3.5. Оцінка доказів – заключний етап процесу доказування

Повна і всебічна оцінка господарським судом доказів має найважливіше значення для винесення законного й обґрунтованого рішення по господарській справі. Дійсно, без оцінки неможливо представити весь процес прийняття, збирання, дослідження доказів і винесення правильного рішення.

На думку деяких учених, зокрема, С.В.Курильова, оцінка доказів зводиться до акта мислення, сугубо логічної операції, і тому виходить за межі процесуальних дій із доказування. Іншими словами, оцінка не може бути об¢єктом правового регулювання, оскільки розумовий процес протікає за законами мислення, а не права [100, c. 36-37].

На думку інших авторів, оцінку судових доказів варто розглядати не тільки як логічну операцію, але і як складовий елемент усього процесу доказування, деякою мірою урегульований нормами процесуального права [113, c. 2; 157, c. 174]. Як відзначає А.І.Трусов, у теорії оцінки доказів переплітаються власне юридичні питання з найскладнішими проблемами світогляду, теорії пізнання, логіки, психології й інших наук [153, c. 5].

Принципи оцінки доказів господарським судом установлені чинним законодавством: відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює всі докази за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об\'єктивному дослідженні всіх обставин справи, керуючись при цьому чинним законодавством. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь установленої сили. Більш того, визнання однією стороною фактичних даних і обставин також не є для господарського суду обов\'язковим.

Глибоко досліджував проблему оцінки доказів Б.Т.Матюшин, який визначає оцінку доказів як психічну діяльність суб\'єктів пізнання з визначення якостей і властивостей доказів при розгляді і вирішенні конкретних [юридичних] справ [112, c.

а) сукупність процесуальних вимог, запропонованих до розумової діяльності з оцінці доказів;

б) процес реалізації цих вимог у ході розумової діяльності суддів з оцінки доказів;

в) процесуальний результат, що знайшов відображення в судовому рішенні (ухвалі) [112, c. 8-9] .

дійсно, зазначений поділ має сенс, оскільки оцінка доказів як логічний акт виявляється в процесуальних діях і піддається у визначених межах правовому регулюванню, впливу норм права.

Норми права встановлюють не порядок мислення, а умови і мету оцінки судових доказів, принципи оцінки (ст. 43 ГПК), зовнішнє відображення в процесуальних документах результатів оцінки (ст. 84 ГПК). Оцінка доказів має свій зміст: визначення допустимості, належності, вірогідності, достатності і взаємозв\'язку всієї сукупності доказів. Саме тому при вивченні оцінки доказів доречно виділити її внутрішню (логічну) і зовнішню (правову) сторони.

Логічна сторона оцінки доказів полягає в тім, що під час судового доказування суд, особи, що беруть участь у справі, інші суб\'єкти доказування здійснюють логічні операції з аналізу доказів, їхньої належності та допустимості до справи, поєднують наявні відомості про факти в єдину систему доказів, спростовують спочатку побудовані припущення та ін.

Правова сторона оцінки доказів полягає в тім, що:

· логічні операції здійснюють суб\'єкти господарських процесуальних відносин;

· вивченню підлягають тільки фактичні дані, отримані в передбаченому законом порядку із засобів доказування, безпосередньо сприйнятих судом;

· ціль оцінки не довільна, а визначена законом.

Результати оцінки завжди об\'єктивно відображаються в процесуальній (правовій) дії (наприклад, у клопотаннях зацікавлених осіб про витребування нових доказів, відмові у витребуванні і дослідженні доказів, відображенні результатів оцінки в мотивувальній частині рішення, де суд повинний указати докази, на яких засновані висновки суду, і доводи, по яких суд відкидає ті чи інші докази.

Оцінка доказів може бути рекомендаційною і владною залежно від того, хто оцінює докази [78, c. 174-175] .

Рекомендаційний характер носить оцінка, що міститься, зокрема, у виступах у судових засіданнях осіб, що беруть участь у справі, їхніх представників. Вона є однією з умов, що забезпечують всебічність оцінки доказів судом з урахуванням думок усіх зацікавлених учасників процесу, однак суд може, але не зобов¢язаний враховувати такі думки.

Оцінка доказів, що надає суд, має владний характер, оскільки постанови, ухвали, рішення, в яких вона відображається, мають загальнообов\'язкову силу. Однак господарський процесуальний закон не регулює і не може регулювати процес мислення суддів. Цей процес підлеглий загальним законам мислення. Але норми права встановлюють зовнішні умови, гарантії, що забезпечують істинність логічних висновків суддів. Наприклад, об\'єктом оцінки суда можуть бути лише докази, безпосередньо досліджені в судовому засіданні.

