1.2. Гносеологічний зріз методології дослідження професійної культури юриста

Сьогодні існує доволі багато літератури з філософії права. Крім праць сучасних дослідників перевидаються видання минулих століть. Однак першість у комплексному дослідженню належить Георгу Вільгему Фрідріху Гегелю.

“Философия права”(М.,1990) Гегеля складається з трьох частин: “абстрактное право”, “моральность”, “нравственность”.

Моральність у філософії права відображає власну правотворчу діяльність людини без очікування санкцій держави. Моральні норми творить людина, але в погодженні з абстрактним правом. Слід зауважити, що норми моралі скеровані на видимі процеси в життєдіяльності людини, тобто на її дії. Тому з огляду моралі завжди можна визначити умисел і вину, намір і благо, добро і совість. Ці категорії дають змогу судити про ступінь моральності людини.

Гегель виділяє крім моральності ще й “нравственность”, що у прямому розумінні не має перекладу на українську мову. Йдеться про ті особисті норми, які людина утворила не для зовнішніх дій, а для себе. При цьому такі норми спонукають людину на певну непокірливість загальноприйнятим моральним нормам. З цього приводу вчений зазначає, що “нравственность” є ідеєю свободи, як живе добро, яке у своїй самосвідомості має своє знання, воління, а через його дію свою дійсність, так як самосвідомість має в “нравственному” бутті свою в собі і для себе сущу основу і рухому мету; “нравственность” є поняттям свободи, що стало наявним світом і природою самосвідомості [63, с.200].

За Гегелем, філософська наука про право має своїм предметом ідею права – поняття права і його здійснення.

Отже, ідею права, а не його букву досліджує філософія права. Власне, під нею ми розуміємо дух права. Дух права є абсолютним і відносним. Абсолютний дух права міститься у природному праві. Саме пізнання духу права є суб”єктивним, а, отже, відносним. Тому кожному юристу притаманний суб’єктивний (відносний) дух права. Те саме стосується і позитивного права, яке також характеризується духом. Але дух позитивного права не може бути абсолютним, а лише відносним.

Природне право має своїм предметом розумне поняття права і його здійснення, ідею права. Джерело цієї науки є думка, оскільки вона осягає волю в її свобідному самовизначенні [63, с.384]. Звідси випливає, що для філософії права важливим є думка людини, а дія – для теорії права. Тому й філософський зміст професійної культури юриста полягає в дослідженні, передусім, професійних думок, які згодом переростуть у професійну дію.

І.Бентам у праці “Введение в основания нравственности и законодательства”(М.,1998) дослідив правову природу життя, моральну теорію, моральний інтуїтивізм, суспільний договір, розгорнув широкий спектр філософсько-правових проблем. Висвітлюючи юриспруденцію та її галузі, він розглядає закон з такими властивостями: примусовий, непримусовий і декларативний. Примусовий закон є повелінням, а непримусовий – це відміна примусового закону в цілому, або в частині. Те, що називається декларативним законом, коли він відрізняється від примусового і від непримусового закону, не є законом, оскільки в ньому не виражено акта волі, яка діє в цей час [29, с. 394]. Йдеться про закони позитивного права, які повинні мати чітко виписану диспозицію з метою правильного тлумачення. Декларативний закон взагалі не повинен існувати, а коли він повідомляє про раніше існуючі закони, то він стає або примусовим, або непримусовим. Слід зазначити, що такі властивості позитивних законів породжують адекватні професійні дії юристів.

Так, філософ акцентує увагу на те, що всякий примусовий закон створює злочин, тобто перетворює акт того чи іншого роду у злочин. Тільки тим способом він може накладати зобов’язання або чинити примус [29, с. 395]. Дійсно, якщо можлива дія примусового закону в конкретному правовому явищі, то це явище вже є злочином. Тобто примусовий закон не має альтернативи і завдання юриста полягає в чіткому виконанні його приписів.

Закон, який обмежується створенням злочину, і закон який вимагає накладати покарання у випадку створення такого злочину, є два різних закони: це не частини одного і того ж закону. Акти, яких вони вимагають, цілком різні; особи, до яких вони звернені, цілком різні [29, с. 395]. Тобто в одному законі є звернення до злочинця, а в іншому до судді. Для когось одного існує припис закону.

Виходячи з цього І.Бентам уточнює, що ці закони можуть бути названі: перший – імперативним законом, другий – каральним; але якщо каральний вимагає накладення покарання, а не просто допускає його, то він є також імперативним, як і інший; тільки він при цьому ще і каральний, тоді як перший – ні [29, с.395].

Закон непримусового роду, який розглядається сам по собі, не може мати карального закону, який би йому належав, щоб отримати допомогу і підтримку карального закону, він повинен спочатку отримати допомогу імперативного або примусового закону, і до цього закону, а не до непримусового долучиться каральний [29, с.395]. Тим самим Бентам застерігає від неправильної кваліфікації правопорушень і закликає до постійного підвищення професійної культури юристів.

Б.Кістяківський у праці “Философия и социология права”(СПб.,1999) розглядає категорії необхідності і справедливості, реальність об’єктивного права, право як соціальне явище, раціональне та ірраціональне у праві, шлях до панування права, причина і межа в праві і т.

Так, досліджуючи поняття випадкового і закономірного у природі та соціальному світі вчений стверджує, що у природі все здійснюється за відомими законами, що існує різновидність природних законів. Природні науки як науки про закономірне в природі – це абстрактні науки, що оперують математичними викладками і формулами. Їх основу складають відомі відірвані положення, застосування та комбінування яких і дає можливість пояснити конкретні явища [130, с. 77, 83-84].

Тим самим Б.Кістяківський доводить, що в природі існують випадкові явища, з чим погодитись важко. Адже синергетика, теорія ймовірностей та інші науки спростовують появу випадкових процесів. Інша справа, що є складність для людського розуму вважати випадкові процеси закономірними. В цьому не має нічого дивного, оскільки людський розум не все може осягнути і часто здійснюється посиланням на здоровий глузд. А насправді жодних випадковостей у природі не існує. Природа, а також життєдіяльність людини здійснюється за закономірними законами.

Також Б.Кістяківський заперечує існування “закону еволюції” і вважає цей вислів неправильним словосполученням. Хоча, на його думку, закон є безумовно необхідне співвідношенням між явищами [130, с.94]. З останньою думкою варто погодитись, однак сумнівним видається те, що суспільство може розвиватись еволюційно, без людських правил чи законів. Еволюція – це впорядкована природна хаотичність. Розвиває суспільство співвідношення між явищами, які виникають внаслідок правомірних чи неправомірних дій людини. Інша справа, що це співвідношення не визначає точного часу переходу до нових суспільних відносин, не має чітких меж, оскільки процеси відбуваються не за людськими законами. Людські закони обгрунтовують конкретні події у просторі і часі, і ці події людина намагається регулювати. Таке втручання утворює своєрідні “стрибки”, породжує нові події, які не мають завершеного циклу. У природі все відбувається поступово, без “стрибків”. І якщо виникають незрозумілі процеси, то вони є наслідком втручання людського інтелекту, людської волі в дію природних законів.

Правильним видається твердження Б.Кістяківського, що в системі писаного права в житті здійснюється те право, яке відображено в законах.

Б.Кістяківський правильно відзначив, що хоча позитивне право є раціональним (логічним поняттям), але здійснюється воно в житті і раціонально складається з одиничних, конкретних, індивідуальних правових фактів [130, с.212-215]. Застосувати усталену логіку, єдину до всіх правових фактів неможливо. Юристові необхідно вдаватись до позасвідомих тверджень, використовувати інтуїцію, правові почуття, власні переконання, що прямо перебувають за межами дій інтелекту.

Цікавим є висновок Б.Кістяківського про те, що для методологічно правильної побудови науки про право вона повинна бути зорієнтована не на тій чи іншій гуманітарно-науковій дисципліні і не на всій сукупності їх, а передусім на філософії культури і тільки за її допомогою – на всій сумі гуманітарних наук, об’єднаних за допомогою філософії в єдину систему наукового знання [130, с.226]. Існують онтологічні і деонтологічні тлумачення пізнаного предмета. Право слід розглядати в деонтологічному ряді. При цьому важливо визначити чи деонтологічна система може бути готовою і закінченою чи ні [130, с.228-229]. Відповідь на це питання дає філософія культури.

