2.1. Ірадицп та звичаї: поняття, сутність і значення

Сьогодні поняття традицій та звичаїв зустрічається як у повсякденному вжитку, так і в різних наукових галузях. З метою визначення поняття й видів традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності необхідно з’ясувати їх поняття, види й зміст.

Традиція з латинської мови “traditio” перекладається як “передача”. У деяких словниках традиції визначено як елементи соціальної та культурної спадщини, що передаються від покоління до покоління й зберігаються в певних суспільствах та соціальних групах упродовж тривалого часу [226; 355; 356]. Культурологічні словники визначають традиції як соціальну й культурну спадщину, головну складову “пам’яті культури” в кожного народу. Традиції включають об’єкти соціокультурної спадщини (матеріальні й духовні цінності); процеси соціокультурної спадщини, способи наслідування. Як традиції виступають окремі культурні зразки, інститути, норми, цінності, ідеї, звичаї, обряди, стилі тощо [304, с. 85; 158, с. 65; 369]. В інших словниках традицію визначено як історично сформовані й передані з покоління в покоління знання, форми діяльності та поведінки, а також супутні їм звичаї, правила, цінності, уявлення [219]. У сучасному філософському словнику традицію подано як концентрувальні зразки, стереотипи діяльності, які шляхом тимчасової передачі забезпечують відтворення в житті людських спільнот, у діяльності нових поколінь акумульованого соціального досвіду [303]. Також під традицією розуміють соціальний та культурний спадок, що передається від покоління до покоління й відтворюється в певних суспільствах і соціальних групах протягом тривалого часу. Традиції включають у себе об’єкти соціокультурного спадку (матеріальні та духовні цінності) [159].

У юридичній енциклопедії подано визначення традиції в праві, що відображає різноманітні форми впливу минулого на сучасне та майбутнє правової системи. З позиції юридичної науки традицією є наступництво знань, проблематики й методології дослідження права [357, с.

До початку XIX ст. термін “традиція” не мав самостійного значення, адже це поняття асоціювалося з міфом, фольклором, релігією, побутовими образами, тобто з архаїчними способами культурної спадщини й, відповідно, сприймалося як щось таке, що протистоїть науці, філософії, творчому мисленню [60, с. 83]. Пізніше вчені почали більш детально придивлятися, вивчати їх природу та роль у житті суспільства.

Сьогодні існує досить велика кількість визначень поняття традицій та звичаю. Узагальнення запропонованих у культурології, соціології, психології, юриспруденції та інших науках визначень дає змогу виділити найбільш поширені варіанти, згідно з якими традиція - це:

- різновиди соціальних норм, що виникли спонтанно в ході суспільного розвитку та відповідають цінностям суспільства [133, с. 28, 29];

- сукупність усталених, успадкованих від попередніх поколінь уявлень про навколишній світ і про місце та роль у ньому людей, про їхні права і обов’язки стосовно один одного тощо, уявлень, які мають оціночний (аксіологічний) та нормативний (регулятивний) характер [16];

- система стереотипів, що пронизують культуру на всіх її рівнях (локальному, етнічному, національному тощо) [48, с. 12, 14];

- стійкі, історично закріплені стереотипи та правила духовної та

соціальної людської діяльності, які підлягають безпосередньому

використанню в нових соціокультурних умовах [332, с. 386];

- один з механізмів, за допомогою яких здійснюється людська діяльність, вона є соціальною формою передачі людського досвіду, засобом соціалізації особистості [119, с. 120; 50, с. 208];

- міцно усталені, успадковані від попередніх поколінь і підтримувані суспільною думкою форми поведінки людей та їхніх взаємин або принципи, за якими розвивається загальнолюдська культура [36, с. 166-168];

- спосіб самоідентифікації суспільства, основна форма передачі міжпоколінного досвіду релігійних, соціальних і родових відносин, форма регуляції міжособистісних відносин у процесі формування та збереження національного характеру народу [59, с.

- історично сформовані, відносно стійкі, повторювані суспільні відносини, що передаються від одного покоління до іншого [223, с. 37];

- загальний родовий досвід культури, що набув стійкого характеру, закріплений у певних стереотипах і правилах культурної діяльності [210, с. 100].

Наведене вище різноманіття в розумінні традиції демонструє багатоваріантність підходів до формування суті цього поняття, і різняться вони між собою, скоріше за все, залежно від того, який підхід (онтологічний чи гносеологічний) покладений у їх основу. Втім, усі запропоновані визначення умовно можна згрупувати й розрізняти за двома основними підходами, а саме:

1) традиція - невід’ємний (іманентний) елемент (складова) культурної спадщини;

2) традиція - своєрідний процес (механізм) культурно-комунікативних відносин між людьми в певному соціумі.

Цей висновок підтверджує й аналіз праць інших науковців. Так, К. В. Чистов, розглядаючи взаємозв’язок традиції та культури, розуміє традицію як механізм акумуляції, передачі (трансмісії) й актуалізації (реалізації) людського досвіду, тобто культури [348, с. 108]. О. І. Березін зазначає, що традиції є складним і невід’ ємним елементом самоорганізованого соціуму, способом накопичення життєво важливих для конкретного суспільства владно-правових моделей поведінки й взаємин [21, с. 12]. В. В. Авер’янов розглядає традицію в трьох аспектах: як порядок, процес, повну традицію (традиційна система). Традиція як порядок уособлює порядок спадкування, що забезпечує за допомогою певних правил, обов’язків, заходів точне відтворення сутності успадкованого, його змісту. Традиція, яка є формою соціокультурного успадкування організована таким чином, щоб забезпечити адекватне відновлення вкладеного в неї змісту; крім того, традицією називають і сам процес організованого таким чином успадкування. Повна традиція, на переконання вченого, забезпечує послідовний і правильний процес успадкування, як-то: систему виховання, систему освіти, систему рекрутування та ініціації осіб, що сприймають традиції [2, с.

