2. Проблемні питання цивільної юрисдикції.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч.

Вже після прийняття Закону України від 07. 07. 2010 р. №2453-VI та набрання ним чинності Конституційним Судом України рішенням від 09. 09. 2010 р. № 19-рп/2010 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами» визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), п. 2 ч. 1 ст. 15 ЦПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами» від 18. 02. 2010 р. № 1691-VI.

Зазначене рішення Конституційного Суду України було мотивовано тим, що вказаними змінами до КАС України і ЦПК України (щодо зміни юрисдикції справ стосовно соціальних виплат з адміністративної на цивільну) порушено принцип спеціалізації в судочинстві та звужено раніше встановлені законом процесуальні права і гарантії особи, а механізм судового захисту її прав став менш ефективним і доступним. Таке твердження корелюється з правовою позицією Конституційного Суду України, за якою «звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку.

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за ч. ч. 1 і 2 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (ст. 17) або Господарським процесуальним кодексом України (ст. ст. 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

У разі звернення до суду у справі, яка не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства суддя відмовляє у відкритті провадження у справі (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України), а якщо такий характер звернення встановлено у попередньому судовому засіданні або під час судового розгляду – суд закриває провадження у справі (п.

Наприклад, ухвалою судді Перечинського районного суду від 12 вересня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2007 року та ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 липня 2008 року, відмовлено у відкритті провадження в справі за позовом до Перечинської районної організації партії «ВО «Батьківщина» про визнання частково незаконним рішення бюро районної організації партії, яким їх було виключено з партії «ВО «Батьківщина», а також з міської фракції Блоку Юлії Тимошенко депутатів Перечинської міської ради. В ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 липня 2008 року зазначається, що ч. ч. 4, 5 ст. 5 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» передбачено, що рішення про відкликання та дострокове припинення повноважень депутата місцевої ради (крім депутата сільської, селищної ради) приймає вищий керівний орган політичної партії (виборчого блоку політичних партій). Повноваження депутата місцевої ради (крім депутата сільської, селищної ради) вважаються припиненими достроково з моменту прийняття відповідного рішення вищим керівним органом політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за виборчими списками відповідної місцевої організації якої його було обрано депутатом місцевої ради. Оскільки позивачами порушене питання про незаконність рішення бюро районної організації партії, яке відповідно до норм Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» саме по собі не є підставою для дострокового припинення їх повноважень як депутатів місцевої ради, тому колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що позовна заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.

Разом з цим, заявлений позов може бути таким, що взагалі не підлягає розгляду у суді (тобто безвідносно до юрисдикції).

Наприклад, як зазначається у п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.

Вбачається, що у таких випадках суд має відмовити у задоволенні позову.

Наприклад, рішенням колегії суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 серпня 2011 р.

Аналогічне рішення було прийняте колегією суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 27 квітня 2011 р. Суд скасував рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 6 серпня 2010 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Черкаської області від 22 жовтня 2010 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову про стягнення судових витрат було відмовлено. Таке рішення було мотивоване тим, що сплачені судовий збір, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи та витрати на правову допомогу під час розгляду іншої справи є судовими витратами, які повинні розподілятися між сторонами при розгляді справи по суті, і законодавством не передбачено можливості їх стягнення за окремим позовом до суду.

Як було зауважено у п. 7 листа Верховного Суду України від 29. 10. 2008 р. № 19-3767/0/8-08[27], неприпустимим є задоволення позовів в інтересах юридичних осіб, що подаються їх посадовими особами як фізичними особами, а не представниками юридичної особи, з метою зміни юрисдикції господарських судів на юрисдикцію загальних судів.

Суди при визначенні юрисдикції повинні виходити з того, що до юрисдикції адміністративних судів належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні всіх виконавчих документів, крім тих, відносно яких законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження. (абз. 2 п. 2 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13. 12. 2010 р. № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби»).

Сторони виконавчого провадження, які вважають, що діями, рішеннями, бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно ЦПК України, порушені їх права чи свободи, згідно зі ст. ст. 383, 384 ЦПК України та ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження» мають право на звернення зі скаргою до суду, який прийняв судове рішення, а не адміністративний позов (оглядовий лист Вищого адміністративного суду від 09. 01. 2008 р. № 7/9/1/13-08 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим адміністративним судом України)», ухвала Вищого адміністративного суду від 01. 06. 2006 «Про визнання протиправними дій при винесенні постанови про зупинення виконавчого провадження»).

Інші ж учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, які вважають, що діями, рішеннями, бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно ЦПК України, порушені їх права чи свободи можуть подати позов до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (ч. 4 ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження»).

Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (ч. 5 ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження»).

При цьому судам слід звертати увагу на те, що до цивільної юрисдикції належать лише спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень, ухвалених загальними судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2005 року. Спори з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень судів цивільної юрисдикції, ухвалених до 1 вересня 2005 року, відповідно до ст. 181 КАС України повинні розглядатися за правилами адміністративного судочинства, але з обов’язковим дослідженням судового провадження, за яким ухвалено рішення, що перебуває на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби (абз. 6 п. 2 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13. 12. 2010 р. № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби»).

До адміністративної юрисдикції також належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби під час виконання рішень, ухвалених за правилами КАС України господарськими чи цивільними судами, які виконували функції адміністративних судів до їх утворення, та з обов’язковим дослідженням судового провадження, за яким ухвалено рішення, що перебуває на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби (абз. 7 п. 2 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13. 12. 2010 р. № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби»).

Слід звернути увагу на те, що ст. 383 ЦПК України визначено обмежене коло осіб, які мають право оскаржити рішення, дії та бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень у цивільних справах у порядку цивільного судочинства, а тому спори за зверненням інших осіб на рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби при виконанні зазначених судових рішень належать до юрисдикції адміністративних судів. Це стосується й тих осіб, які не є учасниками виконавчого провадження та особами, які до нього залучені.

