3.1. Поняття правничої деонтології

Деонтологія, зокрема правнича деонтологія, як наука виникла порівняно недавно. Існують різні її види. Нині в Україні найбільш розроблена медична деонтологія. Напевно, причина у тому, що найціннішим для людини є життя, здоров’я і саме буття, яке часто залежить від лікарів, від виконання ними професійного обов’язку.

Деонтологія — це розділ етики, що вивчає проблеми обов’язку, сферу обов’язкового, всі форми моральних вимог та спів­відношення їх. С.Семенова вважає, що деонтологія стосується усього кола проблем, пов’язаних з моральним, зі сферою належного [312, с.15].

Термін “деонтологія” вперше ввів у науковий обіг англійський філософ права Ієремія Бентам у праці “Деонтологія” (1834 р.). Деонтологія, основи якої досліджував І.Бентам, є вченням про професійні обов’язки і врахування результатів їх виконання людиною. Як зазначав учений, у кожній дії важливий результат, тобто та користь, яку приносить дія. Початок користі, за І.Бентаном, становить основу деонтології [306, с.16–17].

Дослідження правничої деонтології розпочато у колишній союзній державі зі вступу до спеціальності. С.Алексєєв і М.Айзенберг опублікували відповідні підручники. Багато уваги приділяв розвиткові ідеям правничої деонтології професор П.Рабінович. Під його керівництвом виконувалось чимало наукових досліджень. Зокрема висновки дипломної роботи автора (колишнього студента) поступово переросли у дослідження професійної етики (кандидатська дисертація), а тепер у професійну культуру юриста, яка пропонується для наукового обговорення.

Відомий науковець, професор, доктор юридичних наук В.Сокуренко тривалий час працював деканом юридичного факультету, завідувачем кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету ім.

У другій половині 80-х років була запроваджена навчальна дисципліна “Деонтологія”. Її започаткував професор В.Горшеньов у Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого) як пропедевтичну, вступну, можливо, й експериментальну. У 1988р. вийшов друком навчальний посібник [320, с.7].

По суті, погляди на правничу деонтологію, викладені професорами В.Сокуренком та В.Горшеньовим, діаметрально протилежні. Якщо перший приділяв основну увагу внутрішнім процесам при виконанні юристом службового обов’язку, то другий здебільшого надає перевагу зовнішнім. Згодом в Україні з’явилися монографії, підручники, навчальні посібники, автори яких надавали перевагу теорії В.Горшеньова.

Наше бачення правничої деонтології ґрунтується на дослідженнях В.Сокуренка, які поділяє також М.Коваль [137, с.9–24]. Існування різних підходів до деонтологічних проблем, безумовно, збагачує правничу науку, робить її змістовнішою.

Слово “деонтологія” утворилось від слова “онтологія”. Так онтологія (від грец. – ontos – суще, а deon (deontos) – потрібне, необхідне і логія – слово, поняття, вчення) – це розділ філософії, вчення про буття (на відміну від гносеології – вчення про пізнання, в якому досліджуються всезагальні основи, принципи буття, його структура і закономірності).

Деонтологія відображає внутрішні процеси теперішнього і майбутнього. Для неї важливий хід думок у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для останнього найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що знаходить вияв в обов’язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов’язок — поняття ширше, ніж усі інші, оскільки основними тут є внутрішні процеси — думки, а не дії. Тобто з почуття обов’язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характеризуються високою якістю.

В.Сокуренко, спираючись на вчення І.Канта, зазначав, що приписи моральних і юридичних норм чинять безпосередню дію на суб’єкта, який усвідомлює, що його воля підкорена вимогам норм. Це породжує уявлення про внутрішній обов’язок, його загальнолюдську цінність і конкретні соціальні блага, закладені у самому вчинку. Це формує той внутрішній імператив, закон, який людина накладає сама на себе, який необхідний сам собою. Сут­ність внутрішнього імперативу (закону) як вихідного моменту полягає в тому, що людина ставить собі мету, яка у той же час є її внутрішнім обов’язком. У цьому немає суперечності, стверджував В.Сокуренко, оскільки людина сама себе примушує, що цілком сумісно з її внутрішньою свободою й виявом власної свобідної во­лі — права вибору поведінки у межах об’єктивно існуючого соціального нормування [306, с.20–21].