Процес передачі та відтворення традиції вдало описаний В. Каіровим та В. Літостанським. Зокрема, В. Каіров зазначає, що рух історії неможливий без накопичення й активної передачі досягнень культури новим поколінням, без їх активної освіти та виховання, критичного засвоєння духовної спадщини минулих поколінь. Функції накопичення й передачі органічно пов’язані між собою та зумовлюють одна одну. Накопичення соціального досвіду, культурних і моральних цінностей невід’ємне від передачі цих цінностей. Наскільки досконалі способи передачі, настільки багатий зміст традицій. Розрив у механізмі передачі приводить до зникнення традицій, до втрати століттями накопиченого досвіду [107, с. 92]. У свою чергу, В. Літостанський акцентує на тому, що традиція - це своєрідний зв’язок між екзистенційними та соціальними рівнями людського існування, традиція проникає в людське існування, тобто впливає на формування особистості. Дослідник зазначає про використання концепції традиції як колективної пам’яті. Накопичуючи колективну пам’ять через суб’єкта, який говорить чи передає нам певні знання, ми усвідомлюємо, що є суб’єкт, який слухає, тобто, передаючи знання, створюючи поле пам’яті, творимо певний соціальний досвід [174, с. 7-8].

В. Ф. Даміндарова, диференціюючи поняття “традиція” та “духовноморальна традиція”, розуміє під останньою духовне ядро традиції й зазначає, що духовно-моральна традиція - це особлива форма репрезентації базових, сакральних цінностей, які виступають духовним основоположенням життя народу, що найменше схильне до змін і зберігає його ідентичність, забезпечуючи зв’язок сьогодення з минулим завдяки акумуляції, трансляції та актуалізації духовно-морального досвіду [62, с. 16, 22].

Загалом таку позицію поділяє Р.

Аналіз наведених понять, чи скоріше розуміння сутності такого соціокультурного явища суспільної дійсності, як традиція, дає змогу погодитися з тими науковцями, які пропонують розглядати традицію в змістовному, структурному та функціональному аспектах, оскільки вона втілює в собі процес навчання й трансляції культурного досвіду, сама є важливим механізмом підтримання, збереження стійкості норм, цінностей, зразків етнічної культури [95, с. 38-39]. У традиції конкретного суспільства виділяють такі взаємопов’язані рівні: світоглядний, який символізує й виражає соціальну близькість, ідентичність спільноти та нації; теоретико- концептуальний, що визначає традиції політико-правового мислення, специфіку теоретичного осмислення юридико-політичних явищ і процесів; соціально-духовний, який легітимізує, обґрунтовує соціальне та духовно- моральне значення існуючих інститутів; практичний - такий, що соціалізує певні цінності, норми, моделі відносин [21, с. 12].

Теоретики права поняття правової традиції розробляють переважно з тих позицій, що правова традиція - це, перш за все, досвід (знання), набутий у межах правової діяльності; у їх основі лежать правові цінності; правова традиція має бути не лише передана наступному поколінню, а й сприйнята ним; правові традиції мають стійкі форми свого зовнішнього виразу (норми права); правові традиції беруть участь у формуванні та розвитку правової системи [318, с. 50].

Т. Л. Козлов, досліджуючи елементний склад правової традиції, зазначив, що остання містить правову систему (ядро правової традиції), правову культуру, правові інститути, правові акти, правову символіку, правосвідомість тощо [128, с.

Оскільки детальний аналіз поняття, сутності та змісту правової традиції не входить до предмета нашого дослідження, ми обмежимося лише констатацією, що подібні традиції мають свій специфічний (особливий) вплив на регулювання кримінально-правових відносин, реальний потенціал якого є недостатньо вивченим, а отже, актуалізується виділення правових традицій як предмета окремого дослідження в межах наук кримінально- правового циклу.

Наступним питанням буде аналіз поняття та сутності такого етнокультурного явища, як звичай. У різних словниках поняття звичаю визначено по-різному. Так, згідно з філософським енциклопедичним словником, звичай - звичний стиль дій і вчинків, що домінує в певному суспільстві або соціальній групі [336]. У радянському філософському енциклопедичному словнику звичай подано як успадковану стереотипну форму соціальної регуляції діяльності, яка відтворюється в певному суспільстві або соціальній групі і є звичною для її членів [337]. Відповідно до енциклопедії культурології, звичай є найбільш простим типом культурної регуляції на основі цілісних, звичних зразків поведінки скоєного за встановленим приводом у визначений час та у визначеному місці, але, на відміну від звички, звичай має соціальну природу [159]. Словник з культурології звичай визначає як початковий найбільш простий тип культурної регуляції на основі цілісних, звичаєвих норм поведінки, що впроваджуються у встановленому порядку в певний час і в певному місці. Зауважено, що звичай ототожнюють з термінами “традиція”, “обряд”, “ритуал”, “звички”, “навички” [304, с. 76]. У тлумачному словнику під звичаєм подано загальноприйнятий, встановлений, традиційний порядок, укорінений у побуті того чи іншого класу з давніх пір [327]. Під поняттям звичаю в юридичній енциклопедії розуміють соціальну норму, правило поведінки людей, що склалося в процесі співжиття людей упродовж тривалого часу. На відміну від традиції, звичай діє лише в певних сферах суспільного життя і є виявом неухильного дотримання зразків минулого [358, с. 568]. Більше того, потенціал соціальної регуляції звичаю полягає в тому, що вимога оточення дотримуватися індивідом того чи іншого звичаю є, по суті, вимогою передбачуваності його поведінки, що вселяє в оточення впевненість у зв’язку з переживанням ними безпеки [34, с. 41].

