2.5. Вплив культурології права на професійну культуру юриста

Культурологія (культурознавство, теорія культури) права – це наука про множину культур які відображаються у праві. У цілому право характеризується багатьма видами (множиною) культур (культура не існує абстрактно, а лише у множині).

Поряд з терміном “культура” дослідники часто застосовують терміни “загальнолюдські цінності” і “загальнолюдська культура”. Під загальнолюдськими цінностями розуміються вартісні здобутки народу в сфері як матеріального, так і нематеріального розвитку. Треба наголосити, що здобутки мають бути саме вартісними, надзвичайно цінними. Але який обрати критерій цінностей? Можливо, в оцінці духовних надбань людства потрібно звертатися до природних законів, їхніх основ. Адже вона має всесвітнє, універсальне значення. Вимоги природи без жодних обмежень однаково стосуються кожного, незалежно від професійних, культурних, ре­лігійних чи національних ознак.

Щоправда, не все, що створюється людьми, має аналоги у природі, відповідає природним законам. Подібні “творіння” не становлять людської цінності, тим більше — основ загальнолюдських цінностей (досить згадати розкішні палаци, занадто модний одяг тощо із сфери матеріальної культури; наукові дослідження атеїзму та ін. із сфери нематеріальної культури).

Загалом духовними можуть бути моральні, національні, психологічні, педагогічні, наукові, політичні, естетичні цінності. Це ті позитивні здобутки людства, які узгоджуються з природними законами. У сукупності вони утворюють правові цінності, а ті — правову культуру, що і є предметом дослідження культурології права.

Загальнолюдські цінності ґрунтуються на загальнолюдській моралі.

Поняття “загальнолюдська культура” охоплює загальнолюдські цінності, загальнолюдську мораль і навіть ті здобутки, які засуджує релігія. Тобто йдеться про всілякі творіння людей, які визнаються ними, примножуються еволюційно.

У культурології права велике значення мають такі категорії культури: норма, процеси, розвиток, політика, співробітництво, подія, ситуація, середовище, зв’язки, відносини, контекст, організм, потенціал, модель, свідомість, структури, парадигми, тенденції, концепція, традиції, різноманітність та ін. Ці категорії ніколи не мають логічно завершеного змісту. Кожна людина, кожна історична епоха можуть наповнювати певним змістом ці поняття.

Особливе місце серед цих категорій посідає норма культури. Під нею розуміються кількісні та якісні матеріальні і духовні надбання, необхідні для природного життя людства у конкретний період. Якщо ж сукупність наявної культури відстає від норми, то розвиток людства не має прогресу. Право в такому випадку неспроможне врегулювати найбільш важливі суспільні відносини. В такому суспільстві відсутня цивілізованість, в тому числі й цивілізований правопорядок. У правовому полі це означає, що правові норми дублюються або суперечать одна одній і в результаті частина з них не має конкретного спрямування.

Культурними процесами можна вважати рух і послідовність накопичення соціальних норм, які відбуваються у погодженні між галузями та напрямами розвитку культури. Це складні дії, які пронизують усі суспільні структури. Культурні процеси проникають не тільки у зовнішній, а й у внутрішній світ людини, формуючи духовні та моральні норми, що повинні слугувати взірцем для правових норм.

З культурними процесами тісно пов’язана культурна політика, різновидом якої є правова політика.

Для дослідження правових явищ велике значення має така категорія, як культурна подія. Це очікуване або неочікуване суспільне явище, яке вносить певні зміни у матеріальний чи духовний розвиток людства. Очікуваність підкреслює якість сподівання результатів фізичних чи інтелектуальних зусиль окремих осіб або групи осіб. Неочікуваність підкреслює певну стихійність, хоча відображає цілковиту закономірність, яку, на перший погляд, важко помітити. Культурна подія — різновид широкого кола по­дій, у тому числі правових. Підтвердженням цього є існування правових і неправових явищ (подій). Так чи інакше кожна подія у правовому полі залишає відбиток на суспільних відносинах. Причому з боку права повинна бути своєрідна реакція. Саме культурні події завжди вимагають правового регулювання, оскільки виникають нові, неповторні прецеденти, які завершуються змінами (доповненнями) правових норм. Це і визначає постійну недосконалість позитивного права.

Право має одержувати схвалення в культурному середовищі, що означає об’єднання однодумців, які визначають культурну політику, домагаються певних результатів фізичної чи інтелектуальної діяльності. Прикладом можуть бути творчі спілки юристів, які прагнуть створити моделі майбутніх правових норм для ефективного регулювання суспільних відносин. Здобутки культурного середовища правників рано чи пізно знаходять відображення на практиці у зв’язку з тим, що результат є підсумком поміркованої, виваженої, погодженої творчої праці юристів.

