<<
>>

2. Проблеми цивільного процесуального положення інших учасників процесу.

Особа, яка надає правову допомогу

Відповідно до ст. 59 Конституції України кожний має право на правову допомогу.

Конституційний Суд України у рішенні від 16. 11. 2000 р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника) надав офіційне тлумачення, за яким правову допомогу може надавати адвокат та будь-яка інша особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

У мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд України зазначив, що аналіз чинного законодавства України дає підстави визначити, зокрема, такі види суб’єктів надання правової допомоги:

- державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо);

- адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України);

- суб’єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;

- об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 36 Конституції України).

Окремими законами України передбачено право на правову допомогу для різних категорій осіб, значна частина яких належить до вразливих. Зокрема, категорії таких осіб встановлені законами України «Про охорону дитинства» (ч. 2 ст. 24), «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (ч. 6 ст. 6), «Про біженців» (ст. ст. 18, 20), «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (ст. 22), «Про психіатричну допомогу» (ст. 25), ст. 156 Сімейний кодекс тощо.

Як було зауважено у пояснювальній записці до проекту Закону України «Про правову допомогу» народними депутатами України М.

Д. Катеринчуком, С. В. Соболєвим, В. М. Стретовичем, на даний момент в Україні діє щонайменше три різні за своєю суттю, переліком принципів та видів відповідальності системи правової допомоги (послуг):

1) система правової допомоги адвокатів, заснована на Законі України «Про адвокатуру»;

2) система правових послуг юридичних фірм та фахівців у галузі права, заснована на положеннях Цивільного кодексу України;

3) система соціально-юридичних послуг державних і комунальних підприємств, заснована на Законі України «Про соціальні послуги».

Однією з новел ЦПК України 2004 р. стало введення нового суб’єкта цивільних процесуальних відносин – особи, яка надає правову допомогу. Ця особа має достатньо обмежене коло прав, а саме: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні. З огляду на те, що така особа належить до інших учасників процесу, вона позбавлена тих прав, які передбачені у ст. 27 ЦПК України, тобто така особа не може отримувати копії судових рішень, заявляти клопотання, давати пояснення, висловлювати свої міркування з приводу питань, що виникають під час судового розгляду, подавати заперечення з приводу заявлених клопотань, прослуховувати звукозапис судового засідання, задавати питання тощо.

Таке обмежене коло прав ставить питання щодо можливості надання цією особою якісної правової допомоги. На жаль, ст. 56 ЦПК України не розкриває зміст та порядок надання правової допомоги такою особою.

Така особа допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

У ЦПК України ставить вимоги лише щодо приналежності особи до спеціалістів у галузі права. Інших обмежень не передбачено.

Наприклад, у ст. 8 внесеного народними депутатами України М. Д. Катеринчуком, С. В. Соболєвим, В. М. Стретовичем проекту Закону «Про правову допомогу» пропонується запровадити обмеження щодо надання особою правової допомоги у випадках:

1) надання раніше правової допомоги особі, інтереси якої суперечать інтересам довірителя;

2) участі раніше в цій справі в якості судді, третейського судді, прокурора, слідчого, особи, яка проводила дізнання, понятого, експерта, спеціаліста, перекладача, свідка, медіатора, посадової особи, до компетенції якої належало прийняття рішення, щодо довірителя;

3) існування інших обставин, які викликають або можуть викликати існування конфлікту інтересів правового радника і довірителя.

Друга вимога, яку висуває ч. 1 ст. 56 ЦПК України до такої особи – це наявність права на підставі закону надавати правову допомогу. Проте на сьогодні спеціального закону з питань надання правової допомоги ще не прийнято.

У ст. 1 внесеного народними депутатами України М. Д. Катеринчуком, С. В. Соболєвим, В. М. Стретовичем проектом Закону «Про правову допомогу» пропонується запровадити новий термін для позначення особи, яка надає правову допомогу – правовий радник, до яких у ст. 20 пропонується віднести: адвокатів; нотаріусів; патентних повірених; аудиторів; фахівців у галузі права – осіб, які мають вищу юридичну освіту і не належать до інших категорій правових радників, передбачених цим Законом[39]; юридичих осіб приватного права.