Іноді під звичаєм розуміють правила поведінки, які в результаті багаторазового використання входять у звичку осіб і таким чином регулюють їх відносини [347, с. 8]. К. В. Чибісов пропонує власну класифікацію звичаїв і виділяє такі види:

1) залежно від сфери та простору регулятивного впливу: національні; регіональні; локальні (місцеві); індивідуальні;

2) за способом формування: неправові; предправові; правові; постправові;

3) щодо правового регулювання: солідарні; нейтральні; інерційні; конфронтаційні [347, с. 10].

Подібне ототожнення “звичаю” та “звички” простежується й у працях інших науковців. Так, С. К. Бондирева та Д. В. Колесов стверджують, що звичай може виникнути та сформуватися тільки як звичка. При цьому дії, які на рівні індивіда є його звичкою, на рівні сукупності індивідів, які мають однакову звичку, стають їх звичаєм [34, с. 40] Автори в контексті “потреба- звичка-звичай” зазначають, що кожен індивід невідомі раніше ситуації вирішує по-різному, але характер дій багатьох індивідів збігається. Таким чином, звичай пов’язаний з вирішенням типового життєвого завдання, що має значення для багатьох індивідів. Такі дії можуть стати змістом звичаю [34, с. 40].

На основі цього твердження можна констатувати однаковість життєво необхідних потреб та способів їх задоволення (їжа, житло, одяг тощо), але вибір самої звичаєвої поведінки для кожного індивіда стає самостійним. Так, більшість громадян слідують звичаю влаштуватися на роботу та чесно заробляти собі на життя та утримання своєї родини, втім, є така меншість, яка, маючи такі самі потреби, прагне задовольнити їх соціально неприйнятним способом - вчинює злочини.

Звичаї розподіляють відповідно до сфер життя, кожна з яких відповідає тій чи іншій базисній потребі. Отже, існують побутові, сімейні, політичні та інші звичаї [34, с. 44], які досліджують різні суспільні науки.

У теоріях права науковці вивчають поняття саме правового звичаю як такого, що санкціоноване державою та набуло загальнообов’язкового значення. Зокрема, предметом наукових досліджень були християнські правові звичаї (Д. О. Вовк [43]), етнічні правові звичаї (І. Б. Ломакіна [178]) тощо.

У межах власного дослідження ми розглядаємо звичай у широкому значенні, як єдність доправового звичаю (правила поведінки та настанови виконання чітких дій), правового звичаю й постправового звичаю, який у результаті законодавчого становлення норми (криміналізації певних діянь) став чітким правилом поведінки, що забороняє вчиняти протиправні дії, та відображений у свідомості громадян як необхідне правило, якого слід дотримуватися. Так, за часів Київської Русі після прийняття християнства об’єктами злочинів, закріпленими в статтях Руської Правди, стали вважати інтереси церкви, сім’ї, мораль. Наступність чинних тоді норм, спрямованих на охорону вказаних цінностей, ми бачимо сьогодні в оцінці як аморальних таких дій, як насильство в сім’ї, жорстоке поводження з тваринами, створення або утримання місць розпусти та звідництво, сутенерство тощо.

На думку Г. А. Дабаєвої, ритуал, обряд та звичай у синкретичній єдності становлять традицію як спосіб самоідентифікації суспільства та форму збереження унікальності культури [59, с. 11]. О. Ф. Скакун зазначає, що традиції знаходять зовнішнє вираження в нормах обрядів, ритуал вчена називає різновидом звичаю або традиції, констатуючи при цьому, що “традиції є більш широким за змістом утворенням, ніж звичаї” [296, с. 401].

Стосовно природи звичаю в наукових колах зазначають, що звичай містить у собі два елементи - матеріальний (триваюча, повторювана, одноманітна дія) та психологічний (переконання в необхідності таких дій) [344, с. 13]. Сутність правового звичаю розкривають шляхом встановлення двох сторін його уособлення: матеріальної (практика неодноразового та одноманітного застосування звичаєво-правової норми) і спіритуалістичної (переконання окремих осіб або соціальних спільнот у правильності правила поведінки, що міститься у звичаєво-правовій нормі, тому необхідно їй слідувати) [90, с. 12].

Необхідно зауважити, що звичай, на відміну від традиції, є поняттям вужчим і має здебільшого формальну складову, наголошує на певній моделі поведінки, як треба чинити, “так можна робити”, “так не можна робити”, при цьому функціонує лише в певних сферах суспільного життя. Аналізуючи співвідношення традицій та звичаїв, вчені вказують, що традиція, на відміну від звичаю, є універсальною, придатною для всіх випадків, на які не поширюється звичай. До того ж звичай не здатний змінюватися, структурно перебудовуватися, збагачуватися так само швидко, як традиція [210, с. 100].