Б.Чичерін у “Философия права”(СПб.,1998) висвітлив такі важливі категорії як особа і суспільство, право, “нравственность”, людські союзи. Він переконливо доводив, що сфера права не вичерпується позитивним законодавством.

Виходячи з того, що людина за своєю природою є метафізичні істотою і метафізичні засади керують її діями, Б.Чичерін значну увагу приділив людській особистості, зокрема свобідній волі людини. Людина як складова частина природи повинна підкорятися її законам. Свобода людини не заперечує законів природи, а, навпаки, цілком з ними сумісна. Діючи в фізичному світі, вона неминуче повинна підкорятися його законам; інакше вона залишиться безсилою. Свобода не полягає в тому, щоб діяти наперекір законам природи, а в тому, щоб перетворювати матеріальні предмети у свою користь згідно з керуючими ними законами [396, с.25, 44-45]. З цим слід погодитись. Однак неможливо повністю погодитись з вченим про те, що закони природи незмінні при будь-яких проявах свобідної волі людини. По-перше, невідомо, що Б.Чичерін розуміє під “законами природи”. По-друге, закони природи дійсно незмінні в частині світобудови, онтології світу. У частині деонтології світу зміни природних законів все-таки відбуваються. Зокрема це стосується тривалості життя людини на Землі, прискорення плинності часу, зміни температурних процесів і т. д. Зауважимо, що ці та інші зміни здійснюються завдяки тому, що свобідна воля значної кількості людей і протягом тривалого часу (допустима межа закладена в онтології світу) скерована на порушення онтологічних законів природи.

Свобода, яка прямує до здійснення абсолютного закону в людській діяльності, є свобода моральна (“нравственная”). Тут існують внутрішні суперечності, які призводять до висновку, що свобода має дві сторони: негативну і позитивну. З негативного боку вона полягає в незалежності від будь-яких непричетних до неї визначень, значить, не тільки від почуттєвих захоплень, які вона визнає своїми, але ще більше від чужої волі, яку вона не визнає своєю. Примус завжди є обмеження свободи. Як позитивна засада, свобода полягає так само у можливості визначитися до дії за власним спонуканням, відкидаючи зовнішнє веління [396, с.56]. Не можна сказати, що позитивне чи природне право обмежує свобідну волю людини. Хоча природне право багатоальтернативне, а позитивне право менш альтернативне, проте людина цілком може проявляти свою свобідну волю у встановлених рамках. Тільки у природному праві таку межу встановлює сама людина для себе, а у позитивному праві – образно кажучи, одна людина для іншої. У першому випадку можливе розширення меж, за що наступає природна санкція, а у другому – можливе звуження меж, що в окремих випадках іменується насильством. Тому позитивне право можна назвати наказним правом, до деякої міри, насильницьким правом.

Таким чином, свобідна воля складає основне визначення людини як розумної істоти. Саме внаслідок цього вона визнається особою і їй присвоюються права [396, с.58].

К.Неволін у праці “Энциклопедия законоведения. История философии законодательства”(СПб.,1997), розглядаючи істоту закону, дослідив істоту правди, істоту обов’язків і прав, поняття закону. Він вважає, що умовами буття правди є воля. До істоти волі належать: 1) здатність у кожну мить відірватися від всякого певного стану, позитивного чи негативного, в якому вона перебуває і ввійти чисто у себе саму. Це є сторона всезагальності у волі, сторона цілковитої невизначеності; 2) до істоти волі належить обов’язково і перебування в певному стані. Саме цей стан, де воля, очевидно, ні до чого себе не визначає, не є дійсний стан цілковитої невизначеності. Це є стороною її особливості; 3) у волі поєднуються обидві попередні сторони: вона визначає сама себе. Воля є нахилом до добра, що випливає із ясного уявлення розуму. В один і той же час вона перебуває і в собі самій, у своїй тотожності з собою і всезагальності, і робить себе протилежною собі самій, визначеною. Це є одиничність волі [225, с.33-35].

Таким чином, всезагальність волі характеризує теоретичну готовність людини до певної втрати. Фактично – це ще не дія, а думки про можливу дію, внаслідок чого відбудеться позбавлення людиною певних благ. Всезагальність волі відображає підготовку людини до жертовної праці, за що не буде відповідної винагороди. Це свого роду “договір” з власним сумлінням і своїм психічним станом, але для цього “договору” потрібні певні умови. Поки що в людині панує деяка байдужість, без особливих почуттів.

Особливість волі відображає фактичний стан людини, де проявляють себе сильні почуття. Це вже не теоретична воля, не байдужість, а цілком визначений стан людини зі стартовою готовністю. Реалізація волі настає автоматично, без роздумів, моментально у випадку настання відповідних умов чи потреб. У такій ситуації очікується, безумовно, дія людини без жодних коливань.

Одиничність волі полягає в її скеруванні у бік добра. Звичайно, вольові зусилля людини можуть бути напрямлені й у сторону зла. Але цей випадок не належить до істоти волі, оскільки розум людини не виконує свого призначення як своєрідного контролера. Одиничність волі має певну односторонню особливість: вона не повинна дійти до відмітки “зло”, а , відмітка “добро” не має конкретної точки. Фактично, точка “добро” може рухатись до нескінченності. Тобто воля не творить жодного зла, а лише добро в необмеженості від її сили прояву.

Всезагальність, особливість та одиничність волі дає можливість виявити так звану деонтологічну правосвідомість юриста. Адже, юрист, залежно від обставин та правової ситуації, проявляє різну “порцію”, “квант” правосвідомості. При наявності істоти волі він скеровує її в кінцевому підсумку на власну правомірну професійну поведінку.

К.Неволін вважає, що воля перебуває на різних ступенях буття за своєю формою. Образ і міра її хотіння різні. Всякий вияв волі, всяка зміна в предметах, вироблена волею, називається діянням. У всякому діянні поєднуються дві умови: пізнання предметів і визнання їх силою волі. На різному відношенні цих двох умов при скоєнні волею діяння формується і різна міра її участі в діянні. Діяння волі може бути довільним, обдуманим і умисним [225, с.35]. У професійній діяльності юриста ступені розвитку його волі залежать від відношення до виконання службового обов’язку. Навіть довільний ступінь волі буде відображати високу професійність юриста, якщо воля відповідатиме велінню серця, природному вирішенню суті справи. Адже людина, в тому числі й юрист, від природи мають добру волю, скеровану в бік добра, яке виступає предметом волі. Важливо також, щоб обдумана і умисна воля юриста не були позбавлені тих природних особливостей.

Є.Трубецькой у праці “Энциклопедия права”(СПб.,1999) значне місце відводить відношенням між правом і “нравственностью”. Досліджуючи взаємозв’язок “нравственности” і еволюції, він доводить про існування вічного закону добра. Зокрема, на його думку, мінливість добра не випливає з мінливості людських понять про добро. Мінливість моральних понять доводить тільки, що моральна свідомість людини змінюється, прогресує; але це зовсім не доводить, щоб змінювався сам закон, сама сутність добра [361, с.46-48].

Дійсно, ми вважаємо, що кожен моральний вчинок є добром. Але моральні норми, які творить людина, змінюються. Крім того, що в одну епоху вважалось моральним, то в іншу – аморальним. Те саме стосується й різних народів: в одних певна дія – це добро, в інших – зло, тобто дія аморальна. Такі розбіжності виникають часто в юриста під час кваліфікації правопорушень чи прийнятті рішень. Тут проблема виникає у визначенні добра чи блага в конкретних діях людини, яка іменується правопорушником. Звичайно, велику роль у цьому відіграє умисел, розум і воля.

Однак благо людини не залежить від одного тільки розуму і волі: людина не є ні центром світостворення, ні ізольованою істотою, а є частиною світового цілого, органічно пов’язаною з іншими частинами світостворення і, звідси, її благо залежить від об’єктивних законів, які лежать в основі світового цілого. Закони блага існують об’єктивно, незалежно від того, увійшли вони в людську свідомість чи ні, тому, що благо людини як тілесне, так і душевне обумовлено непорушними законами, пануючими у світостворенні, місцем людини у Всесвіті [361, с.49].

