Уявлення церковних еліт про Диявола, демонів і відьо

Вивчення демонології - суми знань про Диявола і демонів - уже давно стало обов’язковою частиною дослідження історії європейських судів про чари, адже без розуміння демонологічного дискурсу (іншими словами, ідеологічного підґрунтя судів) не можливо осягнути логіку, яка стояла за переслідуванням відьом.

Демонологічний дискурс мав дві традиції - високу, освічену і низьку, народну. їх синтез породив такі концепції, як угода з Дияволом, нічні польоти відьом, відьомські шабаші. Ha ґрунті цих концепцій і постав образ демонічної відьми, учасниці диявольської змови, яка зреклася Божої опіки і зверхности й визнала Нечистого своїм паном. 3 часом ці вироблені демонологами уявлення про відьомство міцно закоренилися в народній свідомості в окремих регіонах Европи. Вони визначили й формат допитів імовірних відьом, які відтепер мали зізнаватися не лише в малефіціюмі - шко- дінні за допомогою чарів, а й у зв’язках із демонами, відвіданні нічних відьомських зібрань, шабашів, а найважливі-

ше - мусили називати імена своїх спільниць, інших таких фурій, із якими вони зустрічалися на шабашах^[100]. Між демонологією й судовими практиками існував тісний зв’язок, причому не тільки правники апелювали до богословських текстів, а й теологи запозичували приклади з судової практики на підтвердження своїх постулатів.

Як це не парадоксально, але в Україні останнім часом демонологія асоціюється не з теологією, а з етнографією.

B ідеалі дослідження української демонології мало б охоплювати твори і православних, і католицьких авторів. Але більшість католицьких демонологічних трактатів, які походять з українських земель ранньомодерного періоду, майже не відрізняються від таких самих творів, що паралельно циркулювали в польських землях, а цей доробок уже потрапив у поле зору істориків^[102]. Свого часу православною демонологією цікавилися також російські дослідники. Найвідоміша праця в цій галузі - студія про православну демонологію у «давньоруській» літературі Фьодора Рязановського («давньоруський» період тут триває аж до кінця XVI сторіччя). Рязановський залучає до аналізу твори візантійських і російських авторів. Однак його більше цікавлять самі сюжети, як-от походження демонів і Диявола, їхні функції й діяльність, причому він не намагається пов’язати ці історії й уявлення з тогочасною ситуацією (його можна зрозуміти, бо це літературознавча студія) або порівняти православну модель

в. Диявол і його почет спокушають грішника. Дереворит початку XVI cm. (Henryk Biegeleisen. Ilustrowane dzieje Hteratury polskiej. Tom drugi. Wieden_f s. 251)

із моделями, створеними у західноєвропейських християнських традиціях^[103].

Я спробую інакший підхід, можливо, теж недосконалий. Головними джерелами будуть твори українських православних проповідників і богословів ранньомодерної доби, щоправда, з виразним наголосом на XVII столітті. Про твори, які впродовж XVH-XVHI сторіч кілька разів перевидавалися, можна більш-менш упевнено стверджувати, що вони мали вплив, популярність і відповідали насущним проблемам того часу. Крім письмових джерел (трактати, проповіді, книги чудес і віршів), використаємо також візуальні - ікони, ґравюри тощо.

Диявол та його воїнство в зображеннях

У багатьох культурах була потреба унаочнити зло - з абстрактного поняття перетворити його на образ, зрозумілий широкому й до того ж неписьменному загалу. У християнському світі зло традиційно втілювали Диявол та його численні служники. Хоча в європейській художній традиції образ Сатани ніколи не було уніфіковано, впродовж століть у зображеннях Князя пітьми виокремилися характерні риси, за якими його легко було впізнати. Наприкінці Середніх віків образ Диявола увібрав добре впізнавані риси язичницьких богів, зокрема сати- рів і Пана, - роги, ратиці, пазурі, цапину борідку. Але інші прикмети, наприклад крила, належали до християнської традиції, вказуючи на первісно ангельську природу демонів та нагадуючи про їхнє небесне походження.

У ранньомодерний період зображення Князя пітьми і його слуг були одним із головних способів представити широким масам православного населення образ зла. Схожа ситуація склалася у більшості європейських країн, і українські землі не становили виняток, хоча тут були й суттєві відмінності. Дослідники відзначають, що від XV і до кінця XVI сторіччя у Західній Европі тривав процес, умовно названий «демонічним наступом», що став результатом так званого «пастирства страху».