Звичаї та традиції - це не регламентовані юридичними установами, підтримувані силою громадської думки форми передачі новим поколінням способів реалізації сформованих у житті певного класу, суспільства ідеологічних відносин (політичних, моральних, естетичних, релігійних) [319, с. 25].

Аналіз енциклопедичних й авторських інтерпретацій досліджуваних соціокультурних явищ свідчить, що поняття традицій і звичаїв науковці тлумачать неоднозначно. Проте, попри існування певних відмінностей у визначенні відповідних понять, їх зміст та призначення оцінюють практично однаково. Узагальненими характеризуючими ознаками, які в підсумку визначають обсяг та зміст поняття “традиція”, є такі:

1) процес передачі від покоління до покоління (спадкування та передача нащадкам) певного змісту;

2) до змісту, що передається, входять матеріальні й духовні цінності; знання; форми діяльності та поведінки; звичаї, правила, цінності, уявлення (наприклад, про навколишній світ), принципи; стереотипи діяльності; соціальний, духовно-моральний досвід; світогляд;

3) виражається через культурні зразки, норми, цінності, ідеї, звичаї, обряди, стилі тощо;

4) відповідає цінностям суспільства;

5) традиція сама є елементом соціальної та культурної спадщини;

6) процес, механізм функціонування культури, здійснення людської діяльності; засіб соціалізації;

7) базова основа знань, що становить духовну спадщину;

8) колективна пам’ять; спосіб самоідентифікації суспільства; родовий досвід культури; забезпечує стійкість.

Відповідними ознаками для звичаю є такі:

1) стандартні дії в побуті;

2) стереотипна форма соціальної регуляції діяльності;

3) звичні зразки поведінки;

4) правило поведінки людей;

5) спільна звичка багатьох взаємопов’язаних індивідів.

У працях кримінологів, які досліджували традиції та звичаї, можна спостерігати дуалістичний підхід до розуміння значення традицій і звичаїв як засобів запобігання злочинності, зважаючи на їх зміст. Кримінологи виділяють злочинні традиції та звичаї як такі, що суперечать нормам співжиття й передаються з покоління в покоління; як форми реалізації міжособистісних відносин, що склалися в кримінальному середовищі з приводу здійснення злочинної діяльності та ведення відповідного їй способу життя. С. Я. Лебедєв зауважував, що для кримінології мають значення й позитивні традиції та звичаї, оскільки вони є засобом виховання, містять у собі антикриміногенний потенціал та можуть відкрити нові можливості пошуку шляхів нейтралізації криміногенного впливу злочинних традицій і звичаїв та запобігання злочинності взагалі [166, с. 54].

Щодо позитивної ролі традицій та звичаїв, то Н. В. Кабакова, досліджуючи кримінологічне значення православних традицій і звичаїв, визначає їх як відносно стародавні, засновані на християнській релігії та її історичному втіленні в суспільстві панівні релігійні відносини (поряд з іншими релігіями), принципи та зразки поведінки, що передаються з покоління в покоління й слугують протягом кількох століть основою духовного формування особистості, забезпечують жорсткі критерії та в певному розумінні гарантії високоморальних людських цінностей, ідеалів і вимог [105, с. 17].

Д. А. Курбанова профілактичну роль традиції визначає через передачу моральних цінностей, накопичених старшим поколінням, молодшому, що є цілеспрямованим та систематичним впливом на свідомість, почуття та поведінку неповнолітніх з метою формування в них моральних якостей відповідно до вимог суспільної моралі [161, с. 18].

Зазначимо, що, досліджуючи кримінологічне значення традицій і звичаїв, ми ставимо за мету проаналізувати їх запобіжну роль, тому здебільшого звертаємо увагу на загальноприйняті (позитивні) традиції та звичаї як такі, що мають вплив на формування правомірної поведінки особи й нейтралізацію криміногенних традицій та звичаїв.

Оскільки традиції відіграють профілактичну роль на рівні запобігання злочинності, то їх матеріальне втілення має підтримуватися на законодавчому рівні та реалізуватися як державно-освітні програми патріотичного виховання, задоволення соціальних, матеріальних потреб у суспільстві. Серед громадян доволі поширене розуміння традицій як певних стереотипів (наприклад, заперечення гомосексуалізму як антиподу морально- духовної традиції слов’ян укладення шлюбу між чоловіком та жінкою). Так, у вересні 2007 р. на Майдані Незалежності було проведено демонстрацію та мітинг проти популяризації гомосексуалізму та лесбійства в Україні, учасники громадської акції вимагали встановити кримінальну

відповідальність за пропаганду та популяризацію гомосексуальної поведінки [188]; подібна акція була проведена у Львові 25.05.2013 р. [330]. Звичай з традицією асоціюється у 45% опитаних нами громадян, а з усталеним правилом поведінки - у 32% (Додаток А).

Підтримання на законодавчому рівні застосування позитивних традицій та звичаїв надасть можливість протидіяти популяризації

негативних, які породжують у суспільстві настрої агресії, ненависті, озлоблення, образи тощо, та в подальшому витіснити їх і мінімізувати до безпечного рівня.

