<<
>>

Проблемні питання доказування.

У процесуальній діяльності небайдуже, хто зобов’язаний бути активним у встановленні факту, оскільки завжди має бути можливість покласти наслідки його недоведення на когось з учасників процесу[16].

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, доказування певних обставин є обов’язком сторін. Разом з цим, на практиці зустрічаються випадки порушення загальних правил розподілу обов’язків по доказуванню. Нерідко у рішеннях про задоволення позовних вимог зауважується про те, що відповідач не довів обставин, на які він посилався на заперечення позову. Слід погодитися з тим, що незалежно від того, довів відповідач відсутність фактів підстави позову чи ні, загальне правило розподілу доказових обов’язків залишається незмінним, і тягар доказування не переходить від однієї сторони до іншої. Підстави позову повинен доводити сам позивач[17].

Розподіл і роз’яснення сторонам їх обов’язку по доказуванню – це функція суду у рамках юрисдикційної процедури і його завдання – організувати дійсно змагальний процес. Розподілити тягар доказування у справі – це означає зробити припущення про наявність або відсутність юридичних фактів на користь однієї сторони. Якщо протилежна сторона твердженнями і доказами не може переконати суд в хибності такого припущення, то припущення трансформується у твердження про наявність відшукуваного факту, яке буде відображено у мотивувальній частині судового рішення. При цьому у систему правил розподілу доказових обов’язків входять численні несистематизовані положення – презумпції та фікції, як юридико-технічні способи, використані законодавством, змістом яких є припущення про наявність чи відсутність відшукуваних фактів, і які забезпечують процесуальну економію юридичних засобів і зусиль суду та учасників процесу при здійснені правосуддя[18].

У ч. 3 ст. 32 ЦПК УРСР 1963 р. було закріплено, що факти, які згідно з законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку. Аналогічної норми ЦПК України 2004 р. не містить.

Презумпція – це закріплене (або опосередковано закріплене) спеціальною процесуальною нормою припущення про наявність або відсутність юридично значимих обставин, яке перерозподіляє доказові обов’язки учасників процесу [19].

Під фікцією розуміють використання в певних цілях положення, яке не відповідає дійсності. У процесуальному праві при доведеності певного фактичного складу завідомо недостовірний факт вважається існуючим та породжує юридичні наслідки. Отже, фікція відрізняється від презумпції відсутністю ймовірності факту, який стверджується. Також фікція не є способом перерозподілу доказових обов’язків, оскільки вона повністю звільняє особу від доказування обставини, яка фікцією визнається за існуючу[20].

Мета фікцій – спонукання недобросовісних учасників процесу здійснити або відмовитися від здійснення певних дій, наприклад, зробити невигідним для сторони ухилення від явки в судове засідання задля затягування процесу або приховання доказів[21].

Одна з процесуальних презумпцій передбачена у ст. 146 ЦПК України, за якої у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. Ця норма є новелою ЦПК України 2004 р.

При цьому, як зауважується в ухвалі Верховного Суду від 05. 12. 2007 р. право суду визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні передбачено ст. 146 ЦПК України лише у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо.

Процесуальна презумпція неповажності причини неявки в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового засідання, міститься в ч. 2 ст. 77 ЦПК України. На її підставі суд має право прийняти процесуальне рішення, невигідне для особи, яка не з’явилася до суду, у вигляді розгляду справи по суті [22].

Прикладом процесуальних фікцій є норма ч. 1 ст. 77 ЦПК України, за якої сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Аналогічна фікція передбачена у ч. 8 ст. 76 ЦПК України, за якої особа, яка відмовилася отримувати повістку, вважається належним чином повідомленою.

Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу апеляційного суду Харківської області від 05 грудня 2007 р. , послався на порушення під час її прийняття ч. 1 ст. 77 ЦПК України, адже, скасовуючи рішення районного суду і передаючи справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що рішення судом першої інстанції було ухвалено за відсутності представника відповідача в справі – АТЗТ, який належним чином про дату та час розгляду справи повідомлений не був, а довідка поштового відділення про те, що адресат вибув із місця проживання за вказаною в судовій повістці адресою, не може вважатися належним повідомленням представника відповідача про час і місце слухання справи та бути підставою розгляду справи за його відсутності.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (п. 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2).