Рішення судів різних юрисдикцій (адміністративної, господарської, цивільної, кримінальної) можуть бути зведені в одне виконавче провадження за постановою державного виконавця (ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження»). Розгляд спорів щодо рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень судів різних юрисдикцій у зведених виконавчих провадженнях належить до юрисдикції адміністративних судів лише в разі розгляду спорів щодо дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, які провадяться державним виконавцем з метою виконання зведеного виконавчого провадження. Це, зокрема: винесення постанов про об’єднання у зведене виконавче провадження; приєднання до зведеного виконавчого провадження; розподіл грошових коштів між стягувачами різних черг; заміну сторони виконавчого провадження; арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; арешт коштів боржника; накладення штрафу; призначення експерта, суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні; залучення спеціаліста для участі у виконавчому провадженні; стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій; звільнення майна з-під арешту; утворення виконавчої групи; розшук майна боржника; стягнення з боржника витрат на розшук; результати перевірки зведеного виконавчого провадження. Крім того, складання актів, зокрема, опису й арешту майна боржника, переоцінки непроданого майна, проведення прилюдних торгів, витрат на проведення виконавчих дій, розподілу грошових коштів між стягувачами різних черг та інших. Розгляд спорів щодо рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби в рамках виконавчого провадження, яке входить до складу зведеного виконавчого провадження, але оскаржується рішення, дія чи бездіяльність, що стосується лише конкретного виконавчого провадження, належить до компетенції суду, яким ухвалено рішення, що перебуває на виконанні, якщо не встановлено іншого, виключного порядку їх оскарження (п. 3 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13. 12. 2010 р. № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби»).

До адміністративної юрисдикції також належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби під час виконання рішень третейський судів, незважаючи на те, що дозвіл на видачу виконавчого документа щодо виконання рішення третейського суду надається в цивільному процесуальному або в господарському процесуальному порядку, але з обов’язковим дослідженням судового провадження, за яким ухвалено рішення, що перебуває на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби.

З урахуванням того, що чинним законодавством не встановлено іншого порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, ухвалених (вчинених) під час примусового виконання виконавчих написів нотаріуса, такі справи теж належать до юрисдикції адміністративних судів.

Як вбачається з п. 12 ст. 110 ЦПК України позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса можуть підпадати під цивільну юрисдикцію.

У п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27. 02. 2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» зауважується, що відкриваючи провадження у такій справі, суд має з’ясувати, за правилами якого судочинства підлягає розгляду заява. При цьому слід виходити з компетенції суду щодо розгляду цивільних справ, зазначеної в ст. 15 ЦПК, України та враховувати положення ст. 1, 12 ГПК України. Оскільки характер спірних правовідносин є цивільно-правовим (незалежно від суб’єктного складу), то всі справи зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, за винятком справ про захист ділової репутації між юридичними особами та іншими суб’єктами підприємницької діяльності у сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності, що розглядаються в порядку господарського судочинства. Справи зазначеної категорії не можуть розглядатися за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки такі спори не мають публічно-правового характеру, навіть якщо стороною в ньому виступає суб’єкт владних повноважень.

Оскільки згідно зі ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого судочинства.

Одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних та господарських правовідносин є звернення до третейського суду (абз. 1 п. 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про виконання рішень третейських судів від 24. 02. 2004 р. № 3-рп/2004). Відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17 ЦПК України, ст. 12 ГПК, ст. 6 Закону України «Про третейські суди»).

Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин – це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абз. 7 ст. 2, ст. 3 Закону України «Про третейські суди», є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч. 5 ст. 55 Конституції України (п. 4 рішення Конституційного Суду від 10. 01. 2008, № 1-рп/2008 «У справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абз. 7, 11 ст. 2, ст. 3, п. 9 ст. 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду)»).

Як зазначається у п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2 договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК України) не є відмовою від права на звернення до суду за захистом. Разом з тим, пред’явлення позову до суду за наявності такого договору не дає підстав для повернення заяви чи відмови у відкритті провадження у справі (ст. 121, 122 ЦПК України), за винятком передбаченого п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК України обов’язку суду залишити заяву без розгляду, якщо від відповідача надійшло до початку з’ясування обставин у справі заперечення проти вирішення спору в суді.

Виникають проблеми щодо розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Ст. 17 КАСУ вирішення спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до компетенції адміністративних судів. Згідно з п. 15 ч. 1 ст. 3 КАСУ публічна служба – це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади АРК, органах місцевого самоврядування.

Наприклад, позов Б. до міського відділу земельних ресурсів про поновлення на посаді головного спеціаліста міського відділу земельних ресурсів, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, рішенням районного суду від 21 лютого 2007 р. задоволено. Апеляційний суд залишив рішення без змін.

Верховним Судом України була задоволена касаційна скарга міського відділу земельних ресурсів про скасування рішення районного суду та закрите провадження у справі, оскільки ухвалюючи рішення по суті спору, суд дійшов помилкового висновку про підвідомчість спору суду загальної юрисдикції. Згідно з п. 1 Типового положення про міське (міст обласного та районного значення) управління (відділ) земельних ресурсів міське (міст обласного та районного значення) управління (відділ) земельних ресурсів є територіальним органом Держкомзему і підзвітне та підконтрольне Держкомзему й відповідно Республіканському комітету по земельних ресурсах АРК, обласному головному управлінню земельних ресурсів, районному відділу земельних ресурсів.