He було потреби вигадувати щось нове: богослови, проповідники, друкарі, мініятюристи і скульгітори спиралися на еклектичну суміш стародавніх і середньовічних фантазій, що їх вони тільки підсилювали через скульптури в церквах, масове видання книжок, емоційні проповіді та різноманітні прояви похмурого релігійного мистецтва.^[105]

У той самий період православне мистецтво уникнуло процесу демонізації: ні Диявол, ні його слуги не виділяються в окремий сюжет на іконах чи ґравюрах. Звичайно їх малювали як страшний, але водночас кумедний додаток до сцен із житій святих.

Нечистий з’являвся буквально в кількох іконографічних сюжетах, наприклад, іноді він фігурував у сцені боротьби архангела Михаїла з Дияволом або сцені зішестя в пекло. Сатана виразно «демонічного» вигляду, який змагається з архангелом Михаїлом, бачимо у скульптурній групі, що прикрашала львівську ратушу в XVII сторіччі (сьогодні зберігається в колекції «Львівського Арсеналу»). Тут Диявол, простертий під ногами архангела, - напівлюдина-напівтварина: у нього людське тіло, але з хвостом і крилами, і голова бестії з ріжками й цапиною борідкою. Найцікавіший елемент зображення - руки й ноги, які з одного боку фігури людські - з пальцями, а з другого тваринні - з великими пазурами. Однак навряд чи варто брати до уваги цю скульптуру в контексті дослідження православного мистецтва, адже тут виразно простежуються західноєвропейські барокові впливи.

Іноді Диявол фігурував на зображеннях зішестя Христа в пекло. Тут його малювали як страхітливу твариноподібну істоту, обриси якої ледь угадуються в темній розколині під ногами Христа (хоча здебільшого розколина була просто темна й порожня)^[106]. Ще один різновид зображень Сатани подибуємо на відомій ґравю- pi, яка прикрашає обкладинку книги «Меч духовний»

7. Cmpacmi Христові.

Фрагмент зображення кінця XVI - початку XVII століття (Українське народне малярство XVIII-XX століть, ред.

Лазаря Барановича, надрукованої в Києві 1660 року. Ha ній Володар пекла очолює корабель із єретиками й ворогами християнства, у нього людське тіло, але голова чудовиська з величезними вухами, козлячою бородою й рогами.

Куди багатше на українських іконах представлені диявольські слуги - демони, чорти чи біси. Вони присутні у сюжетах із житій святих Миколая, Микити, Козьми й Дем’яна, Антонія, у сценах Страшного суду й Ліствиці святих. Як правило, демонів на цих іконах малювали парами або й більшими групами. Зображення їхні не надто розмаїті: найчастіше це чорні, рідше зелені, антропоморфні істоти, на зріст десь уполовину дорослої людини, звичайно з маленькими крильцями й короткими хвостами. Ріжки у них на голові іноді знайти нелегко - вони губляться у довгому скуйовдженому волоссі. Чорти завжди голі, а риси їхні зовсім невиразні. Якщо на картині намальовано велику групу бісів, то разом вони нагадують радше купу чудернацьких великих комах. Наприклад, на другому поверсі собору Св. - Софії Київської є розпис XVHI сторіччя зі сценою Страшного суду: тут чортів дуже багато, але зображені вони, на відміну від святих, надто схематично й невиразно - усі чорні, худі і схожі один на одного.

Серед сюжетів, де фігурують демони, - лікування біснуватих: на таких зображеннях біси покидають людське

5. Лазар Баранович. Меч духовний (Київ, 1666, титульний аркуш)

тіло через рот^[107]. У сюжетах із житія святого Миколая чортів іноді малювали у сцені врятування судна під час шторму: кілька демонів сидять під човном і розхитують його^[108]. Дещо осторонь від інших стоять ікони святого Микити-бісоборця: тут зображено тільки одного вели-

ченького біса, аж можна добре роздивитися його ратиці, цапину борідку і довгий кумедний ніс; святий тримає чорта в руках і збирається відлупцювати його батогом¹²¹. Ha дереворитах із книги «Повесть удивительная о Диаво- ле», виданій 1627 року в Києві, біси постають в образі сатирів - із волохатими ногами, ратицями й козлячими бородами.

Сучасного глядача більшість таких демонів радше смішить, аніж лякає, але не забуваймо, що ранньомодерна публіка сприймала ці схематичні зображення зовсім інакше: те, що сьогодні видається забавним, у XVII столітті могло неабияк жахати. 3 іншого боку, кумедність демонів була частиною художнього задуму, адже поруч із святим чорт мав виглядати сміховинним і жалюгідним. У цьому й полягає головна відмінність образів Диявола й демонів у православній традиції та західноєвропейській, де вони ще у XVI сторіччі втратили будь-яку комічність¹²¹.