Під обов’язком розуміють те, що треба безвідмовно виконувати згідно з вимогами суспільства або виходячи із власного переконання. Тому його треба розглядати як зовнішній та внутрішній імператив (наказ). Зовнішній імператив обов’язку виробляє для конкретного юриста інша особа, держава. Це своєрідна повинність, яку незалежно від своєї волі зобов’язаний виконувати юрист.

Існують різновиди обов’язку: духовний, моральний, національний, суспільний, професійний, юридичний, службовий та ін.

Внутрішній імператив службового обов’язку — це той самий службовий “долг”, хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до морального імперативу Канта). Як зазначають дослідники, “долг” — це соціальний категоричний імператив. Принцип “долг” заради “долга” у ролі категоричного імперативу найбільш чітко сформульований І.Кантом. Норми повинності покликані у І.Канта примирити людину з чужим, ворожим їй світом. Поняття “долга” стало у І.Канта, як справедливо зазначають В.Букреєв та І.Римська, головною категорією моралі: саме почуття “долга” визначає моральну поведінку людини [41, с.20].

Зміст внутрішнього імперативу службового обов’язку полягає у тому, що він є свідомим, мотивованим чинником реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим законом для юриста. Як зазначав В.Сокуренко, формування внутрішнього імперативу неможливе поза логікою норм права і моралі, їх принципів і конкретних приписів, бо неможлива будь-яка людська діяльність поза нормуванням, поза метою [334, с.22]. Цей “закон” діє залежно від ситуації. Під впливом добровільно покладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує діяти, виявляти особисті якості (зокрема, людяність), а також демонструвати свободу розумної волі, веління серця, поклик сумління тощо.

Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами службового обов’язку загалом є спільні й відмінні риси. Але перше поняття для юридичної діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового обов’язку розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній — на систематичність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній — ні, бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків.

Зауважимо, що внутрішній імператив службового обов’язку не регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний чужим нормам, не пов’язаний із матеріальною зацікавленістю. Але це не означає, що внутрішній імператив не відповідає за дії. Хоча юрист чинить за велінням серця, але дії його можуть суперечити праву. Це ж стосується й наслідків дій. Тому в цьому випадку можливі усі види відповідальності, незважаючи на те, що в якійсь ситуації мав би “спрацювати” тільки внутрішній імператив обов’язку, а не зовнішній. Тобто внутрішній імператив має свою межу, вихід за яку карається законом. Це один із видів порушення юристом правового почуття, “меж необхідної оборони”, де його зусилля спрямовані не на якийсь розрахунок, власну вигоду чи користь, а на загальне благо, торжество справедливості.

Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов’язку допомагають його складові елементи. Сюди насамперед належать правовий прагматизм, духовні й моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля, позитивний фанатизм й сумління.

Безумовно, внутрішній імператив службового обов’язку юриста ґрунтується на певних принципах, якими є: логічність, вірність ідеї, обов’язковість, спонукання, незапрограмованість (непланованість), внутрішнє переконання, інтуїція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так, а не інакше, що викликає глибоку повагу до нього, підкреслює його людяність.

Внутрішній імператив службового обов’язку юриста виконує певні функції. В основному вони збігаються з функціями правничої деонтології й полягають у виробленні соціального регулятора для юриста та спрямованості на активний захист духовних, моральних, правових принципів суспільства.

На внутрішній імператив службового обов’язку юриста впливають різні чинники: юридична та загальна соціалізація; духовні, моральні, правові норми; принципи суспільства; державний, професійний, юридичний, службовий, трудовий, громадський, моральний обов’язки; обітниця. Найважливіше значення для формування внутрішнього імперативу мають загальнолюдські цінності, якими юрист керується у своїй діяльності.

Внутрішній імператив (і в цьому полягає цінність юридичної науки) відповідає на важливе питання: в ім’я чого і чому юристові потрібно діяти належним чином?

