Поняття, сутність та предмет доказування в господарському процесі

Завдання суду полягає в правильному і своєчасному розгляді та вирішенні господарських справ. Це означає: а) досягнення вірного знання про фактичні обставини справи внаслідок проведеного процесу, і б) точне застосування норм матеріального права до встановлених фактичних обставин у судовому рішенні [78, c.

Перш ніж суд дійде висновку про існування суб\'єктивного права або інтересу, що охороняється законом, він повинен точно встановити ті факти, на яких засноване право або інтерес. Юридично значущі факти, з якими норми матеріального права пов\'язують правові наслідки, виникають й існують, як правило, до процесу, тому суд не може отримати знання про них безпосередньо, не вдаючись до доказів і доказування.

Для правильного застосування норми права необхідно встановити всі обставини, що підлягають юридичній оцінці. Необхідно пам\'ятати, що істина в процесі може бути тільки об\'єктивною, і в той же час її об\'єктивність є результатом суб\'єктивної діяльності людини.

Дослідження проблем доказування займає особливе місце в процесуальному праві, найважливішою частиною якого є доказове право, а в науці процесу ведучу роль відіграє теорія доказів (або вчення про докази). Теорія доказів є частиною науки процесу, предметом вивчення якої є методологічні і правові підстави, поняття та правові властивості доказів, їх належність і допустимість, предмет і межі доказування, теоретичне та практичне значення класифікації доказів, природа окремих видів доказів, особливості доказування на різних стадіях процесу, шляхи забезпечення ефективності і достовірності висновків тощо. В науці про доказування (пізнанні) використовуються досягнення різних наук, в тому числі логіки, психології, психіатрії, важливу роль в розвитку теорії доказів грає також вивчення судової практики. Теорія доказів розкриває зміст пізнавальної діяльності в судовому процесі з урахуванням встановлених законом процесуальних правил, вказує шляхи перевірки законного і правильного отримання доказів, умови формування достовірних висновків по справі.

Норми про докази і доказування в господарсько-процесуальному праві нерозривно пов\'язані зі всіма нормами ГПК України, які викривають особливості, відмінності господарського процесу від цивільного, кримінального процесів. Так, специфічною задачею господарського судочинства є впорядкування господарських відносин. Особливістю даного виду процесу є також те, що це спори переважно між юридичними особами, на відміну від інших видів процесів, в яких одна із сторін, як правило, фізична особа. Порядок та строки розгляду справи, провадження окремих судових дій, прийняття рішення по справі також суттєво відрізняються від порядку та строків провадження в цивільному та кримінальному процесах.

Все це дозволяє зробити висновок, що детальне вивчення господарського доказового права має неперевершене значення.

Науковою основою теорії доказів у господарському процесі є теорія пізнання. Достовірне встановлення події, що мала місце в минулому, є однією з найважливіших задач судочинства. Її рішення здійснюється шляхом доказування, яке представляє за своєю суттю процес пізнання.

В свою чергу, базою теорії пізнання є теорія відображення. Пізнання в господарському процесі здійснюється по універсальних законах цієї теорії, оскільки в своїй структурі та в кінцевому результаті будь-яке пізнання завжди є відображенням дійсності. Іншими словами, процес пізнання являє собою відображення об\'єктивної дійсності в свідомості суб\'єкта, який пізнає за допомогою органів почуттів, відчуттів, а інформація - є результат (слідство) відображення, причому відображення на рівні свідомості, пов\'язаного з формуванням відомостей про відображений об¢єктивний мир.

Під відображенням розуміється така властивість матерії, коли одні матеріальні об\'єкти, змінюючись під впливом інших, якось (більш або менш адекватно) відтворюють, відображають в матеріальних об\'єктах деякі особливості цього впливу [154, c. 86]. Саме в тому, що одні об\'єкти впливають на інші, а ті, в свою чергу, відображають цей вплив, є принципова можливість виявити і пізнати природу досліджуваних об¢єктів.

Ці положення теорії відображення мають важливе методологічне значення для пізнання обставин господарської справи. Відображення в процесі зводиться передусім до зв\'язку між подією правопорушення і тими змінами, до яких воно призвело в зовнішньому середовищі. Ці зміни є носіями (джерелами) інформації, відомостей про правопорушення загалом і його окремі обставини. Витягнута і зафіксована за допомогою господарсько-процесуальних засобів, ця інформація набуває характеру доказів, що використовуються для обгрунтування висновків по суті справи.