Залежно від рівня пізнання оцінку доказів класифікують на попередню, остаточну і контрольну.

Попередньою називається оцінка доказів, яку суддя (суд) надає у ході прийняття, дослідження доказів, тобто до винесення рішення. Результати оцінки на цьому етапі виражаються зовні в ухвалах суду про прийняття доказів, які мають значення для справи або відмовленні в їх прийнятті, у задоволенні клопотань про залучення письмових доказів до справи, про призначення судом додаткової експертизи та ін.

Остаточною є оцінка доказів, яку дає тільки суд і яка є основою для прийняття вольового акта - судового рішення. Її ціль — установлення фактів по справі.

Контрольна оцінка доказів проводиться вищестоящими судами в ході перегляду справи в апеляційному чи касаційному порядку.

Судовою реформою червня-липня 2001 року створено нові рівні перегляду рішень господарських судів – апеляційну й касаційну (раніше була наглядова) інстанції. На даний час згідно з ч. 1, 2 ст. 101 ГПК в процесі розгляду справи в апеляційному порядку господарський суд може досліджувати нові докази і встановлювати нові факти.

Суд оцінює докази на основі встановлених у законі (ст. 56 ЦПК) принципів, тобто загальних правових вимог. При їхньому формулюванні враховані закони пізнання (всебічність, об\'єктивність) і психологічні аспекти розумової діяльності суддів, зокрема, роль внутрішнього переконання.

Оцінка доказів здійснюється з дотриманням наступних принципів:

1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням;

2) докази оцінюються всебічно, безпосередньо, у повному обсязі, об¢єктивно і неупереджено;

3) ніякі докази не мають для суду заздалегідь установленої сили.

Закон вимагає, щоб суд розглядав всі обставини справи в сукупності і на цій основі виробляв своє внутрішнє переконання для оцінки доказів. Тільки в цьому випадку він може виробити повну переконаність у тім, що визначені фактичні обставини дійсно відбулися в минулому.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням суду має декілька аспектів:

1. тільки самі судді вирішують питання вірогідності доказів, істинності або хибності відомостей, що містяться в них, достатності для правильного висновку;

2. внутрішнє переконання суддів відображає їхнє власне відношення до своїх знань, рішень, дій і засновано на досконалому вивченні всіх доказів у сукупності;

3. вплив у будь-який формі на суддів з метою перешкодити всебічному, повному і об¢єктивному розгляду конкретної справи або домогтися винесення незаконного судового рішення тягне відповідальність згідно з чинним законодавством;

4. у разі скасування рішення вищестоящий суд не має право давати нижчестоящому вказівки щодо вірогідності чи невірогідності того або іншого доказу;

5. кожен суддя може вільно висловлювати свої погляди щодо цінності доказів.

Докази оцінюються в повному обсязі, що припускає необхідність одержання і дослідження їх у такому обсязі, що є достатнім для вірного висновку. У суддів не повинне залишатися сумнівів або коливань в обґрунтованості рішення.

Для виконання вимоги всебічності й об\'єктивності необхідно враховувати всі докази, що обґрунтовують вимоги позивача, а також докази, надані для спростування позову. Крім того, суд зобов\'язаний, оцінюючи докази, перевірити дотримання норм права, що встановлюють порядок збирання доказів, їх дослідження, чи належні вони до справи і чи допускаються законом.

Принцип вільної оцінки судових доказів полягає в тому, що:

а) ані в законі, ані в підзаконних актах не повинні міститися ніякі вказівки про переважну доказову силу і значення будь-якого доказу;

б) ніякі органи і посадові особи не вправі давати суду вказівки про доказову силу і значення того чи іншого доказу;

в) докази повинні оцінюватися по їхніх властивостях, доказовим ознакам. Суд при оцінці доказів повинен виходити з того, що жодний засіб доказування не має переваг перед іншими, а їхня вірогідність виявляється в порівнянні одних доказів з іншими з урахуванням всіх обставин справи.

Принцип вільної оцінки доказів протилежний принципу формальної оцінки доказів, коли доказова сила окремих засобів доказування визначається не суддями, а самим законом, і судді не вправі дати доказам іншу оцінку або відкинути їх. Наприклад, в епоху дії системи формальних (легальних) доказів визнання розглядалося як найкращий доказ і суд був не вправі ані переоцінити, ані відкинути його.

Складність оцінки пояснень сторін визначається тим, що інформація, яка, з одного боку, підлягає оцінці, виходить від осіб, зацікавлених у результаті справи. Ця обставина вимагає від суду особливої уваги при рішенні питання про ймовірність чи хибність отриманих від сторін відомостей про факти. З іншого, суд не може підходити до оцінки таких пояснень і з упередженням, що сторона завжди повідомляє факти в перекрученому виді для одержання сприятливого для себе рішення.

