Королева доказів: тортури і роль ката
Тривалий час історики європейського полювання на відьом перебільшували значення тортур у судах про чари.
Суддів і катів уже традиційно змальовували як безжальних кровожерних садистів, для яких катувати відьом було ледь не сенсом життя. Зовсім не бралося до уваги те, що не всі зізнання відьом були отримані під тортурами: багато хто починав зізнаватися у фантастичних злочинах або добровільно, або ж побачивши жахливі інструменти катування (звісно, в таких випадках страх перед тортурами був головним мотивом зізнань). He забуваймо також, що тортури застосовували і до звинувачених в інших злочинах. До того ж доля звинувачених у відьомстві і відданих на тортури ще не була визначеною наперед - не всі вони були засуджені до страти63.Перш ніж аналізувати застосування тортур в українських судах, коротко огляньмо історію цього явища. Тортури в судових процесах уперше згадано в римському праві, звідки ця практика перекочувала до пізніших європейських кримінальних кодексів. Але якусь помітну роль у судових процесах тортури почали відігравати не раніше XV сторіччя[50] [51]. Зазвичай тортури застосовували у виняткових випадках - коли судді вважали, що іншого способу отримати свідчення від звинуваченого немає. Тортурування обґрунтовували почасти правильним припущенням, що людина, котра не хоче зізнаватися у злочині чи видавати якусь важливу інформацію добровільно, може зробити це під упливом болю. Звісно, це було справедливим тільки стосовно людей, які справді володіли нотрібною чи бажаною інформацією. Безневинна ж людина - а саме так звичайно бувало з відьмами, адже й сам злочин відьомства вигаданий - від болю просто починали придумувати власні злодіяння. Судді погоджувалися застосувати тортури лише в тих випадках, коли існувало достатньо доказів провини звинуваченого, наприклад цю провину потвердили двоє свідків, або ж якщо після другого допиту звинувачений відмовлявся говорити. \'” Докладніше про тортури у ранньомодерних судах див.: Richard van Diilmen, Theatre of Horror: Ciime and Punishment in Early Modem Germany (Oxford, 1990). У теорії все це виглядає більш-менш урегульованим, однак практика не завжди добре узгоджувалася з теорією. Представники місцевої влади чудово усвідомлювали, що тортури - небезпечний інструмент, який треба використовувати обережно і з багатьма пересторогами. Попри спроби контролювати катування згори, відомі численні випадки зловживань, коли на допитах застосовували несанкціоновані види тортур, перевищували їх допустиму кількість тощо. Так само в усі часи були люди, які розуміли, що зізнання, вичавлені з відьом на муках, нічого спільного не мають із дійсністю, тому ніколи не бракувало критиків, котрі виступали проти катування™. B окремих українських містах тортури теж були важливим елементом судової процедури. Ґроїцький також звернув увагу на проблему вірогідно- сти інформації, отриманої під час катування. Він схилявся до того, що зізнання на муках не є достатньою причиною засуджувати людину до страти, адже тут багато залежить від фізичного стану катованого, від порогу болю - дехто легше терпить муки, а інші ладні казати що завгодно, аби тільки припинити страждання. Саме тому, вважав Ґроїцький, було страчено так багато безневинних людей[55]. Щоб запобігти несправедливости, суддям рекомендувалося впроваджувати вже згадану практику, запозичену з німецького права: свідчення на муках катований мав повторити наступного дня добровільно. Писар нотував усе сказане на допиті, відтак текст зачитували вголос перед обвинуваченим, який повинен був підтвердити свої слова. Далі Ґроїцький розглядає проблеми, пов’язані з процедурою мордування. Він згадує найжорстокіші тортури, які сам не схвалює, бо вважає їх результатом хворобливої фантазії суддів і кровожерливости катів. Серед таких він називає заливання в горло води, оцту або олії, підпалювання сірки у пахвах, катування голодом, використання отруйних комах тощо.