У царині пліток: роль щоденного спілкування і репутації
У червні 1718 року до міського суду Вижви звернувся міщанин Яцко Потапович з обвинуваченням проти Ганни Трачової, яка звела наклеп на його дружину.
У суді він розповів, що його дружина пообіцяла дати Ганні за роботу на косовиці сироватки для дітей. Проте Ганна не лише відмовилася взяти сироватку, а ще й, невдячна, поширювала плітки, ніби його дружина хотіла її з дітьми зачарувати з допомогою тієї злощасної сироватки. Якось увечері, проходячи повз будинок Ганни Трачової, дружина Потаповича почула, принаймні так їй здалося, що Ганна, бесідуючи з чотирма літніми жінками, розповідає про її спроби зробити дитину з тіста. Обурена наклепом дружина Потаповича втрутилася в розмову і заявила, що все сказане про неї - брехня.Проте п’ять інших учасниць сварки виклали відмінні версії подій. У Ганни, за її словами, були серйозні підстави підоз- рювата, що згадана сироватка була зачарованою, адже вона на власні очі бачила крізь щілину у дверях повітки, як дружина Потаповича мила нею свою срамоту. Таку дивну поведінку, а чи ритуал, Ганна могла пояснити тільки як спробу зачарувати її родину. Ганна порадилася з сестрою Потаповича, і разом вони вирішили краще не брати зачаровану сироватку, а якщо дружина Потаповича наполягатиме, вилити її свиням.
Ha допиті Ганна заперечувала поширення нею цієї пікантної інформації й, відкидаючи звинувачення, розказала інакшу історію. Одного вечора вона з жінками обговорювала останні новини (у Києві була велика пожежа, а хтось там намагався зробити дитину з тіста тощо), раптом на них налетіла дружина Потаповича і почала несподівано агресивно захищати свою репутацію, запевняючи присутніх у брехливості кожного Ганниного слова. У відповідь Ганна стверджувала, що вона говорить чистісіньку правду, бо сама те бачила на власні очі, при цьому факт згадок про сироватку в ході попередньої розмови заперечувався.
Після словесної баталії дружина Потаповича штовхнула Ганну і почалася бійка.Четверо свідків конфлікту були набагато красномовні- шими, змальовуючи подробиці конфлікту. Жінки починали свою розповідь з картини майже ідилічного, спокійного літнього вечора та їхнього мирного «форуму», що його грубо обірвало втручання дружини Потаповича. Відтак кожна, явно смакуючи деталі, описувала наступні події з цілою низкою другорядних подробиць (наприклад, якими епітетами обмінювалися учасниці сварки, у які частини тіла влучали удари під час бійки) і кожна надавала історії нових відтінків[78].
Ця справа нагадує радше гумореску, а не похмурі західноєвропейські суди над відьмами, якими їх зазвичай уявляє широкий загал. Скептичне ставлення судів до звинувачень у чаклунстві іноді перетворювало міський суд на фарс, на арену для обговорення місцевих пліток, з’ясування стосунків та дріб’язкових міжусобиць. Як свідчить справа з позовом Потаповича, плітки могли стати могутнім чинником для провокування обвинувачень, із якими зверталися до суду.
Історики ранньомодерної доби не раз зазначали, що плітки відігравали чільну роль у багатьох судових процесах. Скажімо, у Священній Римській імперії, Шотландії та Франції місцеві плітки були достатньою юридичною підставою притягнути людину до суду. Водночас за матеріялами кримінальних процесів можна відстежити механізми поширення пліток, адже часто свідки злочинів були не наочними, а, так би мовити, наушними.
аз № 28 (1718), у виданні: В. Б. Антонович, Колдовство, c. 69-72.
