1.3. Особливості класифікації доказів у господарському процесі

У роботі з доказами істотне значення має їх класифікація, що допомагає правильно організувати та здійснити процес їх збирання, дослідження, оцінки і використання в доказуванні, визначити місце кожного з них в системі доказів у справі.

Поняття судових доказів характеризується багатогранністю, тому і класифікація доказів, що розроблена процесуальною наукою,– це логічна операція розподілу їх на види, а окремих видів доказів - на підвиди, що дозволяє більш глибоко вивчити окремі докази, їх позитивні риси та недоліки для процесу досягнення істини, сприяє більш точному виразу в нормах процесуального права окремих правил збирання, дослідження доказів, їх допустимості і належності, допомагає точніше враховувати їх при оцінці.

Одна з основних класифікацій доказів дана в самому законі. У відповідності з частиною 2 ст. 32 ГПК України фактичні дані та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, встановлюються такими засобами:

· письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів;

· поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі.

Зазначена класифікація суттєво відрізняється від аналогічних розподілів, наданих у ЦПК та КПК України, в яких перше місце посідають пояснення сторін, третіх осіб, свідків, та лише потім – письмові та речові докази. Так, частина 2 статті 27 ЦПК вказує, що у цивільній справі фактичні дані «встановлюються такими засобами: поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів»; частина 2 статті 65 КПК України встановлює, що в кримінальній справі фактичні дані «встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами».

Відомості про факти, які повідомляються сторонами, експертами, а також ті, що отримані судом з письмових і речових доказів, мають своє походження, оскільки є результатом сприйняття різних фактів і зберігання даних про них. Розподіл доказів проводиться за якою-небудь ознакою, істотною для складаючих його видів, що дозволяє виявити між ними відмінності і схожість, поглибити процес пізнання. Ознака, по якій проводиться розподіл на види, називається підставою класифікації.

Одні ознаки є підставою розподілу доказів за змістом, інші підстави класифікації відбивають специфіку процесуальної форми, тобто, засобів доказування, треті - функціональну роль доказів в процесі доказування.

У процесуальній науці склалося традиційне уявлення про види доказів - класифікацію прийнято проводити по трьох підставах: характер зв\'язку доказів з обставинами справи (зміст); джерело формування; процес формування доказу [66, c. 16-17; 60, c. 124-126].

Найбільш вдалим в юридичній літературі слід вважати розподіл доказів за змістом:

- за характером зв\'язку змісту доказу з фактом, що доводиться;

- за процесом формування відомостей (інформації) про факти [151, c. 102].

Характер зв¢язку доказу з підлягаючими встановленню обставинами зумовлює наявність прямих і непрямих доказів. Доказ може бути безпосередньо пов\'язаний з обставинами, що встановлюються (наприклад, договір як письмовий доказ безпосередньо підтверджує наявність або відсутність певних умов). Такий доказ прийнято називати прямим. За правилом, прямий доказ має безпосередній, однозначний зв\'язок, що встановлює або спростовує наявність якоїсь обставини (наприклад, товарно-транспортна накладна з відповідною відміткою - прямий доказ перевезення вантажу).

Однак зв\'язок між доказом і обставиною, що встановлюється, може бути більш складним і багатозначним. У цьому випадку з доказу складно зробити однозначний висновок про наявність або відсутність обставини, можливо лише припускати декілька висновків. Докази, за допомогою яких не можна зробити однозначний висновок про наявність або відсутність якогось факту, називаються непрямими.

Складним в теорії і практиці доказування за допомогою непрямих доказів є питання про достатність непрямих доказів для обгрунтування істинного висновку. Якщо для обгрунтування висновку по господарській справі іноді буває досить одного прямого доказу (наприклад, розписки, представленої в підтвердження договору), то один непрямий доказ ніколи не буває достатнім для обгрунтування вірного висновку про факт.