Під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення (ст. 179 ЦПК України).

Докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстави позову). Тому, вирішуючи, наприклад, питання про виклик свідків, в усіх випадках суд має вимагати від сторін пояснення, які саме обставини можуть бути підтверджені ними (ст. 136 ЦПК України). Це ж стосується й вирішення питання про витребування інших доказів (письмових, речових). Докази, які не стосуються справи й предмета доказування (ст. 58 ЦПК України), або одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи (ст. 59 ЦПК України), судом не повинні прийматися (п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12. 06. 2009 №5).

Вважається, що належність доказів характеризує їх суть, а допустимість – форму доказів[23].

Відповідно до ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Допустимість судового доказу – це відповідність його процесуальній формі (засобів доказування) вимогам закону [24].

Так, виходячи зі змісту ст. 59 ЦПК України та з урахуванням положень ч. 1 ст. 218 ЦК України, не може стверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Проте в ході розгляду справи сторона може відмовитися від визнання нею чи її представником обставин, довівши при цьому належними та допустимими доказами, що вона визнала обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ч. 1 ст. 178 ЦПК України). При доведеності причин відмови від визнання обставин суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає, після чого такі обставини доводяться в загальному порядку. Зокрема, це означає, що іншій стороні у справі може бути надано право подати докази на підтвердження чи заперечення тих обставин, які вона своєчасно (ст. 131 ЦПК України) не подала у зв’язку з попереднім визнанням обставин.

ЦПК УРСР 1963 р. передбачав: 1) обов’язковість вироку суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, відносно якої відбувся вирок суду, лише в питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою; 2) факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили по одній цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи (ст. 31, 32). ЦПК України 2004 р. розширив перелік обставин, що не підлягають доказуванню, за рахунок: 1) постанови суду у справі про адміністративне правопорушення, яка є обов’язковою для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою; 2) рішень у господарській або адміністративній справі, що набрали законної сили, щодо встановлений у них обставин, які не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ст. 61). Ця норма чинного ЦПК України має застосовуватися щодо вказаних рішень та постанов незалежно від часу їх прийняття (як до набуття чинності ЦПК України 2004 р. , так і після).

Відповідно до змісту ст. 61 та ст. 208 ЦПК України, не підлягають доведенню обставини, встановлені як у рішеннях, так і в ухвалах суду, зокрема в ухвалі суду про закриття провадження у справі у зв’язку з укладенням мирової угоди, наявність якої є підставою для закриття провадження у справі, відкрите за повторним зверненням позивача з аналогічними вимогами до тієї ж особи.

Зі змісту ст. 61 ЦПК слідує, що постанови слідчих органів не володіють ознаками преюдиціальності, а тому факти, встановлені в них, не обов’язкові для суду, що розглядає цивільну справу. Разом з тим, вони повинні бути оцінені судом наряду з іншими доказами.

Проблемним є питання визнання особи винною у скоєнні ДТП у справах про цивільно-правові наслідки ДТП, якщо особу не було визнано винною у скоєнні адміністративного правопорушення. Достатньо часто у практиці розгляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення правил безпеки руху суди закривають провадження у справі у зв’язку із закінченням строку притягнення до адміністративної відповідальності та не визначають у постанові наявність у діях особи вини у скоєнні правопорушення. У таких випадках саме суд, який розглядає справу про відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, має визначитися з наявністю вини відповідача у ДТП, що відбувається на підставі усіх наявних у справі доказів і не обмежується лише матеріалами адміністративної справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не доводяться. Якщо ж обставина була визнана лише одним із співвідповідачів, то це не звільняє позивача від обов’язку доводити певні обставини.

Однією з новел ЦПК України 2004 р. стала норма ст. 131 ЦПК України, за якої сторони зобов’язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням цих вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Сторони до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті, зобов’язані повідомити суд про всі відомі їм рішення судів, що стосуються предмету спору, а також про всі відомі їм незавершені судові провадження, що стосуються предмету спору.