Тривалий час плітку розглядали здебільшого в моральному аспекті, пов’язаному з її функціонуванням[79] [80] * [81]. Ta вже з 60-х років XX століття плітки стали предметом аналізу й дискусії спершу в середовищі антропологів, а відтак соціологів та істориків. Соціяльні антропологи, досліджуючи функції плітки у традиційних спільнотах, акцентують увагу принаймні на двох важливих моментах її побутування: плітка як інструмент зберігати традиційну систему цінностей, бо саме страх бути скомпрометованим змушує членів соціюму дотримуватися загальноприйнятих норм поведінки; і плітка як демаркаційна лінія між «своїми» і «чужими», позаяк вона містить безліч місцевих назв, імен і подій, невідомих поза межами конкретної місцевости, і творить у такий спосіб відчуття єдности цієї громади перед лицем аутсайдерів[82]. Соціологічна ж дискусія довкола пліток розгорталася здебільшого в Тендерному, або ж статевому аспекті - залуче- ність жінок і/чи чоловіків до створення та обговорення пліток. Одне з нез’ясованих соціологічних питань - чому щоденне спілкування жінок незалежно від дискутованих тем суспільство вважає пліткуванням, натомість розмови чоловіків, предметом яких нерідко є цілком приватні проблеми, розцінює як обговорення чи власне спілкування[83]. Отож соціологи стверджують, що плітки виконували і далі виконують функцію диференціювання статевих ролей: за жіночими розмовами, навіть якщо вони про політику, економіку тощо, все одно міцно закріпився стереотип пліткування. Соціологи розрізняють три рівні щоденного спілкування: обмін інформацією, розказування вигаданих історій та пліткування[84]. Перший рівень - обмін інформацією - має на меті розповісти про реальні події, які відбулися в цій місцевості або за її межами; другий рівень - розказування вигаданих історій - є результатом творчої переробки; третій рівень - пліткування - поєднує перші два в такий спосіб, що розповідь ґрунтується на реальних подіях, але до них додано вкрай суб’єктивну оцінку та окремі сюжети, які заповнюють прогалини у розвитку подій. Як бачимо, межа між цими трьома рівнями доволі розмита. Спробуємо на прикладі судів про чари з’ясувати кілька питань: по-перше, які функції виконували плітки у справах про чари; по-друге, чи справджується стосовно цих подій і справ соціологічне припущення, ніби плітки - явище ґендер- но специфічне, тобто чи плітки, які врешті-решт призвели до обвинувачень у чаклунстві, поширювали суто жінки. B умовах тісного співіснування жителів ранньомодер- них сіл і містечок, де приватне життя кожного аж до інтимних подробиць відбувалося на очах сусідів, де відчувався виразний голод на новини, плітки були неодмінною частиною повсякдення, прийнятною і навіть необхідною. У таких випадках поширення інформації виконувало важливу функцію - не дозволити злочинові залишитися непоміченим і сповістити якомога більше людей про потенційну небезпеку. Роль пліток винятково важлива у судах над відьмами. Ось що завважив англійський історик Джеймс Шарп: Село ранньомодерного періоду не було закритим, статичним суспільством із соціологічного міту; це було місце, де репутація й довіра мали значення і цінувалися, а плітки й вигадані історії були важливими аспектами соціялізації. Таке середовище демонструє, як псувалася репутація внаслідок девіянтности, інакшости людини, як індивідуальні особливості ставали підґрунтям для процесу, що його Кіт Томас назвав «творенням відьми»[85] Як було згадано, судова справа про чари в Европі чи то в Україні нерідко могла вже в процесі слухання змінити напрямок звинувачення, обернутися проти позивача і перетворитися на справу про наклеп. I хоча на позивача в такому разі чекала куди м’якша кара, ніж на обвинувачених у відьомстві, це могло серйозно його знеславити, а добре ім’я було цінним соціяльним капіталом і в особистому, і в діловому житті. Саме тому звинувачені у відьомстві мали передусім виконати своєрідний акт публічного очищення власної репутації - оскаржити наклепника в суді за брехню. Ha жаль, матеріяли українських судів про чари містять здебільшого свідчення зацікавлених сторін, майже не охоплюючи свідків". Але в окремих випадках таки можна простежити, що ж саме викликало звинувачення і як на основі почутого від інших виникла історія зачарування. Різницю між «наочними» й «наушними» свідками чітко видно на прикладі процесу, який відбувався у Кам’янці у квітні 1746 року. Було ініційовано слідство у справі самосуду селян із села Гуменець над шляхтичем Матковським. Це один із найкраще задокументованих судових процесів, та навіть у цих матеріялах чимало фатальних для дослідника інформаційних прогалин. 1738 року Михайла Матковського жорстоко замучив і вбив натовп розлючених селян на чолі з кількома шляхтичами й священиком. Того року люди й худоба в селі вимирали від загадкової пошести. Уночі селяни вийшли в поле, щоб провести магічні обряди й відвернути епідемію, а там натрапили на Матковського, жителя сусіднього села, на яке моровиця чомусь не поширилася. Неясно, чому родичі вбитого шляхтича звернулися до суду аж через вісім років після тих подій. Проте випадок цей був настільки винятковим, що люди з обох селищ могли пригадати багато подробиць навіть через вісім років так, ніби це трапилося щойно вчора. Опитали дванадцятьох свідків, «віри гідних», і тільки двоє з дванадцяти були самовидцями, тобто бачили все на власні очі. Решта ж починали свідчити з зауваження, що їхні знання про ті далекі події ґрунтуються на почутому від третіх осіб. Це вказує на те, що в ранньомодерній культурі, яка часто відчувала голод на новини й події, культурі вигаданих історій, культурі, в якій неабияк важила громадська думка, історії про місцевих відьом і вампірів активно обговорювалися, надовго ставали предметом місцевих пліток і, врешті-решт, перетворювалися на невилучну частину тутешнього фольклору[89]. Справи про чари оприявнюють шляхи ширення пліток. У багатьох випадках зізнання свідків ґрунтувалися на розмовах, почутих у церкві, на вулиці чи майдані, в шинку тощо. Зі справи про зачарування Костя Лободзинського дружиною такого собі Петра Дерошеського, яку розглядали 1700 року в Кам’янці, дізнаємося, що тут джерелом інформації для свідків слугували переважно вуличні розмови. Наприклад, Себа- стян Лучинський розповів, що зустрів якось на Домініканській вулиці Мартинову, з якою пересуджував останні новини, і від неї дізнався, що дружина Дерошеського наслала злого духа, аби той мучив Лободзинського. 3 інших свідчень випливає, що дружина зачарованого Лободзинського при найменшій нагоді переказувала чутки про зачарування свого чоловіка й особливо про призвідця зачарування[90]. 5. Кам’янець. Старе місто з північного боку. Фото з гравюри XVII століття (Історія міст і січ Української PCP. Хмельницька область. K.: Інститут історіїАН УРСР, Головна редакція УРЕ AH УРСР, 1971, c. 299) Оце намагання сповістити чимбільше людей про факт зачарування, не звертаючись до суду, наштовхує на думку про те, що плітку могли використовувати як протидію чарам. Схоже, жертва чаклунства вважала за необхідне натякнути потенційній відьмі, що їй відомий винуватеці нещастя. Це мало би змусити відьму відвернути чари і зцілити свою жертву101, наприклад забрати насланого злогс духа у випадку з горопашним Лободзинським. 3 іншогс боку, плітки могли переказувати й для того, щоб якнайширше поінформувати громаду про відьму і в разі особливо\' небезпеки ініціювати самосуд. Ще одна можлива причина - зіпсувати репутацію ймовірної відьми, адже такі плітки ш проходили непоміченими для загалу. Лора Ґавінґ у своїї праці, присвяченій справам про наклеп у ранньомодерном\\ Лондоні, стверджує, що плітки виступали не так реґулято [91] ром моралі, як актом приниження людини, ґрунтованим на злості чи особистій образі10"’. Цей висновок цілком справедливий і щодо повсякденних ситуацій. Але у справах про чари все-таки набагато важливішими були такі чинники, як страх перед зачаруванням та бажання врятувати життя хворого члена родини, аніж бажання когось принизити. Хоча й мотиви особистих порахунків між контрагентами «відьомських» процесів не були рідкістю. Найяскравіші приклади цього подибуємо у справах, де сторонами виступали ділові суперники, які поширювали плітки про використання чарів з метою підірвати репутацію конкурента в очах клієнтів і ширшої публіки. Бувало, дух суперництва охоплював не тільки представників конкурентних закладів, а й членів однієї професійної спілки. У липні 1717 року в тому ж таки Кам’янці Адам Маньковський від імені дружини оскаржив Ганну Колецьку. Ця справа - приклад невдалої спроби скористатися плітками для знеславлення конкурента. Обидві жінки тримали шинки, справи Мань- ковської йшли вгору, натомість шинок Ганни потерпав від нестачі клієнтів. Якось Ганна прийшла до Маньковської порадитися і та відкрила їй секрет свого успіху; він полягав у тому, що шинкарка свого часу купила в ката мотузку, на якій повісили злодія. Хтозна, чи все воно було саме так, але достеменно таку інформацію переказувала Ганна клієнтам. Припустімо, що Маньковська справді добула в ката мотузку (Ганна стверджувала, що очевидців, які чули цю розмову, Маньков- ські вчасно підкупили, аби ті не свідчили проти них). Але в Ганни, швидше за все, не було грошей на таку дорогу річ, і їй дешевше було, не позиваючись до суду, повернути інформацію про «диявольську» природу успіху конкурентки собі на користь. Однак Маньковські швидко зреаґували, обвинувативши пліткарку в наклепі. Присуд для Ганни Колецької став нищівним: вона мала сплатити штраф за завдану образу, грошей у її родини забракло і її чоловік опинився у в’язниці[92] [93]. Ha завершення погляньмо на ґендерний аспект плітку- вання у зв’язку з судами про чари. Традиційно плітки й відьомство - своєрідний дует вад, приписуваний жінкам. Відьомство, як і плітки, спирається на силу злих слів. Уважа- лося, що злий язик здатен вразити не гірше за кулаки, право ж користатися ним залишали за жінками, адже вони фізично слабші за чоловіків і не мали реальної політичної, юридичної й фінансової сили в патріярхальних суспільствах ранньомо- дерного часу. У такому розрізі суди про чари мали би бути цариною, де домінують жінки: спочатку вони посилають прокляття на адресу своїх сусідів, зачаровують їх, відтак жінки з боку зачаклованої жертви поширюють плітки про зачарування; усе це, врешті-решт, могло призвести до офіційного судового обвинувачення у відьомстві або наклепі. Звісно, такий сюжетний хід занадто схематичний, у повному вигляді його подибуємо лише в кількох справах - «ідеальних» зразках судів про чари\'07. Як стверджують соціологи, і в ранньомодерний час, і тепер пліткують переважно жінки. Пригадаймо дружину Яцка Потаповича з Вижви: напевне, у неї були підстави вважати, що ті п’ятеро жінок пащекували саме про неї. Проте з інших справ випливає, що пліткування не було аж такою специфічною ознакою жіноцтва. У двох попередніх історіях за свідків були тільки чоловіки; багато хто з них зізнався, що охоче зупиняється посеред дня на вулиці погомоніти зі знайомими, побазікати про місцеві події, а потім не одразу забуває ці чутки й перекази. Справу про чари, у якій були задіяні чоловіки, найкраще ілюструє подвійний процес Григорія Бабиченка (подекуди - Бабиженко). Обидві справи мали місце у Кам’янці протягом літа 1710 року. Ha першому процесі Бабиченко виступав яко винуватець у поширенні пліток про священика Яна Ста- вицького. Суть їх полягала в тому, що у священика нібито є власний чорт, до того ж і сам Ставський, і вся його родина [94] практикують чари. Ha свій захист Бабиченко казав, що плітки ці не вигадував, а тільки повторив те, що чув від інших\'08. Після судового процесу містом поповзли чутки, які наочно демонструють ефект «зіпсутого телефону»: з магічною діяльністю вже пов’язували ім’я самого Бабиченка. Тож менше ніж за місяць він знову опинився у міському суді, але цього разу як позивач: Бабиченко звинуватив Федора Яцева у поширенні пліток, нібито він займається чародійством. A Федір Яців свідчив, що на власні очі бачив, як Бабиченко готує щось підозріле, він дійшов висновку, що тут не обійшлося без чарів, викрав глечик із зіллям з печі і розказав у місті про чари. За словами Бабиченка, він готував у тому глечику ліки для своєї хворої дитини і жодних чарів при цьому не вживав[95] [96]. Як бачимо, всі учасники цього процесу - чоловіки"0, а позаяк справа ця непоодинока, є серйозні підстави сумніватися у висновках соціологічної ґендерної теорії про пліткування як специфічно жіночу рису. Отже, плітки використовували для інформування зловмисника, що жертві чи її родичам відоме його ім’я. Це був зрозумілий для винуватця лиха знак, який мав примусити його обернути магічну дію чарів на зцілення. Водночас цей знак був і погрозою, адже багато людей дізнавалося про небезпеку, яку становили для громади підозрювані у чаклунстві. Плітки впливали на формування колективної пам’яті - в них поширювалася і зберігалася інформація про виняткові події, зокрема й про випадки чаклунства, зачарування тощо. Нарешті, це була могутня зброя для знеславлення суперника. Законні приписи і місцеві плітки були, безперечно, важливими складниками судів про чари. Але не варто переоцінювати їхнє значення, адже вони служили тільки тлом і рушійною силою судів. Самі вони не можуть дати цілісну картину українських судів про чари. Аби скласти більш-менш чітке уявлення, слід звести докупи дані всіх досліджених судів та спробувати проаналізувати їх. Основу аналізу становлять 198 справ про чари. Дехто з дослідників європейських судів над відьмами вимагає залучати справи про образу чести, якщо в них фігурували обвинувачення у відьомстві, щоб отримати панорамну картину цих судів. Гадаю, у цьому є сенс, адже історії зачарування, які зазвичай передували «образливим» звинуваченням у відьомстві, мало чим відрізняються від справ про чари: підозри в чаклунстві виникали за однаковою схемою. Відміна тільки в тому, що в першому випадку жертва уявного відьомського нападу з різних причин не зверталася до суду, а обвинувачувала приватно - прямо у вічі чи й поза очі «відьми». Тому аналізовані справи охоплюють і справи про образу чести. Співвідношення справ про відьомство до справ про образу чести становить 7:3. Переважна більшість справ (189) датовані XVH-XVIH століттями, але для порівняння використано також окремі справи XVI і XIX сторіч. Як було сказано у вступі, понад половину проаналізованих судових процесів (158) відбулися у трьох воєводствах Речі Посполитої - Волинському, Подільському та Руському. Таблиця 1.1 Справи про чари з Волинського воєводства (за місцем походження і кількістю) Таблиця 1.2 Справи про чари з Подільського воєводства (за місцем походження і кількістю) Таблиця 13 Справи про чари з Руського воєводства (за місцем походження і кількістю) Утім, кількість судових процесів про чари в тому чи тому місті свідчить не так про інтерес місцевої влади до подібних справ, як про стан збережености документів. Наприклад, найбільше справ про чари походить із Кам’янця, Олики, Вижви й Кременця, де міські архіви збереглися порівняно добре. Це певним чином обмежує спроби дослідників застосувати квантитативний аналіз, не дозволяє зробити ширші узагальнення, адже неможливо висновувати щось про події, не підтверджені у джерелах. Навіть в окремих західноєвропейських країнах, де стан архівної справи набагато кращий, історики сумніваються у доцільності застосовувати статистичний аналіз до відьомських процесів. Джеймс Шарп з приводу англійських судів про чари зазначив: «Дослідження переслідувань відьом в англійських судах веде до неповних і дещо суперечливих висновків. Почасти це результат стану збережености документів»; унаслідок його низького рівня «...всі спроби підрахувати кількість обвинувачених і страчених як відьом в Англії перетворюються тільки на високоінте- лектуальне тренування з побудови припущень». I попри всі обмеження, є кілька речей, про які можна дізнатися з уцілілих матеріялів: «...ті документи, які все-таки збереглися, дають серйозне підґрунтя для дослідження окремих важливих речей: приблизне співвідношення відьмаків-чоловіків і відьом-жінок, частота засудження і покарання відьом та суть учинків, за які звинувачували у відьомстві»1". Ha жаль, фраґментарний характер матеріялів з українських міських судів не дозволяє з належною повнотою окреслити «портрет» тих, кого звинувачували у відьомстві. Крім того, українські джерела, на відміну від західно- і центральноєвропейських, дуже рідко подають відомості про вік, віросповідання та сімейний стан задіяних сторін. Проте доступні нам дані, справді, дозволяють вирахувати приблизне співвідношення обвинувачених у відьомстві чоловіків і жінок. Історики полювання на відьом уже давно чимало уваги приділяють ґендерному аналізу судів. Раніше їхньою метою було спростувати твердження, ніби полюван- [97] ня на відьом фактично було полюванням на жінок. Ґендер- ний аналіз дав цікаві результати: навіть у таких країнах, як Данія, Англія й Угорщина, де абсолютну більшість потерпілих від переслідувань становили жінки, 10-15% обвинувачених все-таки були чоловіками. Загалом же в європейських країнах серед притягнутих до суду за відьомство було 20-30% представників сильної статі. Однак були країни, де ситуація кардинально відрізнялася від решти, зокрема у Фінляндії чоловіки становили 50% обвинувачених, в Естонії - 60%, у Росії (принаймні у XVII сторіччі) - 70%, а в Ісландії аж 90%"2. Ha мою думку, це свідчить про те, що в різних культурах були різні уявлення про природу відьомства: одні (їх більшість) пов’язували чари з жіночою сферою впливів, інші - з чоловічою. B українських землях відьомство очевидно вважалося жіночою справою - чоловіки тут складають не більше 22% звинувачених у відьомстві. Щоб остаточно зруйнувати кліше про «полювання на жінок», дослідники залучали до аналізу дані про стать не лише обвинувачених, а