Як відомо, дослідження обставин правопорушення протікає по єдиних законах пізнання з дотриманням логічних правил і способів розкриття істини (наприклад, аналіз і синтез, індукція та дедукція, аналогія тощо). Весь процес доказування - логічний процес, за допомогою якого суд доходить висновку про наявність або відсутність тих або інших фактів, явищ, дій, відносин, зв\'язків тощо. О.Б.Муравін вказує, що це «здійснювана на основі процесуального закону діяльність суб\'єктів із збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів, необхідних для встановлення істини по справі та вирішення задач судочинства» [114, c. 107]. Як логічний процес, це - процес мислення, єдиний у своїй суті незалежно від предмета розумової діяльності.

Щодо поняття судового доказування, його суті, суб\'єктів, - в юридичній літературі є дві головні концепції. В основі однієї лежить думка про судове доказування як спосіб пізнання фактичних обставин справи (на думку К.С.Юдельсона, під судовим доказуванням потрібно розуміти «діяльність суб¢єктів процесу по встановленню за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і способів об\'єктивної істинності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами...» [168, c. 33; 58, c. 336; 151, c. 105] ).

Автори, що дотримуються іншої концепції, вважають, що під доказуванням слід розуміти діяльність з метою переконати суд в істинності фактів, що ним розглядаються (С.В.Курильов стосовно цього пише: «… доказування - не пізнання, доказування для пізнання» [100, c.

Слід зауважити, що остання точка зору не підтверджується ані законодавством, ані практикою. Відповідно до ст. 33 ГПК України «кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень». Але це не означає, що в господарському процесуальному законодавстві знайшла вираз концепція судового доказування як засобу переконання суду, оскільки термін «доказування» застосовується тільки відносно діяльності сторін, а не суду.

Безперечно, суд бере активну участь у процесі судового доказування, зокрема, має право зажадати від сторін, осіб, що беруть участь у справі, надання необхідних доказів, якщо визнає неможливим розглянути справу на підставі наявних доказів (ст. 38 ГПК), здійснити огляд, дослідження письмових та речових доказів (ст. 39), призначити експертизу (ст. 41), здійснювати інші дії, направлені на встановлення фактичних обставин справи. Слід зауважити, що на даний час деякі докази позивачеві неможливо отримати без допомоги суду (наприклад, інформацію від банка про платоспроможність відповідача). Тому активна, координуюча роль суду взмозі допомогти сторонам отримати достовірну та повну інформацію по справі.

Крім того, ст. 43 ГПК встановлює, що «суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, всебічно, повно і об\'єктивно досліджуючи всі обставини справи». Іншими словами, вирішальне значення має не переконання господарського суду в наявності або відсутності фактів, а пересвідчення самого суду в цьому, тобто пізнання фактичних обставин справи. У зв\'язку з цим саме пізнання визначає сутність судового доказування в господарському процесі.

Розглядаючи доказування як процес встановлення істини, тобто процес пізнання, доречно виходити з того, що немає і не може бути специфічного судового пізнання істини, що протікає по специфічних законах та підкоряється особливій логіці.

1) воно обмежене певними строками, тобто не можна нескінченно або невизначений час пізнавати подію правопорушення, - процесуальний закон встановив жорсткі і чіткі строки, протягом яких повинно бути прийняте рішення по справі;

2) пізнається подія минулого, тобто об\'єкт дослідження носить так званий «ретроспективний» характер;

3) поєднує пізнавальний і посвідчувальний характер, оскільки результати пізнання в господарському процесі повинні бути вміщені у встановлену законом процесуальну форму;

4) обов\'язково завершується прийняттям рішення, що має правові наслідки [141, c. 50].

У зв¢язку з тим, що предмет пізнання суду - правопорушення, подія минулого, більшість авторів, серед яких і відомий вчений-правознавець М.М.Строгович, вважають, що суд позбавлений можливості сприймати його безпосередньо [146, c. 228], тобто він сприймає особисто тільки відомості про факти, що складали подію правопорушення, а самі факти (як подія правопорушення) для судді в момент судового розгляду завжди вже лежать у минулому і тому не можуть бути сприйняті безпосередньо.

При цьому В.Я.Дорохов, В.С.Ніколаєв вважають, що деякі факти правопорушення доступні безпосередньому сприйняттю дослідника. До числа таких фактів належать факти, що стосуються наслідків правопорушення, які мають матеріальний характер [85, c. 37]: окремі результати діяльності, факти, що характеризують дії порушника тощо.

Здається, остання точка зору є більш правильною, оскільки подія правопорушення не вичерпує предмет доказування і з неможливості безпосередньо сприйняти його при збиранні, дослідженні і оцінці доказів ще не можна робити висновок про неможливість безпосереднього сприйняття предмета судового дослідження.

