1.4. Правнича етика: субстанційне осягненняпрофесійної культури юриста

Велику творчу спадщину – етичні вчення залишили людству древньогрецькі філософи: Сократ, Платон, Арістотель, Сенека та інші.

Книга Платона “Діалоги” (К., 1999) висвітлює ідеї добра, блага, справедливості, істини, щастя.

Правнича етика фактично реалізує світ ідей юриста у практичній діяльності. Ті обов’язки, які виконує юрист можуть бути очевидними і неочевидними. Тому судити про етичність професійних дій можна лише на основі глибоких логічно-розумових операцій. Хоча на перший погляд ці дії видаються аморальними, але вони можуть відображати ідею добра та справедливості.

Цікавим висновком Платона є те, що знання – це не що інше, як пригадування. Людина пригадує те, що їй було відомо раніше. Цей висновок стосується того, що людина може дати правильну відповідь на будь-яке запитання при умові, якщо це запитання буде правильним [265, с.249].

Хоча вищенаведені висновки Платона підтверджують безсмертність душі, проте вони мають велику цінність у правничій етиці. Справа в тому, що онтологія людини містить у собі високі ідеали етичної поведінки. Людині потрібно лише зосередитись, щоб встановити ступінь етичності своїх вчинків. Тобто правнича етика починає формуватись не з нуля, а з онтологічних принципів. Крім цього юрист отримує ще й спеціальну освіту, яка ніби “зрушує” ці принципи в пам’яті і націлює на правомірну поведінку.

У книзі Арістотеля “Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории” (Минск,1998) висвітлено основне питання будь-якої етики. Воно стосується сенсу людського життя; від погляду на місце людини у Всесвіті залежить і вирішення всіх інших етичних питань.

У першій книзі Етики (до Никомаха) Арістотель зазначає, що існує три найбільш видатні способи життя: задовольняючий, політичний, споглядальний [15, с.146]. У даний час юристи можуть мати два способи: задовольняючий і споглядальний. Політичний спосіб життя можливий за умови перебування в передвиборних кампаніях на мажоритарних округах. Але в будь-якому випадку основну роль відіграють доброчесності.

Доброчесності не даються нам від природи і не виникають мимо природи, але ми від природи маємо можливість набути їх, шляхом звичок набуваємо їх в досконалості. Ці звички повинні враховувати законодавці [15, с.168-169]. Тобто моральні норми повинні випливати з природних норм і перейти згодом у звичку юриста. Але, на нашу думку, досконало використовувати природні норми людина не може, а моральні норми – це ще не досконалість, а витвір людини. Тому набуття звичок у досконалості може мати лише відносний характер. Максимально можливе введення моральних норм у позитивні правові норми значно підніме рівень правничої етики, але при умові, що юрист буде націлений на доброчесність.

Для Арістотеля доброчесністю є те, що робить людину здатною до досконалої діяльності за відношенням до насолоди і страждання, ганебністю ж – протилежне. Існує три поняття, які визначають вибір людини і відхилення від насолоди та страждань: прекрасне, корисне і приємне, і три протилежних поняття: некрасиве, шкідливе і неприємне [15, с.173]. Правнича етика націлює юриста на дотримання професійної краси (гармонії), на принесення користі суспільству у правильному вирішенні правових питань та задоволення потреб потерпілого.

Як зауважує Арістотель, справедливість є частиною доброчесності і, звичайно, несправедливість – це частина ганебності. На його думку, існують такі види справедливості: спеціальна, розділяюча, зрівнююча. Справедливий спосіб дій перебуває посередині між нанесенням і відчуттям несправедливості [15, с.249-260]. У всіх видах справедливості правнича етика виступає за певну приналежність, у якій максимально більша частина добра повинна належати не особисто юристові, а конкретному учаснику юридичного процесу. Тобто професійна діяльність повинна бути не для себе, а для іншого, для громадян. В цьому закладено основу справедливості юриста.

Праця Сенеки “Моральні листи до Луцілія” (К., 1999) закликає жити у злагоді з природою, несхитно переносити удари долі, йти шляхом постійного духовного вдосконалення, пізнавати себе, бачити добро і доброчесність як особливий вид життя. Сенека пише, що того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадкове. Вічність складається з протилежностей. Наш дух мусить пристосуватися до того закону, за ним повинен іти, йому коритися, в жодному разі не нарікати на природу [316, с.475-476].