В цілому добро і благо не мають суб’єктивного характеру. Навіть загальновизнане “добро і благо” окремими народами, державами насправді такими не є. Ситуація погіршується, коли такі суб’єктивні умовиводи закладені в національне право, а юрист повинен здійснювати правосуддя, не знаючи (а інколи й усвідомлюючи), що він творить все-таки зло, оскільки виконує неправову, антиправову волю держави, скеровану передусім на захист влади, а не народу.

Як би не уявляли собі люди сам зміст ідеї добра, закон добра завжди є для них законом для всіх обов’язковим. І будь-яка людина не може знайти свого блага у своїй окремості, поза спілкою з подібними їй людьми. Солідарність людей з їх ближніми, єдність людей в суспільстві є благо, розбрат і роз’єднання є злом [361, с.52]. Так чи інакше суспільство, єдність людей гальмуватиме пристрасті окремої людини. І в суспільстві завжди знайдуться здорові сили, які зупинять людину від злих намірів чи лжеблага.

Є. Трубецькой застерігає, що вічність закону добра не означає вічності окремих конкретних вимог моральності. Вічний закон добра виражає собою ту межу, якій повинна бути підпорядкована вся наша діяльність. І, підсумовуючи, вчений стверджує, що у “нравственности” необхідно розрізняти два елементи: 1) вічний закон добра, яким повинна визначатися кінцева мета нашої діяльності; 2) ряд конкретних завдань – цілей рухомих, мінливих, які обумовлюються, з одного боку, вічними вимогами добра, а, з іншого боку, змінюючими особливостями того конкретного середовища, в якому ми повинні здійснювати добро [361, с.58, 59]. Тобто, у юридичній діяльності є місце творінню добра людям, незважаючи на окремі аморальні норми позитивного права.

Г. Шершеневич у праці ”История философии права”(СПб.,2001) визначив завдання філософії права. На його думку, філософія права, складаючи частину філософії взагалі, не повинна відрізнятися від цілого ні за своїм завданням, ні за своїми методами. Відмінність її не якісна, а тільки кількісна: серед юридичних наук філософія права покликана відігравати в мініатюрі ту ж роль, яка випала на долю філософії у відношенні до всього людського знання . Однак, на філософію права мала вплив одна стороння, але не маловажна обставина - це роз’єднаність між філософією права і правознавством [407, с.20].

Сьогодні активно зростає роль філософії права . По суті відбувається її відродження , хоча й подекуди виникає скептичне відношення до неї науки. Не всі теоретики права вважають доцільним вивчати філософію права. Більше того, вони вважають, що в ХІХ столітті теорію права називали філософією права або енциклопедією права. Тому часто проявляють ініціативу в розвитку права не вчені-юристи, а вчені-філософи. Такий стан справ вимагає якнайшвидшого визначення наукових проблем правового порядку, які повинна вирішувати філософія права. Однією з таких проблем є філософське обґрунтування особи юриста, його професійної діяльності з огляду культурологічних концепцій .

Довгий час, як пише Г. Шершеневич, філософія права ототожнювалася з природним правом, яке становить своїм завданням апріорну побудову ідеального правопорядку . Для цього висувається природне право з незмінним змістом .Тому на основі цього погляду створюється дуалізм права: з одного боку, позитивне право як історично складене, з другого боку – осягнуте розумом природне право Так як це величини різних вимірів , то правом може бути визнано одне з них [407, c.21-22].

Ці висновки Г. Шершеневича породжують деякі критичні міркування. Зокрема, природне право не ставить своїм завданням побудову ідеального порядку , а завдяки цьому праву такий правопорядок існує в рослинному та тваринному світі. З появою людини у світі почалося порушення ідеального правопорядку . Причиною цього є неправильно скерований розум людини, її свобідна воля і т д . Навіть негативні думки , що не відповідають онтології людини, порушують гармонію ідеального правопорядку. Звичайно, у природі існують допустимі норми таких правопорушень, але при переході меж у цих нормах настають природні катаклізми, масові хвороби тобто природні санкції.

Також не можна погодитись з автором в тому щоб визнати одне право: або позитивне, або природне. Цей “дуалізм” не приносить жодної шкоди, оскільки позитивне право є вужчим від природного права Також позитивне право творить лише людина, чого не можна сказати про природне право. Нарешті, природне право виникло раніше від позитивного і є зразком для людського наслідування у співвідношенні цілого і частини.

Далі Г. Шершевич пише , що вказаний напрям (абсолютність, вічність, всезагальність природного права) має шкідливий вплив на практику, на законодавчу політику і науку Під впливом природного права особи , які застосовують норми позитивного права проявляють схильність до тлумачення, найбільш відповідному абсолютним ідеалам, ніж порушується початок законності – цей наріжний камінь правового порядку. Природне право вказаного напряму не може служити керівником законодавця [407, с.23].

Слід зауважити, що природне право не шкодить ні особам законодавчої влади, ні практикам – юристам, якщо вони володіють високою професійною культурою. Такі особи вважають природне право зразком і намагаються позитивне право максимально наблизити до природного. Найбільш вдалим прикладом цього слугує римське приватне право. Римським юристам не зашкодило природне право у створенні та застосуванні норм позитивного права. Аналогічним прикладом може бути також писане звичаєве право Київської Русі.

Виникають сумніви і щодо твердження автора про те, що предметом дослідження права повинна бути лише зовнішня його природа, а не творчість людської волі [407, с.25]. Зовнішня природа права – це здебільшого об’єкт дослідження теорії права, а результати діяльності свобідної волі людини є одним з предметів дослідження філософії права. Те саме стосується й твердження, що вчення про покарання є завданням тільки кримінального правознавства [407, с.27]. Хоча більше користі принесе дослідження філософії злочину, філософії покарання, які досліджує філософія права.

В цілому Г.Шершеневич вважає, що завдання філософії права двояке: теоретичне і практичне. Вона повинна досліджувати всі ті поняття, які лежать в основі окремих юридичних наук, виробити за допомогою цих понять і на основі історичного досвіду загальний ідеал правового порядку. А проблеми філософії права для свого вияснення вимагають твердого теоретичного ґрунту, який може дати тільки філософія. З другого боку, філософія, зайнята виробленням загального світогляду на основі висновків окремих наук, не в стані, при сучасному розвитку знання, вступати в безпосередній контакт з кожною наукою. Філософія є в даному випадку посередником [407, с.29-30].

П.Новгородцев у праці “Введение в философию права. Кризис современного правосознания”(СПб.,2000) висвітлює правові аспекти суспільної думки, народного духу, народної волі, загальної волі, народної ініціативи щодо гармонії суспільних відносин. Йдеться про одобрення, схвалення законів, які створює держава, зокрема законодавча влада.

Загальна воля народу міститься в основі державного устрою, вона постійно перебуває в безпеці. Справа в тому, що приводити у виконання загальну волю доручається уряду, який діє згідно повноважень верховної влади народу. Але згідно природних співвідношень речей уряд сам намагається зосередити владу у своїх руках [235, с.39]. Звичайно, такі проблеми позитивного права призводять до обмеження загальної волі народу, що в підсумку призводить навіть до примусу, оскільки закони нерідко приймаються всупереч загальній волі.

Паралельно із загальною волею П.Новгородцев вводить поняття ідей народної волі. Він вважає, що народна воля утворюється вільно, не визначено. Народну волю виявити досить складно, оскільки вона відображена в основному в народних рухах. А народні рухи можуть бути разовою реакцією на несправедливість [235, с.45-51].

Також він вважає, що народна воля є настільки визначена величина, що з неї можна черпати всі необхідні визначення і що всі громадяни можуть її передати без зусиль і пошуків, як наочний факт, якого неможливо не бачити і неможливо викривити [235, с.86].

Тобто вважається, що спочатку виникає народна воля, а потім утворюється загальна воля. Причому народна воля може мати революційний характер, а загальна воля в основному справедливо відображати вимоги щодо правового регулювання суспільних відносин.

Загальна воля є те, що виражає із взаємостосунків окремих воль і у відомій мірі протилежне їм та вивищене над ними. Гармонія загальної волі і справедливості є межею, яку потрібно досягнути. У цій меті загальна воля знаходить для себе вищу норму й межу, а в прямуванні до неї – своє постійне завдання [235, с.61].