Правовими радниками запропоновано не визнавати:

1) осіб, які перебувають в трудових відносинах з юридичними особами і до трудових обов’язків яких віднесено надання послуг правового характеру цій юридичній особі;

2) осіб, які перебувають на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування і до службових обов’язків яких віднесено надання послуг правового характеру;

3) нотаріусів, при вчиненні нотаріальних дій.

Послуги правового характеру, надані особами, які не є правовими радниками, не визнаються правовою допомогою і на них не поширюються норми цього Закону.

У ст. 10 зазначеного законопроекту запропоновано передбачити такі види надання правової допомоги: 1) консультації та роз’яснення з правових питань; 2) складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; 3) правовий висновок; 4) медіація – правова допомога, яка спрямована на досягнення компромісу законних інтересів та вимог двох чи більше осіб з метою припинення спору між ними; 5) представництво; 6) виконання обов’язків захисника у процесі дізнання, досудового слідства та розгляду кримінальної справи у суді; 7) виконання обов’язків захисника при провадженні у справах про адміністративні правопорушення; 8) виконання обов’язків захисника при провадженні у справах про застосування заходів примусу; 9) інші послуги правового характеру, які не заборонені законом.

Правовим висновком за ст. 13 цього законопроекту є письмовий документ, який містить роз’яснення про необхідність вчинення або утримання від вчинення певних дій за даних обставин. На випадок належної реалізації довірителем приписів правового висновку у цьому законопроекті пропонується запровадити майнову відповідальність за шкоду, завдану такою реалізацією. Договір про надання правового висновку згідно із зазначеною статтею повинен бути укладений у письмовій формі і передбачати страхування відповідальності довірителя згідно із законодавством про страхування.

Спеціальні закони з приводу надання правової допомоги прийняті у багатьох державах, наприклад Закони Англії «Про правову допомогу» від 1988 року та «Про суди і правові консультації» від 1990 року, Закон Франції «Про правову допомогу», Закон Норвегії «Про правову допомогу», Закон Польщі «Про правових радників».

Особа, яка надає правову допомогу, не є особою, яка бере участь у справі, а належить до інших учасників цивільного процесу, тому вона не може замінювати в процесі особу, якій надає правову допомогу, та бути її представником і в ході розгляду справи має лише ті права, які зазначені в ч. 2 ст. 56 ЦПК (п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2).

Отже, особу, яка надає правову допомогу, не можна ототожнювати із представником, хоча ними можуть бути одні й ті самі особи (наприклад, адвокат). Особа, яка надає правову допомогу, належить до інших учасників процесу, а представник – до осіб, які беруть участь у справі. Тому особа, яка надає правову допомогу, на відміну від представника, не діє від імені іншої особи, не користується правами представника і не несе його обов’язки. Вона не може мати юридичної заінтересованості у результатах розгляду справи, від її дій не залежить виникнення, розвиток і припинення цивільного судочинства [40].

Спеціаліст

При проведенні попереднього судового засідання суд може залучити до участі у справі спеціаліста (п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України). Необхідність залучення такого учасника процесу може виникнути в суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо). При цьому допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань і отримані від нього дані не є доказом у справі (п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12. 06. 2009 №5).

Оскільки завданням спеціаліста є сприяння суду та особам, які беруть участь у справі, в дослідженні доказів і допомога спеціаліста технічного характеру не замінює висновку експерта, то в разі, якщо за результатами консультації чи роз’яснень спеціаліста виникнуть обставини, які потребуватимуть дослідження або оцінки, суд може запропонувати сторонам надати докази або заявити клопотання про призначення експертизи (п. 29 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2).

Перекладач

Відповідно до вимог ст. 7 ЦПК України суд має забезпечити при розгляді справи здійснення цивільного судочинства державною мовою, складання судових документів лише державною мовою, незалежно від клопотання учасників процесу. ЦПК не зобов’язує суд перекладати складені ним судові документи чи посвідчувати їх в разі здійснення перекладу іншими особами.

Про це, зокрема, було зазначено у п. 6. 1 рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства. Так, Конституційний Суд України зауважив, що відповідно до Кодексів адміністративне та цивільне судочинство здійснюється державною мовою, цією мовою також складаються судові документи (ч. 1, 3 ст. 15 КАС України та ч. 1, 3 ст. 7 ЦПК України). Це жодним чином не обмежує права громадян, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, оскільки ч. 3 ст. 10 Конституції України гарантує їм право користуватися у судовому процесі російською, іншими мовами національних меншин України. Крім того, Конституція України не допускає надання переваг громадянам за мовною ознакою. Гарантування в адміністративному та цивільному судочинстві використання російської та інших мов національних меншин України цілком узгоджується з Європейською хартією регіональних мов або мов меншин, ратифікованою Законом України від 15 травня 2003 року № 802-IV.

З урахуванням ст. 10 Конституції України особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, вправі робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача в порядку, встановленому ст. ст. 22, 23, 55, 86, 130, 164 та іншими нормами ЦПК України. Отже, обов’язковою умовою реалізації права особи робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вона володіє, є відповідно до ст. 10 Конституції України використання при цьому послуг перекладача.

За змістом ст. 55 ЦПК України запрошення перекладача до участі у справі є обов’язком особи, яка бере участь у справі, а не суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 ЦПК України перекладач допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Свідок на підставі ч. 4 ст. 50 ЦПК України має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє. Проте ця норма, на відміну від ч. 2 ст. 7 ЦПК України, яка поширюється на осіб, які беруть участь у справі, не містить обов’язку користуватися при цьому послугати перекладача. Питання щодо залучення перекладача для свідка не вирішене у ЦПК України.

Згідно з п. 4 ч. 3 ст. 79 ЦПК України до судових витрат, пов’язаних із судовим розглядом справи, належать витрати, пов’язані із залученням перекладача.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 ЦПК України витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту перекладачів, найманням ними житла несе сторона, яка заявила клопотання про виклик перекладача. ЦПК України не допускає залучення перекладача за ініціативою суду, а також компенсацію послуг перекладача за рахунок держави чи надання безоплатного перекладача.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 «Про судоустрій і статус суддів» використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України. Наразі виникає необхідність створення механізму залучення перекладача за рахунок коштів Державного бюджету, що має значення у ситуації, коли сторона (як правило, відповідач) або свідок, нею викликаний, вказує, що не розуміє чи погано розуміє мову судочинства, проте не має грошей для оплати послуг перекладача. З огляду на відсутність відповідного механізму залучення перекладача на безоплатній основі для такої особи на сьогодні це є неможливим.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 ЦПК України перекладачем може бути особа, яка: по-перше, вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, по-друге, іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими. Проте ЦПК України не містить переліку документів, що має надавати особа на підтвердження знання зазначених мов.

Лекція підготовлена:

Доцентом кафедри цивільного права

і процесу ДонНУ

доцент, к. ю. н. О. І. Антонюк

<< | >>
Источник: О. І. Антонюк. Цивільне процесуальне право України. Лекції. 2012

Еще по теме 2. Проблеми цивільного процесуального положення інших учасників процесу.:

  1. 1.1. Поняття, зміст принципу диспозитивності та його місце в системі принципів цивільного процесуального права
  2. 1.2. Розвиток і значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права
  3. § 4. Наука цивільного процесуального права
  4. Повноваження суду як основного суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин
  5. Змістовна характеристика категорії “належний суд” у контексті визнання суду основним суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин
  6. 2.2. Інститут народних засідателів і правові підстави їх участі в цивільних процесуальних правовідносинах
  7. 2. Проблеми цивільного процесуального положення інших учасників процесу.
  8. 1. Проблеми апеляції у цивільному судочинстві.
  9. Учасники кримінального провадження з боку захисту
  10. 2.3 Процесуальний порядок перегляду судових рішень судом апеляційної інстанції в адміністративному процесі України
  11. 3.1 Сутність та значення касаційного провадження в адміністративному процесі України
  12. 3.2 Проблеми реалізації права на касаційне оскарження в адміністративному процесі України
  13. 3.1. Проблеми застосування адміністративно-процесуальних норм на сучасному етапі та шляхи їх вирішення
  14. Поняття та правова природа третейського розгляду цивільно-правових спорів
  15. Місце третейського розгляду серед альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів та його співвідношення з цивільним процесуальним правом
  16. Місце і роль перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, у механізмі цивільного судочинства
  17. 1.3. Цивільна юрисдикція та підсудність трудових спорів
  18. 1.1. Поняття, способи та форми захисту цивільних прав та інтересів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -