5.2. Моральна культура юриста

Серед науковців поширена думка, що мораль є похідною від релігії. Так, В.Блюмкін [37, с.18], Ю.Тихонравов [356, с.272] підкреслюють, що релігія — основа моралі. Як відомо, І.Кант вказував на існування абсолютного Духу, абсолютних та відносних норм [121, с.21].

Як відомо, релігія порівняно з табу, звичаями, традиціями, ритуалами, обрядами чи міфами значно пізніше явище. Лише з виникненням дві тисячі років тому нової світової релігії — християнства — людство дістало змогу “впорядкувати” свої релігійні міркування, сповідувати одну віру. З’явилися християнська мораль і християнська етика. Можна сказати, що з’явились релігійні норми, які не тільки охопили своїм регулюванням суспільні відносини, а й оволоділи думками, прагненнями людей. Звідси висновок, що мораль, а згодом і позитивне право постали з релігійних норм.

Ми виходимо з того, що моральні норми поділяються на абсолютні (вищі, ідеальні) й відносні (елементарні, практично-дійові). Під абсолютними моральними нормами (абсолютною мораллю) розуміємо ті правила, які склалися в процесі розвитку людської цивілізації і є надбанням всього людства. Вони віддзеркалюють закони Всесвіту, розуміння норм природного права тощо. Ці моральні норми безальтернативні.

Суть відносних (елементарних, практично-дійових) моральних норм вбачається у тому, що вони створюються людиною на основі розуміння кожною конкретною людиною добра і зла, справедливості і несправедливості, честі, гідності тощо. Відбувається це також під впливом різноманітних зовнішніх, реально існуючих факторів: державних, національних, політичних, економічних, професійних та ін. У таких нормах віддзеркалюються досвід людини, переконання, соціальне становище тощо. По суті, вони є реалізацією абсолютної моралі у фактичному суспільному житті людини з певною їх корекцією.

Відносні моральні норми, хоча й спрямовані на персоналії, проте є альтернативними.

У зв’язку з цим щодо відносної моралі можна допустити існування щонайменше двох сфер: духовно-допустимої й духовно-недопустимої або абсолютно-допустимої та абсолютно-недопустимої. Річ у тім, що елементарні моральні норми — це еволюційне творіння людського розуму, а отже, може спрямовуватися у бік абсолютної духовності, так і бездуховності. Норми, які не суперечать абсолютним моральним нормам, є духовно-допустимими, а ті, що суперечать, — духовно-недопустимими. На основі цього й виникає, на нашу думку, позитивна й негативна мораль. Позитивна мораль — загальнолюдська цінність як суспільна цінність людського витвору (у бік добра). Негативна мораль — також витвір людини, але цінністю її назвати не можна.

Отже, критерієм моральної оцінки є абсолютна мораль, абсолютні природні норми. Це стосується і якості норм позитивного права.

У науковій літературі давно ведеться дискусія щодо понять зовнішня, елементарна (рос. “моральность”) та внутрішня, вища (рос. “нравственность”) моральність (в українській мові для позначення цих двох понять застосовують один термін — мораль). Поширене, наприклад, твердження В.Блюмкіна про внутрішні та зовнішні моральні результати [36, с.15], В.Вічева — про несумісність “нравственности” і “морали” [52, с.54–55]. Ф.Селіванов зазначає, що слово “нравственность” вживають для позначення особливостей поведінки [311, с.17]. Ці міркування дають підставу стверджувати, що існує внутрішня характеристика особи стосовно моральних норм взагалі, з урахуванням рівня духовності.

На наш погляд, “нравственность” — це вища моральність, що характеризує властивість, якість і здатність людини глибоко усвідомлювати природні закони, а також готовність реалізувати їх у життєвій практиці. У цьому випадку має місце сповідування людиною абсолютної духовності, абсолютної моралі, вищого почуття правомірності. Це, по суті, свідомість людини.

Щодо “моральности”, то це поняття можна трактувати насамперед як фактичну моральність, тобто готовність людини до практичної реалізації абсолютних моральних норм. Отже, моральність — це дотримання людиною відносних норм моралі, загальнолюдських цінностей, пов’язаних з практичним життям, це переважно почуттєва властивість людини, характеристика її суспільної природи.