Хоча внутрішній імператив — це одночасно духовна, моральна й правова категорія, але передусім він тяжіє до моралі. А це цінніше від права і пов’язане з внутрішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому правнича деонтологія досліджує вольовий характер внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста, у дечому — закон суспільного життя та долю українського народу. Для юриста внутрішній імператив є громадянським патріотичним обов’язком, виявом милосердя та ненасильства у службовій діяльності. Наслідування внутрішньому імперативу службового обов’язку стає запорукою гармонії з оточуючим світом.

Нині поширені такі терміни: “правнича деонтологія”, “правова деонтологія”, “юридична деонтологія”. Вважаємо, що означення “правова” — не точно відображає наші міркування, оскільки не відображає виду норм: природних, моральних, позитивних тощо, означення “юридична” більшою мірою стосується лише особи юриста, без урахування процесу правотворчості, який відбувається у багатьох випадках без волі юриста.

Мабуть, найбільш вдалим є термін “правнича деонтологія”, який відображає внутрішні процеси дії права, що мають забезпечити свободу волі людини. За походженням позитивне право є антропологічним, а означення “правнича” підкріплює дієвість права (правового почуття) у поведінці юриста, у його правовій свідомості. Воно виступає як внутрішній голос (наказ, імператив) особистості.

У наукових джерелах виявляються різні підходи до визначення правничої деонтології. Так, В.Горшеньов та І.Бенедик визначили правничу деонтологію як галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування й мистецтво прийняття правильного рішення у юридичній практиці, тобто як науку про пошук атмосфери необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації свого правового статуту [72, с.8].

О.Скакун і І.Овчаренко зазначають, що правнича деонтологія — галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є узагальненою системою знань про кодекс професійної поведінки юриста. Цю дефініцію автори розглядають у вузькому значенні як науку про застосування загальних норм моралі у специфічних умовах діяльності юристів-професіоналів та у широкому значенні — як науку, що аналізує поряд з моральними психологічні, політичні, професійні, етичні, естетичні вимоги, які регламентують ставлення спеціаліста до його праці, а також до своїх колег і забезпечують загалом режим найбільш оптимальної і гарантованої поведінки осіб у стані їх взаємозалежності [320, с.6–7].

С.Гусарєв, О.Карпов вважають, що під юридичною деонтологією треба розуміти систему загальних знань про юридичну науку та юридичну практику, вимоги до професійних і особистих якостей юриста та формування цих якостей [75, с.9].

Аналіз наведених дефініцій правничої деонтології дає змогу згрупувати основні позиції у чотири групи: 1) знання про кодекс професійної поведінки, професійний етикет, застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпрацю з колегами, взаємостосунки з громадянами, мудрість спілкування; 2) відомості (система знань) про правознавство; 3) відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності; 4) знання про ставлення до професійної діяльності, мистецтво приймати правильні рішення. Проблеми першої групи стосуються правничої етики юриста (вона розвинена непогано, особливо міліцейська, прокурорська, суддівська, слід­ча та ін.), другої — теорії права, третьої — судових та правоохоронних органів. Майбутні юристи у вищих навчальних закладах ґрунтовно вивчають такі дисципліни, як основи управління, тактика профе­сійної діяльності, юридична психологія, безпека життєдіяльності, основи діловодства, ділове українське мовлення та ін. Вважаємо, що не варто правничу деонтологію завантажувати тими питаннями, які є предметами цих дисциплін. Проте проблеми четвертої групи більше стосуються, на наш погляд, правничої деонтології. Їх вивчення потрібно навіть розширити.

Ми розглядаємо правничу деонтологію, по-перше, як вступ до спеціальності, мета якого — навчити студента вважати совість, справедливість головними критеріями його професійної діяльності, виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого обґрунтованого юридичного рішення; по-друге — як вступ до філософії права. Студенти повинні вже з першого курсу налаштовуватися на сприй­­мання навчальних дисциплін у контексті філософії права, що сприятиме ґрунтовному засвоєнню матеріалу з різних галузей права.