[57] Наголошувалося, що під час тортур не варто занадто мордувати тіло, навпаки, треба намагатися не поламати кістки і не залишити видимих слідів чи каліцтва[58]. Усі ці поради перегукувалися з відповідними практиками, поширеними в Західній Европі, хоча Ґроїцький і додав до них чималу дозу власних сумнівів та застережень. B іншій книзі Ґроїцький наводить перелік злочинів, за які на підозрювану в них людину чекали тортури, якщо вона відмовлялася зізнатися добровільно. Серед цих злочинів згадано й відьомство™. Перед будь-яким катуванням рекомендувалося поголити тіло підозрюваного, адже десь на тілі під волоссям могли бути приховані чари, які робили людину нечутливою до болю73. Ця процедура теж була запозичена з європейської судової практики. Ta все це тільки рекомендовані приписи, теорія. По-перше, не забуваймо, що і в Західній Европі, і в Україні далеко не кожне місто могло користуватися послугами ката. Причина зовсім прозаїчна, ба навіть меркантильна: утримувати ката, особливо ж умілого і досвідченого, було для міста справою недешевою. Скажімо, в часи найбільшої бруталізації судочинства всю Баварію обслуговувало всього-на-всього п’ятеро катів[59] [60] [61]. Один із поширених у XVII сторіччі на теренах Речі Посполитої порадників прямо рекомендував магістратам економити кошти на утриманні ката, підписуючи «безкровні» вироки[62]. B «руських» воєводствах Речі Посполитої власним катом могли похвалитися зовсім мало міст. Із чотирнадцяти міст та містечок, дані з яких використано в цій книжці, ката, напевне, утримували лише три міста - Львів, Кам’янець і Кременець. Навіть у таких порівняно великих містах, як Київ, власного ката не було до кінця XVIII сторіччя[63]. Коли ж деінде виникала потреба застосувати тортури, там винаймали ката в одному з тих міст, де він був. Тож не дивно, що в судових матеріялах лише зрідка натрапляємо на згадки про муки і майже всі вони стосуються саме тих трьох міст, які могли дозволити собі таку розкіш - власного ката. Найдавніша відома нам згадка про застосування тортур на суді проти відьом походить зі Львова. 1634 року три жінки - Єва Грубарка, Доротея Смоличка та Єва Питлоха - були звинувачені у спричиненні смерти магічними засобами. Жінок заарештували і на кілька тижнів ув’язнили. Добровільно зізнаватися у своєму злочині вони не хотіли, тому вирішено було взяти їх на муки. їх кілька разів катували, підвішуючи на дибі, після чого вони зізналися в усьому, що їм приписували: нібито вони використовували чари, щоб шкодити людям, викликали злих духів, спричиняли смерть тощо. За якийсь час жінки звернулися до суду, благаючи змилуватися над ними, бо вони набрехали на себе всі ті жахливі речі лише від страшного болю. Єва Грубарка скаржилася, що її катували аж дев’ять разів (згадаймо, що за приписами тортурувати дозволялося тільки тричі, якщо після цього звинувачений не зізнавався у злодіянні, його мали відпустити і зняти всі обвинувачення). Незважаючи на слізні благання й нарікання, жінок визнали винними у відьомстві і стратили[64]. Проте це одинокий виняток на тлі решти українських судів про чари: більше в жодному випадку не згадано про тортури, застосовані несанкціоновану кількість разів. 3. Знаряддя тортур. Драбина (Andrzej Lyjak. Dawne narzedzia kar і tortur. Slownik. Krakow: Wydawnictwo PiTf 1998, 5. 62) 1672 року судді вирішили взяти на муки жительку Львова Катерину Рибярку, яка не хотіла визнавати свою провинність - зачарування з допомогою чарівного порошку міщанина Краузера. У Кам’янці теж застосовували катування для з’ясування «істини» у справах про чари. Наприклад, 1716 року у відьомстві звинуватили жебрачку Марину, яка буцімто з допомогою магічного порошку намагалася зачарувати вірменського війта. Бідна Марина запевняла, ніби це була просто любовна магія і вона нікому не хотіла зашкодити, але її все-таки взяли на муки. Які саме це були тортури і в чому зізналася Марина, в документах не зафіксовано, відомо лише, що справа завершилася стратою жебрачки*\'. Порівняно часто натрапляємо на згадки про тортури у судових матеріялах міста Кременця. 1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту у спробах зачарувати його самого і його родину. П’ятеро свідків підтвердили, що обвинувачена жінка похвалялася, ніби може зачарувати свого пана, але сама Марина не визнала цього. Якось на допиті вона фаталістично промовила: «Хоч зізнаюся, хоч ні - все одно загину»[66] [67]. Відтак її віддали катові, а її пан був присутнім на допиті і мордуванні. Спочатку до Марини застосували дибу, але вона не зізналася, тому вирішили катувати далі й цього разу жінку допитували за допомоги вогню. Проте й за другим разом Марина не згоджувалася свідчити, а тільки повторювала, що її неправдиво обвинуватили. У таких випадках того, хто терпить муки не зізнаючись, мали звільнити. Ta позаяк було багато свідків, які підтвердили провину обвинуваченої, судді постановили на основі цього вважати Марину Перисту винною і засудили її до страти[68]. У кременецьких судових матеріялах збереглася інформація про звинувачення та окремі етапи слідства у справі Гапки Петрикової з містечка Ліснівців (Волинського воєводства). Гапку обвинуватили 1747 року у використанні відьомства для заподіяння смерти. Її взяли під варту, обшукали і знайшли серед її речей підозрілі предмети, які асоціювалися з чарами. Вирішено було Гапку допитати, але на допиті вона свою провину не визнала, стверджуючи, ніби нічого не знає ні про які чари. Тоді жінку віддали на муки. Записи містять окремі деталі мордування, відомо зокрема, що тортури застосовувано тричі і двох видів, як і в попередньому випадку з Мариною Перистою, - припалювання свічками та розтягування на дибі. Ha муках Гапка, як і раніше, повторювала, що ні в чому не винна, ні про які чари не знає і її обмовлено зі злості. Цього разу подальша процедура відповідала правовим приписам і звинувачену жінку звільнили"1. Була віддана на тортури й Оришка Личманиха з села Підлісці, що під Кременцем. Її обвинуватили у відьомстві 1753 року. Цікаво, що Оришка почала свідчити про своє відьмування ще до того, як її взяли на муки, але її розповідь суперечила свідченням іншої звинуваченої, тому Оришку вирішили катувати. Знову застосували до жінки розтягування на дибі. Допит її занотовано дуже докладно - надзвичайний випадок у судах про чари. Оришці поставили три запитання: кому вона шкодила своїм відьомством, хто були її клієнти і хто навчив її відьомства. Вона ж відповіла тільки на останнє запитання (принаймні у матеріялах зафіксовано лише цю відповідь) і назвала імена чотирьох жінок, які нібито навчали її чарів. Крім того, Оришка трохи змінила свої попередні свідчення, тож судді втратили будь-яку довіру до її слів. За зміну свідчень Оришку покарали батогами і традиційно попередили, що спалять, якщо вона повернеться до відьомських справ[69] [70]. Серед усіх матеріялів мені трапилася лише одна справа, яка може проілюструвати пасаж Ґроїцького про використання магічних засобів для протидії болю під час тортур. 1724 року Василя Гуцула допитували, застосовуючи дибу й вогонь, але він не знав болю. Відтак оголосили, що він уживав чарів, які допомогли йому перетерпіти катування[71]. 