Проте життєва практика свідчить, що людина, як правило, керується кількома видами моральності: вищою, фактичною, деформованою (навіть не традиційно подвійною, а потрійною мораллю). Про перші два види йшлося вище. Щодо вияву деформованої моральності, то це трапляється тоді, коли “спрацьовує” мораль і “мовчить” моральність (і навпаки): особа в думках таїть зло, а ззовні видає себе доброю — це штучна, фальшива моральність; особа і в думках, і на ділі не живе за вищими моральними законами, виявляючи певну аморальність.

Зрозуміло, що між вищою й фактичною моральністю постійно відбувається діалог свідомості, почуттів, інтелекту. Залежно від його результату маємо реальні дії особи у практичному житті.

Отже, ступінь моральності у кожної людини різний і залежить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розуміння смислу життя на Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізує відповідні моральні норми. При цьому важливим є питання якості засвоєння й використання цих норм у щоденному житті. Особливо це стосується суб’єкта права, для якого правова діяльність — службовий обов’язок. Це означає, що юрист повинен володіти не тільки високою правовою, а й моральною культурою як загальнолюдською цінністю. Причому обидві культури органічно пов’язані між собою.

Моральна культура юриста поєднує моральну свідомість й культуру поведінки. Моральна свідомість, зрозуміло, ґрунтується на законах добра й справедливості, за якими має жити суспільство.

Культура поведінки юриста повинна відповідати його моральній свідомості. Маємо на увазі не лише службову, а й побутову поведінку. Юрист завжди й скрізь має бути носієм морально-правових норм, виступати творцем нових моральних цінностей у праві, пропагувати й доводити на власному прикладі, що будувати життя треба за моральними законами.

Дуже важливим й масштабним є поняття “моральна культура особи”. Деякі автори (А.Опалев, Г.Дубова) вважають, що моральна культура характеризує особистість з погляду її цілісного морального розвитку, свідомості й поведінки, а також відображає сукупність моральних якостей, притаманних людям певного суспільства, класу, професії, які свідчать про рівень їхньої моральної свідомості та поведінки [290, с.171]. Поширена думка, що моральна культура особи акумулює знання моральних норм, почуття, переконання, потреби, моральні якості й навички поведінки, етичні норми, які виявляються у відносинах з іншими людьми та ін. Але при цьому дослідники не враховують джерел моралі та вищих моральних норм, які існують у людській свідомості (рис.3).

Рис. 3. Джерела формування почуттєвого права юриста.

Моральна культура юриста, вважаємо, повинна функціонувати за принципом випередження суспільного розвитку (стану моральної культури), а не збігатися з моральною культурою суспільства, як зазначають А.Опалев, Г.Дубов [290, с.171].

На нашу думку, моральна культура юриста — це результат становлення власної гармонії: між вищою абсолютною моральністю та фактичним використанням ним моральних норм у правовій діяльності. Власна гармонія — насамперед моральна, яку юрист сам “конструює”, причому створення гармонії має динамічний та імперативний характер.

Щоб повніше осягнути моральну культуру правника, розглянемо необхідність створення моральної гармонії у таких позиціях: особа юриста, службова діяльність, прийняття рішення.

Моральна позиція юриста передбачає такі варіанти: свідомість–почуття, свідомість–поведінка, почуття–поведінка, свідомість–дія.

Ідеальний варіант полягає у повній відповідності морального почуття моральній свідомості. Проте таке рідко трапляється на практиці. Фактично почуття стає своєрідною матеріалізацією свідомості, де частина усвідомлюваної інформації втрачається, внаслідок чого почуття ніби притуплюється, відстає від свідомості. Цей варіант допустимий, але різниця між свідомістю й почуттями має бути якнайменшою і прямувати до нуля. Таким чином складно виявити суперечності між моральною свідомістю і моральними почуттями. Моральна сутність юриста означає його готовність пожертвувати не заради конкретної справи чи людини, а заради утвердження вищої моралі (законів Всесвіту). Звичайно, більшість називатиме такий крок нерозумним, але він є серйозною перевіркою на рівень моральних почуттів охоронця правопорядку.

Особливістю другого рівня градації (свідомість–поведінка) є фактичний перехід від моральної свідомості до моральної поведінки. Ще Г.В.Гегель зазначав, що “справжній моральний стан є свідомість, яка скоює вчинки” [64, с.331]. У цьому випадку моральна сутність юриста визначається як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у практику власного життя особи. Моральне почуття може при цьому “спрацювати”, отримати незначний “дотик” чи взагалі бути не “враженим”. Це залежить від того, чи людина замислюється над тією чи іншою моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно позначитися на моральній вартості поведінки, оскільки затрачається час на певне зважування.

Найбільш реальним і традиційним є третій рівень (почуття–поведінка), на якому моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає, що вже відбулася певна “трансформація” свідомості у почуття, виробився намір діяти. Як правило, схема “почуття–поведінка” ніколи не підводить.

Кожна з трьох позицій, що розглядаються, має свою гармонію, свою цінність. Це свідчить про те, що моральна поведінка особи є результатом її моральної свідомості й почуттів.

Зазначимо, що гармонія досягається за умови всебічного, повного, глибинного пізнання юристом юридичної справи. Схема “свідомість–поведінка” найкраще це відображає, проте дія за схемою “почуття–свідомість” має суб’єктивний характер, коли домінують певні інтереси, а це може зашкодити справі, отже, пізнання не буде об’єктивним, що призведе до порушення гармонії. У пізнанні правової ситуації найефективнішу роль відіграє моральна свідомість юриста, його налаштованість на виконання службового обов’язку.

Гармонія у правовому спілкуванні досить яскраво демонструє рівень моральної культури юриста. Фактично відбувається діалог між моральністю юриста і співрозмовника (діалог людських моральностей). Правове спілкування стає способом вираження внутрішнього морального змісту юриста у його зовнішніх виявах, оскільки у цьому випадку мораль не зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут виявляються почуття, без яких спілкування практично неможливе, і схема “почуття–поведінка” буде ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста викликати у співрозмовника зворотну позитивну реакцію, необхідну для вирішення юридичної справи.

У прийнятому юристом рішенні найбільше виявляються розум, інтелект, які засвідчують гармонію і дисгармонію у діях. Адже рівень моральної культури, який виявляється у контактуванні з громадянином, зводиться до умови: зробити комусь добре, не поступаючись інтересами інших. Як не порушити гармонію у такому випадку? Це завдання моральної культури юриста. Гадаємо, що найефективніше це можна здійснити за схемою “свідомість–поведінка”. Адже якщо юристом оволодіють надмірні моральні почуття, то регулювати їх, приймаючи остаточне рішення, досить важко. Адже кожна особистість –— це цілісна система (цілий світ), порушувати яку не можна. Проте потрібно врівноважити ці моральні почуття за допомогою свідомості, яка реалізується шляхом прийняття справедливого правового рішення.

Щодо найпоширеніших у моральній культурі юриста видів гармонії, С.Анісімов зауважує, що моральна поведінка й моральна діяльність — різні речі [13, с.19]. Поняття “діяльність” ширше, і поведінка може не пов’язуватися з діяльністю, в тому числі професійною. Проте постійне перебування юриста у моральному полі, під впливом власної моральної культури не повинно створювати суттєвої різниці між поведінкою і професійною діяльністю.

Важливість такого компонента моральної культури юриста, як активне використання моральних норм у юридичній діяльності, очевидна і підтверджується моральним імперативом І.Канта, згідно з яким існування моралі полягає у її виявах. У практиці правового регулювання суспільних відносин мораль спонукає до дії і виявляє сутність юриста як людини.

Моральна культура найбільш наближена до духовної культури. У цьому випадку юридичній діяльності властивий ще один вид контролю — моральний, який походить від духовного. У цьому переконують ті принципи, на яких ґрунтується моральна культура юриста, а саме: моральні чесноти, ненасильство, безкорисливість, анонімність, безадресність, свідомість пробачення, терплячість, толерантність, дія за власним сумлінням, переконання.

Щодо моральних чеснот, то існує думка, що одні моральні чесноти (віра, надія, любов) дані людині природою, а інші (мудрість, поміркованість, справедливість, мужність, стриманість) набуваються практикою, тривалою працею. Процес соціалізації обов’язково має й моральну орієнтацію. Розуміння юристом свого призначення у суспільстві, набуття ним високих моральних чеснот сприяє тому, що держава морально зміцнюється.

Коли йдеться про такий принцип моральної культури юриста, як ненасильство, то розуміється альтернативність вибору. Важливо шанувати переконання й світогляд інших людей, не нав’язувати своїх поглядів. Цей принцип стає особливо актуальним тоді, коли юрист вимагає від інших особливої поваги до себе як до службовця та ін. Адже це моральне й духовне насильство.

Моральна культура юриста передбачає такт, безкорисливість. Юридична діяльність покликана відновлювати природну гармонію у правових відносинах. Пізнання правової дійсності, прийняття справедливого рішення з моральної позиції не повинно призводити до очікування матеріальної чи іншої винагороди. Цей моральний обов’язок не розрахований на позитивну оцінку від людей за особливі старання, прояви милосердя, творіння добрих справ. Цінність моральної культури полягає саме у безкорисливості дії, без розрахунку навіть на вдячність. У протилежному випадку юрист керуватиметься фальшивим почуттям внутрішнього переконання.

Важливий принцип моральної культури — анонімність. Йдеться про творіння добра без зайвого афішування доброчинної діяльності. Анонімність у даному випадку означає дію за покликом сумління. Це одна із ознак справжнього покликання юриста, його уміння мовчати, не розраховувати на компліменти чи “оплески”, коли найціннішою є істина.

Аналогічний смисл має принцип безадресності у моральній культурі, коли головним є прагнення творити добро, незалежно для кого, а тільки заради справедливості, заради того, щоб душа і совість були чистими, щоб утверджувалося загальне благо.

Свідоме пробачення як моральна категорія у професійно-юридичній моралі не завжди виявляється. Посідаючи високе соціальне становище, здійснюючи правосуддя, юрист може вважати непотрібним просити вибачення в учасників юридичного процесу, гадаючи, що він завжди має рацію. Проте з уміння попросити пробачення у випадку провини і розпочинається людське у людині, виявляється її моральна свідомість. При цьому вибачення не повинно зводитися до автоматизму, механічності чи навіть байдужості. Це має бути духовне, щире каяття за вчинене ненавмисне зло, що підкреслюватиме якісну характеристику морального розвитку й моральної зрілості суб’єкта права.

Такий принцип моральної культури, як терпіння і толерантність, випливає з природного права. Адже людина як мікрочастина Всесвіту є одночасно і мікросвітом. Вона виконує певну функцію у макросвіті. Тому нехтування призначенням кожної людини для юриста є недопустимим. Юрист повинен виробити у собі такий стереотип професійної поведінки, який би дозволяв рахуватися з сутністю кожної людини, незалежно від того, чи є вона, наприклад, злочинцем чи потерпілим. Юрист мусить вміти змиритися з фактичним становищем кожної людини, виробити у собі терплячість до її діянь, проявляти толерантні відносини під час розгляду справи, не відповідати злом на зло. Тільки толерантні юридичні дії здатні залагодити ті чи інші суспільні конфлікти.

Діючи за власним сумлінням, юрист спирається на моральні норми, закріплені у законах. Так, у частині 3 статті 323 Кримінально-процесуального кодексу України йдеться про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Не викликає сумніву, що внутрішнє переконання вбирає у себе як сумління, так і моральне почуття. Однак нам видається, що кращим був би варіант, коли б принцип дії за власним сумлінням юрист будував тільки на моральній свідомості. Хоча деякою мірою це буде професійним ризиком, однак моральна чистота характеризуватиметься більшою ймовірністю та гармонійністю. Проте зауважимо, що сумління не повинно призводити до втручання у приватне життя іншої людини, зайвого дошкуляння їй за неправомірні дії. Потрібно прагнути до внутрішньої рівноваги, адже і власне сумління також пов’язане з певними моральними переживаннями.

Постійно актуальним у моральній культурі юриста є переконання: добро творити ніколи не пізно. Це забезпечує постійну готовність до того, щоб змінити хід думок та дій у напрямі добра. Саме на такому моральному принципі ґрунтується професійна діяльність юриста.

