2.4. Філософія права як методологічна основа формування професійної культури юриста

У процесі суспільного розвитку первинне поняття права поступово набуває філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права, оскільки право відображає людський світ.

Упродовж віків право було продуктом та інструментом держави, мало примусовий, насильницький, навіть каральний характер [49, с.3–5].

Здебільшого правове поле було однополюсним, що вказує на порушення гармонії суспільного розвитку. З метою встановлення необхідного природного балансу правового поля влада вдавалася до посилення насильницької ролі права. Ці дії були (і є нині) штучними, вимушеними, підпорядковувалися захистові інтересів можновладців. Проте призначення позитивного права полягає в іншому.

Як відомо, людина від природи вільна, наділена певними природними правами, які необхідні для її життєдіяльності. Тому правове поле було врегульоване у тих державах (в різні епохи), де право ставало засобом безпеки життєдіяльності і свобідної волі, захищало від свавілля неправових, шкідливих та небезпечних законів держави. У чому ж криється суперечливість підготовки законів?

На нашу думку, створення норми повинно відображати максимальний захист сумарних прав і свобод громадян шляхом використання здобутків усіх видів культури певного суспільства. Наприклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному товаровиробникові в Україні? Як захистити його від невиправданих, кабальних податків? Чи враховані при цьому національні культурні традиції, чи не є це перестрахуванням у захисті державної влади, чи не є це прямим шкідництвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?

У процесі прийняття законів не враховуються, як правило, потреби духу та душі, тобто невиправдано відкидаються здобутки духовності.

Зауважимо, що серед прибічників природного права немає одностайної думки в його розумінні. Існують точки зору, що зміст природного права полягає або в правах людини, або в правосвідомості, або у суспільних відносинах, або нормах моралі, або у законах природи і т.ін. Не заперечуємо цих тверджень, але віддаємо перевагу розумінню природного права, як сукупності прав людини, народу, нації та інших суб’єктів суспільного життя.

Обґрунтуванням створення правових норм (позитивного права) займається філософія права. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з філософських позицій. В сучасних умовах в основі обґрунтування позитивного права повинен бути покладений юридичний натуралізм, головною ідеєю якого є права людини. Тобто філософія стверджує, що право похідне від індивіда. На думку Л.Петрової, люди ніколи не знайдуть справжнього джерела (сутності) права, якщо шукатимуть його поза собою [263, с.38]. Великою помилкою було бездумне сповідування юридичного позитивізму у радянський період, що призвело до деформації філософських основ у юриспруденції. Лише справді філософське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети, коли тісно взаємопов’язане духовне й світське [84, с.137; 347, с.123].

Д.Керимов вважає, що правове регулювання суспільних відносин тим ефективніше, чим точніше виражає політичні, економічні, духовні умови, процеси, потреби розвитку суспільства [125, с.20]. Тобто йдеться про соціологію права. Соціальні фактори, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізм такої взаємодії і фактичні відносини людей досліджує соціологія права.

Проблеми філософії й соціології права в радянський період вважалися другорядними, не пов’язаними з юридичною практикою. Тому домінувала позитивістська концепція, зорієнтована на розв’язання проблем правозастосовної практики. У центрі уваги такої концепції була не людина з її природними правами й свободами, не гарантії її правової захищеності від всесилля державної влади, а система юридичних норм, встановлених державою [199, с.39].

Вважаємо, що філософський аналіз сутності права містить і соціологічні методи, які відображають елементи політології, економіки та культурології права [49, с.12]. Цього вимагає політичний та економічний стан суспільства, який є основою державної полі­тики. Зрозуміти сутність політики й економіки дає змогу філософія, а також культурологія. Але політологія, економіка, культурологія покликані формувати право, його норми. Тобто, зрозумівши суть явища, треба переходити до збереження цілісності його врегулювання. В цьому вбачаємо головний зміст здобутків людини у процесі опанування права, які назвемо правовою культурою людини, яка є частиною професійної культури юриста.

Нині існують численні визначення правової культури. А.Венгеров вважає, що правова культура характеризує рівень правосвідомості і включає ступінь знання права, інтенсивність переконань щодо цінності права [50, с.127]. Правова культура суспільства містить саме право (об’єктивне й суб’єктивне), правосвідо­мість, правові відносини, законність і правопорядок, законотворчу і правозастосовну, а також, на думку Х.Гуцерієва, В.Сальникова, В.Федорова, О.Худяка, іншу правову діяльність і критерії політичної оцінки юридичної дійсності [78, с.42].

Нетрадиційно підходить до цієї проблеми О.Костенко, який стверджує, що коренем будь-якого зла, в тому числі такого порушення соціального порядку, як злочин, є воля, не узгоджена з законами природи, тобто свавілля.

Більшість дослідників вважають, що правову культуру доцільно розглядати окремо – для суспільства, професійної групи, індивіда, між якими існує тісний зв’язок. При цьому вони наголошують на суттєвій відмінності між поняттями “юридична культура” та “правова культура”. Так, на думку С.Алексєєва, юридична культура — це стан права і законності в суспільстві, ставлення суспільства і кожного його члена до питань права й законності, засвоєння людьми юридичних цінностей, готовність та бажання домагатися суворої законності, точного, бездоганного виконання юридичних норм. А правова культура – це середовище, рівень якого значною мірою визначає дієвість права, його ефективність, стан законності [6, с.155–156].

Розглянемо правову культуру юриста як суб’єкта права у двох полях – вищому й елементарному. Вище правове поле — суто індивідуальне для кожного юриста. Воно є духовним орієнтиром формування правової культури юриста в елементарному полі, де діють норми позитивного права. Нехтування вищим правовим полем призводить до неправильного формування правової культури у сфері позитивного права. Саме тому, на нашу думку, найчастіше відбуваються правові деформації у юридичній практиці.

Як зазначають А.Алексєєв, В.Ястребов, завдання права полягає у тому, щоб забезпечити розумну впорядкованість соціального життя, оптимальний баланс інтересів і прагнень людей [2, с.3]. Але правову культуру юрист не повинен використовувати як інструмент маніпулювання правовими нормами. Це може завдати шкоди розвиткові державної системи. Правова культура юриста відображає як позитивне, так і природне право, співвідношення між цими феноменами культури, стиль і культуру праці, ставлення до громадян, захист їхніх законних інтересів тощо. Правова культура юриста діє синергетично, відображаючи рівень, умови існування тих чи інших суспільств, етапи розвитку цивілізації. При цьому сліпе імпортування чужої культури, на думку А.Венгерова, недопустиме [50, с.127–128].

Оскільки право виступає культурним феноменом, будучи частиною загальнолюдської культури, то правова культура становить цілісний правовий комплекс, що охоплює усі правові сфери суспільного життя.

На нашу думку, правова культура юриста — це ступінь духовно-філософського осмислення ним змісту природного і позитивного права, коеволюції всіх його джерел, раціональної власної професійної діяльності та досягнення фахової гармонії у практико-правовій сфері.

Аналіз компонентів правової культури сучасного правника потребує поєднання традицій філософії права й герменевтики. У навчальному посібнику “Основи філософії права” герменевтика розглядається як філософська наука про розуміння й тлумачення текстів [356, с.37]. Йдеться не про тексти юридичних законів, а дефініції, визначення принципів, функцій та їхньої ролі у формуванні професійної культури юриста. Не менш важливо здійснювати аналіз правової культури у контексті онтології, гносеології, аксіології, логіки, феноменології права, що є основою філософії права.

В даному випадку критеріями виділення компонентів правової культури є:

а) за змістом: правова коеволюція, знання джерел позитивного права і правової культури;

б) за суб’єктивною стороною: почуттєве і раціональне;

в) за об’єктивною стороною: гармонійність юридичної практики.