Виходячи з вищенаведеного, слід погодитися з більшістю авторів, які виділяють у судовому доказуванні два шляхи пізнання: перший - інформаційний і другий – логичний [119, c. 27] (деякі автори виділяють розумовий (логічний), що підкоряється законам логічного мислення, і практичний (процесуальний), що включає процесуальні дії осіб, що беруть участь у справі, і суда, на основі правових норм, що містяться в господарському процесуальному законодавстві [61, c. 95]). Збагнення людиною об\'єктивної дійсності здійснюється шляхом почуттєвого пізнання і логічного (раціонального) мислення. Тому інформаційний шлях пізнання полягає в сприйманні інформації конкретним суб¢єктом процесу і «проведенні» даної інформації через особисту нервову систему.

Логічний шлях доказування звичайно включає безліч «підсистем» доказів, пов\'язаних різними логічними формами зв\'язку між собою і з тезою, що доводиться. Це можуть бути елементарні акти доказування в формі дедуктивного висновку, очевидні і загальновідомі істини. Наприклад, з факту виявлення товару в пункті призначення виходить єдиний висновок про те, що даний товар був відправлений стороною.

А можуть бути і більш складні форми умовивідів. Так, якби виявлення зіпсованої продукції у всіх випадках було б слідством того, що сторона відправила продукцію вже неналежної якості, то в кожному конкретному випадку висновок про несумлінне виконання договору витікав би з самого факту виявлення товару неналежної якості. Однак вищенаведений висновок (якщо товар отримано в неналежному вигляді, то таким він і був відправлений) не може бути визнаним єдино вірним для кожного випадку, оскільки продукція могла зіпсуватися в дорозі, наприклад, у випадку невиконання правил зберігання або транспортування товарів перевізником тощо.

Саме тому вирішення задач господарсько-процесуального доказування в першу чергу зумовлюється чітким уявленням про предмет доказування. Визначення в законі предмета доказування служить:

а) встановленню істини по справі;

б) індивідуалізації та справедливості рішення, що приймається по конкретній справі.

Крім того, визначення предмета доказування додає дослідженню визначеність, конкретність, цілеспрямованість, економить сили суду і кошти держави.

Предмет доказування - це система (сукупність) фактичних обставин, що підлягають доказуванню по справі для її правильного вирішення [114, c. 97]; це сукупність фактів, що мають матеріально-правове значення, тобто юридичні факти, встановлення яких необхідне для винесення судом законного і обгрунтованого рішення по справі. Це факти, з наявністю або відсутністю яких закон пов\'язує можливість виникнення, зміни або припинення матеріально-правових відносин між їхніми суб\'єктами.

Предметом доказування є система обставин, які виражають властивості і зв\'язки досліджуваної події, важливі для правильного вирішення господарської справи і реалізації у кожному конкретному випадку задач судочинства. Ці обставини встановлюються шляхом процесуального доказування, тобто за допомогою передбачених законом засобів і способів. Визначеність предмета доказування обумовлює напрям і межі дослідження. Правильне встановлення предмета доказування по конкретній справі - умова цілеспрямованої діяльності суду, забезпечення повноти, всебічності, об\'єктивності дослідження обставин господарської справи.

Правильно встановити предмет доказування – це означає, що:

а) всі обставини, віднесені до його змісту, повинні бути встановлені по кожній справі;

б) предмет доказування по господарській справі є загальним для всіх стадій господарського процесу, пов¢язаних з доказуванням.

Обставини, що підлягають доказуванню, конкретизуються з урахуванням особливостей кожної господарської справи. Зміст предмета доказування залежить також від особливостей окремих категорій справ (справи про банкрутство, спори за участю податкових органів тощо).

Всі юридично значущі факти, що входять в предмет доказування, утворюють фактичний склад по справі, який формується, виходячи з підстав позову і заперечень відповідача, а також із застосовуваних норм матеріального права. Фактичний склад може змінюватися в процесі розгляду спору, оскільки, по-перше, позивач має право доповнити або змінити підстави позову, а відповідач - привести в обгрунтування своїх заперечень додаткові юридично значущі факти. Суд також має право вказати позивачеві на необхідність встановлення факту, що має матеріально-правове значення, на який позивач не посилався в позовній заяві, і зажадати надання необхідних доказів. Наприклад, по спору про повернення майна за договором у зв¢язку з невиконанням стороною його умов позивач не надав документів на право власності щодо цього майна. У цьому випадку суд повинен указати позивачеві на необхідність представлення таких документів.