У культурології часто вживається термін “культурний контекст”. Ця категорія означає розуміння єдності усіх напрямів розвитку (формування) культури, характеризується множиною культур. По суті, культурний контекст визначає зміст загальної культурології, ідеальний зв’язок. Оскільки кожна галузь домагається своїх результатів, норм, культурний контекст допомагає зрозуміти єдність усіх соціальних норм.

Така категорія культурології права, як культурний потенціал, означає ще не досліджений, не врахований запас можливих досягнень культури. Iншими словами, культурний потенціал визначає здатність людини осмислити створені цінності і використати їх для регулювання суспільних відносин. Саме в цьому полягає основна причина недосконалості позитивних правових норм, якщо не враховується повністю культурний потенціал суспільства, нації та держави в усіх напрямах їхнього розвитку. А зразком може слугувати, наприклад, культурна модель права, в якій зосереджені здобутки усіх видів культур, що дає підставу творити міцні чинні норми.

Кожна наука має свої парадигми, під якими розуміються визнані світовою практикою взірці, здобутки матеріальної чи інтелектуальної праці. Тобто це ті культурні ідеали, яких треба прагнути, досягти. Так, у праві культурною парадигмою може бути римське приватне право. Воно найбільш наближене до досконалості, тому і в наш час вивчається в університетах, а рецепція римського права поширена в сучасній юридичній практиці деяких країн.

Важливим у культурології права є бачення культурних тенденцій, які дають змогу простежити напрям розвитку надбань людства, його основні ідеї, які ведуть до конкретної мети. Хоча, на перший погляд, видається, що культурні тенденції ніби виникають стихійно, але це далеко не так. Річ у тому, що їхнім генератором є інтелект нації, який формується не стихійно, а завдяки цілеспрямованим зусиллям (прикладом може бути Японія). У праві культурні тенденції часто виявляються при формуванні конституції як основного закону. Так, Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., відображає основні культурні тенденції українського народу й передових держав світу, оскільки враховує реально існуючі здобутки людства у сфері права.

Культурологія права активно оперує і такими поняттями, як “контркультура”, “антикультурна підміна”, “окультурення права”.

Так, під контркультурою треба розуміти “культуру у відповідь на культуру”, коли проти одного досягнення суспільства спрямовується інше.

Окультурення права — це максимальне використання результатів, здобутків інтелектуальної праці людства при формуванні правових норм. Взагалі будь-яке право є результатом культури. Але йдеться саме про культуру, а не антикультурну підміну, яка передбачає не окультурення права, а фальшиве право, яке не має жодної цінності і не є справжнім, ефективним регулятором суспільних відносин. Тобто неокультурене право шкідливе для суспільства, воно позбавлене етики ненасильства і може призвести до жорстокого невиправданого примусу.

Відомо, що до культурології права відносяться культуровалентні об’єкти та культурологічна проблематизація. Під культуровалентними об’єктами треба розуміти ті об’єкти, які визначають міру здатності культури творити правові норми. Це своєрідне визначення культури правотворчості. Такими культуровалентними об’єктами у праві є природні і моральні норми, практично всі види культури та ін. У цілому використанню цих об’єктів сприяє правильно створена культурологічна проблематизація, що залежить від глибинного бачення проблем права.

Право, як відомо, є наслідком нематеріальної культури, її результатом, одним з критеріїв цивілізації і загалом унікальним, неповторним витвором людського розуму (шедевром людської мудрості).

Зрозуміло, що формуванню права повинні сприяти відповідні інститути, покликані забезпечити найефективніший вплив у регулюванні складних суспільних відносин. Тобто право мусить увібрати в себе всі досягнення людства. Ці надбання мають бути всебічними, спиратися на всі без винятку галузі людської діяльності. I чим скрупульозніше враховуватимуться досягнення кожного напряму суспільного розвитку, тим міцнішим буде право, тим більшу соціальну цінність воно матиме. Таким чином, право включає компоненти національної культури, без яких воно не існує.

Право тісно пов’язане з такими видами культури, як філософська, духовна, моральна, естетична, національна, державна, суспільна, політична, економічна, психологічна, інтелектуальна, педагогічна, наукова, інформаційна, управлінська, парламентська, законодавча, професійна, побутова та ін. Наголосимо, що окремі елементи цих видів культури формують правову культуру суспільства.

Відтак виникає питання, чи пролягає шлях до формування права тільки через види культури, чи існують інші визначальні чинники, які перебувають поза межами культури? [416, с.51]. На перший погляд, самої лише культури для цього недостатньо, оскі­льки існують вимоги часу і конкретної ситуації, волюнтаристські вказівки високих державних чиновників. І всі ці чинники також є результатом певної культури. Тобто є підстави вважати, що так чи інакше множина культур є необхідною і достатньою умовою формування права.

Таким чином у праві відображаються лише культурні тенденції, які формують дух права. У кожному структурному елементі права культурні тенденції дають змогу накреслити перспективу становлення, визначити деякі закономірності розвитку культури суспільства, які слід врегулювати правовими нормами. Іншими словами, для права, особливо для його духу, важливе значення має культурологічна концепція, своєрідна позиція і вироблена лінія дії культури, що дає змогу обґрунтувати мораль як критерій права.

Зміст культурології права полягає також у дослідженні такого явища, як спектр культур у праві. Річ у тім, що кожен з видів культури не впливає на право самостійно, ізольовано. Тут спостерігається явище дифузії культур. Адже між усіма видами культури існують спільні структурні елементи. У кожній культурі вони відіграють певну роль. Внаслідок цього можливе виникнення культурних конфліктів у праві, які можна розв’язати методом врівноваження (згладжування). Суть цього методу полягає в тому, щоб у конкретній ситуації надати перевагу лише одному, більш важливому для неї елементу культури, нехтуючи іншими. Це означає, що вимушено створюються культурні східці, які ще називають ієрархією культур. Вона залежить від ступеня важливості кожного структурного елемента конкретного виду культури для певної норми права.

Отже, предметом культурології права є загальні і спеціальні закони розвитку права як феномена культури; система знань про сутність, суспільне призначення культури у формуванні права, їх зв’язки з іншими соці­альними явищами; загальні закономірності виникнення і розвитку права, вплив різних видів цінностей (множини культур) на право, його формування та реалізацію, утворення культурно-правової реальності.

Предмет культурології права дає відповідь на питання, які закономірності досліджуваних явищ вивчає наука, яка сутність і призначення цих явищ. Тобто культурологія права — проблемна, суспільна, філософсько-юридична, теоретична наука, яка має власний предмет. Загалом — це вступ до права, до філософії права. Культурологія права впливає на юридичну думку особи, формує її мислення і стимулює справжню правотворчість. Вона характеризується нескінченним процесом розвитку думки у пізнан­ні явищ. Для цього потрібні високий рівень абстрактності, творче теоретичне мислення, уміння досліджувати духовні та моральні норми. Завданням культурології права є створення теорії “мирного співіснування” всіх видів культури з метою блокування протиріч між їхніми складовими елементами, які формують національне право.

Кожна наука, як відомо, ґрунтується на відповідних теоретичних засадах, у тому числі принципах, які допомагають краще розуміти її зміст, визначають конкретні тенденції розвитку тощо. Особливо це стосується культурології права як науки, що розвивається.

На нашу думку, культурологія права ґрунтується на основних спеціальних і загальних принципах. Основним спеціальним принципом є єдність права, культури і моралі (узгоджена з природними нормами) та необхідність (постійні вимоги суспільства) регулювання правовідносин.

Оскільки норми культури стосовно правових норм мають первинний характер, тобто наявна ознака дочірності права щодо культури, то правові норми повинні постійно зазнавати своєрідної культурної кореляції. У цій ролі виступають, як відомо, природні та узгоджені з ними моральні норми.

Суть принципу єдності права, культури і моралі полягає у формуванні правових норм. Тобто законодавча влада повинна постійно враховувати цю єдність у процесі складання законопроектів, їх обговорення та прийняття законів. Треба намагатися, щоб мораль (особливо загальнолюдські цінності) безпосередньо впливала на формування правових норм. У той же час право не повинно бути результатом псевдокультури, культурною підміною тощо. Така єдність найбільшою мірою забезпечує ефективність правового регулювання суспільних відносин і сприяє систематичному оновленню права з урахуванням новітніх надбань духовної культури.

Таким чином даний принцип культурології права висвітлює втілення загальних норм культури (норми практично кожного виду культури) у правові норми, забезпечують збереження культурного потенціалу і культурних тенденцій у праві. Крім цього, він зберігає дух культури у праві. Тобто ідеї, досягнення кожного виду культури панують (і повинні панувати) у всіх правових нормах як чинна сила, що відповідає змістові окультурення права.

Загалом принципи культурології права допомагають цілісно і всебічно втілювати досягнення культури у право, визначають співрозмірність культури та права, що наближає позитивне право до природного (хоча, зрозуміло, остаточний їх збіг неможливий), робить його виваженим регулятором суспільних відносин.

Такі традиційні принципи позитивного права, як демократизм, гуманізм, справедливість, рівність усіх перед законом, науковість, законність тощо, здебільшого відповідають загальним принципам культурології права. Однак у культурології права їх треба розглядати у контексті культури, враховуючи досягнення народу в кожному напрямі діяльності.

Зрозуміло, що культурологія права виконує певні функції, серед яких найвагоміші такі: відображення культурних парадигм та тенденцій у праві; пояснення процесів перетворення стихійного у правові норми; втілення національних ідей у право; відображення соціокультурної ситуації у правовому регулюванні; формування у громадян ціннісної правової орієнтації.

У тих правових явищах, в яких право має культурну цінність, відображаються ідеї всіх видів культури. Якщо у зміст нематеріальної культури людським інтелектом закладені необхідні регулюючі норми, то в процесі формування позитивного права ці норми повинні обов’язково братися до уваги, оскільки тільки в цьому випадку вони можуть оздоровити хворе у правовому відношенні суспільство. Ця основна функція культурології права дає змогу виявити шляхи підвищення якості права. Адже зневага до держави виявляється насамперед через недосконале право, через те, що право не вважається культурним здобутком. Саме культурне розмаїття так впливає на формування юридичних норм, що право стає регулятором духовного оздоровлення народу.

Культурологія виконує також пояснювальну функцію щодо перетворення стихійного у правові норми. Стихійність у думках і поведінці людей може мати, як відомо, велику руйнівну силу, якщо її не розуміти і не розмістити у природному правовому полі. Культурологія допомагає наблизити правові норми до вищих законів Всесвіту, під якими розуміємо передусім закони Краси.

Зміст позитивних законів відображає рівень культури суспільства, в якому вони приймаються, оскільки національна культура, в тому числі ідея, вбирає у себе потреби нації у самоствердженні. Тому однією з функцій культурології права є втілення національних ідей у право. Адже національна ідея — це рушійна сила народу, перспективна стратегія розвитку нації. Вона формує українську національну реальність, відображає мету існування нації. Недарма ж вважається, що знищення національної ідеї призводить до знищення самого народу (наприклад, руйнівний вплив ідей більшовизму в історії України).

Національне відродження покликане збагачувати національну культуру з тим, щоб не відривати від неї людину, не змінювати її психіку. Саме тому українська національна ідея повинна реалізуватися через право. В результаті своєрідної насиченості права національною ідеєю позитивні юридичні норми формуватимуть у населення національні правові почуття.

Наступна функція культурології права — соціокультурна ситуація, яка характеризується станом досягнення культури людства, її рівнем та оцінкою в конкретний історичний період. Тут вели­ку роль відіграє вплив різних суспільних чинників на культуру, зокрема історико-національних, внутрішніх та зовнішніх. Визначають соціокультурну ситуацію конкретні процеси, тенденції та різні соціокультурні феномени (наприклад, традиції). Функція культурології права полягає в тому, щоб регулювання соціокультурної ситуації відбувалося у природному правовому полі. Тим самим культурологія права встановлює нормативні відносини зі світом, забезпечує двобічний зв’язок культури та права, визначає соціокультурність правових явищ. Оскільки культура існує незалежно від соціального середовища, то кожна ситуація (зокрема, поведінка людей) потребує правового регулювання. Це означає, що правове регулювання соціокультурною ситуацією допомагає культурі згуртувати, інтегрувати людей, врегулювати їхню поведінку.

Культурологія права сприяє формуванню ціннісної правової орієнтації членів суспільства. Зміст цієї функції полягає в тому, що культурологія права допомагає людині обрати необхідне їй ставлення до духовно-правових цінностей, яке забезпечить правомірну поведінку. Така система установок та переконань людини окультурює її правосвідомість, формує індивідуальну правову культуру. Звичайно, культурологія права в цьому випадку скеровує процес соціалізації людини у природне правове поле, виробляє правове почуття, формує в цілому цивілізований правопорядок.

Отже, мета культурології права полягає у виявленні правових аспектів усіх видів культури з метою формування цінних позитивних юридичних норм професійної культури юриста. Ця мета завжди актуальна, оскільки будь-яка діяльність неможлива без культури, а точніше, без єдності її видів. У цьому й виявляється універсальне значення культурології права.