Коеволюція — це зв’язок з природою, космосом, без чого існування людини неможливе. По суті, людина — лише мікрочастинка природи, а не її володар. Юристові важливо правильно налагодити свій коеволюційний зв’язок, уміти бачити правові явища у природі, розуміти й оцінювати їх. Професія юриста своєрідно виявляє погляд на світ крізь призму права. Це породжує так звану правову коеволюцію, яка суттєво впливає на формування правової свідомості.

Однак, згідно з філософською антропологією, від юриста вимагаються певні зусилля, напрацювання та здобутки в організації професійного буття.

Заглиблюючись у суть правової коеволюції, ми маємо змогу сильніше відчути логічну природу права, хоча синергетика доводить, що категорія хаосу у суспільних відносинах є закономір­ною й необхідною. Це своєрідний вияв принципу плюралізму у суспіль­ному розвитку. І якщо насильно втручатись у цей “впорядкований хаос”, то позитивного результату не буде. Тому намагання держави створити досконале позитивне право — це проблема безперспективна. Дослідники права вважають, що існуюче природне право само потребує адекватного державного узаконення.

На нашу думку, зміст правової культури сучасного юриста полягає саме в культурі правової коеволюції, розумінні природності права. Така правова культура характеризується природною (а не позитивною) правосвідомістю, що виявляє високу цінність професійної діяльності юриста.

Складовим елементом культури юриста є знання джерел позитивного права і правової культури, що пояснюється онтологією права. Як вважає В.Нерсесянц, право існує не тільки у формах правової норми, правових відносин, правосвідомості, а у тих формах, у яких зберігається й застосовується принцип формальної рівності [229, с.51].

Щодо джерела позитивного права і правової культури, то воно є своєрідним “місцем зустрічі” духовності й моралі. Іншими словами, правова культура юриста по-особливому акумулює почуття інших осіб, які формують право. Однак почуття законодавця дещо догматичні. Не виключено, що юрист сприймає позитивне право як догму, висловлену групою людей. Розв’язання цієї проблеми вбачаємо у розумінні (осмисленні) духу права, а не його букви.

Відтак є підстави стверджувати, що джерелом позитивного права і правової культури юриста є дух права, причому саме природного права, яке в процесі історії частково було письмово закріплене. Адже повністю дух права перевести у дух законів неможливо. Та й дух законів ще не відображає цілісності духу права. Головне полягає у морально-правовій реальності, похідній від людини, її духовного творчого потенціалу [41, с.6]. Правова культура юриста залежить від тих, хто творить право. Тому розв’язання проблеми зумовлюється все-таки природним правом, тим, що становить собою дух права. Адже лише природне право здатне формувати правову культуру як реальну свободу, об’єктивну справедливість, формальну рівність.

Хоча правова культура юриста безпосередньо визначається позитивним правом, однак її джерелом є природні закони, вимоги суспільного життя. Кожен юрист може обирати для себе джерело власної правової культури, що відповідно чинить вплив на якість, ступінь правової культури. Проте недоцільно вважати єдиним джерелом правової культури юриста правову догму. Оскільки в цьому випадку матимемо юридичний позитивізм правової культури, який не завжди дає ефективні результати.

Для духовно-філософського осмислення змісту позитивного права необхідне розуміння юристом таких філософських категорій, як частина й ціле у правовій культурі.

Правова культура юриста виявляється як частина щодо правової культури суспільства (як цілого). Проте це не означає, що правова культура суспільства складається із суми правових культур усіх членів суспільства. Провідним тут є дух правової культури, джерело якого становлять природне право.

Якщо виходити з того, що правова культура юриста — це смислова цілісність, то частинами виступатимуть окремі дії юриста та його невикористаний потенціал. Це означає, що юристові важливо усвідомити власні вияви частин правової культури, зрозуміти, що осягнути правове буття можна за умови усвідомлення цілісності правової культури. Але таке усвідомлення передбачає правильність вибору методів правового пізнання. Одним із таких методів є самоорганізація юриста.

Частина у правовій культурі характеризується однією або де­кількома культурами. Юрист може вважати цю частину другорядною, малозначущою. Проте з філософського погляду частини у цілому однаково важливі. У випадку, коли не повністю використовуються здобутки інших культур, деформується власне правова культура як ціле. Такий синергетичний різновид правової культури вимагає збереження цілого, його стабілізації, спрямованості у русло природно-духовного права.

Таким чином правова культура, її ідеї, духовні цінності стають для юриста відправною точкою вдосконалення його професійної діяльності (за умов сприйняття правової культури як цілого) або деформації правової діяльності (коли порушується взаємозв’язок цілого і частини, ігнорується значення частини).

Правова культура функціонує як єдність почуттєвого й раціонального у професійній діяльності юриста. Почуттєве і раціональне визначають зміст та рівень правової культури юриста. Адекватна правова орієнтація юриста відображається через взаємозумовленість почуттєвого та раціонального.

Раціональність права — це критерій, який дає змогу сформувати такі системи права, які були б самодостатніми і забезпечували б функціонування суспільства на засадах правового почуття та правопорядку. Тому питання раціональності права, як зазначає І.Невважай, пов’язані з проблемою реалізації права [224, с.58–59], а також із застосуванням правових норм у конкретних ситуаціях. Так чи інакше раціональність залежить від правової культури.

У правовій культурі юриста почуттєве й раціональне взаємодіють. На нашу думку, це пов’язане із формуванням поваги до права (позитивного), духовності і моральної відповідальності.

По-перше, у юриста повага до права виявляється тоді, коли він усвідомлює його цінність. А перетворити позитивне право у цінність вдається не кожному законодавцю. Тому юристові доводиться орієнтувати власні знання права та навички на справедливе розв’язання практичної правової проблеми, обрати раціональне рішення.

По-друге, повага до права ще не означає пріоритет у раціональності над почуттєвим у діяльності юриста. Тут головну роль віді­грають совість юриста, його особистісні духовно-моральні якості.

Важливим критерієм поваги до права виступає насамперед не правова, а навіть моральна відповідальність.

Визначення правової культури буде неповним, якщо не роз­глянути її принципів, які становлять вихідні концептуальні засади професіоналізму юриста. На нашу думку, основними принципами правової культури правника є правовий історизм, загальнолюдські правові цінності, етноціолізація права, верховенство правової культури суспільства, безпека правової життєдіяльності, соціально-правова реабілітація, правовий менеджмент.

Принцип правового історизму особливо важливий у формуванні професіоналізму юриста, оскільки правові явища на різних історичних етапах оцінюються по-різному. Це зумовлює зміну духовного світу юриста, призводить до різного розуміння й призначення права. Адже в кожну історичну епоху відбувається певна конкретизація правової культури, формується певне бачення ефективності правового регулювання суспільних відносин, незважаючи навіть на системність і наступність права. Зрозуміло, що історична відкритість правової культури може безпосередньо впливати (як позитивно, так і негативно) на об’єктивність правових рішень. Важливо при цьому зрозуміти сутність кожної історичної епохи, виявити закономірності розвитку правової культури. Ці закономірності мають враховуватись юристом у професійній діяльності. Крім цього, правовий історизм орієнтує юриста на професійне сприйняття світового культурно-правового простору. Усвідомлення світового значення правової культури є ефективним засобом правового регулювання суспільних відносин.

Активний вплив на правову культуру юриста чинять правові цінності. У тоталітарних суспільствах загальнолюдські правові цінності не знаходять застосування. У радянський час юристи були позбавлені можливості удосконалювати правову культуру на основі позитивного права. Світові правові системи пішли далеко вперед, а в Україні все ще виявляється юридичний позитивізм, який гальмує утвердження загальноосвітніх правових цінностей. Ще часто юридична практика маневрує правовими нормами, що негативно впливає на загальний стан правопорядку. Відтак правова культура юриста формується на основі визнаних загальнолюдських правових цінностей, доведених наукою й перевірених практикою.

Що стосується етноціолізації права, то провідну функцію в ній виконують національно-правові традиції, згідно з якими право відповідає духові нації, відображає її менталітет. Становлення професіоналізму юриста ґрунтується на пізнанні правового явища через національну культуру. Як зазначає Л.Окіншевич, юрист передусім повинен бути знавцем свого національного права, незважаючи на те що правові норми, як правило, інтернаціоналізуються [239, с.15]. Соціокультурність правових явищ віддзеркалює національні інтереси, а, отже, згідно з цим формується правова культура юриста.

У суспільстві поряд з верховенством права має існувати також верховенство правової культури суспільства. Це можливе за умови поширення духу правової культури, яке здійснює держава. Досягти такого стану суспільства вдається не кожній державі. Але там, де існує верховенство правової культури, відповідно формується й професійне почуття юриста.

Безпека правової життєдіяльності як умови професіоналізму юриста полягає у виробленні поваги до життя й здоров’я людини, які, безперечно, становлять найвищу соціальну цінність. Правова культура орієнтує юриста на духовний вимір людського буття правовими нормами, отже, на відповідну організацію соці­ально-правового захисту населення. Йдеться про правове виховання, профілактичну роботу, яку повинні здійснювати кваліфіковані юристи з високою правовою культурою. Принцип безпеки правової життєдіяльності спрямований на громадян і на особу юриста. Безпека, як така, полягає у дотриманні юристом правового почуття, недопущенні ним самим порушень, встановленого правопорядку та правового режиму. Гарантом безпеки правової життєдіяльності виступають насамперед такі чинники: професіоналізм юриста, його правовий вплив на громадян та духовні параметри юридичних дій.

Професіоналізм юриста ґрунтується також на принципі соціально-правової реабілітації, тобто відновлення попереднього правового стану або здійснення перевиховання. У суспільствах з низьким рівнем цивілізованості побутує хибна думка, що місця позбавлення волі — це основний засіб перевиховання правопорушників. Проте соціально-правова реабілітація полягає не тільки в позбавленні волі, а й у тому, щоб через правову культуру суспільства впливати на свідомість осіб, схильних до правопорушень. Головну роль у цьому процесі покликані зіграти працівники судових та правоохоронних органів. Роз’яснюючи суть природного права, спираючись на нього, юрист може допомогти правопорушникові виправитися. Безперечно, це стає можливим, коли юрист володіє високою правовою культурою.

Професіоналізм правника буде успішним за умови злагодженої діяльності юридичних установ. Тому принцип правового менеджменту можна розглядати як такий, що має локальний характер. Він має два аспекти — науковий та синергетичний, проте не останню роль відіграє економічний аспект правової культури (матеріально-побутові умови, належне фінансове забезпечення тощо).

На порозі XXI ст. юристу важливо спрямувати власну правову культуру на розв’язання глобальних суспільних проблем — побудови правової держави України, утвердження верховенства права.

Правова культура, на нашу думку, має такі функції: підвищення якості пізнання сутності права; удосконалення пошуку істини в позитивному праві; формування соціально активної професійної поведінка юриста; забезпечення творчої дії свобідної волі; сприяння об’єктивному розв’язанню юридичних конфліктів; запобігання діям правового свавілля; збереження і примноження культурної цінності права; недопущення правових аномалій в юридичній практиці; сприяння набуття державою правокультурних ознак; всебічний розвиток фольклорного права; виховання законослухняності у громадян.

Зокрема, така функція правової культури юриста, як підвищен­ня якості пізнання юристом сутності права, має першочергове значення. Методами пізнання сутності права, як відомо, є індукція, дедукція, юридична абстракція. Високий рівень правової культури, майстерність юриста дають змогу виявити системність у позитивному праві, виділити його структурні елементи, зіставивши їх з нормами природного права, і врегулювати можливу невідповідність між ними із власними правовими почуттями. Підвищення якості права сприяє глибшому усвідомленню призначення права, пізнанню його сутності.

Удосконалення пошуків істини у позитивному праві — суперечливий, відповідальний процес. Це, по суті, завдання філософії права як методологічної основи формування професійної культури юриста. Йдеться про те, що у позитивному праві знайти істину можна, звернувшись до філософсько-гуманістичних підвалин національного розвитку. Приймаючи правове рішення, юрист може припуститися великої помилки, якщо керуватиметься лише буквою закону, нехтуючи національним духом права. У цьому випадку він може не побачити об’єктивної істини у праві, вдаватиметься до такого правового інструментарію, який не схвалюється суспільством. Тому становлення професіоналізму юриста — це процес постійного формування філософсько-методологічних основ права.

Виховання соціально активного кваліфікованого юриста органічно пов’язане з формами діяльності (реалізації права). А.Венгеров виділяє чотири форми діяльності: дотримання, виконання, використання, застосування [50, с.50]. Правова культура, на наш погляд, включає всі ці форми, причому у кожної з них своя специфіка, свій підхід. Проте для правової культури важливою є не лише правомірна професійна поведінка, тут потрібна ще й соціальна активність юриста. Адже пасивна правомірність аж ніяк не визначає культури професійних дій. Юрист у ролі пасивного виконавця чи спостерігача часто завдає шкоди суспільству, а іноді навіть стає на шлях правопорушення.

Правова культура юриста забезпечує дію його свобідної волі, яка дана йому від природи. Свобідна воля, на думку Л.Петрової, є абсолютною й фундаментальною основою людських прав, порушення яких стає порушенням справедливості як природного феномена [263, с.39]. Зрозуміло, що воля як психічна категорія має межу свого вияву чи розвитку, тобто вольовий характер юриста може не мати прикладної дії. Оскільки воля може бути скерована не тільки на добро, а й на зло, то її потрібно регулювати. Якщо юрист володіє високим рівнем правової культури, то це гарантує його волі свободу, оскільки сама культура вже контролює його дії. Тоді дія свобідної волі юриста спрямована на творчість у професійній діяльності, нестандартне розв’язання правових проблем, що має велике суспільне значення.

Правова культура юриста сприяє об’єктивному розв’язанню юридичних конфліктів, які доволі часто трапляються у професійній діяльності. Під юридичним конфліктом В.Кудрявцев розуміє суперечливість права, певне протиборство суб’єктів права у зв’язку із застосуванням, порушенням чи тлумаченням правових норм [178, с.10]. Йдеться про піднесення рівня культури правового спілкування між різними суб’єктами права. При цьому важливим є не змагання “інтелектів”, а насамперед об’єктивність реалізації права. Важливо дійти консенсусу з метою утвердження справедливості.

Як протидія правовому свавіллю виступає висока правова культура юриста, а також законодавця. Юрист, трансформуючи досконалі правотворчі дії законодавця, покликаний засобами правової культури стабілізувати правову ситуацію. Під правовим свавіллям розуміється передусім прийняття законів, які суперечать один одному, або скасування нормативно-правових актів, а потім їх “реабілітація” тощо. Така послідовність негативно позначається на стані правової культури як юристів, так і загалом держави.