Виходячи з принципу процесуального рівноправ’я сторін та враховуючи обов’язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (ст. ст. 58, 59 ЦПК України) в порядку, передбаченому ст. ст. 185, 187, 189 ЦПК України.

Виходячи із закріпленого ст. 159 ЦПК України принципу безпосередності судового розгляду, докази повинні бути досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалено рішення, незалежно від того, чи досліджувалися ці докази тим же складом суду в іншому судовому засіданні. Разом з тим, якщо розгляд справи відкладався, а сторони не наполягають на повторенні пояснень учасників цивільного процесу, наданих раніше, знайомі з матеріалами справи, в тому числі з поясненнями учасників цивільного процесу, суд може надати їм можливість підтвердити раніше надані пояснення без їх повторення, доповнити їх і поставити додаткові питання (п. 31 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2).

Як зауважуються Верховним Судом України, не можуть бути використані як показання свідків їх письмові пояснення, тому у відповідних випадках (наприклад, якщо пояснення таких осіб мають значення для справи і допитати їх неможливо) вони приймаються судом як письмові докази (ст. 64 ЦПК) (п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2).

Разом з тим суд вправі при повторному розгляді справи після скасування раніше ухваленого рішення оголосити й оцінити в сукупності з іншими доказами показання свідків, що мають значення для вирішення справи, допитаних у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, якщо участь таких свідків у новому судовому засіданні на підставі наданих доказів не вбачається можливою (внаслідок хвороби, тривалого відрядження тощо), за винятком випадку, якщо суд вищої інстанції у своїй ухвалі зазначив, що мало місце порушення норм процесуального закону при їх допиті.

У разі необхідності за клопотанням особи, яка зробила таку заяву, суд відповідно до правил ч. 4 ст. 10 ЦПК України сприяє їй у збиранні цих доказів (призначає експертизу, витребовує інформацію від особи, за іменем якої видано документ, оголошує перерву або відкладає розгляд справи, якщо це потрібно, тощо).

Стосовно допустимості використання у цивільному процесі як доказу протоколу допиту свідка у кримінальній справі у літературі зауважується, що цей протокол має бути оцінений судом на належність, допустимість та достовірність, а також достатність і взаємний зв’язок з іншими доказами у справі. Проте, це не виключає того, що при наявності певних обставин, які заслуговують на увагу (реальна можливість, необхідність тощо), зазначена особа, яка була допитана у кримінальній справі як свідок, можу бути викликана в суд для допиту як свідок [25].

Однією з новел ЦПК України 2004 р. стала норма ч. 2 ст. 57, за якої данні по справі можуть доводитися не будь-якими поясненнями сторін та третіх осіб, їх представників, а лише тими, що були дані цими особами під час допиту їх як свідків. Ст. 27 ЦПК УРСР 1963 р. такого обмеження не містило.

Зазначена новела не завжди застосовується у судовій практиці, що призводить до скасування судових рішень.

Наприклад, Верховний Суд України, скасовуючи рішення апеляційного суду АРК від 28 листопада 2005 р. в ухвалі від 06. 06. 2007 р. зауважив, що апеляційний суд, переглядаючи справу, обмежився опитуванням сторін, а нових доказів у справі не досліджував. Проте в ч. 2 ст. 57 ЦПК України зазначено, що пояснення сторін набувають статусу доказів лише тоді, коли сторони допитуються судом як свідки.

Зазначена новела пов’язана із підвищенням достовірності такого засобу доказування. У ЦПК УРСР 1963 р. для цієї мети була передбачена норма ч. 1 ст. 40, за якої пояснення сторін і третіх осіб про відомі їм обставини, що мають значення для справи, підлягають перевірці і оцінці поряд з іншими зібраними в справі доказами.

На сьогодні законодавець шляхом запровадження норми про врахування лише пояснень сторін та третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, намагається посилити відповідальність учасників процесу за зловживання своїми процесуальними правами, зокрема, в частині дачі ними неправдивих пояснень[26].

Як було зауважено у п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2 пояснення зазначених осіб, отримані не за процедурою допиту свідків (ст. 184 ЦПК України), не можуть використовуватися як засіб доказування.

При цьому, під час запровадження цієї новели були дотримані принципи диспозитивності та змагальності, адже за ст. 62 ЦПК України, ці особи можуть бути допитані як свідки лише за їх згодою. Відсутність цієї згоди призводить до того, що пояснення цих осіб, дані не під час допиту як свідка, не можуть бути взяті до уваги як засіб доказування під час ухвалення рішення.

Суд має право в ході відповідей експерта на питання з’ясовувати їх суть та ставити експерту питання після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

Роз’яснення та доповнення до висновку експерта викладаються письмово, підписуються ним і приєднуються до справи.

Як зауважується у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» від 24. 10. 2008 №12 за змістом п. 6 ч. 3 ст. 295, ч. 2 ст. 303 та п. 1 ч. 1 ст. 309 ЦПК України апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку.

У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги ч. 3 ст. 27 ЦПК України щодо зобов’язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов’язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.

Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право подати до суду апеляційної інстанції всі наявні в них докази на підтвердження порушення їх прав.

Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов’язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання (ч. 2 ст. 208, ч. 1 ст. 212, ч. 1 ст. 304 ЦПК України).

Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках:

1) якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування;

2) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об’єктивних причин не міг подати їх до суду;

3) додаткові докази, які витребовувалися раніше, з’явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції;

4) суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи;

5) суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо);

6) наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень.

Під час попереднього судового засідання за заявою особи, яка бере участь у справі, суд може вирішити питання про забезпечення доказів, якщо для цієї особи подання потрібних доказів є неможливим або в неї є труднощі у поданні цих доказів. Закон не обмежує коло доказів, які можуть бути забезпечені судом, і здійснення процесуальних дій щодо забезпечення доказів.

У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені всі відомості, визначені ч. 1 ст. 134 ЦПК України, а в разі невідповідності заяви цим вимогам застосовуються наслідки, встановлені ч. 1 і ч. 2 ст. 121 ЦПК України. Така заява розглядається протягом п’яти днів з дня її надходження з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, однак їх явка не є обов’язковою.

Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Відмова в забезпеченні доказів оскарженню не підлягає, а оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи (ч. 4 ст. 135 ЦПК України). У разі оскарження цієї ухвали до суду апеляційної інстанції направляється не цивільна справа, а виділені відповідні матеріали справи (копія позовної заяви, заява про забезпечення доказів, оригінал оскарженої ухвали тощо); після розгляду апеляційним судом скарги ці матеріали повертаються до суду для залучення до матеріалів цивільної справи.

Крім передбачених ч. 2 ст. 133 ЦПК України способів забезпечення (допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням) суд залежно від предмета позову може застосувати й інші способи (одержати пояснення сторони, які вона дає як свідок, заборонити дії, внаслідок яких знищуються докази, вилучити на час розгляду справи докази тощо).

За змістом статті 132 ЦПК України судові доручення щодо збирання доказів (допит свідків, проведення огляду на місці речових доказів, роз’яснення експертом його висновку, допит сторін або третьої особи тощо) даються тільки суду, а не іншому органу, якщо відповідні дії не можуть бути проведені судом, який розглядає справу, або для нього це становить труднощі. У порядку судового доручення не повинні збиратися письмові або речові докази, які можуть бути представлені сторонами або за їх клопотанням витребувані судом, який розглядає справу; суд не вправі давати доручення про витребування від позивача даних, які підтверджують обґрунтованість його вимог, а також інших відомостей, які повинні бути ним зазначені в позовній заяві згідно зі ст. 119 ЦПК України.

Судові доручення та їх виконання повинні проводитися при суворому додержанні правил ст. 132 ЦПК України та визначеного законом порядку збирання доказів. Фактичні дані, одержані при виконанні судового доручення з порушенням встановленого законом порядку (ст. ст. 140, 141, 143, 147, 180, 182, 187, 189 ЦПК України), доказової сили не мають. Недопустимим є передача виконання доручень працівникам апарату суду та отримання письмових пояснень замість з’ясування порушених в ухвалі питань у судовому засіданні зі складанням відповідного протоколу. Разом з тим не виключається залучення до протоколу письмових пояснень за клопотанням осіб, які допитуються (п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12. 06. 2009 №5).

Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, призначає експертизу, коли необхідність експертного висновку випливає з обставин справи і поданих доказів. Разом із тим у випадках, коли вирішення справи залежить від психічного стану особи в момент вчинення нею певної дії, наприклад при розгляді справ про визнання правочинів недійсними з мотивів укладення їх фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати (ст. 225 ЦК України), і за відсутності клопотання про призначення експертизи, суд згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України повинен роз’яснити позивачу його право на заявлення такого клопотання та наслідки невчинення цієї процесуальної дії. Експертиза повинна бути обов’язково призначена у випадках, передбачених ст. 145 ЦПК України.

Під час обговорення в попередньому судовому засіданні питання про призначення експертизи, а також в ухвалі про її призначення суд повинен роз’яснити наслідки ухилення від участі в експертизі (ст. 146 ЦПК України). Застосування таких наслідків можливе лише після постановлення ухвали про призначення експертизи та підтвердження факту ухилення особи від участі в експертизі.

При вирішенні питання про призначення експертизи суди повинні керуватися ст. ст. 143 - 150 ЦПК, Законом України від 25. 02. 1994 р. № 4038-XII «Про судову експертизу», Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 08. 10. 1998 року № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 30. 12. 2004 р. № 144/5), та враховувати роз’яснення, дані в постанові Пленуму Верховного Суду України від 30. 05. 1997 р. № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» (зі змінами, внесеними постановою від 25. 05. 1998 р. № 15), з урахуванням особливостей правового регулювання захисту конкретних суб’єктивних прав.

Висновок експертизи може бути доказом у справі лише в тому разі, коли експертиза була проведена на підставі ухвали суду відповідними судово-експертними установами. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, установленим Законом України «Про судову експертизу», і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.

У разі коли висновок експертизи наданий стороною як додаток до позовної заяви, тобто проведений відповідною експертною установою за її клопотанням чи клопотанням її представника, то такий висновок може розцінюватися лише як письмовий доказ, який підлягає дослідженню в судовому засіданні та відповідній оцінці. Якщо стосовно цього письмового доказу в судовому засіданні виникнуть сумніви, то, виходячи з характеру матеріально-правового спору та залежно від того, яке значення має наявність у справі такої експертизи, суд повинен роз’яснити особам, які беруть участь у справі, про їх право заявити клопотання про її призначення.

При цьому мають враховуватися вимоги ст. 59 ЦПК України, за якою обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування, а також ч. 1 ст. 143 ЦПК України, відповідно до якої для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу.

Як зазначив Верховний Суд України, судам потрібно мати на увазі, що акти чи інші документи, в тому числі відомчі, де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір нестачі матеріальних цінностей), не можуть розглядатися як висновок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо вони одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних спорах» від 30. 05. 1997 р. ).

Як наголошується у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних спорах» від 30. 05. 1997 р. неприпустимо призначення експертизи у випадках, коли з’ясування певних обставин не потребує спеціальних знань, а також порушення перед експертом правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду (щодо вини, дієздатності тощо).

На відміну від ст. 57 ЦПК УРСР 1963 р. , яка допускала призначення експертизи і за ініціативою суду, ч. 1 ст. 143 ЦПК України 2004 р. допускає призначення експертизи лише за клопотанням осіб.

Разом з цим, згідно зі ст. 145 ЦПК України призначення експертизи є обов’язковим за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров’я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

ЦПК України 2004 р. врегулював питання змісту ухвали про призначення експертизи (ст. 144) та висновку експертизи (ст. 147), визначив поняття комісійної (ст. 148) і комплексної (ст. 149) експертизи, уточнив поняття додаткової та повторної експертизи (ст. 150), передбачив обов’язок суду у разі домовленості сторін про залучення до проведення експертизи певних осіб, призначити її відповідно до домовленості сторін (ч. 2 ст. 143).