Попри спонтанні запозичення з західного мистецтва, українська православна традиція зображати демонічне, як і православна традиція загалом, мало змінилася з часів Середньовіччя. Коли в добу Реформації в Европі з’явилося безліч варіянтів представляти Диявола - він виступає у вигляді і людей, і драконів, і фантастичних істот, і тварин різного виду й форми, то в православній традиції ніколи не було такого розмаїття. Hi Сатана, ані демони так і не стали окремим художнім сюжетом. їх малювали просто - аби тільки глядач міг легко їх упізнати, але їхні фігури ніколи не були визначальними чи домінантними в загальній композиції. їхні злодіяння так ніколи й не стали якимись особливо жахливими. Швидше за все, православне мистецтво віддзеркалювало ставлення до демонів православної церкви, яка визнавала існування пекельних істот, але відводила їм надто марґінальну роль. Тому-то і в мистецтві їм приділялася мінімальна увага. ^{[109] [110]}

Відтак аж дивує той факт, що в православному мистецтві знайшлося місце для відьом. їх часто бачимо на панорамних зображеннях Страшного суду, де в одному з нижніх кутів зазвичай намальовано муки грішників у пеклі. Кілька спотворених фігур (їхнє число неоднакове) демонструють глядачеві кари за різні гріхи. Серед них, як правило, пияк, вбивця, заздрісник, злодій, завсідник шинків, а також відьма. Іноді відьму зображували як розтягнену на дибі жінку, обвиту зміями, що кусають їй груди^[111]; іноді на шиї у неї прив’язане відро, як- от на роботі майстра Димитрія з містечка Долина 1560 року^[112]. Зображення відьми на

9. Відьма. Фрагмент зображення Страшного суду. Українська народна ікона кінця XVI століття (Українське народне малярство XVIII-XX століть, ред.

В. Свенціцька, В. Откович. Київ: Мистецтво, 1991, c. 69).

картинах Страшного суду свідчить, що у православній традиції відьомство сприймалося як гріх, не менш серйозний, ніж убивство чи заздрощі.

Демонічне у творах українських православних авторів

У XVI-XVII століттях Диявол і його підсобники стали помітними фігурами в західноєвропейській культурі. Цей процес однаково зачепив і католицькі, і протестантські землі, а одним із його проявів була так звана демо- нізація літератури. Демони виступали і у високій, і в низькій літературі - від трактатів і проповідей до памфлетів і листівок. Ha німецьких територіях книжки про бісівські витівки навіть виділилися в окремий жанр і отримали назву Teufelbucher^[113]. Демонізацію літератури, тобто фронтальне проникнення демонічного в різні літературні жанри, супроводжувало ще одне варте уваги явище - трансформація образу Диявола, який відтепер перестав бути комічним персонажем, а перетворився на могутню й небезпечну істоту.

Ha жаль, у дослідника уявлень про демонічне на українських землях немає таких багатих матеріялів, як-то у Франції чи в німецьких землях. Тому щоб проаналізувати ставлення до Диявола і його слуг в українській православній традиції, використаємо найрепрезентативніший сектор красного письменства - тексти проповідей, книги чудес, полемічні та богословські трактати XVII сторіччя. Зокрема, звернімося до таких авторів, як Іван Вишенський^[114], Петро Могила^[115], Йоаникій Ґалятовський^[116], Антоній Радивиловський^[117] і Димитрій Ростовський^[118]. Крім того, залучимо до аналізу анонімний твір «Повесть удивительная о Диаволе»^[119]; ця повість та ще «Боги поганскіи» Йоаникія Ґалятовського, на відміну від решти книжок, - суто демонологічні твори. Розглянувши ці праці, спробуємо відповісти на низку питань: яку роль (чи ролі) православні богослови відводили Дияволу і його слугам? чим особливим відзначалася їхня діяльність? які були способи захиститися від нечистої сили? Нарешті з’ясуємо, яким же було ставлення до відьом у православній традиції.

«Залізне» XVII сторіччя в Европі взагалі і на українських землях зокрема здавалося його сучасникам лиховісним і зловорожим через тривалі війни, повстання, міжусобні зіткнення й епідемії. Люди звертали увагу на кожну надзвичайну подію: затемнення, комети, народження різних чудовиськ і потвор, пошесті сарани, природні катаклізми тощо. Кожне таке явище сприймали як лихий знак, який віщує нову війну, моровицю і взагалі важкі часи. Тогочасні проповідники, наприклад Антоній Радивиловський, указували: ніколи ще не бувало стільки подій, які свідчили б про гнів Божий, - навали поганів (татар), пожежі, пошесті, різні жахливі хвороби. A підстави для Божого гніву, на думку проповідника, цілком очевидні: досі люди ніколи так багато не грішили^[120].

Інші автори пішли ще далі, пояснюючи причини зіпсо- ваности світу. Іван Вишенський написав діялог, у якому

Диявол відповідає на запитання, чому його називають паном цього світу. Серед іншого він заявляє, що сучасні християни набагато гірші від тих, які жили в часи Христа. Вони навіть не кращі за язичників, бо так само залюблені в тілесні задоволення і нечестиве життя. Ось чому Сатані так легко заманити їх у свої тенета, обдурюючи, насилаючи оманливі сни, обіцяючи різноманітні задоволення та принади цього світу. Серед спокушених блиском і пишнотами земного царства є представники усіх верств - від наймогут- ніших панів до найжалюгідніших рабів. Усі вони настільки запаморочені сьогосвітнім життям, що тільки смерть може щось у них змінити. Сила Нечистого полягає у здійсненні бажань: хоч що попросять у нього, владаря земного світу, він усе може виконати. Далі Диявол розповідає, які ж бажання йому до снаги: наприклад, він може дати людям духовні й світські посади, будь-які земні скарби, викликати любов. Усе, що при цьому вимагається від людини, - «паде поклонимися, я тебе дам»^[121].

Отже, у православних творах XVII сторіччя теж відчитуємо есхатологічні настрої. Ta щоб докладніше з’ясувати, яке ж місце відводилося демонічному і чи зростало значення Диявола коштом есхатологічних настроїв, варто залучити до аналізу більше творів цього періоду. Схоже, українські православні автори не витворили ориґінальної концепції Сатани, а, описуючи його, користалися ранньохристиянською і візантійською традиціями. Скажімо, Иоаникій Ґалятов- ський стисло переказує історію походження Диявола і бісів: коли їх було вигнано з небес, вони потрапили на землю і вирішили стати земними богами - так з’явилися язичницькі боги. Вони злі і водночас мудрі, адже колись були ангелами і на небесах дізналися чимало розумних речей, але тепер використовують своє знання тільки для лихих справ^[122]. Ось чому Нечистий прагне стати богом на землі й в усьому намагається імітувати Бога. Дехто, наприклад, стверджує, що у

Сатани є навіть власна трійця - «похоть плотская, похоть очес, и гордость живота»^[123].

10. Обкладинка книжки Йоаникія Ґалятовського «Ключ розуміння» (1659)

Для характеристики Диявола вживається багато сталих епітетів, переважно запозичених із візантійської традиції. Дуже часто його згадують як «проклятого»^[124], інколи додаючи «проклятий змій»^[125], ще він «князь бісов- ський»^[126] і, звичайно ж, «князь пітьми»^[127], «стародавня злість»^[128], «ворог душ»^[129], «пекельний злодій»^[130]. Сатану нерідко порівнюють із лютим левом, який спочатку шукає у людини слабкі місця, залякує її і кінець кінцем пожирає^[131], трохи рідше називають його пташником, який розставляє тенета, щоб ловити душі^[132]. Нарешті, його уподібнюють до пекельного яструба, котрий також полює на душі^[133].

Проповідники стверджували, що Бог і Диявол - це два владарі, і люди можуть обирати, кому з них служити, та позаяк владарі ці дуже різні, обом одночасно служити не вийде. Чим же вони відрізняються? Антоній Радивилов- ський починає пояснювати з найпростішого: Бог добрий і робить тільки добро, а Сатана лихий і від нього походять усілякі нещастя й зло. Люди служать Богові слухняністю, а нечистому - аморальною поведінкою; Богові служать, чекаючи нападів Князя пітьми, а Дияволові - збайдужівши до Бога, немов уві сні^{[134] [135]. Силою Сатана не може зрівнятися з Богом, бо все, що він робить, - це тільки те, що йому дозволяє Бог. Однак він і не такий слабкий, як може здатися на перший погляд, у нього багато помічників і слуг. Антоній Радивиловський головними підсобниками Нечистого називає три речі: смерть, гріх і пекло119. Слуги Сатани - це, звичайно, біси й демони, але чимало у нього поплічників і серед людей. Який пан, такий і слуга, тому всі його підпомагачі так само лихі, як і їхній пан[136].}