На нашу думку, правнича деонтологія досліджує ще й такі проблеми: пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку у правових ситуаціях; пошук та встановлення правової істини самим юристом (а не іншими особами, установами); використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми природного права для об’єктивної оцінки правової ситуації. Ці проблеми треба досліджувати з позиції філософії, культурології, соціології права, юридичної психології, теорії держави і права та інших наук. Тут виявляється зв’язок правничої деонтології з іншими суспільними науками.

Отже, правнича деонтологія — це філософсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку, який створює передумови для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви їх вибору. Мета такого вибору полягає у формуванні внутрішнього переконання, встановлення об’єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення.

Вважаємо, що предмет правничої деонтології умовно можна представити такою залежністю: “філософія – право – почуттєва норма – професійна дія”. З неї випливає, що норми природного права пронизують почуття юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з позитивним правом проявляються у професійних діях.

Сучасні дослідники правничої деонтології часто ідентифікують цю науку з іншими, зокрема з правовою етикою (правничою етикою) та професійною культурою юриста (правничою культурою). На наш погляд, хоча ці науки тісно пов’язані між собою, проте вони суттєво відрізняються одна від одної. Так, якщо внутрішні аспекти видів культур (субкультур), які стосуються правничої деонтології, притаманні правничій деонтології, а зовнішні аспекти цих же культур — професійній етиці, то обидва аспекти — властиві професійній культурі. Тому варто окремо розглянути їхні спільні та відмінні риси.

Для цих юридичних наук спільним є предмет дослідження: особа юриста, його професійні дії. Кожна з них по-своєму підходить до формування юриста як головного суб’єкта права, до пізнання ним правового явища та прийняття справедливого, обґрунтованого рішення. Ці науки нормативні.

Відмінності між правничою деонтологією, правничою етикою та професійною культурою полягають насамперед у тому, що їхня нормативність має різний зміст. Зокрема, наука про професійну культуру та правничу етику виробляють для всіх юристів зразки норм, які можуть прийматися державою і набувати загальнообов’язкового значення. Вони можуть міститися в різноманітних морально-етичних кодексах, відомчих статутах, наказах, пам’ятках тощо. Проте правнича деонтологія жодних моделей норм не творить, а її вимоги ніде на письмі не відображені. Її нормативність полягає у дослідженні вироблення юристом особистих норм. Причому ці норми, хоча й мають індивідуальний характер, призначені лише для конкретного випадку. Такі одноразові норми назвемо деонтологічними.

Якщо норми професійної культури і правничої етики спрямовані на регулювання службових дій юриста, то деонтологічні норми — на регулювання професійного мислення. Адже немає такої правничої науки (крім деонтології та філософії права), яка б вивчала думки юриста, які передують будь-яким діям і потребують насамперед впорядкування. Практично двох однакових деонтологічних норм не буває. Вони не можуть бути ідентичними для всіх юристів. Деонтологічна норма формується у кожному конкретному випадку. Це норма для одного юриста і тільки для конкретного випадку. Інший юрист, який потрапить в аналогічну ситуацію, неодмінно думатиме по-своєму і сформує для себе іншу, власну норму службової поведінки.

Суттєва різниця існує у діях норм юриста. Річ у тім, що деонтологічні норми діють швидше, ніж норми професійної культури і правничої етики. Адже йдеться про думки, дія яких не має аналогів.

Правнича деонтологія є наслідком інтелектуальної діяльності юриста, його думок, впливів (внутрішніх аспектів) усіх можливих видів культур, субкультур. У той же час для правничої етики хоча і важлива інтелектуальна діяльність юриста, проте оцінюється вона за його службовими діями, які відображають зовнішні аспекти певних видів культур (субкультур). Професійна культура вбирає у себе як інтелектуальну, так і фізичну діяльність юриста. Зокрема, до останньої належать різноманітні практично-професійні навички: культура фізичного затримання правопорушника, вмін­ня водити службовий автомобіль, майстерність у діловодстві тощо. Для професійної культури мають значення і такі фактори: час, спритність, обсяг дій, простір, залучення інших осіб (їх кіль­кість), активність рухів та ін. Звичайно, для правничої деонтології вони слугують додатковими чинниками.