З огляду на те, що міський відділ земельних ресурсів є територіальним органом виконавчої влади, а займана позивачем посада належить до державної служби, спір має розглядатися адміністративним судом (ухвала судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 03. 10. 2007 «Про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу»).

Інший приклад, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, розглянувши справу за позовом Фабриція В. В. до Державного комітету лісового господарства України (далі – Комітет), третя особа – Голова Комітету,, про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу – за скаргою Комітету про перегляд справи за винятковими обставинами, скаргу Комітету задовольнила. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 25 жовтня 2006 р. , постанову апеляційного суду м. Києва від 4 липня 2006 р. та постанову Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2006 р. скасувала, а провадження в адміністративній справі закрила з огляду на таке.

Фабрицій В. В. звернувся до суду з цивільним позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що наказом Голови Комітету його незаконно звільнено з посади директора Брустурянського державного лісомисливського господарства.

У скарзі про перегляд справи за винятковими обставинами Комітет просив скасувати всі ухвалені в ній рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права. На обґрунтування неоднакового та неправильного застосування судом касаційної інстанції статей 220, 221, 223, 224, 254 КАС Комітет посилається на: ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2006 р. у справі за позовом Россильного Л. І. до Міністерства промислової політики України, Українського державного підприємства «Укрхімтрансаміак», Кучера К. А. , третя особа – Шандра В. М. , про визнання наказів недійсними, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, визнання трудового контракту недійсним; ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 травня 2006 р. у справі за позовом Бойченка А. М. до дочірнього підприємства «Донецький облавтодор», відкритого акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди; ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 травня 2006 р. у справі за позовом Огіренка В. В. про поновлення на посаді начальника Херсонського морського торговельного порту, в яких позови за аналогічних обставин розглянуто в порядку цивільного судочинства.

Судами встановлено, що згідно з контрактом Фабрицій В. В. наймався на посаду директора Брустурянського державного лісомисливського господарства і відповідно до прав та обов’язків сторін контракту мав здійснювати керівництво підприємством, організовувати його виробничо-господарську, соціально-побутову й іншу діяльність, забезпечувати виконання підприємством завдань, передбачених законодавством, статутом підприємства та цим контрактом, що не є публічною службою в розумінні наведених норм КАС.

Та обставина, що ст. 241 КпАП позивач наділений повноваженнями від імені органів лісового господарства розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення, не свідчить про те, що він є особою, яка перебуває на публічній службі.

Спірний наказ Голови Комітету у частині звільнення Фабриція В. В. з посади директора виданий у межах трудових відносин та не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії, виданим на реалізацію владних управлінських функцій Комітету.

Спір, що виник із трудових відносин і не пов’язаний із проходженням публічної служби, має розглядатися судами в порядку цивільного судочинства (постанова від 20 березня 2007 року).

У судовій практиці неоднозначно вирішується питання щодо юрисдикції справ стосовно приватизації майна, права користування земельними ділянками, які розглядаються у деяких випадках у порядку адміністративного судочинства, а у інших – у межах цивільної юрисдикції.

Розмежування компетенції загальних та адміністративних судів ґрунтується на нормі п. 1 ч. 1 ст. 3 КАСУ, за яким під поняттям «справа адміністративної юрисдикції» – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб’єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов’язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб’єктів, а ці суб’єкти відповідно зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб’єкта (п. 1 Листа Верховний Суд України від 26. 12. 2005 № 3. 2. -2005 «Щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами», у п. 51. Рекомендацій Вищого господарський суд України від 27. 06. 2007 № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам»).

У випадку, якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб’єкта, який є учасником спору, такий суб’єкт не перебуває «при здійсненні управлінських функцій» і не має встановлених нормами КАСУ ознак суб’єкта владних повноважень, а такий спір не має встановлених нормами КАСУ ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом (п. 5. 2 Рекомендацій Вищого господарський суд України від 27. 06. 2007 № 04-5/120, п. 1 Листа Верховний Суд України від 26. 12. 2005 № 3. 2. -2005).

Стаття 17 КАС України встановлює категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів, щодо вирішення адміністративних справ. У всіх наведених категоріях спорів передбачено, що хоча б однією із сторін такого спору повинен бути суб’єкт владних повноважень.

Поняття «суб’єкт владних повноважень» визначено у ст. 3 КАСУ – це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, необхідною та єдиною ознакою суб’єкта владних повноважень є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб’єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Отже, критеріями розмежування справи цивільного судочинства від справи адміністративного судочинства є одночасно: суб’єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Наприклад, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 30. 03. 2011 р. скасувала рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 21 травня 2010 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 29 липня 2010 року у справі за позовом Куйбишевського міжрайонного прокурора Запорізької області в інтересах Куйбишевського районного центру зайнятості населення до Особи_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю. У зв’язку з неповідомленням державній службі зайнятості про навчання в Куйбишевському професійному аграрному ліцеї відповідач на порушення законодавства про зайнятість населення незаконно отримав допомогу по безробіттю. У зв’язку із цим прокурор в інтересах Куйбишевського районного центру зайнятості населення як органу державної влади звернувся до суду з метою реалізації наданих центру ч. 3 ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» повноважень, якою передбачено, що сума виплаченого матеріального забезпечення на випадок безробіття та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов’язків і зловживання ними стягується із цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Таким чином, у справі виник спір за зверненням суб’єкта владних повноважень із приводу реалізації наданих йому законом функцій та у випадку, який встановлено законом, а тому справа не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

В іншій справі в порядку адміністративного судочинства було визнано за позивачем право власності на автомобіль та зобов’язано УДАІ ГУМВС України в Одеській області видати з арештмайданчику автомобіль. Скасовуючи таке рішення та закриваючи провадження у справі, Вищій адміністративний суд України в ухвалі від 26. 05. 2011 р. зазначив, що суди першої та апеляційної інстанції вийшли за межі своєї юрисдикції, розглянувши за правилами КАСУ спір про право, що виник із цивільних правовідносин.