Виходячи з цього, професійна діяльність юриста скерована на охорону загальної волі народу, оскільки воля так чи інакше відображена в законах. Практично кожен новий закон, чи доповнення до нього – це результат, веління загальної волі народу. Дотримання вимог загальної волі значно наближує юриста до справедливості.

Л.Петражицький у праці “Теория права и государства в связи с теорией нравственности”(СПб.,2000) висвітлює проблеми права і держави крізь призму правових емоцій. На його думку, у склад нормативних суджень і мотиваційних процесів, взагалі відповідаючих емоційно-інтелектуальних поєднань, входять в різноманітних випадках різні емоції. Емоційний елемент деяких нормативних переживань міститься в таких специфічних притягуючих чи відштовхуючих імпульсіях, - ми назвемо їх естетичними імпульсіями і репульсіями [258, с. 39].

Емоція – психічна категорія. Людина в силу свого психічного стану, не завжди адекватно оцінює одне і те ж явище. Сутність оцінки, сприймання залежить від ступеня розвитку емоцій. Тому в юриста повинні бути добре розвинуті правові емоції, що є основою емоційної культури юриста.

Л.Петражицький вважає, що естетичні аппульсії чи репульсії, психічні поєднання – це естетичні переживання, відповідні норми – естетичні норми, а відповідна мотивація – це естетична мотивація, естетичні дії [258, с. 40].

Естетичні норми у праві – це свого роду збалансовані норми позитивного і природного права. Тобто позитивна норма, яка гармоніює з природною нормою утворює правову естетику. Юрист у міру своєї конпетенції та професійної культури постійно повинен здійснювати естетико-правові дії. Він або встановлює, або відновлює правову рівновагу, надає правовому явищу відповідну правову красу. Це переконливо доводить про існування такого виду культури як естетична культура юриста, яка є складовим елементом професійної культури.

Л.Петражицький розглядає також такі види нормативних емоційно-інтелектуальних поєднань як “нравственные” і правові переживання. Він вважає, що ці види переживань відрізняються між собою, дають підстави утворювати один вищий, охоплюючий і ті, і інші імпульси, клас емоцій. Цей вищий клас імпульсій він називає умовно емоціями “долга”, обов”язку, або етичними емоціями [258, с.43].

Якщо під “долгом” розуміти внутрішній імператив обов”язку, а під “нравственностью” – внутрішній імператив моралі, то стає зрозумілим, що обов”язок і мораль пов”язані з етичними емоціями. Більше того, ці види імперативів формують етичні емоції, навіть етично-психологічні емоції. Фактично професійні дії юриста залежать передусім від емоцій внутрішнього імперативу обов”язку, оскільки юрист діє не стільки в рамках букви закону, скільки в рамках духу закону. Ним керує внутрішнє переконання, яке навіть зафіксовано у кримінально-процесуальному кодексі, внутрішнє почуття у прийнятті остаточного правового рішення.

Особливо сильні приступи емоцій “долга”, які переживаються нерівномірно, у вигляді “переміжних” приступів, або які то появляються і піднімаються, то падають і зникають як хвилі, бувають під час нерішучості, боротьби і колізії цих та інших “спокушуючих” емоційних захоплень [258, с.43]. У професійній діяльності юрист дійсно нерівномірно проявляє почуття внутрішнього імперативу обов”язку. Це залежить від багатьох чинників, передусім від духу діяльності обстановки в юридичному колективі, від офіційних вимог керівників інстанцій. Але постійне “прислухання” до внутрішнього імперативу обов”язку виробляє позитивні правові емоції, які забезпечать правомірну професійну поведінку юриста.

Велике значення для дослідження філософсько-правових проблем професійної культури юриста має праця М.Алєксєєва “Основы философии права”(СПб.,1998). Автор відобразив феноменологічну філософію у праві, яку систематично досліджував. З цього приводу він написав, що дана праця є результатом деякого розумового досвіду, направленого убачити і “выразуметь” внутрішню сутність права [3, с.19].

Найбільш цікавим для даного дослідження феноменологічним явищем є висвітлення розділу “особа у праві”, де особливу роль відводиться юристові, який реалізовує норми позитивного права і отримує назву – юридичний діяч. Якість професійної дії юриста залежить від багатьох факторів, у тому числі й від якості позитивного права.

Позитивне право може являти в одному випадку одне, в іншому – інше: воно може приписати властивості дієздатності в одному випадку одним особам, в іншому – іншим. При такому допущенні немає сенсу шукати якоїсь загальної відповіді, на питання про те, хто може бути юридичним діячем [3, с.79]. Адже все одно власна думка, об”єктивний розум нічого не вирішує, а вирішують “хамелеонівські” закони, які пристосовуються в основному до злочинного світу, або суспільна система, яка сама є злочинною. Досить згадати сталінські часи, де юристові власних роздумів не було потрібно, за нього вирішував “факт”. Аналогічна ситуація була і в адміністративно-комуністичній системі, де особлива роль належала підзаконним нормативним актам, відомчим актам, усним розпорядженням, телефонним розмовам тощо.

М.Алєксєєв підкреслює, що особистість є правове поняття. Але він не підтримує Г.Кельсена в тому, що особа юриста – це поняття не фактичне, а дещо чисто нормативне, що всяка особа як суб”єкт права є дещо цілком штучним, створеним особливою юридичною конструкцією. Потрібно, звідси, раз і назавжди відмовитись від загальноприйнятого погляду, що жива людина може бути суб”єктом права. Для юриста “поняття норми і особи не пов”язані жодним істотним зв”язком” [3, с.80].

Так, кожна людина є правовою істотою. Її триєдина антропологічна будова, а також синхронність розвитку рослинного і тваринного світу свідчать, що вона є постійним “об”єктом” права, але природного. На людину спрямована дія природного права і людина є постійним предметом пізнання та практичного впливу з боку Природи й іншої людини. Але виникають підстави підтримати заперечення М.Алєксєєва в тій частині, що людина не може бути суб”єктом права. По-перше, суб”єкт – це особа, яка має право і обов”язки, по-друге – це носій конкретної діяльності, витоки активності. Адже позитивне право творить людина, суб”єкт. А спеціально підготовлена людина – юрист активно впроваджує це творення у практику, що є також ознакою суб”єкта права.

Далі М.Алєксєєв розкриває зміст ідеї правового суб”єкта, як носія правових актів, як діяча. Він вважає, що суб”єкт права не може бути також єдністю і не мислити інакше, як єдність. Але єдність суб”єкта не можна знайти в межах психології, її здатна пояснити тільки етика. Юридичним суб”єктом не може бути простий індивідум, який не піднісся до розуміння сукупності. Він повинен володіти чистою волею і бути носієм єдності вчинків [3, с.82]. Юрист як фахівець характеризується сукупністю знань, може дати аналіз єдності, вчинків людини і володіє волею, очищеною від різноманітних суспільних проблем. Він бачить правове явище, в якому потрібно вияснити причину. Етичні закони дають можливість проявити чисту волю без порушень духовних структур інших осіб: подібно до хірурга, який робить операцію, не пошкоджуючи здорових органів тіла.

Позитивне право може визнати “суб’єктами права” тварин, захищаючи їх і охороняючи, але жодна правова система не може визнати тварину правовим діячем. В цілому ж суб’єктом права може бути тільки людина – звичайно, суб”єктом права як діячем. Не фізична людина і не суб”єкт нової психології, а людина суспільно свідома, яка володіє здоровим розумом і твердою пам”яттю. Факти зрілості, свідомості, розумності – це зовнішні прояви безпосередніх станів внутрішньої духовності, зовнішні вияви внутрішньої актуальної свідомості [3, с.91-92]. Це підкреслює необхідність комплексного, культурологічного підходу до вияснення сутності професійної культури юриста.

У праці В.Нерсесянца “Философия права Гегеля”(М.,1998) особливу увагу привертає розділ “Свобода і право”, який має безпосереднє відношення до досліджуваної проблематики.

Без свободи – воля пусте слово, пише В.Нерсесянц, і свобода дійсна як воля, як суб’єкт. За Гегелем, свобідне і є воля, оскільки для нього мислення і воля відрізняються одне від одного не лише як дві різні здатності, а лише як два способи, два аспекти – теоретичний і практичний – одні і тій же здатності мислення. Воля як особливий спосіб мислення виражає практичне відношення мислення [228, с.48].