Складність юридичної праці завжди можна полегшити, коли заглиблюватись у природні закони. Навіть випадковості, про які наголошує Сенека (хоча це, на нашу думку, закономірності) не повинні зіштовхувати юриста з етичної дороги. Він вибирає єдиний правильний шлях – наполегливо добиватись справедливості в застосуванні правових норм.

Але Сенека застерігає, що тягар треба приміряти до своїх сил і не братися за те, на що нас не вистачить. Потрібно черпати не стільки хочеш, а скільки спроможний вмістити [316, с.477]. Правнича етика не вимагає від юриста надмірностей. Вона скеровує його на посильне виконання службових обов’язків, на моральні дії в межах своєї компетенції.

Немає такої чесноти, що ми не були б до неї готові від народження [316, с.478].

Сенека вчить, що потрібно уникати трьох речей: ненависті, заздрості, зневаги. Досягнути цього можна шляхом мудрості, яка дає можливість дотримуватись певної міри: слід остерігатися, щоб, тікаючи від заздрості, не здобутись на зневагу, а не бажаючи взяти когось під ноги, - не видатись таким, що й народжений для того, аби його топтали [316, с.71]. У юридичній практиці ненависть, заздрість та зневага можуть бути на кожному кроці. Тому правнича етика ґрунтується на твердих моральних постулатах. Але ступінь моральної поведінки юриста в колективі підвищує сам юрист, незважаючи на можливе приниження з боку інших. Мудрість у перенесенні приниження незадовго принесе значний авторитет. Але і щоб цей авторитет не став культом, потрібні наступні приниження. Головне у правничій етиці вміти мужньо витримувати різні природні випробування.

Багато корисного для правничої етики міститься у праці Ф.Ларошфуко “Мемуары: Максимы и моральные размышления: Сборник” (Мінськ,1999), де він відобразив власні спостереження над природою і характером людей, виражені в афористичній формі. Наприклад, він вважає, що щастя і нещастя людини залежить не стільки від її долі, скільки від її характеру [195, с.292], що нам набагато легше проявити мудрість в чужих справах, ніж у своїх власних [195, с.299], що у зла, як і в добра, є власні герої, що у великих людей вади бувають великі [195, с.304], що для мудрої людини краще заборонити собі захоплення, ніж потім з ним боротися [195, с.343] і т.д. Ці та інші афоризми мають безпосереднє значення для правничої етики, оскільки вони взяті з життя, перевірені практикою. Однак, зауважимо, не всі афоризми мають високий духовний зміст, не суперечать природним законам. Але і вони мають деякий повчальний характер, оскільки дають можливість зрозуміти як не слід поступати.

Певну увагу приділяє Ф.Ларошфуко манерам поведінки людини.

Також Ф.Ларошфуко доводить, що часто службове становище псує людину. Особливо це відбувається тоді, коли природні задатки не відповідають займаній посаді. Те, що дано людині від народження, і те, що нею набуте, повинно бути злито і з’єднано в одне ціле [195, с.364]. Це передусім стосується вибору юридичної професії, а вже дальше різних посад в юридичних установах. Якщо молода особа володіє основними засадами правничої етики, то її можна рекомендувати на навчання в юридичний навчальний заклад. Крім того, кожен юрист повинен вміти визначити власний апогей у можливих посадах. Намагатися обійняти чимнайвищу посаду, як правило, завершується падінням не тільки авторитету, а й нормальної працездатності.

У праці Д. Юма “Трактат о человеческой природе” (Мінськ,1998) закладені основи його вчення про почуттєвий досвід (джерело знань) як потік вражень, причини яких недосяжні, викладаються погляди автора на емоційне життя людей і на причини моралі, якими людина може керуватися у своїй свідомій діяльності. Д.Юм доводить, що моральні відмінності не випливають із розуму, що правила моралі не є результатами нашого розуму [420, с.499].

У деяких випадках Д.Юм має рацію, оскільки мораль не завжди узгоджується з розумом. Але утворення моральної норми здійснюється через свідомість і почуття. Обидві ці категорії можуть як позитивно, так і негативно вплинути на якість моральної норми, яка повинна відповідати природним нормам. Утворюється позитивна і негативна мораль і висновок про це дає розум. Тобто розум може призвести до істини в тому випадку, коли він буде піддаватися надмірним емоціям чи афектам.

Д.Юм наголошує, що моральні відмінності випливають із морального почуття.

А.Шопенгауер у “Сборнику произведений”(Мінськ,1999) виклав етичну програму. На його думку, мораль повинна складатися із таких елементів: покірне прийняття мук, аскетична позиція у відношенні власної особи, альтруїстична установка у відношенні всіх інших людей і повна ліквідація егоїзму в результаті дій перших двох принципів [414, с.36]. В цілому філософ світової скорботи правий. Але в його програмі відсутнє насолодження життям. Тобто стверджується про те, що зроблене людиною за час свого перебування на землі, є шкідливим, а бажань людина взагалі не повинна мати. Такі висновки суперечать онтології людини та онтології світу.

А.Шопенгауер пише, що мораль ґрунтується на гідності, а гідність – на моралі. Але говорити про гідність такої істоти, як людина, - істоти з такою гріховною волею, з таким обмеженим духом, з таким крихким і легко ушкоджуваним тілом – можна тільки в іронічному смислі [414, с.86]. Це означає, що етика Шопенгауера насичена песимізмом, зневірою у земному житті. Так воля людини призводить до зла, але це відбувається не завжди. Часто людська воля скерована й в бік добра. Важливо лише усвідомлювати де добро, а де зло і приймати заходи до недопущення зла.

Праця Д.Мура “Природа моральной философии” (М.,1999) є революційною в етичній теорії, оскільки вона більше уваги приділяє не вчинкам людей, а їхній логіці та мові. Це становить внутрішню цінність етики.

Д.Мур досліджує також природу добра і зла, цих базових категорій етики. З цього приводу він пише, що в етиці існують дві головні проблеми: одна – це питання про те, що є добром само по собі, друга – питання про те, що має цінність як засіб для досягнення добра. Перше з них складає головну проблему етики, і його рішення є умовою рішення другого [222, с.60].

Слід зазначити, що автор багато уваги приділяє поняттям добра і зла. Він вдається до різноманітних філософських трактувань, до натуралістичних суджень, інколи посилається на неясність формувань етичних проблем, але врешті-решт доводить, що добро слід шукати у природних явищах. Але в цих міркуваннях є підстави для дискусій.

Так, на думку Д.Мура, не можна стверджувати, що все, що природно, є добро, оскільки ми не спираємось на деякі метафізичні теорії. Якщо все, що природно, є добро, то, неодмінно, етика перестає існувати: оскільки з етичної точки зору немає нічого визначеного, ніж те, що одні предмети є добром, а інші – злом. І головний предмет етики полягає у встановленні загальних правил, як уникнути зла і досягти добра [222, с.71-72].

На перший погляд міркування Д.Мура правильне, оскільки “пропадає” сама етика як наука про мораль, про людське творіння у сфері норм поведінки. Але якщо ж людина поступила природнім чином, тобто зробила те, що визначено природою, але цей вчинок її ганьбить, то слід заперечувати не етику природи, а етику розуму людини. Людський розум вийшов за сфери онтології людини і дозволив скоїти певну дію. В такому випадку ми маємо справу не з натуральністю дії, а з натуральністю (онтологією) думки, розуму. І етика все-таки є. Але це вже буде не елементарна етика, а вища етика для розуму, думок, свідомості та почуттів людини, які скеровують людину жити (діяти і думати) у згоді з природою. Вища етика відображає внутрішні цінності людини і доводить, що добро існує у природі, його потрібно шукати. Способи пошуку добра і його осмислення у природних явищах визначають як вищу, так і елементарну етику, які мають своє відображення у правничій етиці.

Праця О.Вишнякової “Этика Бердяева” (М.,2000) висвітлює етичні аспекти екзистенційної філософії. М.Бердяєв у своїй творчості значну увагу приділяв проблемам свободи, особистості, суспільства та ін., даючи їм етико-моральну інтерпретацію. Тому в рамках етичної концепції Бердяєва можна розрізняти три види етики: етику закону, етику покути і етику творчості, які є важливими віхами на шляху морального піднесення особистості [53, с.31]. М.Бердяєв вважає, що людина належить до двох світів. На нашу думку, це світи: духовний і матеріальний, що породжує парадоксальну етику.

Бажаючи підкреслити не абстрактність, а життєвість проблем людського існування, Бердяєв називає їх не антимоніями, а парадоксом тому, що цей парадокс не тільки частина самого життя, але й умова морального піднесення [53, с.15]. Парадокси в етичному житті людини існують, на нашу думку, тому, що людина не завжди може збалансувати матеріальне з духовним. Етика не закликає до абсолютної духовності, відкидаючи будь-яке матеріальне. Це був би аскетизм, а як тоді бути із практичним життям людини, вихованням дітей, матеріальним утриманням сім’ї, розподілом матеріальних цінностей суспільства тощо? Такий етичний парадокс вирішується простим чином: шлях до матеріального повинен проходити через духовне. Кожна порція духовності і виважене бажання набути необхідного матеріального вирішується ситуацією позитивно. Проте, важливо як людина буде розпоряджатися отриманим матеріальним. При егоїстичному підході процес набуття матеріального, як правило, припиняється.

В центрі філософії М.Бердяєва стоїть проблема людини, а значить, і проблеми свободи, творчості, особистості, людського існування. Тому завдання етики, за висловлюванням Бердяєва, полягає в тому, щоб доторкнутися до першооснов буття, розкрити чисту совість, не замутнену соціальною буденністю, оскільки в реальному житті ми стикаємось лише з історично перехідними категоріями, які змінюються в ході історичного і культурного розвитку людства, і воістину ніхто не може сказати, чи маємо ми справу з символами чи реальними поняттями [53, с.16-17].

Так, людська діяльність часто наповнена захопленнями, видумками, творчістю, які відволікають від онтологічних принципів. Такі перехідні етичні категорії найбільше проявляються в етиці. Позитивне право вбирає в себе все інтелектуальне творіння людини. Якщо ж цей “конгломерат” не буде узгоджений з онтологією вищої етики, з духовною програмою світобудови, то така “буденність” буде приречена на загибель, а розвиток суспільства починається заново.

Автори підручника “Этика” (М.,1998) А.Гусейнов та Р.Апресян приділили увагу прикладній етиці. Вони констатують, що в певному смислі кожний народ, кожна професія виробляє свою мораль. Найбільш показними в цьому відношенні є писані і неписані професійно-моральні кодекси, які забезпечують гідну і суспільно значущу поведінку людини в межах її професійної діяльності. В них особлива увага приділяється тим видимим відступам від загальних моральних норм, які диктуються своєрідністю професій [76, с.393].

Зокрема, правнича етика містить в собі різноманітні тонкості юридичної діяльності: таємниці слідства, презумпція невинуватості, оперативно-розшукова діяльність тощо. Ці ті інші особливості виокремлюють правничу етику, роблять її цікавою, захоплюючою. Водночас відбувається формування професійної моралі, яку громадяни можуть сприймати неоднозначно. Тому правнича етика як вид прикладної етики повинна бути прозорою з одного боку і прихованою – з іншого боку. Але таємність не повинна перейти на шкоду людині і суспільству.

Прикладна етика – не просто додаток результатів теоретичної етики до практики. Вона, швидше, є особливою стадією розвитку і моралі, і етики, знаменуючи собою одночасно нову, більш глибоку й конкретну форму їх синтезу. В рамках прикладної етики теоретичний аналіз, суспільний дискурс і безпосереднє прийняття морально відповідального рішення зливаються воєдино, стають змістом реальної відповідним чином організованої суспільної практики [76, с.393]. Фактично всі норми загальної моралі досліджує правнича етика з урахуванням специфіки юридичної діяльності. Жодна моральна норма на повинна залишатися поза увагою правничої етики. Інша справа з “долею” загальної норми в юриспруденції: вона може і не знайти свого практичного застосування, але відповідну “апробацію” повинна пройти. Особливо це стосується поділу людей на злих і добрих.

Автори зауважують, що без поділу людей на добрих і злих було б неможливо етично аргументувати насильство. З іншого боку вони вважають правомірно здійснювати такий поділ [76, с.446-447]. На нашу думку, злою людиною є та, яка діє всупереч законам природи, або думками не визнає дії таких законів і намагається будь-якою ціною добитись правопорядку. Особливо це стосується агресивності до злочинців, тяжіння до жорстокого покарання не дочекавшись повного пізнання правової дійсності. Правнича етика здійснює своєрідне запобігання появи “злих” юристів і націлює на формування все-таки правових почуттів.

Своєрідна етична концепція досліджується Я.Мільнером-Іриніним у праці “Этика, или Принципы истинной человечности”(М.,1999). Тут розглядається моральний закон людства, в основі якого лежить суспільна природа людини в ролі першоджерела. Етика висвітлюється автором як наука про потрібне, а не про наявне, саме як наука про те, що у відповідності з моральною свідомістю суспільства повинно бути, а не про те, що є [213, с.3].