Наприклад, квитанція про поштовий переказ не є достатнім доказом наявності між сторонами договору позики. Такий висновок виходить з природи непрямих доказів. Оскільки з непрямого доказу виходить декілька версій, то для обгрунтування єдино правильного висновку потрібна сукупність непрямих доказів або поєднання прямих і непрямих доказів. При доказуванні за допомогою непрямих доказів обгрунтування висновку проводиться шляхом виключення помилкових припущень.

Шлях встановлення обставин справи за допомогою непрямих доказів більш складний, ніж при прямих доказах, однак непрямі докази не можна вважати доказами «другого сорту». Ці докази частіше, ніж прямі, зустрічаються в процесі розгляду справ і при правильному їх використанні призводять до достовірних висновків.

Практичне значення розподілу доказів на прямі або непрямі полягає в тому, що:

- відмінність між цими доказами враховується судом при отриманні доказів. Непрямі докази повинні бути в такому обсязі, щоб була можливість виключення всіх припущень, що витікають з них, крім одного;

- наявність прямих доказів не виключає можливості спростування їх змісту. Тому вимога всебічності дослідження всіх обставин справи повинна здійснюватися судом і за наявністю прямих доказів;

- природа прямих і непрямих доказів впливає на зміст судового доказування: використання непрямих доказів подовжує шлях доказування, вводить для суду додаткові проміжні рівні на шляху до розв¢язання основних питань справи.

Відмінність прямих і непрямих доказів вимагає обов¢язкового урахування їх характеристик в процесі оцінки доказів. Прямі докази, як і непрямі, не мають зазделегідь передбаченої сили для суду і повинні оцінюватися в сукупності з іншими доказами.

За процесом формування відомостей про факти докази розподіляються на первинні і похідні. Первинні докази (першоджерела) формуються внаслідок безпосереднього впливу вишукуваного факту на носій інформації. Похідними (копіями) називаються докази, зміст яких відтворює відомості, отримані з інших джерел.

Підставою даного виду класифікації є теорія відображення: будь-яке явище може бути відображене в реальному світі. Первинним відображенням є безпосереднє сприйняття подій, явищ. У процесуально-правовій сфері результатом первинного відображення є оригінал договору, недоброякісний товар, тощо - це первинні докази. Вторинне відображення є відображенням слідів, що виникли внаслідок первинного відображення. Копія договору, фотографія недоброякісного товару, тощо - це приклади похідних доказів.

Потрібно враховувати ту обставину, що похідні докази формуються пізніше первинних і містять менший обсяг інформації, тому можливі випадки спотворення і деякої втрати інформації при переході її від первинного носія до похідного. Тому при користуванні похідними доказами слід максимально прагнути до знаходження первинних доказів, першоджерел інформації. Однак це прагнення не означає, що похідні не можуть привести до достовірних висновків, що вони докази «другого сорту».

За уявною теоретичністю подібних класифікацій є практичне значення. Потрібно визнати, що первинний доказ володіє більшою достовірністю, ніж похідний. Розвиток ксерокопіювальної техніки робить похідні докази більш доступними, однак наявність можливих відмінностей повинна враховуватися в процесі дослідження доказів.

З цього приводу цікавим виявляється застосування в англійському процесі правила «кращого доказу»: якщо суду доступні обидва вида доказів, то повинен бути представлений кращий доказ.

Похідними є докази, які після виходу з джерела, як кажуть англійські юристи, проходять через проміжні канали. Похідні докази містять можливість допущення помилки в процесі їх формування. Тому основна увага в юридичній літературі приділяється звичайно їм. Похідними доказами в англійському процесі називають: 1) чутку, коли свідок посилається як джерело на іншу особу; 2) вторинні докази, коли зміст документа доводиться до суду або шляхом пояснень, або за допомогою копій і 3) коли дійсне джерело доказу є річчю і її зовнішній вигляд описується свідком [126, c. 147].

Щодо визнання копій документів похідними, то слід визнати це положення спірним, оскільки копія договору прямо, а не опосередковано вказує на існування угоди між сторонами – прямо вказує на фактичні дані, важливі для вирішення справи. Українське господарське процесуальне право не містить обмежень у використанні похідних доказів. Однак закон підкреслює, що «письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії», «оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду» (ст. 36 ГПК України). Таким чином, належно засвідчена копія дорівнюється до оригіналу доказу, при цьому суд взагалі не приймає до розгляду копії документів, що не засвідчені у встановленому порядку.

У літературі висловлювалося правильне положення, що похідні докази не можна розглядати як докази другого сорту [79, c. 112, 180], і не треба виводити, що первинні докази більш достовірні, ніж похідні. Все залежить від конкретних умов. У практиці не виключаються можливості зміни змісту оригіналу після зняття копії, представлення виписки з документа тощо.

Використання похідних доказів в господарському процесі в ряді випадків є об\'єктивною необхідністю. Зокрема, у зв\'язку з розвитком технічного прогресу створюються електронні копії документів, фотографії, ксерокопії, які виступають в процесі як похідні докази, свідомо створені людиною.

Розподіл доказів на первинні і похідні має значення для практики судового доказування:

- значення процесу формування тих чи інших доказів дозволяє правильно вести процес дослідження доказів в ході судового розгляду, вірно ставити питання перед стороною, експертом і з\'ясовувати відомості, важливі у справі;

- закон зобов¢язує прагнути до отримання первинних доказів у разі сумнівів в правильності похідних; при дослідженні доказів необхідно провести перевірку умов формування похідних доказів і обставин, що впливають на їх достовірність;

- суд не може відмовити в залученні до справи доказів внаслідок того, що вони не є першоджерелами. Достовірність як первинних, так і похідних доказів оцінюється судом внаслідок їх зіставлення зі всіма матеріалами справи.

Класифікація доказів за процесуальною формою, тобто, за засобами доказування проводиться традиційно за джерелом доказів, тобто піставою поділу засобів доказування у даному випадку є спосіб закріплення і збереження фактичних даних (інформації) на джерелах. У залежності від того, чи є джерелом доказу чоловік або матеріальний об\'єкт, проводиться розподіл на докази «від людей» (особисті) і «від речей» (речовинні, предметні). Якщо відомості про факти виходять від людини і доводяться до суду людиною - в наявності особистий доказ. Якщо ж відомості про факти «змертвілі» на предметах неживої природи, речах, це - предметний доказ.

Письмовий доказ витягується з предмета, зумовленого знаками, за допомогою яких на предмети дійсності нанесені думки. Особистими доказами є такі докази, які приводяться людьми словами або сигналами, спрямованими на передачу думки. Докази можуть бути особистими як у випадках, коли особа свідчить відносно факту, які воно спостерігало, так і відносно документа, представленого суду.

У теорії доказів немає єдності в проведенні даної класифікації, однак більшість авторів до особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, свідчення свідків, висновки експертів, а до речовинних - письмові й речові докази [78, c. 163-164].

К.С.Юдельсон, наприклад, до особистих доказів, крім вказаних вище, відносить ще письмові докази (він мотивує свою позицію тим, що письмові докази завжди виходять від конкретних осіб і не має значення, що зміст закріплений на матеріальному об\'єкті [138, c. 180]).

Згідно з англійською класифікацією судових доказів особисті докази мають свої різновиди зі спеціальними назвами, наприклад, висновок експерта і думка свідка. Особисте свідчення, що надано в письмовій формі, а не живим голосом, буває у вигляді афідевіта, зданого офіційній особі на зберігання.

С.В.Курильов при класифікації доказів за їх джерелом, крім особистих і речовинних доказів, виділив третій підвид - змішані докази, до яких належить висновок експерта [101, c. 164].

Здається, такий розподіл має підстави, адже інформація про факти витягується з двох джерел - особистого і речовинного. Дійсно, експерт спочатку вивчає речовинні докази, надані для дослідження, перетворює отримані з цього джерела докази і самостійно стає джерелом нового доказу - висновку експерта.

Саме тому, В.В.Ярков, здійснюючи розподіл доказів, формулює: «за джерелом формування доказу», і в цьому випадку висновок експерта можна віднести до особистих доказів.

У процесі збирання, дослідження і оцінки необхідно враховувати особливості особистих доказів, які полягають в тому, що носієм фактичних даних завжди є людина, яка повинна бути здатною свідчити, тобто правильно сприймати, зберігати в пам¢яті і відтворювати сприйняте.

Особисті докази завжди несуть на собі відбиток особистості, що сприймала події, а потім відтворювала їх в суді, що також необхідно враховувати при оцінці доказів. Виходячи з викладеного, процес формування особистого доказу складається з трьох ланок: сприйняття, зберігання і відтворення. Тому використання особистих доказів в процесі доказування вимагає врахування психологічних характеристик особи, а також різних форм інтересу в повідомленні достовірних фактичних даних. Якщо сторона має юридичний інтерес у сприятливому вирішенні справи, то свідок такого інтересу не має (однак це не означає, що у свідка не може бути іншої зацікавленості, викликаної особистими відносинами з позивачем або з відповідачем) [140, c. 14].

Залежно від можливостей використання доказів як засобів обгрунтування кінцевого виведення докази діляться на достатні, недостатні, достовірні, недостовірні, тощо. В доказовому праві Англії і США судові докази розподіляються на усні і письмові; прямі і непрямі; безпосередні і опосередковані; первинні і вторинні; доброякісні і недоброякісні, справжні і не справжні; кращі докази [126, c. 177], тощо. В американському праві є поняття «доказу захисту» [126, c. 178]. Ця термінологія вживається в теоретичних роботах і на практиці, а приведені різновиди доказів - це результат класифікації їх по функції, яку докази виконують в судовому пізнавальному процесі. У Федеративній Республіці Німеччина за метою доказування розмежовують повні докази (ті, в правдивості яких суд повністю переконений) та докази-твердження (необхідні для доказування можливості певного факту, вірогідності) [83, c. 107].

Особливо потрібно розкрити сутність так званих «необхідних доказів» - це докази, без яких справа не може бути вирішеною. По кожній категорії справ є необхідні докази. Наприклад, якщо позивач не додав до позовної заяви про визнання угоди недійсної копію договору, то суд має право вказати на необхідність представлення такого доказу. Необхідні докази не володіють зазделегідь встановленою доказовою силою та не мають якихось переваг перед іншими, але за їх відсутністю суд не може встановити правовідносини, що існують між сторонами. Неподання необхідних доказів затягує процес, та може навіть призводити до неправильного вирішення спору. Тому потрібно знати, які докази за даною категорією справ повинні бути надані.

Дані про те, які докази є необхідними, виходять з норм як матеріального, так і процесуального права. Норми матеріального права, визначаючи предмет доказування, допомагають зробити висновок про необхідні у справі докази. Інформація про необхідні докази міститься в законодавчих і нормативних актах України.

Наприклад, ст. 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [14] перелічує документи, які необхідно додати до заяви боржника. Це рішення власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника про звернення боржника до господарського суду з заявою; бухгалтерський баланс на останню звітну дату, підписаний керівником і бухгалтером підприємства-боржника; перелік і повний опис заставленого майна із зазначенням його місцезнаходження та вартості на момент виникнення права застави; протокол загальних зборів працівників боржника, на якому обрано представника працівників боржника для участі в господарському процесі під час провадження у справі про банкрутство; інші документи, які підтверджують неплатоспроможність боржника.

ГПК України, наприклад, у ст.ст.57, 94, 111 надає переліки необхідних доказів по справі. У разі їх ненадання суд повертає справу позивачеві без розгляду (на підставі відповідно ст.ст. 63, 97, 111-3 ГПК).