Для юридичної діяльності поняття “свобода”, “воля” і “свобідна воля” визначають якість, професіоналізм, тобто сутність професійної культури правника. До розуміння свобідної волі ми підходимо з двох позицій: з психологічної (воля) і філософської (свобода). Причому юридична практика повинна відображати ці позиції в сукупності. Нехтування однією з них призводить відповідно до сили і свавілля, до руйнації і байдужості і т.д. Свобідна воля потрібна юристові не тільки для активного прояву сили волі у вирішенні правових завдань, а й свободі вибору форм і методів у виконанні цих завдань. Тобто психічним зусиллям юриста ніхто не повинен заважати заради встановлення справедливості.

Але, як справедливо зазначає автор, воля без інтелекту неможлива, як неможливо мислити без волі [228, с.48]. Тобто у проявах волі юриста повинна діяти його інтелектуальна культура. Саме інтелектуальна культура юриста дає зрозуміти як потрібно проявити волю. Сумнів щодо можливості проявити волю чи ні не повинно бути. Юрист, як і будь-яка людина повинен реалізовувати власну онтологію – бути активною розумною істотою, щоб підтримувати гармонійність світобудови.

“Філософія права” побудована за триадичною схемою і у відповідності з трьома основними ступенями та формами конкретизації поняття свободи і права поділяються на три частини: абстрактне право, мораль, “нравственность” [228, с.50-51].

Ми намагаємось використовувати філософію права, як методологію професійної діяльності юриста, де свобідна воля є визначальним чинником професіоналізму.

Якщо розглядати філософію права в контексті абстрактного (формального) права, то у професійній культурі юриста можуть появитися проблеми. Справа в тому, що юристи реалізовують і використовують норми позитивного права. За якістю використання цих норм фактично визначається ступінь професійної культури. Однак твердим прихильникам юридичного позитивізму надзвичайно не вистачає абстрактності. За допомогою абстрактних норм права юрист має можливість глибше пізнати правову дійсність. Завдяки свобідній волі юрист має можливість ніби “розчинити” позитивне право абстрактим правом заради позитивного вирішення сутності юридичної справи.

Філософію права в контексті моралі не слід, на нашу думку, сприймати адекватно. Адже прояв свобідної волі до сповідування моральних норм у професійній діяльності юриста не завжди призводить до успіху. Суть справи полягає в зовнішніх імперативах моралі, які творить людина. Творіння людини у сфері моралі (навіть у випадках загального визнання) не завжди узгоджується з природними нормами.

Третя частина філософії права – внутрішній імператив моралі (“нравственность”) найбільше “приносить” користі професійній культурі юриста. Внутрішній імператив моралі узгоджений з нормами природного права і скерований у бік добра. Звичайно, тут знову дається взнаки абстрактне право, зокрема абстрактна (абсолютна) мораль, яка існує у свідомості та почуттях юриста.

У іншій праці В.Нерсесянца “Философия права”(М.,1997) заслуговує уваги дослідження права як формальної рівності. Зокрема під поняттям “рівність” він розуміє певну абстракцію, тобто результат свідомого (мисленного) абстрагування від тих відмінностей, які притаманні зрівнювальним об”єктам [229, с.17]. Тим самим абстрактна рівність нагадує математику, де порівнюються самі числа. Праву також притаманні математичні порівняння, але ступінь абстракції не висока.

Правова рівність не стільки абстрактна, як числова рівність в математиці. Основою (і критерієм) правового рівняння різних людей є свобода індивіда в суспільних відносинах, яка визначається і затверджується в формі його правоздатності і правосуб’єктності [229, с.17]. Правоздатність особи наступає при певних умовах. Тобто одні громадяни мають права та обов’язки, а інші не мають. Коло прав і обов’язків не однакове, в окремих випадках деякі права чи обов’язки певна особа може й не отримати. Крім того не кожна правоздатна людина є правосуб’єктною, оскільки вона не здатна виступати суб’єктом правовідносин. Таким чином, свобода особи у правовідносинах обмежена об’єктивними закономірностями, що підкреслює не математичну рівність, а правову.

В інших випадках правова рівність – це рівність свобідних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. У цьому випадку автор стверджує, що право – це математика свободи [229, с.17]. Математична рівність наступає при однакових умовах. Формальна сторона рівності у праві є мірою як свободи, так і справедливості в межах, визначених законом.

Іншими словами, у праві в одних випадках існує математична рівність, а в інших її немає. Все залежить від умов, які визначає закон. Однак з врахуванням умов і об”єктивності юристів філософський аспект рівності повинен бути у будь-якому випадку. У фактичній нерівності, виходячи з умов правоздатності чи правосуб”єктності рівність наступає внаслідок компенсування кваліфікованими діями юристів. У цих випадках не обмежуються права й обов”язки громадян.

Виходячи з цього, слід погодитись з В.Нерсесянцом, що право не потребує ні соціальної математики, ні математичних визначень правової рівності, оскільки воно вже спочатку володіє власним принципом рівності і само собою є математикою у специфічній сфері свого буття і дії [229, с.18]. Тим самим є підстави стверджувати, що професійна культура юриста є сумою його різновидів культур, але це буде гранична рівність, оскільки професійну культуру фахівця, як правило, визначає деяка кількість культур, найбільш наближених до юридичної діяльності. Зі збільшенням числа культур відбувається наближення до повноти професійної культури. Насправді, частіше зустрічається математична нерівність у професійній діяльності юристів як у пізнанні правового явища, так і в прийнятті правового рішення, що призводить до перегляду юридичних справ у вищих юридичних інстанціях.

Певний внесок у дослідження професійної культури юриста має монографія Д.Керімова “Философские проблемы права”(М.,1972). Найбільше це стосується загального шляху пізнання права, а також окремого, особливого і загального у праві, цілого і частини у праві.

Так, окреме у праві, на думку Д.Керімова, - це одиничне правове явище, сукупність властивостей якого визначає його специфіку і тим самим відрізняє його від всіх інших явищ (правових і неправових). Особливе у праві – це єдність загальних і окремих правових проявів у конкретній дійсності. Загальне у праві – це єдність всіх правових явищ, яка виражена в подібності чи спільності їх властивостей, зв’язків та відношень [128, с.231, 234, 237].

У досліджуваній проблематиці роль одиничного належить правничій деонтології, яка вивчає внутрішній імператив службового обов’язку юриста. Тут розглядаються ідеальне, особисте відношення до виконання обов’язку, яке не притаманне іншим юристам. За велінням серця юрист окремо підходить до кожного правового явища і виносить правове рішення, яке обмежене в просторі і часі природним правом. Одиничне в деонтології асоціюється з разовим обов’язком, який більше ніколи не повториться (навіть в аналогічній ситуації).

Правничу етику доцільно розглядати як загальне. Хоча вона пов’язана в основному із зовнішнім імперативом службового обов’язку юриста, але якісне виконання його неможливе без внутрішнього імперативу. Загальність правничої етики характеризують такі ознаки: диференціація професійної культури юриста; множинність у виконанні службового обов’язку; єдність у виконанні етичних кодексів, але конкретність їх виконання. Тим самим правнича етика не виключена з правничої деонтології, але відіграє визначену, помітну роль у професійній культурі юриста.

Звичайно, що професійна культура юриста відображає таку філософську категорію як особливе, що є єдністю одиничного й загального. Професійна культура відображає цілісний пряв службового обов’язку юриста: як внутрішній, так і зовнішній його імперативи.

Зрозуміло, як зазначає Д.Керімов, між одиничним, особливим і загальним у праві існують взаємопереходи. Більше того, грані між ними настільки рухомі, що одне і те ж правове явище в залежності від аспекту розгляду, від того, у зв”язку з якими іншими явищами (чи умовами) воно вивчається, може виступати то в одній, то в іншій, то в третій якості. Те, що є окремим в одному відношенні може стати особливим чи загальним в іншому відношенні, і навпаки [128, с.240]. Тому, на нашу думку, правнича деонтологія – форма існування правничої етики насправді, професійна культура юриста – це правнича етика – яка реалізована у правничій деонтології.

