1. Проблемні питання визначення підсудності.

Питання про підсудність справ визначається ЦПК України, зокрема: розділом II – щодо справ наказного провадження; главою 1 розділу III – щодо справ позовного провадження; розділом IV – щодо справ окремого провадження; розділами VI, VII – щодо заяв (скарг) стягувача, боржника, інших учасників виконавчого провадження, заяв (подання) державного виконавця з питань, пов’язаних з виконанням судових рішень; главами 1 і 2 розділу VIII – щодо клопотань про визнання, звернення до виконання рішення іноземних судів; ст.

Статтею 107 ЦПК України встановлено, що всі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються судом першої інстанції, якими є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди.

Тому законодавчі акти, які по-іншому визначають суди першої інстанції щодо певних цивільних справ (наприклад, ст. 25 Закону України від 03. 03. 1998 р. № 137/98-ВР «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»), відповідно до ч. 3 ст. 2 ЦПК України не можуть бути застосовані. При надходженні заяви до передбаченого такими актами законодавства суду заява повертається особі, яка її подала, на підставі ст. 115, п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2).

За ст. 108 ЦПК України підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін. Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності.

Відповідно до ст. 111 ЦПК України підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України.

Якщо інше не встановлено ЦПК України, позови пред’являються: до фізичної особи – до суду в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування; до юридичної особи – за її місцезнаходженням (ст. 109 ЦПК), яке щодо фізичної особи визначається відповідно до положень ст. 29 ЦК і ст. 3 Закону України від 11. 12. 2003 р. № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а щодо юридичної особи – положень ст. 93 ЦК України.

Частина 3 ст. 122 ЦПК України закріплює, що у разі якщо відповідачем у позовній заяві, поданій і оформленій у порядку, встановленому ЦПК, вказана фізична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом трьох днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи відповідного звернення суду.

Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України.

У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі відповідно до ч. 9 ст. 110 ЦПК України, згідно з якою позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).

Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі.

Статтю 112 ЦПК щодо договірної підсудності було виключено на підставі Закону № 2453-VI від 07. 07. 2010. Хоча норма ч. 2 ст. 110 ЦПК України щодо права подружжя визначитися з підсудністю справи про розірвання шлюбу за місцем проживання (перебування) одного з них не була виключена.

Верховний Суд України в Узагальненні практики вирішення судами спорів, що виникають із договорів про надання громадянам фінансово-кредитних послуг недержавними структурами підприємницької діяльності від 01. 12. 97 р. звернув увагу на те, що правовідносини в справах за позовами громадян до довірчих, страхових товариств, комерційних банків про стягнення внесених сум та нарахованих дивідендів регулюються загальними нормами зобов’язального права, відповідними актами, що регулюють діяльність кожної з цих структур, укладеними договорами про надання послуг і при вирішенні таких справ слід враховувати роз’яснення п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12. 04. 1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», яким передбачено, що правовідносини, які регулює Закон «Про захист прав споживачів», поширюються, зокрема, на відносини, що виникли із договорів страхування, договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття і ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг). Положення цього Закону стосуються й визначення підсудності.

Отже, у зазначених спорах позивач може скористатися ч. 5 ст. 110 ЦПК України, подавши позов або за своїм місцем реєстрації, так і за місцем виконання договору.

Згідно з п. 5 Постанови Пленум Верховного Суду України від 21. 12. 2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» позов про розірвання шлюбу з особою, яка не має в Україні місця проживання або місце проживання якої невідоме, може пред’являтися за місцем знаходження майна відповідача, або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування (ч.

Виключна підсудність не може бути змінена підсудністю кількох вимог, пов’язаних між собою.

Відсутнє у ЦПК України вирішення питання щодо того, до якого суду слід звертатися, якщо спір стосується нерухомого майна, рівнозначні частини якого розташовані у різних районах чи містах. У такому випадку пропонується за аналогією правил ч. 1 ст. 114 ЦПК України, якщо неможливо позов роз’єднати, пред’явити позов до одного із судів за вибором позивача.

Оскільки зустрічний позов незалежно від його підсудності пред’являється до суду за місцем розгляду первісного позову, то на нього не поширюються правила ст. 114 ЦПК України (п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2).

Перелік позовів, для яких установлена виключна підсудність, розширеному тлумаченню не підлягає. Правила виключної підсудності діють також у випадку пред’явлення кількох позовних вимог, пов’язаних між собою, якщо на одну з них поширюється виключна підсудність.

У випадках, коли вимоги пов’язуються з визнанням права на земельну ділянку, встановленням порядку користування земельною ділянкою чи усуненням перешкод у цьому, іншими вимогами з приводу земельної ділянки чи розташованої на ній нерухомості, зокрема про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, суди обов’язково застосовують правила про виключну підсудність (п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16. 04. 2004 №7).

В ухвалі судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28.

Ст. 115 ЦПК України застосовується у разі належності справи до цивільної юрисдикції проте подання позову з порушенням правил підсудності. Якщо ж справа не підлягає взагалі розгляду за правилами цивільного судочинства, то суд має відмовити у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України (ухвала судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13. 02. 2008).

Забороняється передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом (як при попередньому, так і в судовому засіданні), за винятком випадків, встановлених п. п. 1-4 ст. 116 ЦПК України, а також ст. 114 ЦПК України.

За ст. 116 ЦПК України справа може бути передана до іншого суду у разі: 1) задоволено клопотання відповідача, зареєстроване місце проживання або перебування якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням; 2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності; 3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи; 4) ліквідовано суд, який розглядав справу.

У випадках, встановлених п. п. 3 і 4 ч. 1 ст. 116 ЦПК України, справа передається до суду, найбільш територіально наближеного до цього суду. Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги – після її відхилення.

У разі виявлення під час проведення попереднього судового засідання чи під час судового розгляду справи по суті порушення правил виключної підсудності суд ухвалою передає справу на розгляд іншому суду (ч. 4 ст. 116 ЦПК) (п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2).

Порушення правил підсудності під час відкриття провадження у справі може бути підставою для скасування цієї ухвали судом апеляційної інстанції (п. 5 ч. 1 ст. 293 ЦПК України). Разом з тим, Законом України від 07. 07. 2010 р. №2453-VI зі ст. ст. 311, 338 ЦПК України була виключена норма про те, що у разі порушення виключної підсудності рішення суду підлягає скасуванню, а справа направляється на новий розгляд.