Автор наголошує, що совість є законом морального життя суспільства не тільки тому, що поза совістю моральне життя неможливе взагалі, але й тому, що в розумі, свідомості людини цілком необхідно, неминуче і закономірно відображається її, людини, суспільна природа, відображається як перетворена ідеально, саме як совість [213, с.11]. Не можна не оцінити у правничій етиці совість. Адже прийняття правового рішення повинно відчуватися на основі совісті, тоді воно більше наближатиметься до справедливості. Тому, справді, совість виступає законом правничої етики і породжує другий моральний закон – справедливість.

Етично освічений і логічно вишколений (дисциплінований) людський розум є інтелект – вища можлива форма самого розуму [213, с.33]. Зв’язок інтелекту з етикою очевидний. Інтелектуально розвинений юрист, який володіє високим ступенем інтелектуальної культури є суб’єктом правничої етики. Він формує засади поваги до законів природи, любові до життя на основі онтологічних принципів, розвиває правову свідомість.

Я.Мільнер-Іринін розглядає свідомість у трьох формах: пізнавальна, оціночна і морально-вольова [213, с.65]. Ми наголошуємо на неіснуванні різновидів свідомості. Вважаємо, що загальна свідомість збігається з правовою та може перебувати у вказаних трьох формах. Конкретизація правосвідомості призводить до появи деонтологічної правосвідомості.

Досліджуючи проблему совісті як морального інстинкту Ю.Шрейдер у навчальному посібнику “Этика” (М.,1998) зауважує, що голос совісті попереджує про моральну недопустимість навіть дуже спокусуючих вчинків і суворо карає довгими та тяжкими муками за неправильно зроблений вибір. Якщо етика — це наука про навігацію в ціннісно-орієнтованому світі, то совість — це вмонтований в душу людини “навігаційний прилад”, що подібний до морального компасу. Навігація не вчить виготовленню компаса, але пояснює, як ним користуватися для орієнтації в маршруті [415, с.185]. Так совість виступає орієнтиром у професійній діяльності. Але при умові, що совість буде “перебувати” в робочому режимі, що нею постійно користуються. В окремих випадках юрист може не вдаватися до совісті, а використовувати лише розум, що знижує рівень професійної культури.

На думку Ю.Шрейдера, совість — не тільки орган моральної інтуїції, а й спосіб накладання вето на рішення, яке приймає розум. Розум може претендувати на обґрунтування справедливості, на право виробляти критерії справедливого соціального пристрою, навіть на формування моральних норм, але не може взяти на себе роль судді над совістю [415, с.186]. Звичайно, правнича етика не відкидає важливої ролі розуму, але в порівнянні зі совістю розум повинен зайняти місце консультанта. Інтелектуальне обґрунтування совісті можливе при недопущенні порушення правових норм юристом. Правнича етика, хоча й ґрунтується на совісті, проте вона не штовхає на порушення позитивного закону, хоча й він може виявитися суперечливим несправедливим. Розум оберігає юриста від можливих неприємностей у професійній діяльності юриста.

У навчальному посібнику “Этика. Эстетика” (Ростов н/Д, 2000), авторами якого є В.Кондрашов і Є.Чичіна вказується, що мораль виходить із презумпції людської можливості вільно вибирати як поступити, вважаючи, що жодні обставини і впливаючі на неї причини не можуть позбавити її права остаточного вибору та рішення [151, с.307]. Погоджуючись з цим висновком, вважаємо, що правнича етика скерована на багатоальтернативність вибору рішень. Презумпція порядності та чесності юриста дає можливість йому реалізовувати моральну свободу у правових діях, але при цьому пам’ятати і про моральну відповідальність, яка може призвести й до юридичної відповідальності.

Життя натискає на людину , воно чинить опір, і якщо перемагає опір, виникає феномен моральної людини [151, с.311]. У юридичній діяльності вплив зовнішніх факторів на особу юриста особливо помітний. Правнича етика застерігає від різноманітних спокус та впливів, оскільки дає можливість оперувати не тільки моральними нормами, а й правовими. При цьому формування феномену моральної людини відбувається швидше та якісніше, без можливих образ сторонніх осіб.

Праця В. Шемшука “Этическое государство: прошлое, настоящее, будущее” (М., 2001) висвітлює етику і закони природи. Закони природи на всіх рівнях мають однаковий прояв: на фізичному, хімічному, біологічному і соціальних рівнях існують одні й ті ж явища, хоча називаються вони по-різному [402, с.18]. Цінність цієї думки полягає в тому, що правнича етика вбирає в себе закони природи вказаних рівнів. Крім того, щоб переконатись у правильності власних дій юристові достатньо “підвести” фабулу конкретного правового явища під відомі основні закони фізики, хімії, біології тощо. Ключ відповіді знаходиться у змісті цих законів.