4. Знаряддя тортур. Лава (Andnej Lyjak. Dazme narz%dzia kar і tortur. Slownik. Krak6w: Wydaztmictztw PiTf 1998, s. 65) Проаналізувавши ці нечисленні приклади, доходимо висновку про маргінальну роль тортур в українських судах про чари. По-перше, обвинувачених брали на муки не більше ніж у 5% усіх проаналізованих мною справ про чари. Очевидно, це можна пояснити тим, що на українських теренах, на відміну від німецьких земель XVII століття, процес бруталізації правової системи так і не відбувся. Крім того, мізерна кількість катів, що їх утримували в українських містах, пояснює малоістотну роль тортур не лише у справах про чари, а й в інших кримінальних справах. По-друге, катування ще й тому вважаємо малозначущим, що результат допиту на муках далеко не завжди впливав на вирок суду. Подекуди людей, які кілька разів терпіли тортури і не змінили свідчень, усе одно визнавали винними і засуджували їх до кари на горло. A бувало навпаки: тим, хто зізнавався у найфантастичніших злочинах, призначали порівняно м’яке покарання. Кат - доволі помітний персонаж у судових документах, згадки про нього в матеріялах судів про чари можуть багато розповісти про ставлення в суспільстві до катівського ремесла, зокрема розкрити поширене уявлення про зв’язок ката з магією[72]. B українських землях, як і в більшості країн Західної Европи, катівство вважалося «проклятою» професією, само ім’я ката було табуйованим і назвати так когось сприймали як образу чести. Відлуння цих переконань подибуємо і в судах про чари. Наприклад, 1728 року Петро Позневич посварився з дружиною Мойші Лейзоровича і побив її, звинувативши у намаганні зачарувати його. Жінка відповіла йому образою, обізвавши його катом. Характерно, що події ці відбувалися в Олиці - містечку, де ніколи не було свого ката[73]. 3 документів випливає, що людина, якої торкався кат чи - ще гірше - яка зазнала мордувань, уважалася «брудною». Слова про те, що хтось побував у катівських руках, сприймалися як образа. Саме так розцінила їх Мартиниха Винничка з Вижви 1728 року[74]. Однак слово «кат» фігурує не тільки як лайка. 3 матерія- лів судів про чари дізнаємося, що його нерідко згадували і як своєрідного «бабая» для злочинців, наприклад лякали ним відьом. 1719 року Якуб Волінський із Ковеля обвинуватив Василя Оксентийовича з дружиною у відьомстві. Якуб приходив до їхнього будинку, лаяв обох відьомським племенем і погрожував привезти ката[75]. A 1716 року містянин із Вижви Лукаш Супрунюк звинуватив у відьомстві свою сусідку Ломазянку, він так само ходив до будинку «відьми», вигукуючи під вікнами звинувачення й погрози та переконуючи, ніби вже підготував віз їхати по ката[76]. Проте існував і зворотний бік сприйняття катівської професії. Справді, ката і боялися, і зневажали, але водночас він бачився своєрідною хтонічною істотою, яка має доступ до наділених магічною силою тіл страчених злочинців (вони зазвичай вмирали молодими, а їхня життєва енергія вповні зберігається навіть у мертвому тілі) та інших містичних предметів. Тож не дивно, що кати часто асоціювалися з магічними практиками. У кам’янецьких судових матеріялах під 1717 роком згадано, що місцевий кат Михалко продав шинкарці Манківській мотузку, на якій було повішено злодія. Вважалося, що така мотузка має чарівні властивості і привертає успіх до її власника[77]. Можна впевнено стверджувати, що тортури мало впливали на перебіг і результат українських судів про чари. Застосовували їх досить рідко, по-перше, бракувало катів, по-друге, через порівняну м’якість цілої судової системи, яка з багатьох причин уникнула процесу бруталізації. Ta позаяк злочинців нечасто брали на муки і в інших кримінальних справах, навряд чи можна говорити про поблажливе ставлення суддів саме до обвинувачених у чарах.