Радивиловський запитує: хто ж ті люди, що стають його слугами? що відвертає їх від Бога і приводить до Диявола? I відповідає - гріх. Грішники - це віддані прислужники Сатани, і їх легко розпізнати^[137], бо вони перестають бути Божими дітьми, перетворюючись на дітей Диявола^[138]. Сатаиа штовхає людей на гріх, спочатку засліплюючи їх, а потім змушуючи грішити; через свої гріхи вони й стають диявольськими слугами^{[139] [140]. Йоаникій Ґалятовський трохи інакше описує цей процес. Він потверджує: справді, гріх - найсильніша диявольська зброя. Завдання демонів - знайти і привернути якомога більше слуг для їхнього пана, для цього вони переконують людей дужче й частіше грішити. Але вони не можуть примусити когось грішити, якщо людина сама цього не хоче1’1: тільки добровільний грішник стає справжнім слугою Диявола.}

Наголос на гріху не був ані ориґінальним, ані новим - це загальновживаний топос у християнській традиції. Прикметно, що Диявол пов’язується винятково з гріхом. У переважній більшості проповідей, де згадувано Сатану, він так чи так асоціюється з гріхами й грішниками.

Одним із головних завдань проповідника було в простій і доступній формі пояснити пастві засади християнської доктрини, зокрема витлумачити значення абстрактних понять, серед них і гріх. Аби зробити абстрактне поняття зрозумілішим, проповідник міг ужити яскравий образ, приклад чи порівняння. Тобто щоб люди якнайвиразніше уявили весь жах, усю моторошність гріха, треба було придумати для нього якесь просте й дохідливе втілення. Скажімо, Анто- ній Радивиловський розповідає історію про молодика, який кілька років жив у ченця-пустельника, але зрештою захотів повернутися до людей і одружитися. Пустельник порадив йому не поспішати, а зупинитися на кілька тижнів при виході з пустелі й помолитися Богові, щоб той послав йому добру дружину. Хлопець так і вчинив, але за кілька днів відчув жахливий сморід і побачив, що то «жена бардзо шпетая з очима вытеклыми, струпами отвсюль оточеная». Страшна смердюча жінка уособлювала гріх розпусти. Цей образ так уразив хлопця, аж він повернувся назад до пустельника^[141].

Однак проповідники не завжди вживали такі прямолінійні образи. Частіше вони порівнювали гріх із Сатаною або навіть прирівнювали їх, наприклад, гріх уважався гіршим за Диявола^[142] або ж його іноді називали Великим Дияволом. Цей образ пояснювали так, що Князь пітьми може мучити тільки тіло, а гріх мучить ще й душу^[143]. Представляючи всіх грішників сатанинськими слугами, проповідники намагалися переконати паству у винятковій небезпечності гріха.

Ta крім підбурювати до злодіянь, у Диявола і демонів були ще й інші функції, наприклад мучити людей: саме вони насилали пошесті, навали, страхи, всілякі негаразди, хвороби й епідемії^[144]. Ба більше - недуги вважалися головним способом для нечистої сили познущатися з людини. Це уявлен-

11. Святий Лнтоній і сатири (Повесть удивителна, о дияволе, яко прииде к Великому Антонию, e образе чловечесте, хотя каятися. Kuie_f 1627)

ня про демонічне походження хвороб дуже давнє, воно простежується аж до перших століть християнства^[145]. Українські православні автори частенько повторювали цю ідею у проповідях і наголошували: хоча демони змушують страждати хворе тіло, душа при цьому залишається незайманою^[146]. Проповідники щоразу нагадували, що недуги можливі лише внаслідок божого потурання^[147]. Хвороба, найтісніше пов’язана з демонічним упливом, - одержимість, або ж біснуватість, про неї буде мова далі.

Історії про демонів, що спокушають ченців-відлюдни- ків, з’явилися ще у VI сторіччі, одразу ж як виникло чернецтво^[148]. У цих переказах Диявол звичайно приходить до відлюдників у пустелі, яка традиційно вважалася його територією. Кожен пустельник мав бути готовим до з’яви Сатани. Але пустельники були не одинокими жертвами Диявола-спокусника, він приходив і до ченців та просто благочестивих людей, щоб відвернути їх від Бога. Українські православні проповідники часто використовували образ Диявола-спокусника^[149], мало того, всі не- ґативні поривання й бажання побожних людей пояснювалися його втручанням. Наприклад, в історії про ченця, котрий вимагав, щоб йому приготували м’ясо під час посту, а в разі відмови погрожував накласти на себе руки, Петро Могила пояснив його скандальну поведінку диявольською спокусою^{[150] [151].}

