Характеристика письмових доказів. Документи як джерела доказів у господарському процесі

П. 6 роз¢яснення ВАСУ від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов¢язаних з визнанням угод недійсними» вказує на те, що господарюючі суб\'єкти повинні укладати угоди в письмовій формі, за винятком угод, вказаних в статті 43 Цивільного кодексу.

У господарському процесі письмові докази використовуються, мабуть, частіше інших, що обумовлено характером справ, що розглядаються. Письмові докази мають речовинну основу, як правило, папір, хоч теоретично, можливо, це можуть бути і інші предмети - дерево, метал, на які знаками (літерами, символами) нанесений текст (чорнилом, фарбою, механічними засобами тощо), що містить певну інформацію [61, c. 100]. Спосіб нанесення знаків у письмовому доказі повинен залишати на предметі матеріальні сліди, доступні до сприйняття й читання.

Частина 1 статті 36 ГПК України визначає письмові докази як «документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору». Але, аналізуючи зазначену дефініцію, доречно визнати, що досить важко визначити цей вид доказів в одній стислій формулі, оскільки в письмовій формі можуть бути подані пояснення сторін, третіх осіб і висновок експерта, тому зовні вони нічим не відрізняються від письмових доказів. Саме ця обставина ускладнює формулювання поняття письмового доказу [145, c. 10].

В юридичній літературі письмові докази звичайно визначаються як предмети, на яких за допомогою знаків виражені думки, що містять відомості про факти, які мають значення для вирішення справи [166, c. 195].

В.І.Коломицев визначає письмовий доказ як закріплену на предметі за допомогою певних умовних знаків думку, зміст якої складають відомості, що знаходяться в певному зв\'язку з вишукуваними у справі фактами [97, c.

Таке визначення письмових доказів відбиває основні та істотні ознаки цього виду доказів, але не дозволяє чітко відмежувати письмові докази від пояснень сторін, висновків експертів, виконаних в письмовій формі. Тобто, письмовий доказ не можна визначити повно, не вказавши на джерело, походження цього виду доказів. Письмові пояснення сторін, третіх осіб, висновки експертів виходять від даних суб\'єктів із зазделегідь заданою метою, і адресовані ці засоби доказування завжди суду, а через нього і учасникам процесу. Письмові ж докази виникають, як правило, до процесу, незалежно від нього, хоч деякі письмові докази, наприклад, довідки, розрахунки можуть формуватися сторонами й у зв\'язку з судовим процесом. Однак це більш рідкі випадки виникнення письмових доказів.

Враховуючи вищезазначене, доречно було б визначити письмові докази як документи і матеріали, що виникають, як правило, до процесу і незалежно від нього, та містять достовірні відомості про факти, що мають значення для справи.

Цікавим виявляється досвід російського законодавця, який обрав шлях переліку документів, віднесених до письмових доказів: в частині 1 статті 60 АПК РФ вказано, що «письмовими доказами є акти, договори, довідки, ділова кореспонденція, інші документи і матеріали, в тому числі отримані за допомогою факсимільного, електронного або іншого зв¢язку або іншим способом, що дозволяє встановити достовірність документа, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи». Однак не можна визнати цю точку зору цілковито вірною, оскільки акти, договори, довідки можуть бути не тільки письмовими, але й речовими доказами. Якщо відомості про обставини, що мають значення для справи, отримані із змісту документа, то він належить до письмового доказу. Навпаки, отримання відомостей, виходячи з специфічних особливостей матеріалу документа, свідчить про те, що мова йде про речовий доказ. Наприклад, викладені в письмовій формі пояснення осіб, що беруть участь у справі, висновки експертів належать не до письмових, а до особистих доказів.

Найбільш часто в господарському процесі використовується один з його підвидів – документи. В цивільному і господарському процесі документ розглядається тільки як один з видів письмових доказів, тоді як в теорії карного процесу даним поняттям охоплюється як будь-який письмовий доказ, так і відомості, зафіксовані за допомогою різноманітних пристосувань, апаратів, машин тощо [149, c. 665]. Наприклад, будівельна і технологічна документація по техніці безпеки частково виконується за допомогою графічних зображень (креслень, схем), математичних, хімічних та інших умовних символів. Такого роду документи широко використовуються при доказуванні в господарських справах.

Найбільш поширені документи простої письмової форми. Так, наприклад, законом встановлена проста письмова форма для договорів майнового найму, комісії, схову (статті 257, 396, 414 ЦК УРСР). Однак як письмові докази використовуються і документи (договори), що вимагають нотаріального посвідчення, зокрема, договори купівлі-продажу житлового будинку, міни житлового будинку, довічного утримання (статті 227, 242, 426 ЦК УРСР). Нотаріальне посвідчення угоди може бути передбачене угодою сторін, навіть якщо згідно із законом для операцій даного виду ця форма не потрібна.

У широкому значенні документом в російській мові є діловий папір, що слугує доказом чого-небудь або підтверджує право на що-небудь [134, c. 421].

Деякі вчені обмежують процесуальне поняття документа з боку змісту фактичних даних, висловлюючи думку, що обов\'язковою ознакою документа є призначення його для посвідчення юридичних фактів. Так, Є.І.Пінхасов визначає документ як «предмет, покликаний засвідчувати юридичні факти, що тягнуть виникнення, зміну або припинення правовідносин» [120, c.