Д.Керімов у праці ”Методология права (предмет, функции, проблемы философии права)”(М.,2000) доводить, що методологічну функцію у правознавстві виконує передусім філософія права, яка орієнтується на виявлення гносеологічного змісту правових об”єктів, явищ і процесів та їх значення. При цьому загальна філософія є “душею” методології і її ядром. Але методологічну роль відіграють не тільки закони, поняття й категорії філософії, але і міждисциплінарні загальнонаукові поняття (наприклад, інтерпретація, моделювання, інформація, ефективність і т.д.). Також не всі загальнотеоретичні положення мають своїм джерелом чи змістом філософське трактування речей, явищ і процесів, але це зовсім не виключає їх методологічну роль для всіх наук чи їх певної групи [126, с.23, 26].

Так, у професійній культурі юриста методологічну основну функцію виконує філософія права. Саме з філософсько-правових позицій можна оцінити юридичну діяльність, оскільки позитивістсько-правові доктрини хоча й мають також методологічні засади, але на всевичерпність не претендують. Справа в тому, що правові колізії позитивного права виконують руйнацію методології, можуть розчинити її тими правовими здобутками людини, які суперечать природним законам, логіці речей. З цього приводу Д.Керімов зазначає, що будь-який загальнонауковий принцип та підхід позбавлені методологічної значущості до тих пір, поки вони не будуть пристосовані до логіки пізнавального об’єкта [126, с.37]. Важливу методологічну роль у професійній культурі юриста відіграє правнича деонтологія як філософсько-правова наука про обов”язки юриста. Адже внутрішній стан юриста задає тон його практичній діяльності, а згодом й кінцевим результатам. Ідеї Д.Керімова скеровують на те, що деякі методологічні функції юриста виконують культурологія права, правнича етика, юридична психологія, правова етика, правова етнологія і т.д.

Цікавим висновком Д.Керімова є те, що методологія включає також і світоглядну позицію самого дослідника [126, с.89]. Тобто загальноприйняті методологічні принципи, засади ще не вирішують всіх проблем у дослідженні. Важливо відштовхуватись від того, як дослідник розуміє світобудову, роль людини у ній, можливість наукових пояснень тощо. Адже в цих питаннях єдності не має і не буде, тому існуватимуть вічні проблеми в наукових пошуках. Філософська позиція дослідника, на наш погляд, є стратегічною у визначенні методології наукових здобутків.

Ряд важливих праць С.Алєксєєва, зокрема: “Философия права” (М.,1977) [8], “Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования”(М.,1999) [5], “Самое святое, что есть у Бога на земле. Иммануил Кант і проблемы права в современную эпоху”(М.,1997) [7], “Восхождение к праву. Поиски и решения”(М.,2001) [4] істотно вплинули на дослідження професійної культури юриста.

Так, автор розглядає природне право, як методологічну категорію. Природне право привносить в науку саме те, що покликана дати методологія, тобто поряд зі спеціально-науковими методами пізнання, передусім – загальний підхід до явищ правової дійсності [8, с.17]. Виходячи з цього ми здійснюємо філософське дослідження професійної культури юриста як правового явища. Це дає змогу бачити не тільки основи юридичної діяльності, а й її передоснови – онтологію.

Однак, слід не погодитись з думкою С.Алєксєєва, що природно-правові вимоги і прообрази норм, при всіх їхніх важливостях, мають і негативні сторони. Природно-правові норми неконкретизовані в достатній степені, не володіють суворою визначеністю за змістом, нерідко розуміються по різному і т.д. [8, с.27]. Формально автор має рацію, але неконкретність природно-правових норм – це ознака нерозуміння людиною правової будови світу. Навпаки ці норми ідеальні, абсолютно конкретизовані, інакше світ не існував би. Саме вони призначені для безпосередньої регламентації поведінки людей. Позитивне право не в стані забезпечити цивілізований правопорядок в суспільстві, а природне право регламентує поведінку людини принаймі вже декілька тисяч років. В той час, коли держави часто зникають, на їх місці утворюються інші. Зникнення держави призводить до знищення позитивного права, а природне право існує постійно, воно змінюється надзвичайно рідко.

Далі С.Алєксєєв зауважує, що природне право це – обумовлені природою і соціально – природним середовищем вимоги та ідеали, які відбившись за допомогою розуму через правосвідомість, її культурні коди, набувають характеру ідей розуму, а звідси – правовий вигляд і у відповідності з цим виступають у формі правових вимог і праобразів юридичних норм – норм позитивного права [5, с.420]. Так, раціональне зерно в даному міркуванні є. Але, на нашу думку, природне право це не ідеї розуму. Воно існує до ідей розуму. В ідеях розуму людини відбито лише невелику частину природного права: те, що людина може усвідомити, виходячи з власної концепції, точки зору і взагалі інтелектуального розвитку.

Звичайно, сприйняте розумом природне право суспільство, держава вимагають погоджувати з позитивним правом. Але це призводить до суб”єктивізму, особливо в тих випадках, коли норми позитивного права суперечать здоровому глузду, правовій логіці. Що стосується юриста, то він згідно такої теорії права повинен думати так, як цього вимагає держава, що не завжди виправдано. Прикладом може служити притягнення до кримінальної відповідальності за інакомислення.

Позитивний вплив на розуміння природного права С.Алєксєєвим мали твори І.Канта. З цього приводу сучасний філософ права пише, що відчуття права, стійка природна повага до нього криється в самих глибоких біосоціальних коренях людей, і за своєю силою та значущістю не менш обмежено, ніж почуття своєї власності і бажання до свободи. У людини закладені не тільки біологічні програми, які запобігають можливості її антисоціальної поведінки, але й інші інстинктні програми: бажання бути свобідним, потреба мати власність, заборона вбивати і т.д. [7, с. 50]. Така сама потреба закладена у природі людини щодо справедливості. І юрист, щоб встановлювати правову істину, повинен виходити передусім із природно-правових норм. Що людині потрібно, що її належить, вона повинна отримувати, виходячи із логічних міркувань та здорового глузду. Суть антисоціальної поведінки полягає в тому, що людина старається задовольнити свої потреби (в основному матеріальні) будь-якою ціною, не звертаючи уваги на поширення норм природного права й на інших людей. Професійна культура юриста покликана враховувати такі особливості й скеровувати норми позитивного права на вирішення саме природньої особливості.

С.Алєксєєв вважає, що за своїм “матеріалом”, за своєю органікою вимоги природного право як такі безпосередньо, найближчим чином виражаються і певній степені інституалізуються в моралі, звичаях, в релігійних, інших ідеологічних положеннях [4, с.425]. В цілому з цим погодитись можна, але це занадто мало, на наш погляд, сфера інституалізації природного права потребує деталізацій.

Природне право існує всюди. Його ідеї закріплені у всіх ієрархічних структурах нормативно-правових актів. Там, де людина задумується про логіку речей, про здоровий глузд, про природне і справедливе вирішення суті справи, там вона вдається (хоча й інколи на підсвідомому рівні) до норм природного права.

Тому до висновку С.Алексєєва слід додати, що вимоги природного права притаманні юристам у їхній професійній діяльності. Без аналізу норм природного права він “застрягне” в позитивному праві і буде його використовувати в будь-який бік. Причому формальна сторона справи не зводиться до порушення законності.

Вирішальну роль у юридичній діяльності відіграють практичні справи. Кожна юридична справа ніби сама дрібна за значущістю життєва ситуація, де торжествує законність, - це вже великий крок у боротьбі за право [4, с. 741].

Ю. Тихонравов у праці “Основы философии права”(М.,1997) розкриває зміст феноменології права, зокрема екзистенціальну філософію права. На його думку, екзистенціальна філософія права вирішує проблему співвідношення права з внутрішньою, суб’єктивною реальністю – екзистенцією, оскільки саме ця реальність в рамках філософського екзистенціалізму визначається істиною [356, с.572]. Йдеться про феномен права, який відображений у почуттях юриста, проблемах сенсу його професійної діяльності, індивідуальної свободи та духовно-правової відповідальності. Кожен юрист, який володіє високою професійною культурою, вважає себе конкретною неповторною особистістю, яка має свободу вибору самого себе в конкретній правовій ситуації. Завдяки екзистенціальним властивостям юрист відчуває, що він існує лише настільки, наскільки він себе реалізує, здійснює у власному виборі, знаючи про можливі наслідки.