Правова культура юриста, безумовно, спрямована на збереження й примноження культурної цінності права. Адже творча діяльність, духовно-інтелектуальні здібності юриста сприяють розвиткові існуючої правової системи. Зрозуміло, тут не обійтися без здобутків інших видів культур, діалогу між ними. Потрібні юридична творчість, широкий діапазон знань, універсальна спільна творчість, оскільки перебування тільки на позиціях юридичного позитивізму означає деформацію правової культури. Культурна цінність права полягає передусім у постійному “окультуренні” права, насиченні його новим культурним змістом, культурними тенденціями.

Отже, принцип діалогу культур віддзеркалює правову культуру юриста, використання національних і світових культурних традицій з метою демократизації правовідносин між різними народами, піднесення рівня правової ерудиції у національних питаннях.

Висока правова культура юриста виключає правові аномалії — відхилення позитивного права від норми, від природного права. Як правило, це правові норми “вчорашнього дня”, які відстають від життя. Гальмом у правовій діяльності є також певні прогалини у законодавстві, які створюють своєрідний вакуум у правовому регулюванні [2, с.127]. Його покликані заповнити дух права, правова культура суб’єкта права, отже, високий професіоналізм юристів.

Саме професійна юридична практика чинить ефективний вплив на утвердження правокультурних ознак у державі, на розвиток власне правової держави. На думку А.Тукало, під впливом східної культури український народ поступово втрачав індивідуальність, усвідомлював свою другорядність, зневірювався у можливості правовим шляхом будувати власне життя [363, с.11]. Проте під впливом відродження правової культури та національно-правового почуття відбувається духовне оновлення правокультурних ознак українського суспільства. Це створює передумови піднесення рівня юридичної діяльності, підвищення юридичної компетентності, викорінення правового нігілізму, удосконалення правового виховання громадян.

Необхідну для суспільства функцію правової культури виконує “фольклорне” право. На думку Р.Тузмухамедова, це традиційна сукупність зобов’язань і заборон, які усно передаються суспільством і санкціоновані ним [362, с.157].

Проте видається можливим, що неписане право існує в кожній нації, воно частково збігається зі звичаєвим, національним (народним), життєвим правом. Так, В.Кульчицький наголошує, що у слов’ян, як і в інших народів, спочатку існувало звичаєве, усне право. Звичаї виникли у процесі співжиття первісних людей, ввійшли у їхній побут, свідомість, регулювали поведінку. Відчутний вплив на розвиток права у Київській Русі мало християнство. Шляхом рецепції у Київській Русі поширилося візантійське право. Проте його вплив на інститути Київської Русі був мінімальний, саме завдяки глибоким традиціям давньоукраїнського звичаєвого права, окремі норми якого навіть увійшли до візантійських правничих збірників, а також до їхніх українських відповідників — “Кормчих книг”, “Законів …” [188, с.95–96].

Однак “фольклорне” право має особливості. По суті, це усно узаконений фольклор нації. У професійній діяльності юрист повинен керуватися традиціями звичаєвого права (оскільки воно є виявом національної культури), використовуючи їх у практиці правового виховання громадян.

“Фольклорне” право позитивно впливає на виховання законослухняності громадян. Законослухняність є результатом правового виховання, коли громадяни усвідомлюють свої вчинки, знають про можливе правове покарання. Законослухняною поведінка є тоді, коли громадяни глибоко усвідомлюють вимоги природного, духовного, звичаєвого права, коли вони правильно розуміють право як реалізацію свободи, відчувають дію духу права.

Отже, динаміку української правової культури наприкінці ХХ ст. характеризує активне формування національної правової системи. Нині у правовому полі склалася ситуація, при якій правовий диктат вже немислимий, а до свобідної волі громадяни ще не готові. Професійна юридична практика має сприяти тому, щоб громадяни повністю відчули дієвість Справедливості як храму Права, розуміли глибинну сутність позитивного права, високе покликання права, спрямованого на їх захист.

Отже, справжня правова культура юриста може набути прогресивного розвитку тільки на засадах діалогу культур. Відтак акту­алі­зується значення інформаційного забезпечення професійної діяльності юриста.