12. Петро Могила. Фраґмент фрески 1644 року з церкви Спаса на Берестовім у Києві (П. Белецкий. Украинская портретная живопись XVH-XVIII веков, Ленинград, 1981)

Третя роль, приписувана Дияволові і демонам, - покарання грішників у пеклі. Найпопулярнішими були оповіді про покарання святотатців. Антоній Радивиловський переказує історію про чоловіка, який кинув каменем у статую Богоматері, а після смерти «душу свою окаянную за неушанованє и безчестіє образа пресвятои Богородици, діаволом на вічньїе муки предал»¹⁶³. Схожа доля чекала на чоловіка, який казав, ніби він так добре живе, що йому і раю не треба^[152].

Іноді подибуємо цікаві перекази про якісь специфічні дії і вчинки демонів, наприклад буцімто вони супроводжують померлих грішників, коли ті провідують своїх родичів. Так сталося з чоловіком, який вів показово праведне життя, але після смерти потрапив до пекла. Чоловік цей прийшов до своєї дружини розповісти: він покараний за те, що робив добрі вчинки не з любові, а з гордині; а доки вони розмовляють, «діавол, на подворі стоячи, ожидаєт»¹⁰⁷. Проте в таких історіях демони частіше просто брутально катують грішників. B одній проповіді, приміром, ідеться про чоловіка, такого жадібного, що в заповіті він попросив третину свого золота покласти йому в труну. Після смерти його було покарано за скупість: чорти топили золото і заливали йому в горло¹⁰⁸. Петро Могила розповів про уніятського єпископа Афанасія, який нібито вів грішне й лихе життя, за що після смерти демони «страшно и немилостливо» катували його, аж урешті відірвали голову від тіла¹⁰⁹.

A от сюжетів із докладним описом життя Сатани й демонів зовсім обмаль. Із цих нечисленних історій випливає, що у демонів була своєрідна соціяльна структура і навіть зародки політичного життя. Вони збиралися на наради, їм було притаманне почуття товариства й братерства, принаймні саме таку картину змальовано у творі «Повесть удивительная о дияволе»^{[153] [154] [155] [156]. B одній із проповідей Антонія Радивиловського стисло описано соціяльну організацію чортів. Тут розповідається про те, як демони з різних частин світу збираються на загальну нараду, яку очолює «старший диявол», котрий наказує їм розповідати про всі лихі вчинки. Один із чортів хвалиться, що спокушував набожного чоловіка, а «старший диявол» наказує відшмагати його, бо той тільки даремно згаяв час[157]. У проповіді Радивиловського демони представлені як організована спільнота з власними, хай навіть дивними, правилами і законами. Ha чортів, які порушили ці своєрідні приписи, чекає відповідна «справедлива» кара.}

B окремих історіях Диявола і демонів порівнюють із земними правителями. Наприклад, в одній проповіді є сюжет про чаклуна, за сумісництвом люциперового слугу, який намагається спокусити чоловіка, щоб той теж став на службу Сатані. Чаклун приводить того чоловіка до палацу з залізними воротами, за якими сяє безліч золотих ліхтарів і свічок, метушаться слуги. Далі вони бачать господаря цього палацу: Диявол, одягнений як король, сидить на високому місці, а обіруч нього стоять лихі демони, які нагадують сенаторів^[158]. Є ще одна схожа історія про чоловіка, якого привів до Сатани чаклун: там їх зустріли менші демони, котрі супроводили прибульців «до царя своєго»^[159].

Перед проповідниками стояло завдання переконати паству ніколи не довірятися темним силам, тому в їхніх текстах Диявол і чорти завжди придумують спосіб обдурити людину: хай там що нечисть розказує і обіцяє - це завжди закінчується обманом. Наприклад, Сатана дурить людей, коли стверджує, що можна вільно грішити за життя, а потім треба тільки сповідуватися і все проститься: хто повірить у це, може приплатитися тим, що після смерти втрапить до пекла^{[160] [161]. Крім того, демони вміють провіщати майбутнє - цей дар вони отримали ще за часів, коли були ангелами177. I хоча їхні пророцтва правдиві, демони їх так туманно формулюють, що людина плутається, неправильно їх витлумачує і в результаті залишається ошуканою[162].}