Екзистенціальний підхід характерний тим, що соціальна природа і функції права розглядаються з позиції індивідуальної сутності людини, як вираз специфічних умов її конкретного буття. Наявність же елементів саморегуляції в структурі поведінки людей екзистенціалізм пояснює присутністю в кожному індивіді особливого духовного світу, який визначає її мотиваційну структуру та лінію поведінки в кожній зі сфер правовідносин [356, с.572]. Тобто філософія права доводить, що сама сутність права розрахована на екзистенціальний підхід до індивідуальної сутності людини, яка реалізовує, застосовує його норми. Не дивлячись на те, що кожен юрист по своєму сприймає дух правової норми, який він мисленно узгоджує з природними нормами, здоровим глуздом, його екзистенційний вибір буде завжди правильним, оскільки екзистенційна свобода є багатоальтернативною. Кожен професійний крок має свою окрему мотивацію. Одні й ті ж професійні дії, навіть в аналогічних ситуаціях пояснюються по-своєму.

Екзистенціалізм робить акцент на вивчення онтологічної структури права, абсолютизуючи при цьому значення зворотних зв’язків буття до правопорузуміння і процесу створення нових норм. З онтологічної точки зору, право не стільки детермінує людську поведінку в ролі фактора зовнішнього впливу, скільки являє собою форму самовиразу особистостей, властивостей людського характеру [356, с.573].

Екзистенція юриста зобов’язує завжди підходити до права з онтологічно-деонтологічної точки зору, у співставленні буття з існуванням. Причому існування, що виражене у професійній діяльності розглядається як комплексна дія, скерована на відновлення цілісності. Наскільки юрист зрозумів нецілісність, настільки він повинен докласти зусиль на встановлення цілісності. В іншого юриста буде власний варіант розуміння нецілісності і власний варіант відновлення цілісності. Обидва випадки правильні, оскільки є два моменти розуміння онтологічної сутності права та деонтологічного його застосування.

Таким чином, екзистенціальна філософія права, на думку Ю. Тихонравова, намагається захищати особистість від бездумного правового формалізму, від безпеки повної втрати правових гарантій її існування, від свавілля виконавчої влади, огорнутого юридичними нормами [356, с.581].

Феноменологічні теорії права висвічені також у праці С.-П. Синха “Юриспруденция. Философия права. Краткий курс”(М.,1996). Він доходить висновку, що феноменологія (з поч. XVIIІ ст. по сьогоднішній день) із опису окремої сфери буття перетворилась у спосіб розмірковування над шляхами, якими реалізується людський колективний досвід; над критерієм погодженості різних типів досвіду; над адекватністю цього досвіду [318, с.229]. Тому, використовуючи таке розуміння феноменології, потрібно намагатися глибше дослідити професійну правосвідомість особи юриста, використовуючи результати його діяльності, певний досвід. Практика доводить, що юридична діяльність повинна виключати будь-яку ілюзію, надуманість. Кожне правове явище повинно бути пізнаним. Емпіричні спостереження, які піддаються феноменологічним дослідженням, повинні вивести юриста на реальні правові феномени, які утворюють конкретні правові інститути. Це може бути правове почуття, правова свобода, правове пізнання тощо. Суть феноменології права, в даному випадку, полягає у виборі з колективного досвіду юристів тих “нюансів” професійної діяльності, які вирішують справу, остаточно впливають на якість прийняття правового рішення, на справедливість.

Але автор застерігає, що пояснення феноменологічної філософії являє зручне маскування для будь-якої ідеології [318, с.235]. Йдеться про ту зручну ідеологію, яка стає на користь злу, де несправедливість видається за справедливе. Високий рівень професійної культури не дасть юристові зійти на ті позиції, які використовують феноменологію (зокрема екзистенцію) права в особистих вигодах, нехтуючи правовим почуттям, почуттям законності. Ці проблеми досліджує ейдос права, юридична ейдологія, яка є основою філософії людини.

Працю Р. Циппеліуса “Філософія права”(К.,2000) також доцільно проаналізувати з позицій феноменології та екзистенціальної філософії. Так, вчений зауважує, що царина змістовних висловлювань звужується до емпіричної оцінки стану речей (і логічних) висловловлювань. Це обмеження грунтується на одному з положень теорії пізнання, яке стверджує: якщо судження не виведене з безпосереднього чуттєвого досвіду, то воно може мати своїм витоком розум, бути невід’ємним від його досвіду [385, с.133]. Дійсно, почуття і розум є джерелами прийняття правових рішень юристом. Але самостійними джерелами вони не мають права бути. Прийняття юристом рішень лише на основі почуттів чи лише на основі розуму не гарантує справедливості. Тому не альтернативні джерела, як це пише Р. Циппеліус, а джерела одного рішення повинні визначати діяльність юриста.

Також у названій праці вказується про те, що є нетактовним, людина може дізнатися лише з конкретної ситуації [385, с.133]. У даному випадку існує два варіанти: 1) якщо професійна поведінка обумовлена почуттями, то її повинен контролювати розум: 2) якщо професійна поведінка обумовлена розумом, то повинні наступити відповідні почуття. Конкретної ситуації потребують лише ті, хто недостатньо володіє розумовими даними (діти, психічно-хворі тощо).

Варто погодитись з автором, що у випадку гострої потреби пошук справедливості здійснюється в царині найтаємніших особистісних рішень, де можливе лише радикальне суб’єктивне розв’язання проблем. Тому етичні рішення наражаються на певний ризик. [385, с.161]. Якби юрист офіційно не обґрунтував причину прийняття рішення, частина таємниці такого прийняття залишається невисвітленою. Тому професійний ризик у питаннях прийняття рішень постійно існує. Однак цей ризик виникає перед нормами позитивного права. Це означає, що істинним критерієм в таких випадках позитивне право не може бути і відповідальність юриста завжди має велику ймовірність.

З цього приводу Р. Циппеліус пише, що підґрунтям такого стану є недостатність та фрагментарність людського пізнання справедливості, яке не може бути запорукою живої справедливості, що не має ознак застиглої мертвої схеми й потребує дедалі нових відкриттів. Нові антимонії цілей, які весь час виникають перед суспільством, потребують постійного відродження справедливості [385, с.162]. Позбавитись від такої фрагментарності допомагають різноманітні культурологічні підходи. Тобто за допомогою чим найбільшого числа видів культур справедливість юридичного рішення зростає.

В. Бачинін у працях: “Философия права и преступления” (Харків,1999) [24], “История философии права: Курс лекций” (у співавторстві з В. Чефрановим) (Харків,1998) [25], “Морально-правовая философия” (Харків,2000) [22], “Философия права. Краткий словарь” (у співавторстві з В. Сальниковим) (СПб.,2000) [23] “История философии и социологии права” (СПб.,2001) [21] значне місце відвів філософсько-правовій антропології та антропосоціології права.

Людина не одномірна, і на неї неможливо дивитися тільки через призму чогось одного – її вітальності, соціальності чи духовності. Вона являє собою одночасно і те, і друге, і третє, разом взяті. Людина своєю практичною духовною діяльністю сама бере участь у формуванні своєї сутності. Ця сутність не входить ззовні і не вкладається в людину у вигляді деякої передзаданої структури, а формується на основі суперечностей між зовнішніми причинами і внутрішніми, самодетермінаційними силовими векторами [24, с.259]. Особливо це стосується людини, яка оволодіває професійними навиками, формується як спеціаліст у певній галузі знань.

Екзистенція юриста активно вбирає в себе всі різноманітні суперечності, оскільки їх потрібно незадовго професійно вирішувати. Причому чим більше юрист засвоює зовнішніх і внутрішніх суперечностей, які зустрічаються в життєдіяльності різних людей, тим ступінь його професійної культури є вищою, де ведучу роль відіграє екзистенціологія правосвідомості.

На думку В. Бачиніна екзистенціологія правосвідомості – це сфера соціогуманітарних проблем, де людина виступає як родова істота, яка репрезентує гранично широку соціальну спільність – людство, і де вона має справу з особливим типом соціокультурних реалій, що іменуються всезагальними життєвими смислами [24, с.290-291].

Так, юрист постійно перебуває в пошуках як власного життєвого смислу, так і інших людей, які попали в складну правову ситуацію. Причому ці смисли проблематичні, і віднайти їх не так просто, оскільки правові ситуації багатоаспектні, пов’язані з багатьма соціальними явищами, різноманітними соціальними зв’язками. Але екзистенціологія правосвідомості юриста сприяє вирішенню суті справи, виходячи із розуміння юристом його власного існування, тобто уявного поставлення себе на місці людини, яка переживає правові труднощі.