Враховуюче зазначене, пропонуємо під традиціями та звичаями в системі заходів запобігання злочинності розуміти елементи соціальної й культурної спадщини, що є формою передачі досвіду поколінь і міжособистісних відносин під час зберігання духовно-моральних ціннісних орієнтацій та формування правомірної поведінки, а також набуті в процесі розвитку суспільства професійні знання, ідеї та належні зразки поведінки суб’єктів запобігання злочинам. У цьому визначенні ми не відокремлюємо традиції від звичаїв, адже серед запобіжних заходів вони відіграють роль фундаментальних засад формування самої запобіжної системи. В окремих випадках ми лише будемо торкатися прикладів їх відмежування.

На сьогодні науковці пропонують різні критерії класифікації традицій та звичаїв. Зокрема, В. Д. Плахов поділяє традиції за зв’язком з джерелом імперативу-авторитету: інтровертні, екстравертні, амбовертні; за суб’єктом суспільних відносин: класові, народні, групові, етичні, сімейні, родоплемінні; за сферою й характером діяльності суб’єкта: трудові, виробничі, воєнні, революційні; щодо соціального прогресу: передові та реакційні; за видом суспільних відносин: економічні, політичні, естетичні, релігійні; за історичними типами суспільних відносин: первіснообщинні, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні, комуністичні [223, с. 55-67].

Ю. В. Іванова залежно від сфери виробництва розрізняє традиції духовного виробництва (художні традиції або традиції в мистецтві; моральні традиції; наукові традиції; традиції у праві; релігійні традиції; традиції у філософії; педагогічні традиції; політичні традиції тощо) і традиції матеріального виробництва [20, с. 9-13].

С. Я. Лебедєв поділяє традиції залежно від оціночно-змістовного аспекту: позитивні та негативні (консервативні); залежно від ступеня поширеності впливу на ті чи інші сфери суспільного життя та особистість: етичні, національні, релігійні, сімейно-побутові, класово-політичні, питні, кримінальні (злочинні); залежно від ступеня впливу на поведінку людей: цілеспрямований (безпосередній) вплив та опосередкований, відкритий і прихований вплив, масовий та обмежений, довготривалий і короткочасний, інтенсивний та екстенсивний [166, с. 30].

Ю. М. Оборотов усі традиції поділяє на статичні та динамічні, при цьому перші він ототожнює зі звичаями [210, с. 101].

На основі критерію суспільної корисності та впливу на особу в системі заходів запобігання злочинності пропонуємо виокремити соціально прийнятні (позитивні) традиції й звичаї, тобто ті, що мають профілактичний вплив та сприяють формуванню правомірної поведінці (зокрема, морально- етичні, релігійні, духовно-сімейні). Своїм духовно-історичним авторитетом вони закладають загальнолюдські цінності та сприяють встановленню в суспільстві атмосфери добра та любові. Відповідно ті традиції й звичаї, які чинять криміногенний вплив та сприяють формуванню девіантної, а в подальшому й злочинної поведінки, пропонуємо визнавати умовно негативними (злочинні традиції та звичаї кримінальної субкультури). Ураховуючи той факт, що традиції та звичаї можуть з різною інтенсивністю виявляти свій потенціал, який до того ж може корелювати із суб’єктивними факторами, вважаємо доцільним виділяти так звану змішану групу традицій та звичаїв, які залежно від ситуації мають криміногенний чи профілактичний вплив.

Так до позитивних традицій можна віднести військові традиції, які існують і підтримуються військовими. Їх розуміють як стійкі, історично утворені, укорінені у свідомості військових форми діяльності, поведінки, професійних та міжособистісних відносин військовослужбовців у воєнний та мирний час, які передаються від покоління до покоління воїнів і є фундаментальними основами функціонування військової системи в державі. Тлумачення військових традицій має два аспекти: змістовний (духовно- моральне наповнення) і діяльнісний (соціально-педагогічна регуляція їх змісту в реальній практиці), що охоплює порядок, правила й норми поведінки військовослужбовців, стосунки одне з одним (бойове братерство, побратимство, зневага до боягузів і зрадників тощо), духовні цінності (офіцерська честь, слово офіцера, честь мундиру тощо), моральні настанови (надання переваги гідної смерті полону: “мертві сорому не мають”) [214, с. 62-63]. Військові традиції частково втілені в нормах КК України, що спрямовані на їх охорону, а саме від злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (Розділ ХІХ КК України), а також у ст. 428 (Порушення законів і звичаїв війни) КК України.

Наприклад, слідування притаманним ментальності слов’ян людяності, взаємодопомоги в складних ситуаціях мало би стати запорукою належної поведінки в тих випадках, коли особа вчинила протиправні дії й заподіяла шкоду здоров’ю осіб. Зокрема, після дорожньо-транспортної пригоди не залишила особу постраждалого напризволяще, а надала їй посильну допомогу або сповістила чи доправила до медичної установи, не допустивши тим самим дій, які утворюють злочин, передбачений ст. 135 КК України.

КК України містить склади злочинів, що передбачають відповідальність у разі невиконання певних дій, зокрема:

- ст. 136 (Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані), коли особа не надає допомогу або не повідомляє про такий стан (традиції взаємодопомоги);

- ст. 131 (Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту чи іншої невиліковної інфекційної хвороби), ст. 137 (Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей) або ст. 197 (Порушення обов’язків щодо охорони майна), коли особа може несумлінно чи недбало ставитися до виконання своїх обов’язків (традиції професійної етики);

- ст. 161 (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової,

національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками), ст. 179 (Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь) - традиції толерантного ставлення, любові,

взаємоповаги;

- ст. 164 (Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей), ст. 165 (Ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків), ст. 166 (Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування) - духовно-сімейні традиції;

- ст. 299 (Жорстоке поводження з тваринами), ст. 300 (Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та

дискримінацію), ст. 302 (Створення або утримання місць розпусти і звідництво), ст. 303 (Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією), ст. 304 (Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність), ст. 323 (Спонукання неповнолітніх до застосування допінгу), ст. 324 (Схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів) - морально- етичні традиції.