Відповідно до п. 1. 13 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затв. Наказом Мінюсту у редакції наказу від 30. 12. 2004 р. № 144/5 строк проведення експертизи встановлюється, у залежності від складності дослідження, з урахуванням експертного навантаження фахівців, керівником експертної установи (або заступником керівника чи керівником структурного підрозділу), у межах:

- 10 днів - щодо матеріалів з невеликою кількістю об’єктів і не складних за характером досліджень;

- 1 місяця - щодо матеріалів із середньою кількістю об’єктів або середньої складності за характером досліджень;

- 2 місяців - щодо матеріалів з великою кількістю об’єктів або складних за характером досліджень;

- більше 2 місяців - щодо матеріалів з особливо великою кількістю об’єктів або найскладніших за характером досліджень (використання криміналістичного обладнання /лазерного, оптичного, електронного/, проведення експериментальних досліджень, застосування декількох методів), при цьому термін виконання не повинен перевищувати 3 місяців.

У виняткових випадках, якщо експертиза є особливо складною, потребує вирішення більше десяти питань або вирішення питань, які потребують декількох досліджень, чи налічує більше п’яти томів матеріалів справи, або є комплексною чи потребує залучення фахівців з інших установ (у тому числі судово-медичних), підприємств, організацій і не може бути виконана в зазначені строки, більший розумний строк установлюється за письмовою домовленістю з органом (особою), який призначив експертизу, після попереднього вивчення експертом наданих матеріалів. Попереднє вивчення матеріалів при нескладних та середньої складності дослідженнях не повинно перевищувати п’яти днів; при складних та найскладніших дослідженнях - відповідно десяти та п’ятнадцяти днів.

Відповідно до ст. 202 ЦПК України суд за власної ініціативи чи за заявою особи, яка бере участь у справі, можу зупинити провадження у справі на час проведення експертизи. У цій частині ухвала суду підлягає оскарженню (п. 13 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).

Оскільки у ст. 293 ЦПК не міститься посилань на ухвалу про призначення експертизи, заперечення щодо її ухвалення мають наводитися у апеляційній скарзі на рішення у справі. Подання окремої апеляційної скарги на ухвалу при призначення експертизи буде мати наслідком відмову апеляційного суду у прийнятті цієї скарги (ч. 3 ст. 297 ЦПК України), відмову суду касаційної інстанції у відкритті касаційного провадження (п. 1 ч. 3 ст. 328 ЦПК України).

У судовій практиці зустрічаються випадки відмови суду призначити експертизу з посиланням на те, що особа, яка заявляє відповідне клопотання не надає необхідних для її проведення матеріалів (наприклад, не з’являється для надання зразків почерку та підпису для проведення почеркознавчої експертизи). Проте це не відповідає чинному законодавству, оскільки відповідно до змісту ст. 146 ЦПК України ненадання відповідних матеріалів оцінюється стосовно вже призначеної експертизи.

Лекція підготовлена:

Доцентом кафедри цивільного права і процесу ДонНУ, доцент, к. ю. н. О. І. Антонюк

<< | >>
Источник: О. І. Антонюк. Цивільне процесуальне право України. Лекції. 2012

Еще по теме Проблемні питання доказування.:

  1. Проблемні питання доказування.
  2. 1. Позовне провадження.
  3. Процесуальний статус і значення в розслідуванні інформації, отриманої з інформаційних систем
  4. 3.3. Учасники провадження, які не мають особистої зацікавленості в результатах справи
  5. 1.1 Поняття злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  6. 2.2 Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них
  7. 3.3. Суб’єктивна сторона злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону
  8. Оцінні поняття, які використовують у кримінальному провадженні на підставі угод
  9. 2.3 Процесуальний порядок перегляду судових рішень судом апеляційної інстанції в адміністративному процесі України
  10. Особливості формування адміністративних судових рішень щодо захисту прав і свобод громадян
  11. Принцип змагальності сторін в адміністративному, господарському, цивільному та кримінальному судочинстві
  12. Роль суду в забезпеченні принципу змагальності сторін в адміністративному судочинстві
  13. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  14. 2.2. Процесуальні норми в адміністративно-юрисдикційних провадженнях
  15. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  16. Класифікація речових доказів у цивільному процесі
  17. 2.3. Судовий розгляд трудових спорів
  18. 2.4. Рішення судів першої інстанції у справах, що виникають з трудових відносин
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -