1.3. Культорологічно-правовий ракурспрофесійної культури юриста

Зауважимо, що термін “культурологія права” – нове поняття і спеціальної літератури поки що не має. Важливо дати оцінку філософії права з позиції культурології і розглядати право як важливий продукт культури.

А.Білий у праці “Символізм как миропонимание” (М.,1994) досліджує проблеми філософії та культури.

Теоретик символізму зауважує, що неможливо ототожнювати культуру зі знанням чи прогресом. Культура визначається як діяльність для збереження й росту життєвих сил особистості і раси шляхом розвитку цих сил у творчому перетворенні дійсності; початок культури тому міститься в рості індивідуальності: її продовження - в індивідуальному рості суми особистостей. Культура можлива, де спостерігається ріст індивідуальності [28, с.20-21]. Тобто культуру творить людина, її індивідуальні здібності. Звичайно, знання відіграють важливу роль у культурі, але ці знання потрібно ще й втілити в дію. Знання без дії - це ще не цінність. Кожна добре обізнана людина (професіонал, спеціаліст) примножує своєю працею культурні здобутки свого народу. Як і наслідок – ті здобутки перетворюються у професійну норму.

Кінцева мета культури – перетворення людини; культура перетворює теоретичні проблеми у проблеми практичні: вона заставляє розглядати продукти людського прогресу як цінності; саме життя вона перетворює в матеріал, із якого творчість кує цінність [28, с.23].

Визначаючи шляхи культури, А.Білий твердить, що поняття “культура” відрізняється надзвичайною складністю: легше визначити поняття “наука”, “мистецтво”, “побут”; культура – цілісність, органічне з’єднання багатьох сторін людської діяльності; проблеми культури у власному смислі виникають вже тоді, коли зорганізовані: побут, мистецтво, наука, особистість та суспільство; культура є стиль життя, і в цьому стилі вона є творчість самого життя, не безсвідоме, а – усвідомлене; культура визначається ростом людської самосвідомості; вона є розповіддю про ріст нашого “Я” [28, с.308].

Ми розглядаємо культуру не як будь-яку творчість людини, а творчість у сфері законодавства, у сфері створення позитивного права. Життя заставляє творити позитивні норми права. У ці норми включаються здобутки не тільки в галузі юриспруденції, а й практично усіх досягнень людства. Тобто культура у сфері права включає в себе культури всіх сфер життєдіяльності людини і об’єднує їх, утворюючи цілісну культурну норму. Ця норма свідчить про ступінь правосвідомості суспільства, ступінь соціального розвитку, ступінь утвердження серед інших суспільств. Але не можна погодитись з А.Білим, що культура утворюється після впорядкування, вирішення нагальних життєвих проблем і таке інше. Це вже культура, оскільки будь-які результати свідомої людської діяльності є культурою. А щодо права, то воно потрібно ще далеко до згаданих зорганізованостей, оскільки на основі правових норм і відбувається відповідне організування.

Цінність навчального посібника “Культурология”, що виданий у 2000 році у Ростові-на Дону під редакцією Г.Драча полягає у висвітленні культурології як системи знань, культурної антропології, онтології культури та функції культури.

Виходячи із проблем, які виникли перед культурологією, ми намагаємось застосувати соціальний досвід до юридичної діяльності, до пізнання правової дійсності, до пізнання передусім права. Позитивне право є культурологічним явищем, оскільки до його творіння “залучені” практично усі види культур. Важливу роль у цьому відіграє культурологія права. Як вказують дослідники, вона вивчає конкретні цінності, форми зв’язку, опредмечені результати культурної діяльності у їх динаміці, механізми трансляції культурних навичок від людини до людини [186, с.14]. Цінним у дослідженні права є те, що під різновидами культури потрібно побачити майбутні правові норми, які необхідно створити. Культурологія права вбирає в собі ті цінності культури, які визначає антропологія. Тобто людина і право перебувають в культурологічному центрі, який визначає правові форми існування людини, використовуючи наявні здобутки.

У багатьох людей регуляторами їх поведінки виступають емпіричні уявлення, взяті із життєвого досвіду, що ґрунтуються на “здоровому глузді”. У них сплавлені один з одним істина і помилка, розум і забобони, почуттєво-достовірне й ілюзорно-фактичне [186, с.68]. Тут онтологія культури відіграє роль правового прасимволу, який виражає ставлення людини до зовнішнього світу. Культурні коди працюють регуляторами поведінки найчастіше на підсвідомому рівні. Тому завданням культурології права є виявлення таких потенційних культурних тенденцій і внесення їх у формування позитивних правових норм.

Навчальний посібник “Культурология” під редакцією А.Радугіна (М.,2000) розглядає сутність і призначення культури, концепції та напрями в культурології, значення культурної спадщини тощо. До поняття культури автори підходять з боку смислового світу людини. Вони вважають, що смисл – це зміст людського буття (в тому числі внутрішнього буття), яке взяте в особливій ролі: бути посередником у відносинах людини зі світом і самим собою. Саме смисл визначає, що ми шукаємо і, що відкриваємо і в самих собі [187, с.13].

Так, необхідно пояснити роль феноменів культури у праві і в юридичній діяльності, дослідити способи набуття, збереження і передачі базових цінностей культури у правові норми та практичну діяльність юриста. Звичайно, роль такого смислу культури не завжди можна усвідомити повністю. Адже важко визнати, що правову норму утворюють домінуючі феномени практично всіх видів культур. З цього приводу у навчальному посібнику зазначається, що наявність смислової домінанти культури створює саму можливість культурології як науки: неможливо зразу охопити культуру у всіх її аспектах, але можна виділити, зрозуміти і проаналізувати домінуючий смисл. А дальше потрібно вже вивчати різні способи його реалізації, звертатися до деталей і конкретних форм його втілення [187, с.14]. Але чим більше видів культур ми залучатимемо до нормотворення, тим з більшою точністю вона (норма) наближатиметься до природної норми. І навпаки, зменшення видів культури призводить до “омертвіння” правової норми, до неповаги до неї. А для юридичної діяльності кількість видів культур має значення в якості пізнання правової дійсності і рівня справедливості.

У культурології важливе місце належить діалогу культур. Автори вказують, що кожна культура породжує свою специфічну раціональність, свою моральність, своє мистецтво і виражається у відповідних собі символічних формах. Смисли однієї культури не переводяться без залишку на мову іншої культури, що інколи трактується як неспіврозмірність різних культур і неможливість діалогу між ними.

Завдяки діалогу культур право набирає соціальної енергії, сили в регулюванні суспільних відносин. Воно позбавляється односторонності, вузької спрямованості. Для юристів діалог культур у праві дає можливість підходити до використання правових норм багатоальтернативно. Він сам сприймає право як культурологічне явище і культурологічно підходить до вирішення суті справи.

Таким чином, дослідники визначають, що культурологія – це гуманітарна наука про сутність, закономірності існування і розвитку, людське значення і способи осягнення культури. Завдання культурології – це здійснення діалогу культур, в ході якого ми долучаємось до інших культур, інших смислових світів, але не розчиняємось в них. Тому культурологія може вивчати будь-який предмет, будь-яке явище при умові, що вона виявляє в ньому смисловий зміст, реалізацією творчого людського духу [187, с.19-21].

В.Розін у підручнику “Введение в культурологию” (М.,2000) пропонує проблемне вивчення культурології, звертаючи особливу увагу на методи, які застосовуються в пізнанні цікавого та різновидного світу культури. Зокрема, він зауважує, що говорячи про предмет культурології, треба мати на увазі три основні пізнавальні орієнтації – філософську, історичну і теоретичну. Відповідно в даний час в культурології розрізняють: філософію культури (культурфілософію), історію культури і науку про культуру. При цьому культурологи нерідко протиставляють всі ці три сфери культурологічного пізнання [300, с.8].

Враховуючи, що право є явищем культури, то культурологію права також можна розглядати як: філософію права, історію права та теорію права. Але цей перелік в юриспруденції буде далеко не повним. Культурологія права охоплює всі можливі науки про поведінку людини. Дослідження правомірної поведінки людини – це правовий аспект людської культури, людська творчість, результати і досягнення у пізнанні власної онтології і деонтології.

Так, на думку В.Розіна, культурологію психологічної і антропологічної орієнтації давно цікавить проблема походження людини. Відповідь на неї істотно залежить від того, як розуміється людина, яке її відношення до інших феноменів, що вивчаються в гуманітарних науках [300, с.45]. Дальше вчений розкриваючи проблему осмислення світу вдається до культурологічного пояснення архаїчних поглядів. При цьому видається можливим, що він глибоко не вникає в сутність людини.

Так, зазначається різниця між людиною і природою, змішується поняття “душа” і “дух” людини [300, с.67]. Сучасна наука все більш інтенсивно доводять про триєдину антропологічну будову людини, про те, що людина є частинкою природи, навіть її мікрокопією. Цьому сприяють всесторонні культурологічні дослідження найбільшої таємниці – природи людини, пізнання самого себе. Звичайно, 70 років неприродної ідеології, яка панувала в нашому суспільстві негативно вплинула на стан подібних досліджень, але в інших державах дослідження не припинялись. Здобутки інших народів різних історичних епох – це також культурна скарбниця, якою нехтувати не слід. Тому в даному випадку В.Розін правильно пише, що сучасна людина починає розуміти, що культурна самобутність його народу невіддільна від культурної самобутності інших народів, що всі ми підкоряємось “законам” культурної комунікації. Культура – це не тільки множина культур, це також світова культура, єдиний культурний потік (течія) від шумерів до наших днів, від Сходу на Захід, від Заходу на Схід [300, с.4].

В.Бокань у навчальному посібнику “Культурологія” (К.,2000) висвітлює основи культурології – науки про сукупність результатів людської діяльності. Він стверджує, що вивчення суспільства через культурологічні процеси особливо важливе сьогодні, адже сприйняття його лише через економічні та політичні процеси збіднює людство. Аналіз духовних цінностей, їх проекція на процеси сьогодення допоможуть визначити рівень розвитку, стан суспільства в конкретний історичний період [35, с.3].

Так, ми до деякої міри звикли, що оцінка юридичної діяльності здійснюється з позиції позитивного права. Тобто, юрист повинен непохитно стати на дотриманні законності навіть будь-якими способами. Такий позитивний підхід в цілому виправданий. Але проблема полягає в щонайменше двох випадках: чи позитивний закон є правовим, чи правове явище пізнане? Без культурологічного підходу тут не обійтись.

Економічні та політичні процеси, історичний досвід народу певним чином диктують вибір інших культурологічних напрямів дослідження права і правового явища. А економіка і політика можуть ще й прискорити творчі пошуки культурології права. Час вимагає узагальнень, систематизації, тобто культурологічного, а не вузькопрофесійного світогляду. Ми повинні все більше заглиблюватись у закони природи, закони фізики, хімії, біології на основі яких виробляти правильні напрями культурних процесів.

Досягнення людства в системі виробничих відносин активізували розвиток культурних процесів: це стало поштовхом до утворення “культурної єдності” – людина і природа, що сприяло відтворенню й продовженню людського виду, гармонізувало відносини в суспільстві [35, с.21]. Так, гармонізація суспільних відносин можлива лише на такій “культурній єдності”. Чим більше людина творитиме штучні елементи культури, не кажучи вже про пряме шкідництво природі, тим більше порушуватиметься правова гармонія у взаємовідносинах між людьми. Позитивне право щоб не скотитися на позиції штучності повинно постійно насичуватись культурними надбаннями людства. А пізнаність правового явища буде штучною або неповною, коли не “ввімкнуться” усі важелі культурології.

В. Лісовий у монографії “Культура – ідеологія - політика” (К., 1997) досліджуючи культуру в антропологічному аспекті використовує поняття “природне оточення”, як все те, що дане живим істотам у “готовому” вигляді та поняття “життєвий світ” як сукупність умов, необхідних для життя даного виду живих істот. Він вважає, що відмінність між людиною та іншими живими істотами полягає у фундаментальній невизначеності життєвого світу людини. Життєвий світ тварини є “вирізкою” з природного оточення він заданий генетично: якщо тварина не застає найголовніших умов, необхідних для існування, вона гине. Людське дитя народжується без наперед заданого (генетичною інформацією) свого життєвого світу – відповідно до того, в якому суспільстві воно народжується, таким і стає його життєвий світ [197, с.12].

Тобто йдеться про розмежування двох понять “природне оточення” і “життєвий світ”. Людина, використовуючи природне оточення різними способами реалізує свою свобідну волю у створенні життєвого світу, як “другої” природи. Тому життєвий світ містить у собі не лише результати людської діяльності, а й необхідні для нього умови, надані природою. Способи реалізації свобідної волі в освоєнні світу та процесі саморозвитку людини не повинні містити в собі мету абсолютно досягнути пізнання природи, чи створити надприродне. Це нездійсниме.

Таким чином, культура – це система історично розвиваючих надбіологічних програм людської життєдіяльності (діяльності, поведінки і спілкування), що забезпечують відтворення та зміну соціального життя у всіх його основних проявах [233, с.341].

Саме надбіологічні програми людини стають основою культурології права як конгломерату, нагромадження суспільних явищ про поведінку людини з використанням прафеномена історії, у співставленні з природним оточенням.

В.Лісовий зауважує, що в філософії (в т.ч. культурології) існує розуміючий метод. В.Дільтея, який дає можливість усвідомити створені культурні світи. Розуміння як базисне поняття філософської герменевтики можливе лише завдяки людській свободі [197, с.14-15]. А культурологію цікавить не стільки соціальність, скільки духовність особистості як її здатність існувати в обширному просторі свободи, який є разом з тим простором культури [23, с.157]. Свобідна воля людини дає можливість не тільки реалізувати власні надбіологічні програми, створюючи тим самим реальний, раціональний життєвий світ, а й здійснювати герменевтичний підхід до аналізу людської культури. Це зокрема стосується міждисциплінарних зв’язків правознавства з питань поведінки людини. Адже розуміюча соціальна філософія сприяє вибудувати таку культурологію права, яка б найбільш оптимально відповідала натурі, тобто природному праву.

Отже, аналіз лише частини літератури з культурології права дає підстави стверджувати про те, що юрист є не тільки реалізатором культури, а й важливим творцем культурологічних надбань, які стосуються умов правомірної життєдіяльності людини. Культурологія права фактично вбирає в себе кращі взірці результатів професійної діяльності, які випробувані на практиці. Чим вищим ступенем професійної культури володіє юрист, тим якісніше буде культурологічне наповнення права природними феноменами, тим швидше суспільство як своєрідне виокремлення природи має можливість стати насправді правовим.