Зазвичай громадяни можуть не здогадуватися про наявність кримінальної відповідальності за порушення зазначених норм, проте дотримання позитивних традицій суспільства мінімізує ймовірність опинитися серед підсудних.

Існування негативних традицій та звичаїв, як правило, залежить від рівня культури суспільства. Серед них найбільш вагому, з кримінологічного погляду, роль відіграють злочинні, як елементи кримінальної чи тюремної субкультури. Негативні традиції та звичаї здатні зумовлювати злочинну мотивацію особи, про що більш детально йтиметься в підрозділі 2.2.

Існування кримінальних традицій та звичаїв найбільше сприяє вчиненню злочинів, передбачених ст. 255 (Створення злочинної організації), ст. 256 (Сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності), ст. 257 (Бандитизм), ст. 304 (Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність), ст. 315 (Схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів), ст. 316 (Незаконне публічне вживання наркотичних засобів). Проявом впливу на особу негативних традицій та звичаїв є вчинення хуліганських дій, що, як зазначено в наукових джерелах, може полягати в застосуванні насильства (побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень) до потерпілих, знищенні або пошкодженні майна, безладній стрілянині, використанні сильнодіючих речовин з метою зірвати проведення масового заходу, проявах безсоромності, знущанні над безпорадними людьми [201, с. 868].

Негативними традиціями суспільства є корупційні діяння, на боротьбу з якими спрямовані зусилля держави, зокрема, ЗУ “Про запобігання корупції” від 14.10 2014 р. № 1700-VII [249] визначає правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст і порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень.

До змішаних традицій можна віднести, зокрема: весільні традиції; окремі прояви військових традицій (проводи в армію, дідівщина); традиції взаємовиручки під час руху транспорту (сигнал “проти ДАЇ”); окремі сімейні традиції, у разі, якщо дитина виховуються серед людей, які зловживають алкогольними чи наркотичними засобами, професійна “кругова порука медичних працівників” тощо.

Серед традицій та звичаїв, що мають профілактичну роль, вважаємо більш вагоме значення відіграють морально-етичні та релігійні, бо є підґрунтям формування всіх інших. Як приклад, згадаємо події 30.11.2013 р., коли жорстокий розгон молодих активістів бійцями спецпідрозділу “Беркут” на Майдані Незалежності викликав такий резонанс у суспільстві, що наступного дня на головній площі країни зібралися десятки тисяч людей. Оминаючи політичну складову цих подій, хочемо наголосити, що в цей день спрацював принцип відновлення справедливості. Цим було зміцнено моральний дух суспільства, єднання навколо ідеї побудови демократичної вільної держави.

Водночас, незважаючи на різні церковні підходи, священики Української греко-католицької церкви, Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви, Римсько-католицької церкви та лютеранські (з кірхи святої Катерини), протестантські пастори (п’ятидесятники, молоді баптисти тощо) стали стіною між сторонами конфлікту й протягом кількох днів закликали вірян до миру. Така підтримка продемонструвала міцність єднання моральності та релігійних традицій українців.

Релігійні традиції для вітчизняної кримінології мають вагоме значення, адже закладають основи духовних цінностей. Під релігійними традиціями, як правило, розуміються такі, що несуть християнські цінності, з огляду на те, що панівною релігією в Україні є все ж таки християнська. Разом із цим зауважимо, що християнство увібрало в себе й звичаї наших пращурів дохристиянської епохи. В Україні існує безліч релігійних конфесій, кожна з яких керується своїми релігійними канонами. Найбільш відомими релігійними законами всіх часів є, зокрема, Біблія, Книга псалмів (одна з книг Старого Заповіту Біблії), Коран, Тора (П’ятикнижжя Мойсеєве), Бгагават-гіта. Для кожного народу та етносу вони уособлюють свою духовну спадщину.

Виникає питання: як за допомогою християнських традицій та звичаїв можна запобігти злочинності? Тут, вважаємо, варто звернути увагу на такі поняття, як “християнська традиція” та “християнська правова традиція”. Під християнською правовою традицією розуміють категорію, яка виражає вплив християнства на право, а також наголошує, що поширення певної релігії у суспільстві, збільшення її значення як чинника соціального життя приводить до ситуації, коли джерела релігійної правової традиції починають формувати останню; традиція з потенційної перетворюється на дійсну, стає реальністю правової системи [43, с. 48]. Релігійна традиція може знаходити свій вияв не тільки в сучасних формальних джерелах права, вона також впливає на поведінку особи, не будучи відображеною в нормах права, а просто діючи на правосвідомість громадян. Тут вже йдеться про “християнські традиції”, тобто ті категорії, що не знайшли свого вираження в нормах права, але яких дотримуються більшість громадян і які слугують стримуючим фактором у вчиненні протиправних дій.