Не викликає сумніву, що моральна культура відіграє велику роль у юридичній діяльності. Образно кажучи, це той “робочий кінь”, який бере увесь тягар на себе і з усіх сил тягне воза упродовж життя, оскільки для цього призначений. На нашу думку, серед функцій моральної культури юриста можна виділити такі: вироблення поваги до позитивного права та моральних цінностей, створення механізму правомірної поведінки у юридичній діяльності, формування почуття моральної відповідальності, формування ступеня усвідомлення власних моральних помилок і шляхів їх виправлення, розуміння величі людини та вартості її життя, запобігання порушенню гармонії між духовним і матеріальним, віддача всіх сил, здібностей, таланту, енергії для забезпечення правопорядку.

Незважаючи на первинність моралі щодо позитивного права, юрист як особа високої культури повинен надавати перевагу конституційним, державним законам, оскільки вони мають офіційну суспільну силу.

Якщо йдеться про створення механізму правомірної поведінки юриста, то розуміється не стільки недопущення порушення закону, скільки наявність життєвих умов, які можуть спонукати юриста до неефективного використання цього механізму. Ця функція моральної культури спонукає юриста до таких дій, які б не суперечили нормам ні позитивного, ні природного права. У цьому випадку механізмом формування правомірної поведінки виступають сумління, розсудливість. Висока моральна культура забезпечує розв’язання складних питань правовим шляхом.

Моральна культура дає змогу юристові усвідомити власні помилки та виробити шляхи їх виправлення, відчути свою моральну відповідальність перед народом, перед кожним громадянином, пам’ятаючи про “кредит довір’я” йому та про необхідність відстоювати правду.

Проблему подолання суперечностей між високою моральністю та мораллю порушив В.Вічев, підкресливши, що це суперечність між ідеалом і реальністю, належним й існуючим, зовнішнім та внутрішнім, словами і правами [52, с.55]. Ми лише наголосимо, що саме високий рівень моральної культури дає змогу юристові звести до мінімуму різницю між власною високою моральністю і реально існуючою у професійній практиці мораллю.

Відомо, що юридична діяльність спрямована на вирішення різних правових ситуацій. Проте саме моральна культура дає змогу юристові зрозуміти, що людина — це унікальне творіння природи. Юрист повинен мати чималий запас любові до людей, усвідомлювати неповторність кожної особистості, створювати найсприятливіші юридичні умови для захисту найціннішого — життя людини.

Моральна культура юриста орієнтує на те, щоб у професійній діяльності запобігти дисгармонії між духовним і матеріальним. Зазвичай кожен злочин спрямовується на задоволення матеріальних потреб, спустошуючи тим самим душу. Завдання моральної культури юриста полягає в тому, щоб заповнити цей вакуум моральними цінностями.

Важливою ознакою моральної культури, її функцією є повна віддача здібностей, таланту, покликання, любові й енергії для забезпечення цивілізованого правопорядку в державі. Суспільство вимагає юридичного забезпечення функціонування моральних норм, тому юрист зобов’язаний постійно самовдосконалюватися. Як справжній учитель віддає своє серце дітям, так і юрист віддає силу свого таланту людям незалежно від того, кого він захищає.

Якщо діяльність юриста здійснюється згідно з вимогами високої моральності, то його погляди мають право на реальне втілення, а це сприяє прогресові у правовому регулюванні. Зосереджуючись на реалізації власних прогресивних поглядів, юрист не повинен боятися бути “білою вороною”, не повинен відмовлятися від власних поглядів, якщо він переконаний у своїй правоті, а діяти за покликом сумління, згідно з морально-духовними переконаннями. Інколи неправомірні дії юриста в минулому стримують його від рішучої зміни своєї професійної поведінки у позитивному напрямі. Однак належний рівень моральної культури завжди дає змогу юристові, хоча і з запізненням, але змінити свої погляди в бік добра. А це — запорука цивілізованого правопорядку.

Складність правової діяльності може деколи викликати у юриста бажання не втручатися у ті чи інші правові ситуації. Подолати розпач допоможе у кожному конкретному випадку та чи інша функція моральної культури, завдяки якій завжди з’являється надія на вихід з будь-якого становища. Тобто в цілому функції моральної культури сприяють формуванню волі та духу, що вкрай необхідні для успішної професійної діяльності.