й позивачів. Уже згаданий Джеймс Шарп дійшов висновку, що головними й переважними учасниками англійських судів про чари були жінки. Вони фігурують у матеріялах судів і як звинувачені, і як позовниці. Крім того, жінки завжди активно бралися відшукувати відьомські знаки на тілі обвинуваченої людини, а ще часто виступали в ролі свідків"3. При побіжному огляді українських судів про чари може скластися хибне враження, ніби тут ситуація помітно відрізнялася, бо позивачами виступали переважно чоловіки. Однак після детального вивчення судових матеріялів вочевиднюється, що в більшості випадків чоловік оскаржував у суді, представляючи позицію своєї дружини або іноді матері, які були справжніми ініціяторами обвинувачення. Соціяльна приналежність учасників процесів про чари виразно однотипна: у 90% розглянутих випадків звинуваче- [98] [99] ний і позивач мають однаковий соціяльний статус, мало того, вони або сусіди, або колеґи, або взагалі родичі. Набагато рідше (10%) процеси відбувалися між представниками різних соціяльних прошарків; у таких випадках здебільшого представники вищого стану оскаржували представників нижчих станів або навіть своїх підлеглих. Нарешті, вже зовсім епізодичні випадки, де в ролі обвинувачених виступають представники або марґінальних груп - жебраки й волоцюги, або іноетнічних меншин (серед аналізованих справ лише одне звинувачення циган, одне - турка і п’ять - євреїв). Як уже з прикрістю зазначено, матеріяли українських судів звичайно не фіксують докладну особисту інформацію про учасників процесів. Однак можна окреслити кілька професійних груп, представники яких найчастіше фігурують у ролі обвинувачених. Насамперед це ремісники, члени цехів та їхні дружини; втім, це зрозуміло, бо йдеться про міське середовище. Згадуються також священики або дружини священиків, причому майже завжди в ролі звинувачених, що промовисто засвідчує зв’язок у тогочасних уявленнях релігії з магією. Ще одна і теж досить часта професійна група - жовніри. Насамкінець цікаво простежити ставлення судів до звинувачень у відьомстві. Одразу зазначу, що до кари на горло було засуджено 13 осіб із 223 обвинувачених. Друге серед тяжких покарань - вигнання і публічне побиття різками. Але в більшості випадків обходилося присудженням штрафу на користь суду або церкви. Прикметна риса українських судів про чари - суд дуже часто відмовлявся провадити слідство: така ситуація характерна для понад половини випадків. Це пояснюється не тільки бездоказовістю звинувачень у чаклунстві, а й узагалі порівняно м’яким типом судівництва, де дуже рідко застосовували тортури, а жорстокі вироки виносили лише у справах про дітовбивство. Завважмо також, що судді не виділяли справи про чари в якусь окрему групу: в більшості кримінальних справ слідство ініціювалося у виняткових випадках. Попри суворі законні приписи щодо розгляду справ про відьомство, на практиці українські суди надзвичайно рідко до них зверталися. B принципі, законодавча база мало чим відрізнялася від тієї, що існувала, наприклад, у Священній Римській імперії чи Франції, хоча й там у справах про чари зовсім не завжди дотримувалися букви закону. Але низький відсоток смертних вироків свідчить про розходження між теорією і практикою. Це не стільки виказує поблажливе ставлення суддів до звинувачених у відьомстві, як оприявнює особливості функціонування системи судочинства загалом. Переважно у членів суду не було спеціяльної освіти, а діяльність судів звичайно не контролювали жодні вищі структури. Це дозволяло суддям ігнорувати «безнадійні» з огляду на доказовість справи про чари. Однак специфіка судової системи ще не все здатна пояснити. Як це не парадоксально, але в історіографії неконтрольований розмах полювань на відьом у німецьких і французьких землях традиційно пояснюють саме відносною автономністю і партикуляризмом цих земель. Аби з’ясувати причини толерантного ставлення до справ про чари, треба звернутися до іншого рівня пояснень - рівня уявлень, вірувань і переконань.
Міста й містечка Кількість справ _______ Дубно_____________ П _______ Ковель___________ 9 Кременець 17 Луцьк 1 Миропіль 2 Олика 25 Володимир 4 Вижва 18
Міста й містечка Кількість справ Бар 3 Камянець 41 Летичів 1 Сатанів ____________ 3____________
Міста й села Кількість справ c. Багнувата ї _______ c. Березнича_______ 1 c. Гвіздець 1 c. Задільське 2 c. Ільник 3 c. Липиць 1 Львів 4 c. Розсохач 1 Самбір 2 c. Черешів 1 c. Чуква ____________ 6____________