а) містять відомості, які можуть бути перевірені, та носій яких відомий;

б) зміст документа повинен відповідати компетенції установ, підприємств, організацій, посадових осіб або громадян, які їх видають;

в) містить певні реквізити: встановлений для даного документа перелік відомостей, підписи, печатка тощо ( поняття реквізитів включаються загальноприйняті або встановлені законом, відомчими інструкціями або положеннями необхідні для документа обов\'язкові дані, що стосуються його форми, змісту або матеріальної частини, які надають документу посвідчувальне значення [107, c. 293]);

г) повинні бути отримані законним шляхом;

д) відомості про факти, обставини, що фіксуються в них, мають значення для даної справи.

Відсутність в документі хоч би однієї з ознак позбавляє його доказового значення, оскільки створює сумнів у достовірності даних, що містяться в ньому або свідчить про його неналежність до справи. Не буде, наприклад, мати значення доказу анонімний документ: він не може бути прийнятий як доказ, хоч би в ньому і містилися важливі для справи відомості.

Слід звернути увагу на те, що ГПК України не містить вказаних положень. Тобто, суддя фактично не може аргументовано відмовити в прийманні, наприклад, анонімного документу або документу, що не містить всіх вищевказаних ознак. У зв¢язку з цим доцільно було б закріпити в ГПК ознаки, за наявності яких документ або інший письмовий доказ можливо вважати таким, що має доказове значення.

На підставі зазначеного, документ у процесі необхідно визначити як матеріальний об\'єкт, на якому офіційна особа або громадянин загальнозрозумілим або прийнятим для документа спеціального виду способом зафіксував відомості про обставини, що мають значення для правильного вирішення господарської справи.

Аналізуючи співвідношення документа і речового доказу, потрібно передусім зазначити, що в дореволюційній російській (і зарубіжній) процесуальній науці пануючим був погляд, що документи не можна відмежовувати від речових доказів: обидва представляють матеріальні, речовинні об\'єкти.

Документи-речові докази поєднують в собі ознаки, властиві і письмовим, і речовим доказам. Їх зміст передається за допомогою знакових систем (лист, умовні позначення), але «речовинні» ознаки можуть бути відображені через місцезнаходження, зміну зовнішнього вигляду, сліди на поверхні документа та ін. Для визнання документа речовим доказом необхідно, щоб на ньому безпосередньо відображалися ознаки істотної для справи обставини, щоб ці ознаки були відтворені в натурі, а не були передані в знаковій формі (наприклад, за допомогою опису).

В юридичній літературі поняття «документ» складається з трьох елементів:

1. Характеру відомостей, що містяться в документі.

2. Призначенню документа і пов\'язаному з цим авторству.

3. Виконання документа письмово.

Матеріалами документів можуть служити папір, фотопапір, кіно-, фотоплівка, тканина та ін. Відбиття на них може бути здійснене за допомогою букв, цифр, стенографічних, телеграфних і інших знаків, умовних зображень, зрозумілих для осіб, що використовують або що можуть використати даний документ. Відомості можуть фіксуватися людиною безпосередньо, а також за допомогою різних механізмів.

У зв\'язку з цим детальніше потрібно зупинитися на використанні в господарському процесі документів, виготовлених за допомогою електронно-обчислювальних пристроїв, оскільки електронний документообіг останнім часом набуває в господарсько-правових відносинах все більш зростаюче значення.

Розвиток комп¢ютерної мережі Інтернет призводить до виникнення нових правових явищ, що відбивають специфіку її діяльності. Одним з таких явищ сьогодні можливо вважати договори, укладені в електронно-цифровій формі. Наприклад, договір про надання інтернет-послуг (провайдерський договір), договір оренди дискового простору на комп¢ютері провайдера (договір хостінгу), традиційний договір купівлі-продажу, що обслуговує електронну торгівлю. Електронними документами є договори, укладені за допомогою електронних повідомлень, бездокументарні цінні папери, зафіксовані за допомогою засобів електронно-обчислювальної техніки, електронні платіжні доручення. В окремих випадках законодавство передбачає фіксацію певної інформації про факти, яка при певному розвитку подій може мати важливе юридичне та доказувальне значення. Зокрема, в авіації використовуються та звані «чорні скриньки» («бортові пристрої реєстрації») – прибори, які фіксують параметри польоту та переговори членів екіпажу в захищеному накопичувачі. Так, наприклад, ці записи мали вирішальне значення в міжнародно-правовій оцінці інцидента з південнокорейським «Боінгом», що був збитий радянським винищувачем над Сахаліном. Від їх змісту залежало, хто повинен виплачувати компенсацію сім¢ям загиблих у розмірі 263 млн.дол. [164].

У багатьох зарубіжних країнах записи, що зберігаються в ЕОМ, використовуються як докази при судовому розгляді. У більшості країн машинні записи приймаються як докази тільки в тих випадках, коли сторона, що представляє запис, встановлює певні факти відносно даного запису і даної електронно-обчислювальної системи. В окремих країнах є вичерпний перелік видів допустимих доказів, де машинні записи приймаються як докази в комерційних спорах, але не приймаються при розгляді спорів некомерційних. Однак не існує єдиних правил використання записів ЕОМ, складених в одній країні, як доказів у судах іншої країни [12, c. 126-127]. Госарбітраж СРСР ще в 1979 р. видав інструктивні вказівки щодо використання документів, виготовлених за допомогою електронно-обчислювальних пристроїв, які використовуються на практиці і зараз. Зокрема, ними встановлено, що при розв\'язанні питання, чи знаходяться сторони в договірних відносинах, слід виходити з того, що угодою в письмовій формі, є також укладена сторонами угода, коли її умови передані або фіксовані за допомогою засобів електронно-обчислювальної техніки (п. 2) [32]. Це правило підтверджує і п. 2.1. роз\'яснення ВАСУ від 18.09.97 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України» [43]: «Якщо документи, які мають значення для правильного вирішення спору, і підписи на них виготовлені стороною за допомогою будь-яких технічних засобів, то такі документи повинні прийматися господарським судом як письмові докази, досліджуватися і оцінюватися за загальними правилами» ГПК.

Фіксація відомостей на електронних носіях суттєво відрізняється від закріплення даних в письмових доказах. Електронна форма документа ускладнює його використання як доказу в господарському процесі, оскільки не доступна сприйняттю людиною: із зовнішнього боку електронні документі більш схожі на речові докази.

Електронним документом є інформація, зафіксована на електронних носіях та така, що містить реквізити, що дозволяють її ідентифікувати [73, c. 40]. Зміст електронного документа не відрізняє його від документів на інших видах носіїв (наприклад, паперових). Форма електронного документа є його відмінною ознакою порівняно з іншими документами. Електронна «форма» виявляється в технічних елементах та властивостях носія інформації. Вона створюється шляхом використання електронно-технічних засобів фіксації, обробки та передавання інформації [73, c. 42].

Закони про електронний цифровий підпис діють в багатьох країнах світу. Особливо активізувався процес прийняття таких законів у 2000-2001 р.р. Коло країн, що дорівняли юридичну силу електронного та звичайного підпису, в останнім часом поповнилося США, Німеччиной. 21 листопада 2001 року пройшов друге читання законопроект Російської Федерації «Про електронний цифровий підпис». Прийняття правового документа подібного змісту надає стійкості договірним відносинам, що виникають у мережі Інтернет. І хоча в Україні ще не було судових прецедентів, пов¢язаних з вирішенням спорів, що витікають з електронних договорів, враховуючи темпи розвитку інтернет-технологій, вони, безперечно, з¢являться найближчим часом. У зв¢язку з цим сьогодні гостро стоїть проблема прийняття Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», законопроект якого, до речі, наприкінці 2001 року пройшов перше читання.

Позитивними рисами проекту є, по-перше, визнання рівності та юридичної сили електронних та звичайних документів. По-друге, заборонено опротестовувати допустимість електронного документа як доказу в суді виключно на підставі того, що він має електронну форму. По-третє, чітко викладено процедуру електронного документообігу: визначається порядок відправки, передачі, збереження, отримання, перевірки електронних даних, а це також є дуже важливим для судочинства. Наприклад, чіткість у визначенні понять отримання та відправки інформації надає сторонам можливість доводити факт виконання або невиконання обов¢язків за договором у разі, якщо предмет договору складає передача інформації в електронному вигляді. Зараз проблематично довести факт відправки/отримання інформації в електронному вигляді, і судді виключно на свій особистий розсуд вирішують подібні спори [133, c. 7]. Таким чином, у разі врегулювання зазначеного питання, вирішення спорів значно спростішає.

В основу практично всіх зарубіжних законів покладено систему кодування інформації за допомогою криптографії. Змінена таким чином інформація, що ідентифікує особу, яка володіє ключем-кодом, власне, і є електронним підписом. Таким шляхом пішли і українські законодавці, але вони не зовсім чітко визначили поняття електронного підпису (це «сукупність електронних даних, отриманих за підсумками певного криптографічного перетворення інших електронних даних, яка приєднується до цих даних або логично з ними об¢єднується та використовується для підтвердження їх цілісності та ідентифікації передплатника» [19]).

Поняття, надане українським законодавцем, «загромоджується» вказівкою на те, що до чого приєднується «або логично з ними об¢єднується». Гадаю, слід погодитися з Т.Ситницькою щодо наступного визначення електронно-цифрового підпису: «Це сукупність електронних даних, оброблених шляхом криптографічного перетворення, що використовується для підтвердження цілісності зашифрованої інформації та ідентифікації передплатника» [133, c. 7].

Також слід звернути увагу на суттєвий недолік даного законопроекту: він встановлює випадки, коли електронний документ не може використовуватися як оригінал (свідоцтво про право на спадщину, документи, які згідно з чинним законодавством можуть бути створені лише в одному оригінальному екземплярі). Крім того, зазначений перелік не є вичерпним, а це означає, що з часом до нього може потрапити будь-який документ. По-перше, таке положення переклеслює положення про вірність електронного та звичайного документа. По-друге, кожна нова розробка в цій сфері ризикує бути внесеною в такий перелік. Тому, здається, доцільною виявляється пропозиція Т.Ситницької визнати зазначений перелік вичерпним, а потім і зовсім скасувати його [133, c. 7].

Недоречною є і вказівка проекту на те, що «відносини, пов¢язані з використанням електронних цифрових підписів, регулюються окремим законом». Але незрозуміло: навіщо розроблено даний закон, якщо найбільш важливі питання повинні бути врегульованими іншим нормативним актом?

Безперечно, зазначена проблема на даному етепі розвитку комерції та ринкової економіки має неперевершене значення, однак нормативна база потребує подальшого вдосконалення. При цьому слід визнати, що в сучасних умовах все більш переваги отримує електронна форма інформації – більш економна, практична і доступна для обробки, ніж паперова.

Найбільше поширення електронний документообіг приймає при підготовці, передачі та підписанні документів. Договір в письмовій формі може бути укладений шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, а також обміну документами за допомогою поштового, телеграфного, телетайпного, телефонного, електронного або іншого зв\'язку, що дозволяє достовірно встановити, що документ виходить від сторони за договором. Відсутність відтиснення печатки підприємства, установи, організації на скріпленій підписом угоді не є порушенням форми угоди, якщо інше не передбачене законом, зокрема, статтею 66 ЦК УРСР.

Незважаючи на вислови багатьох юристів про відсутність в українському законодавстві нормативного регулювання електронних угод, з повною впевненістю можливо стверджувати, що таке регулювання існує, хоча і не тою мірою, яка відповідала б розвитку суспільних відносин в зазначеній сфері. Так, цивільне законодавство не містить юридичного тлумачення терміну «документ», але у статті 27 Закона Україна «Про інформацію» документ визначено як «передбачену законом матеріальну форму отримання, збереження, використання та розповсюдження інформації шляхом фіксації її на папері, магнітному, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носії» [20].

Інформація, що складає текст електронного договора, має матеріальний носій – диск комп¢ютера. Вона нанесена на матеріальний носій спеціальними знаками згідно зі спеціальним алгоритмом. Ця інформація може бути прочитаною за допомогою комп¢ютера та надана в зрозумілому для сприйнятя людиною вигляді на моніторі або у вигляді розпечатки [65, c. 10].

Записи ЕОМ за своїми характеристиками можуть бути віднесені до числа документів, оскільки володіють ознаками, властивими для даного виду письмових доказів, а, отже, немає перешкод для використання такого роду документів в господарському судочинстві за дотримання двох умов. По-перше, наявність у документа юридичної сили, тобто всіх необхідних реквізитів (повинен містити найменування організації, ім\'я автора документа, місцезнаходження організації, дату виготовлення документа, код особи, відповідальної за виготовлення документа, код особи, що затвердила документ). По-друге, документ повинен містити загальнозрозумілу інформацію, розшифровку закодованих даних [151, c. 225].

Щодо питання про електронно-цифровий підпис, що використовується при підписанні документа, необхідно зазначити, що підпис - набір знаків і символів, тому не може існувати у вигляді, що читається. У випадках і порядку, передбачених законом, іншими правовими актами або угодою сторін, можливе використання при здійсненні операцій факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису. На жаль, ЦК УРСР «не встигає» за нововведеннями, в той час як ЦК Російської Федерації вже закріпив аналогічні положення (ст. 160, 434), які відбивають потреби економіко-правового обороту і господарської практики.

При виникненні питання про авторство і автентичність підпису призначається судова експертиза. У цьому випадку для суду немає принципової відмінності в тому, потрібно встановити автентичність підпису, представленого в електронному вигляді, або звичайному - рукописному. Відмінність складається лише у різновиді експертизи, яку необхідно провести при встановленні авторства або автентичності підпису, - графологічної або технічної [99, c. 46]. Пояснення сторін та інших зацікавлених осіб допомагають усунути протиріччя в письмових доказах, вибрати з них найбільш переконливий доказ.

Світовий досвід доводить збільшення значущості даної проблеми, необхідності її розвитку та законодавчого врегулювання, тому прийняття вищезазначеного законопроекту «Про електронні документи та електронний документообіг» із запропонованими змінами та доповненнями зробить справжній переворот у судовій практиці по господарських спорах, оскільки саме юридичні особи найчастіше схиляються до практики укладення договорів у електронному вигляді.

Використання інтернет-доказів у судових процесах на Україні – складний процес, оскільки, по-перше, суди недостатньо технічно оснащені, по-друге, судовий корпус має недостатньо «комп¢ютерних» знань. У зв¢язку з цим слід чекати збільшення кількості призначень різноманітних експертиз по справах, пов¢язаних з Інтернетом. Висновок експерта буде (найближчим часом) одним з найчастіше використовуваних джерел доказів у подібних судових процесах [109, c. 7].

Визначаючи поняття документів як доказів в господарському судочинстві, можливо виділити дві основні групи:

1. Протоколи судових дій.

2. Інші документи.

Протоколи судових дій у відповідності зі ст. 81-1 ГПК (редакція від 21 червня 2001 року) поділені на:

а) протоколи судових засідань;

б) протоколи огляду і дослідження письмових доказів в місці їх знаходження;

в) протоколи огляду і дослідження речових доказів в місці їх знаходження.

Додатками до протоколів, що входять як складові частини, можуть бути фотознімки, кінострічки, стрічки звукозапису, плани, схеми тощо.

Потрібно звернути увагу на те, що, наприклад, в АПК РФ перелік різновидів протоколів, так само, як і перелік документів є невичерпним. Здається, це виправдано у зв\'язку із швидким розвитком і вдосконаленням процесу дослідження будь-яких явищ, в тому числі судового процесу. Внесення належних змін в ГПК України приведе його положення у відповідність з будь-якими проявами прогресу в сфері доказування.

Закон не тільки суворо регламентує основи і порядок діяльності суду, але і зобов\'язує належним чином її документувати, тобто повно і всебічно відображати в процесуальних документах хід і результати процесуальних дій, підстави, мотиви і зміст рішень, постанов, ухвал, що приймаються по справі. Дотриманням даної вимоги забезпечується посвідчувальний характер пізнавальної діяльності в господарському процесі, що слугує, з одного боку, важливою гарантією дотримання законності, з іншого, належна фіксація в процесуальних документах ходу і результатів процесуальних дій є засобом забезпечення достовірності доказових даних, що при цьому отримуються.

Протоколи судових дій володіють унікальною властивістю - здатністю бути процесуальним носієм доказової інформації різного рівня: фактичних даних, що мають значення так званих основних доказів, і допоміжних доказів, адже доказове значення мають не тільки пояснення осіб, що беруть участь у справі, але й обставини отримання пояснень, що фіксуються в протоколі судового засідання.

Процесуальним документом можливо вважати документ, складений на основі процесуального закону уповноваженим на те суб\'єктом у зв\'язку із здійсненням будь-яких процесуальних актів (виконанням процесуальних дій або прийняттям рішень), в якому зафіксована інформація, що відбиває хід і результати діяльності суб\'єктів господарського процесу, зміст і форму процесуальної дії або рішення.

Висока інформативність і важливе доказове значення протоколів судових дій визначають необхідність по суті скрупульозного відношення до них, суворого дотримання встановлених законом вимог при їх складанні, повного, всебічного і об¢єктивного відображення в них всіх виявлених фактів і обставин. Порушення, допущені як при провадженні судової дії, так і при складанні протоколу, можуть привести до втрати істотних для справи доказів.

При вивченні протоколів як окремих видів доказів цікава позиція В.Д.Арсеньєва, який вважає, що автор документа як би «відокремився» від нього, «а його місце зайняв матеріальний предмет (штрихи на папері тощо), що почав вже самостійно існувати як джерело доказів», «завдяки специфічному процесу формування документа як доказу в ньому зливаються джерело доказів і засіб доказування» [62, c. 125].

Але подібний «критерій» для визначення поняття джерела доказу можна було б виявити і в інших видів доказів: висновок експерта, викладений в письмовій формі, також «відокремлюється» від експерта і набуває самостійне існування. Джерелами доказів у цих випадках є особи, що склали протокол, автори документа, які в письмовій формі виклали відомості про факти, що стосуються справи. Все виявлене при огляді і дослідженні доказів пізнається судом не через протокол судової дії, а безпосередньо. Протокол, що містить інформацію про безпосередньо сприйняті судом факти, виступає доказом для всіх інших суб\'єктів дослідження і осіб, що не брали участі у провадженні відповідної судової дії.

Інші документи умовно можуть бути поділені на:

а) довідки, характеристики, акти ревізій або висновки аудиторських перевірок, бухгалтерські документи (накладні, платіжні відомості, касові ордери, акти інвентаризації, квитанції тощо), акти контрольної закупівлі;

б) договори, контракти, ліцензії та інші юридичні документи і акти, складені державними установами або громадськими організаціями (складаються або в період розгляду справи, або до цього поза зв\'язком зі справою).

в) заяви, пояснення (документи, що входять до цієї групи, складаються і використовуються виключно у зв\'язку з даною справою).

г) документи, що посвідчують особу.

Таким чином, протоколи і інші документи, хоча й схожі у способі відбиття, збереження і передачі відомостей, істотно розрізнюються за часом, порядком, умовами складання, призначенням, змістом відомостей та ін. Кожний з названих видів документів поділяється на декілька підвидів за призначенням, змістом і умовами складання.

Крім того, в залежності від значення даного документа в процесі дослідження обставин справи протоколи та інші документи можуть виступати в матеріалах справи як письмові або речові докази.

Письмові докази у фундаментальній теорії доказів класифікують за рядом підстав. Групова належність того чи іншого письмового доказу визначає характер його судового дослідження, належність до справи, допустимість, достовірність і, навіть, впливає на його оцінку. В юридичній літературі найбільш стійкою є класифікація письмових доказів за:

1) суб\'єктом походження;

2) характером внутрішнього змісту;

3) формою;

4) процесом формування.

За суб\'єктом, який видає документ, письмові докази поділяють на офіційні та приватні (неофіційні).

У господарському процесі частіше досліджуються офіційні документи, що пояснюється характером справ. Для таких документів характерна наявність певної форми, необхідних реквізитів, порядку їх складання й видачі.

Разом з тим очевидно, що офіційні письмові докази вельми різні за суб¢єктним складом осіб, які їх видають, за змістом, формою, правовою спрямованістю. Офіційними письмовими доказами можуть бути, наприклад, і лист посадової особи організації, і довідка, що видається відповідним органом. У зв\'язку з цим необхідна більш детальна класифікація офіційних письмових доказів.

Перша група - це акти, що мають владно-вольовий характер, в яких реалізується воля або одного суб\'єкта, наділеного відповідними повноваженнями, або декількох суб\'єктів в межах їх компетенції. Це акти розпорядчого характеру. До їх числа можна віднести акти органів державної влади і управління; акти інших органів, підприємств, установ, організацій; акти посадових осіб; угоди, укладені організаціями, громадянами-підприємцями в письмовій формі. Їх прийняття тягне юридично значущі наслідки незалежно від найменування акту (це може бути, наприклад, постанова, рішення, договір, наказ тощо). У деяких випадках той або інший документ може називатися актом, але власне до актів не належати, зокрема, акт постачання продукції неналежної якості, що складається одержувачем даної продукції.

Необхідно чітко уявляти правову сутність актів, оскільки вони як письмові докази широко застосовуються в господарській практиці. Вирішення багатьох спорів вимагає використання саме цих, необхідних у справі, доказів. Це і спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, про відшкодування збитків, заподіяних організаціям і громадянам-підприємцям неправомірними актами та ін.

Друга група - документи, в яких приблизно встановлюється наявність або відсутність юридично значущих фактів (це різного роду акти, протоколи, висновки компетентних органів, складені в ході проведених обстежень тощо). Складання такого роду документів як форми встановлення і фіксації подій, дій поширюється в практиці державних та інших органів, організацій, а в деяких випадках є необхідною вимогою до їх діяльності (наприклад, складання акту приймання продукції відповідно до Інструкції про порядок приймання продукції і товарів за якістю). Цим визначається часте використання такого роду документів у господарському судочинстві.

Третя група - документи, які підтверджують наявність або відсутність юридично значущих фактів (наприклад, довідки, платіжні доручення, квитанції, рахунки, накладні тощо). Документи даної групи мають інформаційний характер, але їх значення велике, оскільки, наприклад, якщо до позовної заяви не буде подано платіжного доручення в підтвердження процесуального факту сплати держмита (коли позовна заява повинна бути оплачена митом), заява повертається позивачеві (ст. 57 ГПК України).

У порівнянні з офіційними доказами приватні (неофіційні) докази рідше використовуються в господарському процесі, оскільки вони виходять від приватних осіб або не пов\'язані з виконанням будь-яких повноважень. Наприклад, згідно зі ст. 46 ЦК УРСР недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторони права у разі спору посилатися в підтвердження операції та її умов на свідчення, але не перешкоджає залученню письмових та інших доказів (зокрема, особисте листування та інші неофіційні документи). Акти, вихідні від органів і посадових осіб, що не мають належних повноважень, видані з порушенням компетенції посадової особи або органу, не можуть бути підставою виникнення правовідносин як такі, що суперечать закону. Їх не можна використати як письмові докази, що обгрунтовують рішення [170, c. 45].

За змістом письмові докази поділяють на розпорядчі та довідково-інформаційні.

Для розпорядчих доказів властивий владно-вольовий характер. До них належать перелічені вище офіційні документи, що володіють розпорядчим характером, наприклад, акти органів державної влади, управління, що не мають нормативного характеру; акти організацій, їх органів, що видаються в межах компетенції; акти, що видаються керівниками підприємств, установ, посадовими особами; угоди, що оформляються сторонами в письмовому вигляді.

Довідково-інформаційні докази носять інформаційний характер про якісь обставини (акти, звіти, протоколи, листи тощо) і можуть носити як офіційний, так і приватний характер. У них міститься опис, підтвердження подій, фактів, що мають значення у справі.

Специфіка даної класифікації полягає в тому, що письмові докази можуть одночасно містити відомості як розпорядчого, так і просто інформаційного характеру. Наприклад, дата видання наказу керівника підприємства, його номер носять інформаційний характер, резолютивна частина наказу виражає волю керівника, сам владно-розпорядчий факт.

За формою письмові докази доречно класифікувати на чотири групи: 1) документи простої письмової форми (наприклад, договір схову); 2) письмові докази обов\'язкової форми і змісту (комерційний акт, свідчення про реєстрацію організації); 3) нотаріально засвідчені договори без їх подальшої реєстрації в органах управління (договір довічного утримання); 4) письмові договори, що вимагають подальшої реєстрації в органах управління (договір купівлі-продажу житлового будинку).

Класифікація письмових доказів за вказаною ознакою враховується судом при розв\'язанні питань допустимості доказів.

За процесом формування письмові докази можуть бути оригіналами або копіями. Даний розподіл має надзвичайно важливе практичне значення і заснований на законі. Крім того, розвиток ксерокопіювальної техніки призвів до технічної можливості отримання аутентичних копій. Проте, судовій практиці відомі випадки як свідомої зміни фактичних даних в копії порівняно з першоджерелом, так і ненавмисних перекручень інформації в процесі ксерокопіювання (відсутність голограм та інших рівнів захисту, наприклад, нотаріально засвідченого договору).

ГПК України передбачає можливість здійснення судом певних процесуальних дій залежно від того, оригінал або копія письмового доказу подані суду. Наприклад, можливе надання завіреної виписки з документа, якщо до справи, що розглядається, належить лише частина документа. Письмові докази, як правило, надаються в оригіналі. Вимога про надання оригінальних документів продиктована прагненням отримати достовірні докази, запобігти отриманню підроблених доказів. Однак суд не може відмовити в прийнятті письмового доказу за мотивом, що подана копія, а не оригінал. Оригінали надаються, якщо обставини справи згідно з законами або іншими нормативними правовими актами підлягають підтвердженню тільки такими документами, а також в інших необхідних випадках на вимогу господарського суду (ст. 36 ГПК).

Статтею 40 ГПК України встановлений певний режим повернення оригіналів з судової справи. Справжні документи, що були в справі, за клопотанням осіб, що їх надали, можуть бути повернені їм після вступу рішення господарського суду в законну силу, а якщо суд дійде висновку, що повернення не нанесе шкоду правильному вирішенню спору - в процесі провадження у справі до вступу рішення в законну силу. Одночасно з клопотанням вказані особи подають завірену належним чином копію оригіналу або клопочуться про посвідчення судом вірності копії, що залишається в справі.

Згідно зі ст. 33 ГПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (детальніше про це в параграфі 1 розділу 3 дисертаційного дослідження). За загальним правилом судового доказування письмові докази надаються сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі, якщо вони мають фактичну можливість подати письмові докази. Якщо ж ці особи такої можливості не мають, або якщо подання ними письмових доказів ускладнене, суд за їх клопотанням може витребувати такі докази як від осіб, що беруть участь у справі, так і від осіб, що не беруть участь у справі. В клопотанні необхідно вказати:

1) індивідуальні риси доказу, місце знаходження і підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться на даному підприємстві, організації або в особи;

2) які обставини, що мають значення для справи, можуть бути встановлені цим доказом.

Існують два способи витребування письмових доказів:

1) витребування доказів безпосередньо судом, що розглядає справу;

2) витребування доказів шляхом видачі особі, що бере участь у справі, запиту суду на право отримання письмового доказу і подання його до суду.

Вибір способу витребування письмових доказів диктується умовами і місцем їх знаходження по конкретній господарській справі.

Докази повинні бути подані у встановлений судом термін. Підставою виникнення цього обов\'язку є ухвала або запит суду. Організації або громадяни, що не мають можливості подати необхідний письмовий доказ або подати його у встановлений судом термін, зобов\'язані сповістити про це суд із вказівкою підстав.

Спрямованість дослідження письмових доказів залежить від того, до якого виду вони належать за суб\'єктом походження, змістом, формою та процесом формування.

Безперечно, існують й інші класифікації, наприклад, за способом фіксації відомостей про істотні для справи обставини доцільно розрізнювати: 1) документи, виконані за допомогою букв; 2) документи, виконані за допомогою умовних графічних зображень і спеціальних знаків (схеми, графіки, креслення, малюнки тощо); 3) документи, виконані за допомогою звукозапису.

За спрямованістю докази доречно класифікувати на неюридичні (ті документи, що складені у вільній формі та безпосередньо не спрямовані на досягнення правових цілей: листи, об¢яви, записки тощо) та юридичні (документи, що мають практичне значення).

Юридичні можемо класифікувати за суб¢єктом та об¢єктом, стадією виготовлення, терміном дії, юридичними наслідками, змістом, формою тощо.

1. за суб¢єктом – на 2 класифікації:

а) офіційні (виходять від публічних (державних та суспільних) організацій), приватні (виходять від окремих громадян), виконані організаціями та громадянами спільно та анонімні;

б) іменні та на пред¢явника (наприклад, цінні папери).

2. за об¢єктом: публічно-правові (державно-правові, адміністративно-правові, податкові тощо) та приватно-правові.

3. за стадією виготовлення: оригинали, дублікати, копії, виписки, переклади.

4. за термінами: постійного та тимчасового користування.

5. за юридичними наслідками: дійсні (ті, що можуть використовуватися за призначенням) та недійсні (не мають юридичної сили та не можуть підтвердити в офіційних установах існування юридичних фактів, прав та обов¢язків, оскільки виникають як наслідок порушення вимог до їх оформлення).

6. за зовнішньою формою: рукописні та документи, виготовлені за допомогою технічних засобів (машинні, виготовлені за допомогою комп¢ютерної техніки).

7. за правовим способом закріплення інформації: документи звичайної (передбачає мінімальну кількість вимог до виготовлення документа) та кваліфікованої форми (пов¢язана з необхідністю звернення до компетентних органів та посадових осіб з метою погодження, реєстрації або посвідчення документа).

Зазначені класифікації мають практичне значення. Так, після оголошення розпорядчих документів суд перевіряє компетенцію органу, посадової особи, що видав письмовий доказ, дотримання форми даного документа, наявність необхідних реквізитів: дати видачі, печаті, підпису посадової особи. При дослідженні копій письмових доказів з\'ясовується їх відповідність та повнота змісту оригіналу.

Письмові докази в процесі дослідження перевіряються за допомогою інших засобів доказування: пояснень сторін, висновків експертів. Суд може допитати особу, що склала письмовий доказ. Наприклад, в п. 9.4 роз\'яснення ВАСУ від 29.02.96 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» закріплено, що «доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, Державного комітету України у справах релігій, архівні документи церковних організацій (шематизми), рішення місцевих органів влади та інші письмові докази». Тому господарські суди повинні витребувати від Державних комітетів, відомств та установ документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору або викликати посадових осіб відповідних органів для дачі пояснень по суті справи в порядку, передбаченому статтями 30 і 65 ГПК України.

Під час дослідження письмових доказів судом між сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі, може виникнути спір про фальсифікацію доказу. Можливі різні форми фальсифікації письмового доказу: зміна дати, підроблення підпису, зміна частини змісту, складання документа загалом від імені організації і особи, яка його насправді не видавала, підроблення штампу, печаті, виправлення цифр. Підроблений доказ спотворює дійсний стан й існування фактів. Спір про фальсифікацію зустрічається частіше за все у справах про стягнення боргу за договором позики, що підтверджується розпискою боржника. Зустрічаються спори про підроблення накладних, перевізних документів.

У господарському процесі України сторінам або іншим осібам, що подали докази, не належить право розпорядження доказами, властиве деяким іноземним процесам. Сторона не може забрати поданий нею доказ і ГПК України не закріпив загального правила, що має застосовуватися в цьому випадку. За АПК РФ, наприклад, у разі заяви про підроблення документа особа, що подала даний письмовий доказ, може просити суд виключити (але не «повернути») його з числа досліджуваних доказів і вирішити справу на підставі інших доказів.

Заява про фальсифікацію підлягає перевірці суду. Підробка документа виявляється шляхом дослідження інших засобів доказування, для чого можуть бути витребувані інші докази або призначена експертиза. Як правило, суди стикаються з необхідністю призначення почеркознавчої або криміналістичної експертизи для визначення факту підчистки, виправлення, підроблення документа або виключення підпису, складання письмового доказу конкретною особою. У цивільному і господарському процесуальному законі немає норм, що регулюють порядок вилучення зразків почерку, інших письмових доказів разом з оспорюваним документом для почеркознавчої експертизи, тому суди в таких випадках повинні субсидіарно (додатково) застосовувати аналогічні норми карного процесу, що регулюють порядок отримання зразків почерку (ст. ст. 79-81, 199 КПК України), обгрунтовуючи це тим, що в ГПК така регламентація відсутня, а норми КПК у цьому випадку не суперечать завданням господарського судочинства. Якщо суд в процесі дослідження, порівняння, зіставлення доказів дійде висновку про підробку документа, він усуває цей документ своєю ухвалою з числа доказів і вирішує справу на підставі інших доказів.

Наостаннє звернемо увагу на те, що ВАСУ в листі № 01-8/1530 від 24.12.92 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов\'язаних з недостачами продовольчих товарів при поставках і перевозках» [40] підкреслює, що «письмові докази не мають переваги перед іншими доказами в процесі доказування», і наводить приклад з практики тоді ще арбітражного суду Донецької області щодо справи № 619-11 за позовом Донецької контори Укроптбакалія до Харківської тютюнової фабрики і Донецької залізниці. У даному випадку всупереч вимогам ч.2 ст.43 ГПК комерційному акту було надано явної переваги перед іншими доказами, хоча господарський суд зобов\'язаний був витребувати акт загальної форми і акт про технічний стан вагону; дослідити питання про габарити тари; оцінити факт відсутності додаткового кріплення люків, оскільки відповідно до параграфу 1а розділу 3 Технічних умов навантаження і кріплення вантажів обов\'язок кріплення стельових люків покладений на вантажовідправника.

Враховуючи вищевикладене, Вищий арбітражний суд України скасував рішення арбітражного суду Донецької області.

Таким чином, підсумуємо, що повної регламентації письмових доказів у процесуальній науці і законодавстві досі не існує, однак для ефективного здійснення захисту прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій і приватних підприємців у господарському процесі така регламентація дійсно необхідна. У зв\'язку з цим у ГПК України необхідно внести доповнення, якими визначити поняття письмових доказів як документів і матеріалів, що виникають, як правило, до процесу і незалежно від нього, та містять достовірні відомості про факти, що мають значення для справи, і детальніше регламентувати дане питання.

Основними ознаками письмових доказів у господарському процесі слід визнати:

1. Доказувальне значення має зміст, а не форма доказу (форма – другорядна ознака).

2. Інформацію закріплено за допомогою писемності або інших умовних знаків.

3. Матеріал спроможен зберігати інформацію в незмінному вигляді тривалий час.

4. Найчастіше виникають до порушення справи.

Частіше за інші серед письмових доказів у господарському процесі використовуються документи - матеріальні об\'єкти, на яких офіційна особа або громадянин загальнозрозумілим або прийнятим для документа спеціального виду способом зафіксувала відомості про обставини, що мають значення для правильного вирішення господарської справи. Розвиток законодавчої бази з цього питання, безперечно, призведе до впорядкування проблеми їх використання в процесі доказування.

Крім того, на даному етапі розвитку договірних відносин, що виникають у мережі Інтернет, з метою надання таким відносинам стійкості наприкінці 2001 року пройшов перше читання законопроект «Про електронні документи та електронний документообіг». На жаль, деякі положення даного проекту не безперечні та потребують удосконалення, однак за умови врахування запропонованих змін та доповнень прийняття даного проекту Верховною Радою України має неперевершене значення для вирішення спорів, що витікають з електронних договорів.

2.2.