Далі В.Шемшук наголошує, що моральні принципи відповідають законам природи. Якщо придумані нові закони суспільства не мають аналогів в природі, то таке суспільство буде зруйноване придуманими законами і відкинуте природою як інородне тіло [402, с.20-21]. Правнича етика ґрунтується на природності, в основі якої перебуває природне право, вища мораль. До штучних результатів інтелектуально-правової діяльності вона ставиться виважено, помірковано. Особливо це стосується позитивного права, яке є витвором людського розуму, де не завжди існує узгодженість із природними законами розвитку суспільства.

Останніми роками збільшилась кількість літератури із видів правничої етики: професійна етика судді, професійна етика адвоката, професійна етика працівника міліції і т.д.

Так, у монографії Ю.Грошевого “Профессиональное правосознание судьи и социалистическое правосудие” (Харків, 1986р.) наголошується, що зміст правової культури визначається не тільки рівнем нормативності, правосвідомістю, але й нормами моралі, які діють у правовій сфері [69, с.42]. Тобто правова культура тісно пов’язана із правничою етикою і одна без другої не існують. У процесі виконання службових обов’язків, виконання вимог законів юрист повинен дотримуватися мораль-етичних норм. У протилежному випадку знеціниться правове рішення, правосуддя втрачатиме авторитет.

М. Барщевський у праці “Адвокатская этика” (Самара, 1999) досліджує загальні поняття, принципи адвокатської етики, етичні правила поведінки адвоката в різноманітних сферах професійної діяльності. Він вважає, що предметом адвокатської етики є продиктована корпоративними правилами необхідна поведінка члена адвокатської асоціації в тих випадках , коли правові норми не встановлюють для нього конкретних правил поведінки [20, с.20]. Таке визначення предмета адвокатської етики підлягає сумніву, оскільки у сферу етики попадають лише ті правовідносини, які не визначені діючим законодавством. Виходить, що адвокатська етика відсутня у встановлених корпоративних правилах. Правнича етика, яка охоплює адвокатську етику, передусім скерована на професійні дії в межах позитивного права. У випадку відсутності правових норм юрист діє за аналогією, оскільки на нього поширюється лише однин загальноправовий принцип: дозволено те, що дозволено законом.

О. Кобліков у праці “Юридическая этика” (М., 1999) розглядає різновиди професійної етики. Особливе місце займає судова етика. На його думку, судова етика — це сукупність правил поведінки суддів та інших професійних учасників кримінального, цивільного та арбітражного судочинства, які забезпечують моральний характер їх професійної діяльності і позаслужбової поведінки, а також наукова дисципліна, яка вивчає специфіку проявів моралі в цій галузі [135, с32]. Таким чином, автор відрізняє судову етику від етики судді вважає судову етику як систему норм і як науку, що, на нашу думку, є виправданим. Крім того він висвітлює моральні засади багатьох учасників судового процесу на різних його стадіях. Це підкреслює всесторонність і необхідність правничої етики.

Л.Максимов і Л.Максимова у праці ”Профессиональная этика юриста” (Мінськ, 2000) розкривають також зміст судової етики і етики адвоката [291, с.25 - 97]. На їхню думку, професія юриста замовлена для людей психологічно і морально нестійких, схильних до безпринципних компромісів й угод, податливих на життєві спокуси [291, с.98]. Але до юристів звертаються не тільки такі громадяни, яких, таким чином, характеризують автори. Юристи стають порадниками для всіх членів суспільства. Тому правнича етика охоплює широке коло проблем, які виникають у суспільному житті. Її творчий розвиток потрібен для формування цивілізованого порядку, для будівництва правової держави.

Отже, здійснений аналіз літератури з філософських проблем професійної культури юриста породив своєрідні правові дискурси та визначив напрями дисертаційного дослідження. Оскільки нами висвітлена найновіша інтелектуальна ситуація в філософії права, сучасне розуміння філософії юридичної діяльності, аспекти сучасної соціокультурної ситуації в Україні, то ці надбання посилюють не тільки науку і методологію філософії права, а й юридичну практику в цілому. Культурологічне дослідження права і юридичної діяльності повинно стати стратегією нового юридичного мислення, якого вимагає нове ХХІ століття.