Вирішення спорів стосовно приватизації житла належить до цивільної юрисдикції. За ст. 172 ЦК України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Відповідно до ч. 2 ст. 327 ЦК України управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Управління майном територіальної громади здійснюється органами місцевого самоврядування шляхом прийняття рішень.

Наприклад, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, розглянувши у справу за позовом Особа_3 до Особа_4, Особа_5, третя особа: Суворовський РВ ОМУ УМВС України в Одеській області про визнання дій неправомірними, визнання такими, що втратили право користування квартирою, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення, зняття з реєстрації, відшкодування матеріальної шкоди, ухвалою від 17. 07. 2011 р. скасувала ухвалу апеляційного суду Одеської області від 3 березня 2011 року скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасованою ухвалою було закрито провадження у справі за позовом Особи_3 до Особи_4, Особи_5, третя особа: Суворовський РВ ОМУ УМВС України в Одеській області про зняття з реєстрації. Суд апеляційної інстанції, розглядаючи спір, дійшов висновку, що оскільки у вимогах про зняття з реєстрації місця проживання, які заявлені як самостійні вимоги, стороною є суб’єкт владних повноважень і такі вимоги є компетенцією адміністративного суду, спір між громадянином і суб’єктом владних повноважень з цього питання повинен розглядатись у порядку адміністративного судочинства. Проте, як було зазначено колегією суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, спір у справі, що розглядається, не стосується захисту прав, свобод і інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а пов’язаний із зняттям відповідачів з реєстрації, крім того він нерозривно пов’язаний з іншими позовними вимогами про визнання неправомірними дій відповідачів, які перешкоджають позивачу у користуванні квартирою та усуненням позивачу перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення відповідачів. Розгляд таких справ згідно з положеннями ст. 15 ЦПК України відбувається за правилами цивільного судочинства. При визначенні процесуального положення сторін суд не з’ясував належними чином зміст і характер правовідносин, що виникли, і не врахував, що цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути лише між носіями цивільних процесуальних прав і обов’язків у цивільному процесі, сторонами в якому є особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення судом.

Враховуючи вищевикладене та суть заявленого, колегія суддів вважає, що в цьому випадку виник цивільно-правовий спір і вимоги повинні розглядатися за правилами, встановленими ЦПК України.

В іншій справі колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 22. 07. 2009 р. скасувала ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 8 жовтня 2008 року про закриття провадження у справі за позовом Особи_1 до об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «Науковець» (далі – ОСББ «Науковець») про зобов’язання видати документи на приватизацію квартири та відшкодування моральної шкоди. Скасовуючи рішення місцевого суду і закриваючи провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, апеляційний суд виходив із того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а спір, який виник між сторонами, є публічно-правовим і повинен розглядатися в порядку КАС України. З матеріалів убачається, що пред’явлені Особою_1 на підставі ЦПК України та Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» України вимоги випливають із правовідносин, що безпосередньо стосуються захисту житлових прав позивача, який виявив бажання приватизувати займану ним квартиру і звернувся з проханням надати необхідні для приватизації документи до відповідача, який не є суб’єктом владних повноважень. Ураховуючи вищевикладене та суть заявленого позову, колегія суддів зробила висновок про те, що в цьому випадку виник цивільно-правовий спір і вимоги повинні розглядатися за правилами цивільної юрисдикції.

Наприклад, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 28. 10. 2009 р. у справі № К-30764/06 скасував постанову Ірпінського міського суду від 13 червня 2006 року і ухвалу апеляційного суду Київської області від 22 серпня 2006 року та закрив провадження в адміністративній справі за позовом Особа_1 та Особа_2 до виконавчого комітету Ірпінської міської ради, третя особа – Особа_5 про визнання нечинним розпорядження про приватизацію. На підставі ст. 15 Житлового кодексу Вищий адміністративний суд України зазначив, що виконавчі органи місцевого самоврядування мають рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими вони вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження житловими приміщеннями. Із наведеного випливає, що при здійсненні повноважень власника чи володаря житлового приміщення виконавчий орган місцевого самоврядування не є суб’єктом владних повноважень у тому значенні цього терміна, в якому його вжито у п. 1 ч. 1 ст. 17 КАСУ, а являється рівноправним суб’єктом відносин, дії якого спрямовано на реалізацію свого права розпоряджатися нерухомим майном.

Встановлено, що предметом спору є рішення, прийняте з питань приватизації, тобто отримання у приватну власність житлового приміщення. Суди попередніх інстанцій, встановивши ці обставини, не звернули уваги на те, що у відносинах, які склалися між сторонами, вони мали рівні права та можливості стосовно набуття прав на спірне нерухоме майно, а відповідач в цих відносинах не здійснював владних управлінських функцій та не виступав як суб’єкт владних повноважень. Таким чином, суди дійшли помилкового висновку, що позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження житловим приміщенням, передачі відповідних прав щодо нього може бути розглянутий за правилами КАСУ. Оскільки підстави позову випливають зі спірних правовідносин, що мають цивільно-правовий характер, і він не пов’язаний безпосередньо зі здійсненням владних управлінських повноважень, цей спір не відноситься до компетенції судів адміністративної юрисдикції та не може ними розглядатися.

Аналогічне обґрунтування приналежності спорів щодо приватизації до цивільної юрисдикції наводиться в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 28. 10. 2009 р. справа № К-21607/06 за позовом Особи_1 до виконавчого комітету Яношівської сільської ради, третя особа – ТОВ «Істінвестмент» про визнання дій протиправними, та від 02. 12. 2010 р. у справі № К-31154/06 за позовом Особи_1, Особи_2 до ВАТ «Чорноморгідробуд», Виконавчого комітету Херсонської міської ради про визнання незаконною відмови в приватизації жилого приміщення.

Проте визначення юрисдикції земельних спорів має певні особливості.

Як зазначено у п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16. 04. 2004 р. № 4 зі змінами від 19. 03. 2010 р. за загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов’язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб’єктного складу їх учасників. Ті земельні та пов’язані із земельними відносинами майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб’єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а всі інші – в порядку цивільного судочинства, крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких згідно з п. 1, 3 ч. 1 ст. 17 КАСУ віднесено до компетенції адміністративних судів.

Згідно зі ст. 12 ЗК України міська рада має право розпоряджатися землями територіальної громади. При здійсненні цих повноважень рада не є суб’єктом владних повноважень у значенні п. 1 ч. 1 ст. 17 КАСУ, а є рівноправним суб’єктом приватноправових відносин. Аналогічна позиція відображена й у Рекомендаціях Вищого господарський суд України від 27. 06. 2007 № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» відповідно до яких, якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користування нею, в тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або у користування. Саме з огляду на зазначене, Верховний Суд України й зауважив на недопустимості розгляду адміністративними судами земельних спорів, спорів щодо права власності на інші об’єкти нерухомого майна, приватизації державного майна. Хоча у цих відносинах і виступають від імені територіальної громади уповноважені законом або іншим нормативним актом органи, які висловлюють свою волю шляхом прийняття рішень, проте вони вправі вступати у цивільні правовідносини.

Наприклад, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в ухвалі від 20. 05. 2009 р. у справі за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах Державного комітету України із земельних ресурсів до Київської міської ради, третя особа – Особа_1, про визнання незаконним рішення Київської міської ради про передачу в приватну власність земельну ділянку для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд зазначила, що виходячи з норм ч. 1 ст. 374 ЦК України, ч. 1, 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 18 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», власником землі в м. Києві є територіальна громада, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження якою від її імені та в її інтересах здійснює Київська міська рада як орган місцевого самоврядування. Тому при прийнятті рішення про передачу у власність земельної ділянки Київська міська рада діяла як власник землі. Відповідно до положень ст. ст. 2, 3, 124, 152 ЗК України захист прав суб’єктів земельних відносин: громадян, юридичних осіб на земельні ділянки, органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади здійснюється шляхом визнання прав, визнання угод недійсними, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Тому передчасним є висновок суду про те, що справа підлягає вирішенню в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства, оскільки спір стосується правомірності надання у власність Особи_1 земельної ділянки при реалізації Київською міською радою правомочностей власника землі на розпорядження нею, суб’єктами правовідносин у яких є Київська міська рада і Особа_1.

Разом з цим, інша позиція була відображена Конституційним Судом України у рішенні від 1 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» ст. 12 Земельного кодексу України, п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України. Конституційний Суд вказав, що:

- положення ч. 1 ст. 143 Конституції України, згідно з якими територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування «вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції», слід розуміти так, що при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб’єкти владних повноважень;

- положення пунктів «а», «б», «в», «г» ст. 12 Земельного кодексу України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень;

- положення п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Разом з тим, після такого рішення Верховний Суд України у постанові, прийнятої колегією суддів Судової палати в адміністративних справах 27 квітня 2010 р. у справі № 21-2328во09 за позовом ТОВ «Агрофірма «Рубежівська» до Бучанської міської ради Київської області, треті особи – ПП «Деліція+», Мале приватне підприємство «Октавіан», про визнання дій протиправними та скасування рішень (Зміст постанови викладений у листі Вищого Господарського Суду України 23. 06. 2010 № 05-05/357) відобразив іншу позицію. Предметом спору у цій справі були рішення міської ради про дозвіл на виготовлення технічної документації по оформленню договору оренди земельної ділянки, про затвердження проекту відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування кондитерського цеху, про дозвіл на викуп земельної ділянки та про затвердження звіту про грошову оцінку земельної ділянки. У підставу позову позивач посилався на порушення його права власності на земельну ділянку.

Верховний Суд України ухвалу Вищого адміністративного суду України у цій справі скасував і провадження у справі припинив з мотивів непідвідомчості справи адміністративним судам з огляду на таке. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхньою посадовою чи службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Земельні відносини поділяються на публічні і приватні. Відповідно, і спори в таких відносинах можуть бути як публічно-правовими, так і приватноправовими (цивільними, господарськими).

Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 172 ЦК України)

Рада у справі, що розглядається, виступає як суб\'єкт цивільних правовідносин і має такий самий правовий статус, що й інші учасники цих відносин. Реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, яка перебувала у її власності, Рада відповідно до ст. 5 ЗК має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими вона вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Тобто, при здійсненні повноважень власника землі відповідач є рівноправним суб’єктом земельних відносин, дії якого спрямовані на реалізацію права розпоряджатися землею. У даному випадку відсутня підпорядкованість одних учасників земельних правовідносинам (ТОВ «Агрофірма Рубежівська», ПП «Деліція+» та МПП «Октавіан») іншому (Рада), яка має місце під час здійснення органом місцевого самоврядування владних управлінських функцій.

Правовідносини, які склалися між сторонами, стосуються права власності та на спірну земельну ділянку підстав його набуття. Рада як власник землі вільна у виборі суб’єкта щодо надання йому цього права в порядку, встановленому законом. Разом із цим, Рада владних управлінських функцій не здійснювала і суб\'єктом владних повноважень у цих відносинах не виступала. Ураховуючи викладене, адміністративні суди дійшли помилкового висновку, що позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав на неї, може бути розглянутий за правилами КАС.

Наприклад, вже після прийняття Конституційним Судом України рішення від 1 квітня 2010 року № 10-рп/2010 Вищій господарський суд України у п. 1 Постанови Пленуму «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних правовідносин» від 17. 05. 2011 р. № 6 зазначив, що земля та земельні ділянки є об’єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок. З положень ст. ст. 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України ст. ст. 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, ст. ст. 2, 8, 48, 133, 148, 152, 197, 283 ГК України, ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 ЗК України випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, встановленні сервітуту, суперфіцію, емфітевзису, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок. Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб’єктами підприємницької діяльності. Відносини, пов’язані з набуттям та реалізацією громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими. За змістом ст. ст. 13, 14 Конституції України, ст. ст. 11 ЦК України, ст. ст. 123, 124, 127, 128 ЗК України рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб’єкту у власність або в користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог ЗК України, спрямованих на раціональне використання землі як об’єкта нерухомості (власності). Індивідуальні акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов’язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватноправовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам.

Разом з тим, рішення Конституційним Судом України від 1 квітня 2010 року № 10-рп/2010 є обов’язковим.

Наприклад, Особа_6 звернувся до суду із позовом про визнання рішень, дій та бездіяльності незаконними, мотивуючи свої вимоги тим, що звернувся до Козелецької районної державної адміністрації Чернігівської області із заявою про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність із земель запасу згідно викопіровок. Відповідно до рішення засідання постійно діючої районної комісії з питань вибору земельних ділянок для розміщення об’єктів, яка є дорадчим органом районної державної адміністрації, йому необхідно було подати клопотання сільської ради про погодження надання земельної ділянки. Зазначав, що копії протоколу комісії та письмової відповіді на його вказану заяву та повторну він не отримував. Просив суд визнати незаконними рішення Козелецької районної державної адміністрації Чернігівської області про відмову у наданні дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність із земель запасу, визнати незаконними дії та бездіяльність відповідача щодо не розгляду його заяв та ненадання на них відповідей, зобов’язати відповідача прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо зазначених земельних ділянок.

Вищий Адміністративний суд України в ухвалі від 23. 12. 2010 р. зауважив, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01. 04. 2010 року № 10-рп/2010, положення ч. 1 ст. 143 Конституції України, згідно з якою органи місцевого самоврядування «вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції», слід розуміти так, що при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб’єкти владних повноважень. Органи місцевого самоврядування відповідно до Земельного кодексу України вирішують питання про розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, та при вирішенні таких питань ці ради виступають як суб’єкти владних повноважень.

Отже, в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України спір, який виник між сторонами по даній справі, є публічно-правовим, а тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про неналежність розгляду даного спору в порядку адміністративного судочинства, що відповідно до приписів ст. 227 КАС України є підставою для скасування судових рішень та направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

У п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16. 04. 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз’яснено, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі про надання чи продаж із земель державної або комунальної власності земельної ділянки для розширення господарства, підвідомчі господарським судам.

Розгляд справ щодо припинення права користування земельною ділянкою, що була надана для організації фермерського господарства, має відбуватися за правилами господарського, а не цивільного судочинства, і відповідачем має бути сама юридична особа, а не ї засновники. Зі змісту норм ст. ст. 1, 5, 7, 8, 12 Закону від 19. 06. 2003 р. № 973-IV «Про фермерське господарство» слід зробити висновок, що після одержання державного акта на право приватної власності чи користування землею або укладення договору тимчасового користування землею, зокрема на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство реєструється у раді, що передала у власність або надала у користування земельну ділянку, і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов’язки власника чи землекористувача земельної ділянки здійснює селянське (фермерське) господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Не належать до цивільної юрисдикції справи щодо оскарження актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства.

Згідно з ч. 2 ст. 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Нотаріус не є суб’єктом владних повноважень, тому справи щодо оскарження дій нотаріуса не належать до адміністративної юрисдикції (ухвала Вищого адміністративного суду України від 21. 06. 2011 р. у справі К-21927/09).

Оскільки БТІ на основі законодавства здійснює делеговані владні повноваження у сфері суспільних правовідносин, пов’язаних зі здійсненням від імені Держави дій щодо реєстрації прав власності на нерухоме майно, то БТІ в розумінні п. 7 ст. 3 КАС України є суб’єктом владних повноважень, тому справи щодо оскарження його дій (бездіяльності) належить до адміністративної юрисдикції (ухвала Вищого адміністративного суду України від 09. 06. 2011 у справі № К-25412/10).

Як роз’яснюється у п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав» від 04. 06. 2010 № 5 при визначенні судової юрисдикції судам слід мати на увазі, що відповідно до ст. 1 Закону «Про авторське право і суміжні права» автором вважається фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір. У зв’язку з цим усі спори щодо визнання авторства на твір належать розгляду в порядку цивільного судочинства, в тому числі в разі набуття юридичною особою права суб’єкта права інтелектуальної власності на твір, який створений у зв’язку з виконанням трудового договору (ч. 2 ст. 429 ЦК) або який створено за замовленням (ч. 2 ст. 430 ЦК). При визначенні судової юрисдикції інших категорій справ щодо захисту авторського права і (або) суміжних прав судам слід виходити з положень статей 3 та 15 ЦПК України. Зокрема, в порядку цивільного судочинства підлягає вирішенню спір за участю фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності, якщо цей спір виник не у зв’язку зі здійсненням нею господарської діяльності.

Якщо твір опубліковано анонімно чи під псевдонімом (за винятком, коли псевдонім однозначно ідентифікує автора), видавець твору (його ім’я чи назва мають бути зазначені на творі) вважається представником автора і має право захищати права останнього. Це положення діє до того часу, поки автор твору не розкриє своє ім’я і не заявить про своє авторство (ч. 4 ст. 11 Закону № 3792-XII).

У випадку, якщо організація колективного управління звертається на захист прав фізичних осіб, такий спір розглядається в порядку цивільного судочинства. Якщо ж вона звертається на захист юридичних осіб, то, залежно від суб’єктного складу, спір розглядається в порядку господарського судочинства.

У зв’язку з цим позов на захист прав такої особи як представник пред’являє видавець. У таких випадах суд не вправі вимагати розкриття імені автора. Якщо автор не розкриває свого імені та не бере участі у справі, а видавець підпадає під визначення суб’єкта, зазначеного в ст. 1 ГПК, то такий спір, залежно від суб’єктного складу, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Законом України від 15. 12. 2006 р. № 483-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» до підвідомчості господарських судів віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. У цьому разі юрисдикція не залежить від суб’єктного складу учасників спору. Верховний Суд України у Постанові Пленуму «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24. 10. 2008 р. №13 зауважив, що при визначенні підвідомчості (підсудності) справ цієї категорії судам необхідно керуватися поняттям корпоративних прав, визначеним ч. 1 ст. 167 ГК України, згідно з якою корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Належать до цивільної юрисдикції справи, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо), якщо стороною у справі є фізична особа. При цьому норма п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України в силу її імперативного характеру не підлягає застосуванню за аналогією щодо спорів, пов’язаних із діяльністю інших суб’єктів господарювання (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).

Не підлягає розширеному тлумаченню п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України також щодо справ, пов’язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. Зокрема, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими господарським судам (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).

П. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України не належать до складу сторін корпоративного спору осіб, які мають право на набуття корпоративних прав шляхом вступу до господарського товариства або придбання акцій. Тому справи у спорах, пов’язаних із розподілом майна подружжя, вступом до господарських товариств осіб, яким було відчужено частку у статутному капіталі господарських товариств тощо розглядаються залежно від суб’єктного складу сторін спору загальними або господарськими судами (п. 1. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).

Не є корпоративними спори про визнання недійсними рішень органів управління господарських товариств за позовами кредиторів, заставодержателів, орендарів майна або інших осіб, що не є учасниками (акціонерами) відповідних товариств. Такі справи залежно від складу сторін розглядаються господарськими або загальними судами (п. 1. 5 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду від 28. 12. 2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»).

При вирішенні питання про те, чи є спір, що виник між господарським товариством та посадовими особами товариства, які входять до складу виконавчого органу товариства або наглядової ради товариства, трудовим чи корпоративним, судам необхідно керуватися положеннями Гл. XV КЗпП.

Відповідно до ст. 3 КЗпП до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно з ч. 4 ст. 65 ГК України у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), у якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. За ч. 6 ст. 65 ГК України керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом), відповідно до закону.

Спори, пов’язані з оскарженням членами виконавчих органів товариства, а також членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) їх з посади, розглядаються в порядку цивільного судочинства як трудові спори. У цьому разі позивач звертається до суду за захистом своїх трудових прав як найманого працівника, а не акціонера (учасника) господарського товариства.

Способом захисту порушених або оспорюваних прав у таких категоріях спорів є позов про поновлення на посаді, зобов’язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов’язків тощо відповідної посадової особи господарського товариства, а не позов про визнання недійсним відповідного рішення загальних зборів акціонерів (учасників) товариства чи наглядової ради товариства.

У порядку цивільного судочинства слід розглядати і спори між учасником (засновником, акціонером) господарського товариства та товариством, що виникають не з корпоративних, а з трудових відносин посадових осіб товариства, якщо однією зі сторін, які беруть участь у справі, є фізична особа (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24. 10. 2008 р. №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України категорія справ за позовами акціонерів щодо внесення змін до системи реєстру власників іменних цінних паперів є підвідомчою господарським судам і в тому разі, якщо однією з осіб, які беруть участь у справі, є фізична особа. Спори за позовами акціонерів, пов’язані з укладенням, зміною, розірванням, визнанням недійсними договорів на ведення реєстру власників іменних цінних паперів, безпосередньо стосуються прав і обов’язків акціонерного товариства. Тому акціонерне товариство є учасником названих спорів. Враховуючи наведене, а також і те, що підстави таких позовів пов’язані з реалізацією акціонерами їх корпоративних прав та інтересів, зазначені спори є корпоративними і підлягають розгляду в господарських судах. (п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24. 10. 2008 р. №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», п. 1. 7 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду від 28. 12. 2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»).

Спори між акціонерами та зберігачами, пов’язані з укладенням, зміною, розірванням, виконанням або визнанням недійсними договорів про відкриття рахунку у цінних паперах, зазначених у ст. 7 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», не належать до корпоративних і залежно від суб’єктного складу сторін підлягають вирішенню загальними або господарськими судами (п. 1. 8 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду від 28. 12. 2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»).

Підвідомчими господарським судам є справи за позовами акціонерів про переведення на акціонера прав та обов’язків покупця акцій у зв’язку з наявністю переважного права на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства. Таке право є корпоративним правом акціонерів відповідно до ч. 3 ст. 81 ГК України.

З цих самих підстав згідно з ч. 2 ст. 147, ч. 4 ст. 151 ЦК України, ч. 3 ст. 53, ч. 3 ст. 65 Закону України «Про господарські товариства» підвідомчими господарським судам є справи за позовом учасника товариства з обмеженою відповідальністю чи товариства з додатковою відповідальністю про переведення на учасника прав та обов’язків покупця частки (її частини) у зв’язку з порушенням їх переважного права на купівлю. У зв’язку з тим, що такі права відповідно до ч. 1 ст. 167 ГК України належать до корпоративних, зазначені справи є такими, що виникають із корпоративних відносин.

Підвідомчими господарським судам на підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України є також спори між учасниками (засновником) господарського товариства та господарським товариством щодо права власності на майно, переданого товариству як вклад до статутного (складеного) капіталу (п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24. 10. 2008 №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).

Якщо ж спір виникає з приводу визнання права власності на майно, яке, на думку позивача, було протиправно присвоєно товариством, то юрисдикція визначається залежно від суб’єктного складу учасників спору.

Наприклад, Особа_1 звернувся до суду із позовом до ЗАТ «Кілійський виноробний завод» про визнання права власності на частку в майні орендного підприємства, витребування частки майна, стягнення доходу та відшкодування збитків, посилаючись на те, що з березня 1992 р. до серпня 2003 р. він працював на Кілійському винзаводі, в період його роботи трудовий колектив прийняв рішення про оренду цілісного майнового комплексу підприємства та у 1992 р. було створено орендне підприємство «Кілійський виноробний завод». За період діяльності ОП «Кілійський виноробний завод» отримувало доходи й придбавало майно, яке на праві спільної власності належить орендарям – членам трудового колективу підприємства, у тому числі і йому, однак при реорганізації ОП «Кілійський виноробний завод» та створенні ЗАТ «Кілійський виноробний завод» його частку в майні виділено не було, натомість без його на те згоди майно орендного підприємства було передано ЗАТ «Кілійський виноробний завод», і відповідач відмовляється визнати його право на частку в майні орендного підприємства. Позивач просив визнати за ним право власності на частку майна ОП «Кілійський виноробний завод» в розмірі 1,054 % вартістю 112 120 грн. 30 коп. , визнати незаконною передачу з балансу ОП «Кілійський виноробний завод» на баланс відповідача майна орендарів, витребувати із незаконного володіння ЗАТ «Кілійський виноробний завод» його частку майна чи стягнути її вартість, а також стягнути з відповідача доходи, отримані за користування його майном, та відшкодувати заподіяні збитки.

Ухвалою судді Кілійського районного суду від 27 квітня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10 липня 2007 року, у відкритті провадження в справі за позовом Особи_1 відмовлено на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України.

Ухвалою судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11. 11. 2009 р. зазначені ухвали були скасовані, оскільки позивач пред’явив позов до ЗАТ «Кілійський виноробний завод» як правонаступника ОП «Кілійський виноробний завод», посилався на порушення відповідачем його права власності на частку майна орендного підприємства, яке ліквідоване, просив витребувати таку частку майна із незаконного володіння ЗАТ «Кілійський виноробний завод» і не заявляв вимог до ЗАТ «Кілійський виноробний завод» з приводу корпоративних відносин, не посилався на порушення відповідачем його корпоративних прав як акціонера самого ЗАТ «Кілійський виноробний завод». Суди першої та апеляційної інстанцій на зазначене уваги не звернули і помилково дійшли до висновку про те, що справа за позовом ОСОБА_1 підвідомча господарському суду.

У зв’язку з відсутністю в законодавстві норм про спеціальну підвідомчість (юрисдикцію) спорів, пов’язаних з емісією цінних паперів, розміщенням акцій чи їх обігом, а також часток у статутному (складеному) капіталі товариства, що виникають між акціонерами (учасниками) господарського товариства та товариством (крім передбачених п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК), такі позови повинні приймати господарські суди або загальні суди з урахуванням суб’єктного складу учасників спору.

Під час визначення юрисдикції справ зі спорів, пов’язаних з обігом акцій, необхідно розрізняти правовідносини щодо акцій як речей та правовідносини з приводу реалізації корпоративних прав, посвідчених акціями. Хоча змістом акцій є посвідчені ними корпоративні права, однак відповідно до ст. 177 ЦК України, цінні папери (в тому числі акції) є речами. Корпоративними є відносини, пов’язані з реалізацією корпоративних прав, посвідчених акціями. Відносини, пов’язані з обігом акцій, до корпоративних не належать.

З урахуванням наведеного, спори про визнання права власності на акції, укладення, розірвання, зміну, виконання, а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та спори щодо інших правочинів з акціями, крім спорів, пов’язаних з порушенням переважного права на придбання акцій, не є такими, що виникають з корпоративних відносин і залежно від суб’єктного складу сторін підлягають розгляду господарськими або загальними судами (п. 1. 11. Рекомендацій Президії Вищого господарського суду від 28. 12. 2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»). До корпоративних спорів належать також спори за позовами учасників (акціонерів) господарських товариств про визнання недійсними правочинів, укладених товариством, якщо позивач обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав або інтересів (п. 1. 2 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду від 28. 12. 2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»).

З огляду на те, що п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України передбачено, що стороною корпоративного спору може бути також учасник, що вибув з товариства, спори про визнання недійсними рішень про виключення учасника з товариства, а також спори, пов’язані з визначенням та стягненням вартості частки майна товариства, належної до сплати учаснику, який вийшов (вибув) з товариства, належать до корпоративних і підлягають розгляду виключно господарськими судами (п. 1. 3 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду від 28. 12. 2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»).

Оскільки установчі документи господарського товариства затверджуються під час створення товариства, подаються для державної реєстрації товариства та в подальшому регулюють відносини з приводу управління господарським товариством, спори за позовами учасників товариства про визнання недійсними установчих документів товариства або їх частини, змін до них належать до корпоративних і вирішуються господарськими судами.

Лекція підготовлена:

Доцентом кафедри цивільного права

і процесу ДонНУ

доцент, к. ю. н. О. І. Антонюк