Християнські традиції, як регулятори суспільних відносин, можуть стримувати людину від протиправної поведінки, оскільки мають морально- етичний та духовний потенціал, що, у свою чергу, є профілактичним засобом запобігання злочинності, використовувати який можна за допомогою просвітницької діяльності, у тому числі душпасторської діяльності.

Провідними цілями, втіленими в релігійних традиціях та звичаях, є такі:

1) сприйняття життя, життєвих відносин, труднощів як акту божественної волі та підкорення їй - виховання на основі цієї традиції дає змогу смиренно ставитися до життєвих негараздів і не вчинювати протиправних дій “на зло” суспільству, щоб протидіяти долі (подібна ідея спрямована, зокрема, на запобіганя таким злочинам, як наприклад, зараження іншої людини вірусом імунодефіциту чи іншої невиліковної хвороби (ст. 130 КК України); зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК України) тощо;

2) виховання власних позитивних якостей та боротьба з негативними (з гріхами) - серед основних гріхів у Біблії названо жадобу, гнів, перелюбство. У процесі власної боротьби з негативними рисами свого характеру особа унеможливлює в подальшому вчинення, зокрема, посягань на власність, злочинів у сфері господарської діяльності, злочинів проти життя та здоров’я, а також статевої свободи та недоторканності та ряду інших злочинів, які можуть бути вчинені з корисливих, особистих мотивів;

3) формування цілісної особистості в духовному, фізичному й інтелектуальному плані з високими моральними якостями та правосвідомістю;

4) любов до всіх живих істот (милосердя) - спрямована, зокрема, на сприйняття непорушності цінності життя та здоров’я. Також вона може бути використана для запобігання злочинам проти жорстокого поводження з тваринами (ст. 299 КК України).

Серед основних духовно-сімейних традицій і звичаїв профілактичну роль різною мірою відіграють: 1) повага до батьків та дорослих; 2) виховання дітей у дусі любові взаємодопомоги й дружби; 3) започаткування актів милосердя; 4) залучення до активного, здорового способу життя та творчої праці.

Вказані традиції та звичаї загалом здатні запобігти такому негативному соціально-правовому явищу, як насильство в сім’ї, яке, на думку А. Б. Благої, має глибокі історичні корені, пов’язані з правовим закріпленням підлеглого становища жінки та дітей, унаслідок чого в масовій свідомості сформувався стереотип споживацького ставлення до них [28, с. 295]. Таку позицію поділяють і інші науковці, які вивчали поведінкові стереотипи в аспекті тендерної проблематики [29; 32; 57; 47; 111]. Духовно-сімейні традиції є засобом запобігання вчиненню таких злочинів, як ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК України); ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК України); жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК України) та ряду інших.

Професійні та морально-етичні традиції, зокрема:

1) взаємоповага у колективі;

2) удосконалення професійних знань;

3) запровадження основ професійної етики;

4) дотримання правил трудової безпеки та в деяких випадках присяги - допомагають здебільшого запобігти злочинам, вчиненим з необережності.

Національні та культурні традицій і звичаї є уособленням патріотичного виховання молоді, формування патріотичної свідомості, поваги до суспільства та держави, відродження ідей і цінностей українського народу, усвідомлення належності до рідного народу та землі, залучення до культурно-освітнього простору.

Поняття національних традицій ми розкриваємо через три рівні: побутовий, культурологічний, філософський. Так, на побутовому рівні національні традиції виражаються у святкуванні державних (національних) свят. На культурологічному рівні як національні традиції передається культурна символьна спадщина українського народу, зокрема, український фольклор (вірші, пісні, прислів’я та приказки), знання про калину, вишиванку, історичні постаті тощо. На філософському рівні національні традиції втілюються в передачі українських духовних цінностей від покоління до покоління, серед яких прагнення до незалежності, соборності, любов до рідної землі, батьків, дітей, справедливість, добро, працелюбство тощо - фактично все те, що утворює зміст національної ідеї.

У національних традиціях втілюється “колективний дух нації на рівні космічної сфери думки” [179, с. 217], таким чином суспільство,

об’єднуючись, прагне протидіяти негативним проявам загалом і злочинності зокрема.

Окремі традиції та звичаї формулюються і якраз передаються у формі таких давніх джерел, як прислів’я та приказки. Приміром:

1. “Кожний край має свій звичай” та “В чужім краю звичаю не знаю” відтворює розуміння й вимогу з повагою ставитися до звичаїв, які поширені в інших країнах, місцях або навіть і в інших спільнотах, в інших національностей, народів, що проживають у межах території однієї країни. Тому слідування такій вимозі може чинити профілактичний вплив і забезпечувати належну правомірну поведінку з метою запобігають виникненню конфліктів на міжрелігійному, національному, етнічному ґрунті (зокрема, нанесення тілесних ушкоджень, вбивств тощо).

2. “З ким поведешся, від того й наберешся”, “З добрим поживеш - добро переймеш, а з лихим зійдешся - того й наберешся” - профілактика злочинності неповнолітніх узагалі, а також усунення негативного впливу раніше засуджених (злочини передбачені ст. 299, 304, 323, 324 КК України).

3. Традиційне українське “Моя хата скраю” може сприяти тому, що людина, будучи свідком вчинюваного злочину, не тільки не втручається, не припиняє його, а й не повідомляє відповідним правоохоронним органам або навіть вчинює заздалегідь не обіцяне переховування злочинця. При цьому в повному трактуванні це прислів’я звучить як “Моя хата скраю - першим ворога зустрічаю”.