Правнича деонтологія дає відповіді на запитання: як, що, де, коли (в мисленні), правнича етика дає відповідь на ті ж запитання (в діях), а професійна культура — на ті ж запитання і в думках, і в діях. Тому кількісна і якісна оцінка тут різна.

Якщо для правничої деонтології важливими є існування свідомості та почуття, їх внутрішній вплив на дії юриста, то для професійної культури і правничої етики необхідно, щоб свідо­мість і почуття мали зовнішній вияв (для оцінки іншими особами). Умовно це можна зобразити так (рис.1):

Рис.1. Співвідношення правничої деонтології (ПД) із правничою етикою (ПЕ) та професійною культурою (ПК) юриста.

Правнича деонтологія покликана, на нашу думку, деонтологізувати правничу етику й професійну культуру юриста, консолідувати їх, зробити більш духовними, гуманнішими. Така функція правничої деонтології є своєрідним виміром правничої етики й професійної культури юриста. Підтвердженням цієї тези можуть бути такі приклади: 1) відбулася службова подія з юристом (це результат ПЕ, ПК). Правнича деонтологія висвітлює дух цієї події (фактично у ПЕ і ПК), вказує на причини цієї події, її мотиви, наміри, тобто виступає для юриста своєрідною суб’єктивною стороною; 2) існує душа, дух юриста (у деонтологічному вимірі). Може постати питання про їх практичне застосування (у ПЕ і ПК) забезпечення більш якісної службової дії, юридичного ефекту та більшої суспільної користі.

Професійна культура юриста виконує об’єднувальну функцію. По-перше, здобутки, результати, досягнення, ступінь та її рівень — це сфера правничої деонтології, а потім — правничої етики. По-друге, професійна культура інтегрує в собі принципи та функції правничої деонтології і правничої етики. Тому всі принципи та функції правничої деонтології (і правничої етики) є обов’язковими принципами і функціями професійної культури юриста (рис.2).

Як і кожна наука, правнича деонтологія має свої компоненти. Дискусію, яка нині точиться навколо їх визначення, ми пропонуємо розв’язати так. Відомо, що кожна людина, спеціаліст у тому числі, сприймає інформацію з певною послідовністю: свідомість — професійне почуття — готовність до професійної дій — професійна дія — усвідомлення наслідків професійних дії. Визначальними чинниками компонентів правничої деонтології є свідомість, професійне почуття й усвідомлення наслідків професійної дій. Джерелами цих компонентів є різноманітні види культур. Тому можна вести мову про духовне (моральне, правове, інформаційне, національне та ін.), професійне почуття, отже, про основні компоненти правничої деонтології, враховуючи й усвідомлення наслідків вияву почуттів у професійних діях, що є своєрідним стимулюванням свідомості.

Рис.2. Етапи формування професійної культури юриста.

Для зручності згрупуємо компоненти правничої деонтології у підсистеми, блоки (хоча таке групування досить умовне):

а) знання про духовно-національне почуття, яке визначається такими видами культур: духовна, національна, політична, філософська, наукова, державна;

б) знання про морально-правове почуття, яке формується такими видами культур: моральна, правова;

в) знання про психолого-естетичне почуття, яке зумовлюється такими видами культур: психологічна, інтелектуальна, педагогіч­на, естетична;

г) знання про службово-функціональне почуття, що формується під впливом таких видів культур: інформаційна, економічна, математична, акторська, управлінська.

Внутрішні аспекти цих та інших видів культур є компонентами правничої деонтології. Кількість видів культур є, звичайно, більшою. В одних випадках субкультури виступають як основні, в інших — вони лише дотичні до правничої деонтології. Це залежить від спеціалізації та напряму юридичної діяльності.

Отже, професійна культура юриста залежить від стану розвитку правничої деонтології, оскільки деонтологічне поле формується на свідомому й почуттєвому рівнях. Це первинні мисленнєві операції професійної культури. Вони становлять багатоваріантний набір можливої правомірної професійної поведінки, підвищують гостроту правової реакції. Професійна культура юриста програмується завдяки деонтологічному процесові, який є випереджувальним фактором будь-якого правового процесу.