Як справедливо зауважує В. Бачинін, існують внутрішні мотиваційні конфлікти екзистенціального характеру, які передбачають сумніви особистості стосовно істинності свого життєвого шляху, її моральної виправданості [24, с.292]. Тим самим ми виявляємо екзистенціальні потреби юриста в його практичній діяльності, яка покращується з набуттям професійного досвіду.

Важливу роль у професійній діяльності юриста відіграють архетипи, що відображають передпочаткові формоутворення з характерною ціннісно-смисловою направленістю, які перебувають у глибинах безсвідомого. Але якщо вести мову лише про право, то вплив архетипів найбільш чітко проглядається у змісті окремих форм звичаєвого та природного права. Із глибин безсвідомого досвіду ніби вибрались і актуалізувались вихідні нормативні уявлення. Вони пройшли через процес адаптування до конкретних обставин антропосоціального характеру і перетворились у вихідні “першонорми” [22, с.80,83].

На основі архетипів звичаєвого права формуються норми позитивного права, а на основі архетипів прадавніх осіб, які виконували юридичні функції, формуються сучасні юристи. Ці процеси хоча й відбуваються на підсвідомому рівні, проте мають великий вплив на екзистенцію юриста. Однак значно більшого успіху можна досягнути при активному засвоєнню норм професійної культури “першоюристів” шляхом навчання, наукового дослідження тощо. Тим самим можна недопустити впливу сучасних корпоративних норм професійної культури на юридичну діяльність, що часто скочуються в бік очікування матеріальної вигоди, різних партійних впливів тощо.

У навчальному посібнику К. Жоля “Философия и социология права” (К.,2000) розмежовано ці два поняття. Але їхньому єднанню сприяє висвітлення основних вчень філософів і соціологів права, історичний аналіз юридичної науки [97]. Також К. Жоль опублікував навчальний посібник “Методы научного познания и логика (для юристов)”(К.,2001).Так, автор наголошуючи на тому, що у країнах Західної Європи відчувається поява кризи права, що ставить право під сумнів [96, с.10].

На нашу думку, криза позитивного права неминуче настане. Адже сучасні держави вбачають у позитивному праві всесильність, спасіння від усіх бід, підносить його до своєрідного культу. Юристи все більше відчувають прогалини в законодавстві, які не завжди успішно ліквідовуються. Звичайно, висока професійна майстерність юриста сприяє практично безболісно використовувати аналогію права в таких випадках. Але аналогія права не завжди узгоджується з природним правом, що призводить до вимушеного псування професійної репутації юриста. Очевидно, що на зміну позитивному праву “підходить” інше право, яке не має конкретного визначення.

У навчальному посібнику “Філософія права” (К.,2000) за загальною редакцією М. Костицького і Б.Чміля розглядаються проблеми філософської та правової антропології. Так, стверджується, що філософська антропологія виходить з тези про людину, як тілесно-духовну істоту, що й зумовлює її властивості. Філософсько-антропологічні дослідження обґрунтовують буттєву передумову дії волі людини. Якщо свобода волі – природній стан людини, тоді й право є її природною властивістю. Порушувати право як свободу волі означає порушувати справедливість від природи [374, с.59].

Ці висновки мають безпосереднє відношення до особи юриста, його професійної культури. Високе призначення юриста зобов’язує його не підкорятись зовнішньому впливові, виконувати волю інших, не піддаватись власним почуттям вигоди тощо. Філософська антропологія особи юриста скерована на почуття внутрішнього імперативу службового обов’язку, вирішення юридичної справи за велінням серця, сумлінням професіоналізму. Свобідна воля здійснюється в межах розуму, в межах природного призначення з метою встановлення рівноваги у Всесвіті.

А.Козловський у монографії “Право як пізнання: Вступ до гносеології права” (Чернівці,1999) достатньо уваги приділив гносеологічним засадам взаємозв’язку філософії та права. Він наголошує, що коли юрист за фахом і за родом діяльності звертається до аналізу звичних правових процедур, наприклад, судового слідства і пошуку істини як основи справедливого вироку, він неминуче наштовхується на цілу низку філософських проблем, не розв”язавши яких в той чи інший спосіб неможливо прийняти певне рішення [142, с.194]. Причому необхідність вирішення філософських проблем відчувається постійно. І чим глибше юрист у них вникає, тим правове рішення буде справедливішим і тим вищий ступінь професійної культури він проявлятиме.

Юриспруденція завжди виявляє себе у сфері конкретного знання, філософія – це завжди цілісна система високих абстракцій. Філософія – це довічний комплекс у юристів, як життя – у філософів [142, с.196]. Тому юристові завжди потрібна філософська культура, яка дає йому можливість сформувати ймовірні версії, правові ідеї, що допоможуть глибше пізнати правову дійсність. Наявність у юриста філософських абстракцій у поєднанні з конкретним мисленням свідчить про його високий професіоналізм.

А.Козловський зауважує, що право наскрізь філофізоване явище, як явище космічного походження, що існує універсальний космічний порядок – право буття [142, с.197]. Таке уявлення про право, його метафізичні властивості сприяють юристові у практичній діяльності. Зокрема, цінність філософії права полягає в тому, що юрист доходить висновку про неспроможність позитивного права навести цивілізованого правопорядку. Вищий правопорядок регулює природне право, яке до того ж люди повсюдно порушують. До позитивного права ставлення завжди неоднозначне, оскільки воно часто змінюється (інколи в протилежну сторону), має багато прогалин, здебільшого виражає волю держави та захищає її інтереси. Чим більше філософських ідей буде закладено в позитивне право, тим більше юристи повинні ставати “філософами”, “мудрецями” права, що підкреслює їх високу професійну культуру.

В.Шкода у навчальному посібнику “Вступ до правової філософії” (Харків,1997) наголошує, що аналіз юридичних явищ зрештою веде до філософії. Ті, хто певен, ніби філософія правознавцям нінащо, бо вони вже мають загальну теорію права, як не парадоксально, визнають необхідність філософії. Адже “загальна теорія” є підсумком аналізу окремих теорій, широкого узагальнення юридичної практики. І тому вона таки філософічна [411, с.38-39]. Фактично в позитивному праві вже містяться деякі норми природного права, що є результатом впливу філософії. У практичній діяльності юристи все-таки стають “практичними філософами”, хоча не завжди це визнають. Але більш “явних філософів” не люблять керівники, коли їхні підлеглі – юристи демонструють метафізичні теорії юридичної справи. Тому часто приходиться високопрофесійним юристам таємно використовувати філософські знання, а наявно міркувати реалістично.

В.Малахов у навчальному посібнику “Философия права” (М.,2001) розробив основні теми у вигляді схем. Однією з новел понять філософії права є правова духовність. На думку автора, правова духовність є однією із компонентів правової культури суспільства. У структуру правової духовності суспільства він вносить домінанти духовності, вузлові правові цінності, системоутворючі ідеї, конкретний зміст правосвідомості (поняття, оцінки, почуття) [205, с.96-97]. В цілому можна погодитись про існування поняття “правова духовність”, але невідомо, що автор розуміє під поняттям “вузлові правові цінності”. Не виділено у цій схемі ролі природного права, екзистенційних засад членів суспільства тощо.

На нашу думку, юристові повинна бути притаманна правова духовність, під якою слід розуміти духовну характеристику правової діяльності, тобто ставлення до Всесвіту, до громадян і до себе взагалі. Правова духовність дозволяє юристові перебувати в нормативно-цілісних сферах права, допомагає усвідомити причетність до універсальних засад буття. Юрист, який володіє високою правовою духовністю може повніше користуватися власною совістю, сумлінням, більш точніше визначати межі свобідної волі, правильно формувати свою правову культуру. Правова духовність застерігає від вседозволеності, від порушень норм правової естетики і націлює юриста на абсолютну істину, активну розумову діяльність, повноцінне психічне життя та багатство власного внутрішнього світу.

Отже, література з філософії права висвітлює ті важливі засади, якими користується юрист у повсякденній практиці і які, на перший погляд, є непомітними. Філософія права для юриста є своєрідним консультантом у будь-якій ситуації юридичного процесу.