Потрібно зазначити, що в процесі розгляду справи виникає також необхідність встановлення фактів, що мають процесуальне значення, тобто фактів, з наявністю або відсутністю яких пов\'язана можливість виникнення, зміни або припинення процесуальних правовідносин. Зокрема, правовідносин, пов\'язаних з порушенням справи (наприклад, дотримання претензійного порядку розгляду спору, коли це передбачене законом або договором), припиненням провадження по справі (наприклад, наявність факту ліквідації організації, що виступає стороною по справі), залишення позову без розгляду (наприклад, факт знаходження у провадженні органу, що вирішує спори, справи між тими ж сторонами, по тому ж предмету або підставах тощо).

Предмет дослідження по кожній господарській справі має свій обсяг, яким обкреслюються межі дослідження, що іменуються межами доказування. Тобто, межі доказування - це необхідна і достатня сукупність доказів, яка, будучи зібраною по справі, забезпечує його правильне вирішення. В кримінальному процесі, наприклад, поняття меж доказування, з одного боку, включає вимогу забезпечити необхідну і достатню повноту (глибину) пізнання фактичних обставин і їх зв¢язків; з іншого - воно виражає вимогу надійності результатів пізнання [114, c. 99]. В господарському процесі замість другої складової діє вимога доводити обставини справи тільки доказами, обов¢язковість надання яких встановлена законом (ст. 34 ГПК).

Правильне визначення меж доказування має велике значення для забезпечення об¢єктивного, повного і всебічного дослідження обставин справи, для вирішення задачі встановлення об¢єктивної істини по справі. Навпаки, невірне визначення меж доказування може спричинити негативні наслідки троякого роду:

1) необгрунтоване звуження меж доказування, пов\'язане з недослідженням всіх обставин, що входять в предмет доказування;

2) необгрунтоване звуження меж доказування у зв\'язку з недослідженням даних, що забезпечують надійність висновків.

3) необгрунтоване розширення меж доказування, тобто невиправдана надмірність інформації (наприклад, збирання різних довідок, документів, що не мають відношення до обставин справи).

У перших двох випадках мова йде про однобічність або неповноту судового розгляду, і, як наслідок, - тягне повернення справи на новий судовий розгляд. Третій, навпаки, спричиняє непотрібні витрати часу, сил і енергії суду, може привести до порушення процесуальних строків тощо. Тому правильно орієнтуючись у питанні про предмет доказування і межі дослідження, суд може встановити їх у розумних межах.

Судові докази і весь процес доказування спрямовані на встановлення різних за своїм матеріально-правовим і процесуальним значенням фактів. Тому доречно було б погодитися з М.К.Треушніковим щодо умовного поділу всіх фактів, що є об\'єктами пізнання суду, на три групи:

1) юридичні факти матеріально-правового характеру;

2) доказові факти;

3) факти, що мають виключно процесуальне значення [151, c. 9-10].

Встановлення юридичних фактів матеріально-правового характеру необхідно для правильного застосування норми матеріального права, що регулює спірні правовідносини, і правильного вирішення справи по суті. Наприклад, перш ніж суд може вирішити, чи зобов\'язана одна особа платити іншій певну суму грошей за договором позики, він повинен встановити, чи мав місце такий договір, предмет договору і терміни виконання зобов\'язань за договором.

Доказовими фактами називаються такі факти, які дозволяють логічним шляхом вивести юридичний факт матеріально-правового характеру. Наприклад, у справі про розірвання договору у зв¢язку з невиконанням його істотних умов позивач може посилатися на доказовий факт непоставки продукції відповідачем.

З фактами, що мають виключно процесуальне значення, пов\'язані виникнення права на пред\'явлення позову (наприклад, виконання обов\'язкового претензійного порядку врегулювання спору), право на зупинення провадження по справі, його припинення, а також право на здійснення інших процесуальних дій (наприклад, вживання заходів забезпечення позову).

Будь-які з перерахованих груп фактів, перш ніж суд прийме їх за наявні, потрібно довести за допомогою судових доказів.

Однак не всі факти, що мають значення для справи, потребують встановлення в процесі судового доказування. Необхідно виділяти три види фактів, що не вимагають доказування: 1) визнані господарським судом загальновідомими; 2) преюдиціальні або встановлені рішенням або вироком суду; 3) ті, у відношенні яких існує презумпція, або встановлені законом (ст. 35 ГПК України).

Загальновідомість факту може бути визнана господарським судом у випадку, якщо даний факт відомий всьому складу суду, що розглядає справу, та широкому колу осіб (поняття «широке коло осіб» має відносне значення: його обсяг залежить від поширеності даної події-факту в певній місцевості).

