; 3)концепція, яка стверджує, що Закон є спостережувальний порядок явищ, інакше кажучи, Закон як простий опис; 4)більш пізніше уявлення про Закон як про умовне тлумачення [364, с.508]. Розглядаючи такий об’єкт як професійна культура юриста, зауважимо, що кожна із чотирьох концепцій має до нього відношення. Але найбільший інтерес являє перша доктрина.

Дійсно, самій професійній культурі юриста вже внутрішньо притаманна властивість порядку, справедливості. Тобто природна вимога впливу на поведінку людини знайшла своє відображення у професійних діях окремих суб’єктів, які для цього призначені. Такий зв’язок уже відображає закони природи. Звичайно, точне співпадання вимог природи і вимог навіть людини високої юридичної кваліфікації до правопорушників не можливе. Це залежить не тільки від того, що існують різні кваліфікації освіти юристів чи суб’єктивні фактори, а й від того, що людина може засвоїти лише певну частину таємниць законів природи. Тому професійна культура юриста потребує постійного дослідження, доповнення та вдосконалення.

Навчальний посібник Е.Гусинського та Ю.Турчанінової “Введение в философию образования” (М., 2000) висвітлює онтологічні, аксіологічні, логічні, методологічні та етичні основи поглядів на нову проблему в науці – філософію освіти.

Автори доводять, що філософія освіти розглядає те, як відбувається розумовий і моральний розвиток людини в культурному середовищі і як може (і повинна) сприяти цьому процесу система освіти. Під час обговорення цих проблем дослідники звертаються до корінних філософських питань. Це пояснюється тим, що в філософії освіти (як підсистеми загальної філософії) онтологічні основи не є монолітними: саме існування та роль освіти в людському житті, її наявність у сім’ї, школі й суспільстві ніким не заперечується, але думки відносно об’єктів і процесів, які складають сутність освіти, розходяться досить різко [77, с.5, 94]. Особливо це стосується правової освіти.

Часто можна почути , що юристові потрібні знання позитивного права, зокрема таких його галузей як кримінального, цивільного, адміністративного та деяких інших. Що стосується філософсько-правових, теоретико-правових, історико-правових та їм подібних дисциплін, то окремі вчені вважають їх другорядними. У той же час, кожен вчений визнає, що в юридичній освіті повинна бути методологія. На нашу думку, вказаний перелік навчальних дисциплін не тільки сприяє вибору методологічних засад, а й допомагає відшукуванню онтологічних основ галузевих правничих дисциплін. Тим самим закладаються підвалини, підґрунтя філософії правової освіти. Е.Гусинський та Ю.Турчанінова доходять висновку, що поняття “освіта” має три основних значення: освіта – це надбання особистості; освіта – це процес набуття особистістю свого надбання; система освіти – соціальний інститут, який існує для того, щоб допомагати всім громадянам набути такого надбання [77, с.96].

З нашого погляду, такий висновок не є точним відображенням істинного стану справи. Що слід розуміти під “надбанням”? Адже не все почуте, засвоєне, здобуте, нажите можна вважати надбанням людини в контексті філософії освіти. Напевно здобутки людини повинні пройти своєрідну духовну “експертизу” для визначення цінних орієнтацій, що й повинно визначити онтологію й аксіологію людини. Тому в розумінні освіти слід виділяти передусім духовний портрет людини, який склався внаслідок ціннісних надбань узгоджених з природними нормами. Тоді освіту визначатиме не механічний обсяг знань, а їх духовно-моральна якість, корисність та цінність.

Шлях освіти – це і шлях індивідуалізації самого себе, шлях до себе. Процес розвитку не піддається жорсткому програмуванню, потенційна можливість тим і відрізняється від чіткого плану, що не може бути цілком точно визначена [77, с.177]. Тобто філософія правової освіти враховує активну і пасивну соціалізацію особи юриста, вплив на нього синергетичних факторів. Але вона не може описати чітку модель юриста, з конкретно визначеними особистими властивостями та професійними якостями. Це не під силу жодній науці. Можна лише констатувати, що філософія правової освіти визначає параметри того духовно-професійного стану особистості юриста, який потрібен у конкретну історичну епоху й відповідає конкретним історичним обставинам.

Отже, зміст філософської літератури має безпосереднє значення для формування професійної культури юриста. Досягнення філософії – це духовне надбання, яке необхідне у процесі реалізації правових норм та регулюванні суспільних відносин. Юрист озброєний філософськими знаннями почуває себе впевненіше у встановленні об’єктивної істини та прийнятті правильного правового рішення.