4. “Без труда нема плода”, “Чесне діло роби сміло”, “Маленька праця краще за велике безділля”, “Праця людину годує, а лінь марнує”, “Не взявшись за сокиру, хати не зробиш” - усе це може бути використано в ранньому правовому вихованні з метою утвердження споконвічних традиційних для українців цінностей і бути запорукою запобігають вчиненню, зокрема, злочинів проти власності.

5. “Книга добру навчить, від дурного відведе”, “Догана мудрого більше коштує, ніж похвала дурного” - питання виховання, формування культури, шанобливого ставлення до старших як засоби профілактики девіантної поведінки та злочинів, особливо з боку неповнолітніх.

Позитивні традиції та звичаї, що відіграють профілактичну роль у запобіганні злочинності, втілені, насамперед, у соціальних нормах, нормах моралі, правомірній поведінці особи, ставленні до цінностей, культури тощо. Запобіжна роль зазначених соціальних норм збільшується завдяки їх уособленню в нормах права, що охороняють окремі суспільні відносини. Шляхом аналізу норм КК України 2001 р. ми виокремили ті кримінально- правові приписи, у яких втілені позаправові традиції та звичаї, і за допомогою позитивного виховання останніх можна мінімізувати вчинення зазначених злочинів. Окремі норми чинного Кримінального кодексу України увібрали в себе декілька видів традицій та звичаїв.

Вважаємо, що релігійні традиції та звичаї містяться у ст. 115, 121, 127, 130, 133, 152, 155, 156, 178, 179, 180, 181, 185, 299 КК України; морально- етичні - у ст. 120,122,126,127, 130, 133, 135, 136, 137, 139, 140, 141, 142, 145, 146, 151, 167, 168, 169, 181, 293, 296, 297, 298, 299, 300, 301, 302, 303, 304, 364, 368, 368-2 КК України; професійні - у ст. 131, 137, 139, 140, 141, 145, 151, 183, 184, 364, 368-2, Розділі Х КК України; духовно-сімейні - у ст. 115, 122, 135, 148, 150, 150-1, 155, 156, 164, 165, 166, 167, 168, 169, 299, 304, 323, 324 КК України; національні та культурні - у ст. 110, 111, 113, 114-1, 150, 161, 178, 179, 180, 183, 184, 185, 201, 203-2, 204, 209, 210, 211, 212, 238, 239, 241, 243, 245, 246, 248, 249, 252, 298, 298-1, 300, 316, 328, 335, 336, 338, 364 КК України.

Водночас варто акцентувати на тому, що будь-яка складова національної ідеї, втілившись у своїй крайній формі, може перетворитися на чинник, що зумовлює вчинення й протиправних дій. У зв’язку із цим варто погодитись з Є. Л. Стрельцовим, що внутрішньодержавні конфлікти провокуються проявами сепаратизму, крайніми проявами націоналізму й релігійного фундаменталізму, міжнародного тероризму [312, с. 136].

Результати опитування серед працівників правоохоронних органів для з’ясування, які, на їх думку, традиції та звичаї відіграють профілактичну роль у запобіганні конкретним видам злочинів, засвідчили, що найбільш суттєву профілактичну роль щодо більшості видів злочинів виконують духовно- сімейні традиції та звичаї (Додаток Б).

Проаналізувавши поняття, сутність традицій та звичаїв, вважаємо, доцільними їх запобіжне значення розглядати з наступних позицій:

1) як неправові соціальні норми, що регулюють суспільні відносини;

2) як «духовну» субстанцію, що має вплив на свідомість, совість, моральні та ціннісні установки особи завдяки власному історичному авторитету;

3) як засіб спадкоємності поколінь («транспорт» норм моралі, культури, в окремих випадках правових норм);

4) як захід протидії кримінальній субкультурі та популяризації злочинних традицій та звичаїв серед населення, а особливо дітей та молоді.

На підставі викладеного доходимо висновку, що традиція має трансцендентальну природу, тобто абстрактно-логічну, незалежну від досвіду, адже в певних випадках неможливо пояснити, чому людина дотримується традицій, вважаємо, тут наявний певний “духовний компонент”. Людина, дотримуючись традицій, задовольняє індивідуальні, психоемоційні потреби. Вона, ототожнюючи себе з певною спільнотою, яка дотримується таких самих традицій, втрачає відчуття самотності та відчуженості від Всесвіту. Однак, формальне ставлення до традицій і звичаїв сучасного українського суспільства сприяє втраті їх авторитетного значення, порівняно з минулими сторіччями, коли данина традиціям мала більший вплив на особу. Опитування пересічних громадян щодо причини невчинення більшістю з них злочинів свідчить про те, що “прихована” дія традицій усе ж таки має своє значення. Отже, незважаючи на інтенсивну зміну суспільних відносин, ставлення людей до традиційних цінностей, моральних норм залишається в більшості випадків однаковим. Враховуючи таку закономірність, варто припустити, що охорона традиційних уявлень та принципів має підтримуватися не лише силою громадської думки, а й на рівні державної політики, адже соціокультурний компонент входить до детермінаційного комплексу злочинності багатьох видів (насильницької, професійної, пенітенціарної, політичної тощо), оскільки сьогоднішні євроінтеграційні процеси в галузі культури, процеси глобалізації становлять загрозу для віковічних національних традицій і звичаїв українців.