Загальновідомі факти звільнені від доказування, оскільки їх істинність очевидна і доказування є зайвим. Загальновідомість того або іншого факту відносна і залежить від часу, що минув після події, поширеності події в певній місцевості. Загальновідомими визнаються, як правило, такі факти предмета доказування, як події (засуха, землетрус, війна, повінь).

Преюдиціальні - це факти, встановлені рішенням суду по справі або вироком суду, що вступив у законну силу по справі, в якій беруть участь ті ж особи. Загалом таке положення необхідно визнати правильним. Преюдиціальні факти звільняються від доказування, оскільки вони вже встановлені рішенням суду (вироком), і немає ніякої необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву.

Наприклад, державний науково-дослідний інститут (орендодавець) звернувся тоді ще до арбітражного суду з позовом до дочірнього підприємства (орендаря) про визнання недійсним договору оренди приміщення [49, п. 2].

Рішенням арбітражного суду договір оренди визнано недійсним з мотиву відсутності дозволу Фонду державного майна України (далі - Фонд) на укладення цього договору.

Однак постановою судової колегії ВАСУ з перегляду рішень, ухвал, постанов згадане рішення скасовано, оскільки було встановлено, що на час звернення до суду вже існувало рішення арбітражного суду в іншій справі, що у встановленому законом порядку не скасоване, набрало законної сили, згідно з яким орендодавець зобов\'язаний припинити дії, які порушують права орендаря. Відповідно до статті 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не повинні доводитися знову у вирішенні інших спорів, в яких взяли участь ті самі сторони. На підставі вищезазначеного, постанову судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов залишено без зміни.

Слід звернути увагу на те, що таке рішення або вирок повинні набрати законної сили.

При цьому ст. 35 ГПК України не передбачає як підстави звільнення від доказування факти, встановлені адміністративними актами і актами прокурорсько-слідчих органів. У даному випадку питання щодо вини конкретних осіб вирішується господарським судом «самостійно за результатами дослідження всіх обставин та матеріалів справ, у тому числі слідчих органів. Окремі господарські суди не враховують наведене і свої рішення обгрунтовують тільки тим, що «вина водія відповідача доказувана довідкою ДАЇ» або «постановою про відмову у порушенні кримінальної справи», а не самостійним аналізом обставин, за яких заподіяно шкоду» [38, п. 4].

Преюдиціальне значення фактів, встановлених рішенням суду, визначається його суб\'єктивними межами. Це означає, що властивість преюдиціальності мають матеріально-правові факти, зафіксовані в рішенні, якщо при цьому всі зацікавлені особи, яких вони торкаються, були залучені в процес.

Наприклад, Представництво з управління комунальної власності Одеської міської ради (надалі – Представництво) звернулося до тоді ще арбітражного суду Одеської області щодо розірвання договору оренди з орендним підприємством «Україна» у зв¢язку з тим, що останнє незаконно передало частину приміщення у суборенду приватному підприємству «Україна» (надалі – ПП «Україна»). В рішенні суду було вказано, що «судом встановлений факт незаконної передачі в суборенду частини приміщення приватному підприємству «Україна», на підставі чого договір оренди розірвано. Однак, вигравши справу, Представництво зітхнулося з тим, що приміщення займає ПП «Україна», та знову було вимушене звернутися до господарського суду, у даному випадку – для відновлення порушеного права власності. Але в даному випадку Представництво не повинно доводити факт займання приміщення ПП «Україна», а лише додає до позовної заяви відповідне рішення господарського суду, яке в даному випадку є преюдиціальним фактом, звільненим від подальшого доказування [111].

Необхідно підкреслити, що з фактів, зафіксованих у вироку, звільняються від доказування при розгляді справи тільки два види: 1) факт здійснення дії; 2) здійснення дій конкретною особою (у вищевказаному прикладі саме це мало місце).

Визнання стороною фактів, на яких інша сторона засновує свої вимоги або заперечення, також звільняє останню від необхідності подальшого доказування цих фактів, однак суд може не прийняти визнання фактів, якщо пересвідчиться, що визнання довершене під впливом обману, загрози або помилки.

Стосовно фактів, щодо яких існує презумпція (встановлених законом фактів), то частина 5 статті 35 ГПК України вказує, що таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.

Виходячи з вищевказаного, можливо визначити судове доказування в господарському процесі як логіко-практичну діяльність осіб, які беруть участь у справі, і суду по встановленню наявності або відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи [61, c. 88].

Особливістю, що відрізняє судове доказування саме в господарському процесі, є те, що діяльність з такого встановлення здійснюється за допомогою вказаних законом процесуальних засобів та способів. Саме це встановлено у ст. 34 ГПК України.