Ще демони дурять людей, навіюючи їм ілюзії та перетворюючись на інших істот. Люди нібито більше схильні вірити чортам, коли ті приходять в образі когось привабливого і приязного, тому демони перетворюються на царів, юнаків і гарних дівчат. Вони вміють перекидатися на янголів, священиків і навіть самого Христа^[163]. Але найчастіше вони прибирають подобу звичайних смертних, щоб не відлякати від себе людей^[164]. Йоаникій Ґалятовський розповідає про чоловіка на ім’я Андрій Прокопович, який хотів убити свою дружину. Його вчасно зупинили і забрали до монастиря, де він оговтався і розповів, чому хотів це зробити: до нього підійшли двоє невідомих чоловіків і вмовили його вбити дружину. Коли ж його спитали, де зараз ті чоловіки, він відповів - стоять поруч із ним у церкві. Виявилося, що біси перекинулися на чоловіків, аби обдурити Андрія, і задля цього навіть не побоялися зайти до церкви^[165]. Іноді демони перетворювалися і на страшних істот: маврів, левів, ведмедів, вовків, собак, кабанів, биків, драконів тощо^[166]. У такій подобі вони з’являлися людям, щоб налякати їх.

Отже, як бачимо, українські проповідники не схильні були описувати Диявола і демонів у комічному світлі. Навпаки, вони дуже поважно сприймали чортів і визнавали їхню небезпеку. Серйозне ставлення до темних сил простежується і в тому, що Диявола нерідко порівнюють із царем. Цілком імовірно, це могло бути запозиченням із тогочасної західно- християнської традиції.

Попри величезну небезпеку бісівської нечисти, проповідники запевняли, що люди не беззахисні перед цією загрозою. Існувало чимало методів протистояти демонам. Найдієвіші у боротьбі з чортівнею імена Трійці і Богоматері, а також молитви, хрест і хрещення, свята вода та сповідь^[167]. Проповідники стверджували: для протиборства демонам мало сповідуватися, а потім знову грішити. Ti, хто так чинять, лише посилюють владу Диявола над собою, адже «діавол чрез исповідь человеческую и покаяніе оутративши человека, котрого для грєхов міл в своей державі, гды его знову чрез пополнение тых же гріхов, отшукает и в свою державу возмет, оуже его моцній держит и стережет, абы знову неоутратил»^[168]. Ta й не кожна сповідь допоможе протистояти демонам. Проповідники переконували, що чорти тільки тішаться, коли люди звертаються до співчутливих священиків, а не до суворих, бо демони вважають, що у таких людей немає сильного керманича і тому їх легко атакувати^[169].

Насамкінець погляньмо, як в аналізованих творах представлені найвідданіші (серед людей) слуги Сатани - відьми та чаклуни. I в релігійному мистецтві, і в трактатах та проповідях відьом найчастіше згадують у переліках грішників. Проповідники нерідко називали відьомство серед смертельних гріхів (їхній список щоразу мінявся і міг відрізнятися навіть у творах одного автора), які традиційно охоплювали пияцтво, перелюб, убивство, грабіж, зраду і відьомство^[170]. За іншою версією, це були перелюб, убивство, відьомство та язичництво^[171]. B одній проповіді згадано жінку, яка заслужила на пекло, бо була п’яницею, перелюбницею, ще й умілою відьмою^[172]. У Йоаникія Ґалятовського відьомство теж фігурує в переліку смертних гріхів, до того ж він стверджував, що відьми разом із ворожбитами поклоняються Дияволові як своєму богові^[173]. Так само Димитрій Ростовський назвав відьом, як і решту грішників, послухачами Сатани^[174].

Однак здебільшого проповідники не виділяли відьомство серед інших гріхів. Отже, щоб стати слугою Диявола, не треба було підписувати особливу угоду чи здійснювати якісь ритуали, бо всі грішники автоматично вважалися підручними Князя пітьми.

Ha відміну від образотворчого мистецтва, де відьми виступають лише як одна з ілюстрацій розправи над грішниками, духовні тексти заховують багатшу й різноманітнішу інформацію. Чаклуни й відьми - популярні герої проповідей: тут чимало згадок, на основі яких можна скласти враження про особливі вірування, пов’язані з відьмами, та про ставлення до них проповідників.

Подибуємо у проповідях нарікання на те, що останнім часом люди дедалі частіше звертаються до відьомства. Анто- ній Радивиловський скаржився, що багато людей прагнуть навчитися шкодити іншим не безпосередньо, а «зашкодити на добрах его, яко то на быделку, на полях, на грунтах, розные чары на них напущаючи»^[175]. Так само Йоаникій Ґалятов- ський нарікав, що люди, коли у них виникають проблеми зі здоров’ям, шукають допомоги у відьом і знахарів. Він попереджав: хто благає про допомогу Єлецьку Богоматір і водночас звертається до бабок, не отримає порятунку від Діви Марії^[176].

Проповідники розповідали чимало повчальних історій про лиходійства відьом і чаклунів: як вони навіюють ілюзії, щоб ошукати^[177], як зачаровують людей^[178] або вживають любовну магію для зваблення^[179]. Демони використовують відьом і чаклунів у своїх інтересах - з їхньою допомогою легше морочити людей, тому відьми теж уміють віщувати майбутнє^[180]. Чаклуни часто фігурують як посередники між людьми і Дияволом: вони спокушають людей, обіцяючи здійснити їхні мрії, а тоді приводять до Сатани і скоряють його волі^[181]. Диявол віддячує відьмам і чаклунам за послуги різними способами. Він сам та демони входять у контакт із відьмами. Коли відьмі треба щось дізнатися, вона запитує у демонів і ті їй відповідають. Для своїх магічних справ відьми використовують вогонь, воду, обручки, мерців та дзеркала, довідуючись у такий спосіб про заборонені речі. Чорти не тільки відповідають відьмам на питання, а ще й допомагають їм лиходіяти, наприклад, насилати ілюзії, перетворювати людей на інших істот, зачаровувати різні предмети^{[182] [183] [184].}

Відьми часто фігурують у записах (імовірно, це заготовлені приклади для проповідей) Петра Могили. Описані ним чуда мали переконати авдиторію, що надмірна віра у чари - це забобон, але не менший гріх, ніж саме чаклунство. Bipy у відьомство зазвичай приписували релігійним опонентам, які, з одного боку, були надто марновірними, а з другого боку, схильні були трактувати реальні чуда (звісно, ці чуда траплялися тільки у православних святинях) як забобони. Є у Петра Могили історія про уніятського єпископа Афанасія, який у багатьох питаннях радився з чаклунами і часто вживав чари¹⁹⁷. Одного разу він хотів зайти до православної церкви і захопити її, але якась сила не пускала його до середини: його аж відкинуло від церковних дверей, бо Господь захищав свою обитель. Однак Афанасій витлумачив цей випадок по- своєму - буцімто тут не обійшлося без чародійства. 3 цього приводу Петро Могила завважив: «тако бо обыкоша окаме- ненным сердцем невіници, егда бог чудодіствіем обличает их суровство и безбожіе, чародіеніям cie приписуют и найпаче суровійшіи бывают и немилостившіи»¹⁹⁸. У цих самих нотатках Могили є схожа історія про безвір’я мусульман. Один мусульманин прийняв православ’я, за що колишні одновірці почали його катувати і вже коли збиралися стратити, раптом почався землетрус. Присутні розцінили це як чаклунство, а мученик переконував їх, що вони сприйняли Боже чудо за чародійство^[185].

Ще один приклад із записів Петра Могили демонструє, як історії про демонів і відьом можна майстерно використати в релігійній полеміці. У польського шляхтича Войцеха померла дружина на ім’я Анна. Після її смерти з-за груби почувся дивний голос, що стверджував, ніби він належить душі Анни, яка потрапила до чистилища. Голос вимагав запросити до будинку єзуїтів помолитися за рабу божу Анну. Голос, ясна річ, належав демонові, якому вдалося всіх ошукати. До маєтку прибули єзуїти і почали молитися, а голос у цей час дякував їм і просив скропити все святою водою (загалом дуже дивна поведінка як на демона). Поступово з’їжджаються паломники, а голос тільки просив, щоб до будинку не пускали русинів і православних. Ta якось до господи зайшов слуга князя Василя Острозького Мартин Граб- кович. Він одразу зрозумів, що тут діється, й оголосив, що це демон дурить усіх навколо. Після цього голос замовк, але єзуїти заявили, що душа просто не хоче спілкуватися з православним, котрий не вірить у чистилище. Мартин Грабко- вич почав молитися, і врешті-решт голос визнав, що він демонський. Тоді Мартин спитав господаря, чи хтось у його домі часом не займається чарами, бо здогадався, що чорт цей має належати якійсь відьмі. Виявилося, що Войцехова куховарка і справді відьма. Ha муках вона зізналася, що сама відьма, а демона свого привезла з Великої Польщі, після того її відповідно покарали^[186]. Як бачимо, історія ця складається з низки повчальних моментів: по-перше, відьма і лихий дух з’являються й легко ошукують саме марновірного польського шляхтича латинської віри; по-друге, зайвий раз підкреслено, що уявлення про чистилище облудне; по-третє, єзуїти зображені мало не спільниками злого духа; нарешті, обман недаремно розкриває православна людина та ще й слуга князя Острозького.