При оцінці пояснень сторін суд повинен відмежовувати відомості про факти як судові докази від міркувань, логічних висновків, емоцій сторони, оскільки на них не можна посилатися в обгрунтування прийнятого рішення. Однак для досягнення впевненості суду в істинності пояснень сторони має значення також і оцінка логічності доводів сторони, послідовність і ясність викладу фактів, відсутність протиріч у викладі.

Загальне правило оцінки пояснень сторони полягає в тому, що суд повинен врахувати всі обставини справи в повному обсязі. Факти, викладені, наприклад, позивачем, потрібно зіставити і порівняти з іншими відомостями про факти, викладені відповідачем, а також отриманими з інших засобів доказування. Судове рішення не можна вважати обґрунтованим, якщо воно винесено з посиланням тільки на пояснення сторін, що ретельно не проаналізовані і не зіставлені з іншими доказами по справі. Визнання стороною фактів також повинно бути перевірено судом з боку відповідності такого визнання дійсності. Важливо виявити відсутність факторів, що впливають на хибність визнання: примуса, погрози, наявності побічного преса, омани сторони в оцінці і сприйнятті фактичних обставин. Саме тому доречно погодитися з М.Треушніковим, що цінність пояснень сторін часто полягає в посиланні на інші докази, перевірка й оцінка яких дозволяє зробити єдиний висновок про ймовірність пояснень або позивача, або відповідача [151, c. 194]. На цій самій підставі пояснення сторони також можуть бути підставою для оцінки інших доказів, пізнання фактичних обставин справи.

Дача пояснень - право сторони. У зв¢язку з цим у законодавстві не передбачені санкції за відмовлення від дачі пояснень, за дачу помилкових пояснень. Ця обставина повинна враховуватися судом при оцінці доказів. Зазначимо також, що пояснення сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, підлягають оцінці поряд з іншими доказами, зібраними по справі.

Вірогідність відомостей, що містяться в письмовому доказі, і вірогідність самих фактів, що витягаються з письмового джерела доказу, також не може бути визначена без належної оцінки всього процесу формування доказу. Суд зобов¢язаний проаналізувати весь шлях формування, збереження, надання і дослідження кожного письмового доказу для цілковитого переконання в істинності відбитих у письмовому доказі відомостей про факти. Оцінка письмових доказів здійснюється з урахуванням пояснень сторін, інших осіб, що беруть участь у справі, з врахуванням наведених ними відомостей про факти.

Класифікація письмових доказів підлягає врахуванню під час розробки методики оцінки кожного письмового доказу.

Наприклад, при оцінці документів, тобто офіційних письмових доказів, суд зобов¢язаний з урахуванням усіх доказів переконатися, що документ виходить від органа, уповноваженого видавати даний вид доказів, підписаний посадовою особою, що має право скріплювати документ підписом.

При оцінці копії письмового доказу на обговорення повинні ставитися додаткові питання, а саме: чи не відбулося істотної для справи зміни змісту оригіналу під час створення копії, яким чином відбувалося створення копії (дубліката), чи гарантує сам процес отримання копії вірогідність і тотожність інформації у порівнянні з першоджерелом.

При оцінці розпорядницьких письмових доказів підлягає з¢ясуванню відповідність змісту документа волі особи, від якої документ виходить, відсутність примуса при складанні документа.

Як метод оцінки письмових доказів виступає логічний прийом порівняння їх між собою та з іншими доказами по всіх характеристиках: часу й умовам походження, способу відображення відомостей, збереженню, глибині і точності викладу фактичних обставин, відсутності протиріч між окремими письмовими доказами [151, c. 244] .

Таким чином, оцінити письмовий доказ – означає проаналізувати всі його властивості (допустимість, вірогідність, достатність, належність відомостей до справи) з боку відповідності реальності відомостей, що містяться в ньому.

Висновок експерта є результатом спеціально проведеного дослідження. Гарантії істинності відомостей про факти, відбитих у ньому, досить високі, однак ця обставина не дає підстав розцінювати висновок експерта як «особливий», «винятковий» доказ, що має найвищу силу перед іншими засобами доказування.

Суд, оцінюючи висновок експерта, аналізує дотримання процесуальних норм при призначенні експерта, права сторін і зацікавлених осіб, компетентність і кваліфікацію експерта, науковість застосованих методів дослідження.

Оцінка висновку експерта включає:

1) аналіз дотримання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи;

2) аналіз відповідності висновку експерта наданому йому завданню;

3) аналіз повноти висновку;

4) оцінку наукової обґрунтованості висновку;

5) оцінку фактичних даних, викладених у висновку експерта, з боку їх належності та місця в системі всіх доказів по господарській справі.

Оцінка висновку експерта - складний розумовий процес. Досвід і кваліфікація суддів, практика розгляду визначеної категорії господарських справ, можливість зіставити висновки експерта з іншими доказами дозволяють суду всебічно перевірити не тільки логіку експертного висновку, але й науковість методики дослідження, повноту та обґрунтованість висновків.

Істотним і вкрай важливим нововведенням стало прийняття 21 червня 2001 року [16] положення про обов¢язкову фіксацію судових дій шляхом складання протоколу або фіксації іншими технічними засобами.

Зокрема, частина 2 ст. 81-1 ГПК встановлює обов¢язкові вимоги до протоколу судового засідання, а саме обов¢язок вказівки в протоколі про попередження судового експерта за дачу свідомо неправильного висновку або відмову від надання висновку.

В минулому одним з істотних недоліків процесу і недоглядів законодавця юристи-вчені і практичні працівники вказували на відсутність таких повноважень арбітражного судді, як попередження учасників процесу про відповідальність за дачу свідомо неправдивих відомостей або відмову від дачі відомостей. Внесені в ГПК зміни вирішили цю прогалину законодавства.

Проте розбіжності у висновках експерта порівняно з іншими доказами по справі не можуть бути повністю виключеними. Підставою таких розбіжностей є одна з двох нижченаведених причин:

1. помилка висновку експерта (слід вказати, що коло справ, підвідомчих господарським судам, відрізняється від інших сфер більш високим рівнем складності, специфічності, тому ступінь вірогідності зазначеної помилки під час здійснення експертизи зростає);

2. інші докази можуть бути помилковими за умови істинності висновку експерта (у зв¢язку з цим суд обов¢язково повинен піддати всебічному аналізу доброякісність того матеріалу, що був наданий у розпорядження експерта).

За підсумками оцінки суд може визнати висновок:

1) повним і обґрунтованим, і покласти його в основу рішення суду;

2) недостатньо ясним і неповним, і призначити своєю ухвалою додаткову експертизу;

3) необґрунтованим, підданим сумніву в його правильності, і призначити повторну експертизу [98, c. 250-251].

У судовій практиці по господарських справах зустрічаються окремі випадки некритичного відношення суду до висновків, що містяться у висновку експерта, відсутності належної оцінки цього виду доказів з урахуванням сукупності всіх інших доказів, зібраних по справі, перебільшення доказового значення висновку експерта.

Застерігаючи суд від такого погляду на оцінку висновку експерта, у ст. 42 ГПК підкреслюється, що висновок експерта для суду не є обов¢язковим і оцінюється господарським судом за загальними правилами оцінки доказів, встановленими ст. 43 ГПК України.

Суд може не погодитися з висновками експерта і, не призначаючи повторної експертизи, вирішити справу на підставі інших доказів. При цьому відхилення судом висновку повинне бути мотивованим в рішенні по справі або в ухвалі (ст. 42 ГПК).

Взагалі, слід зазначити, що вивчення й оцінка всіх доказів по справі повинна знайти своє відображення в рішенні по справі. У протилежному випадку таке рішення може бути скасоване при перегляді справи в апеляційній чи касаційній інстанції і передано на новий розгляд.

Яскравим прикладом у зв¢язку з цим може служити спір між закритим акціонерним товариством (далі - позивач) і Фондом майна Автономної Республіки Крим (далі - відповідач) про визнання недійсним укладеного за результатами конкурсу договору купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства [42, п. 2.2.].

Свої вимоги позивач обґрунтовував, посилаючись на таке: укладений договір не відповідає вимогам закону як такий, що укладений відповідачем без наявності на це відповідних повноважень; договір укладений внаслідок обману позивача щодо ціни як істотної умови договору; у процесі укладення договору порушені деякі пункти Положення про порядок проведення конкурсів із продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації, і Закону України «Про Національну депозитарну систему й особливості електронного обігу цінних паперів в Україні».

За підсумками розгляду справи судова колегія тоді ще Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов дійшла висновку, що судове рішення не відповідало фактичним обставинам справи. Крім того, у мотивувальній частині рішення відсутня будь-яка оцінка викладених вище обставин, на яких ґрунтувалися вимоги позивача щодо визнання договору купівлі-продажу пакета акцій недійсним. Фактично переважна більшість підстав, з яких поданий позов, не розглядалася.

З огляду на викладене, рішення Вищого арбітражного суду України зі справи скасовано, справу передано на новий розгляд за територіальною підсудністю до арбітражного суду Автономної Республіки Крим.