2. Проблемні питання прийняття заочного рішення.

Заочний розгляд у цивільних справах широко застосовується у різних правових системах світу у зв’язку з необхідністю забезпечувати ефективність і своєчасність цивільного судочинства.

Заочний розгляд відповідно до ЦПК України є особливим порядком розгляду та вирішення цивільної справи за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час та місце судового розгляду, від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними, та якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи, з ухваленням заочного рішення.

Особливості заочного розгляду справ полягають, передусім, у тому, що у дослідженні обставин справи бере участь лише позивач. Таким чином, при розгляді справи фактично відсутня змагальність сторін.

Цей інститут спрямований також на розвиток ч. 3 ст. 27 ЦПК України про те, що особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки.

Винесення заочного рішення є додатковою гарантією позивачеві від зловживання відповідачем процесуальними правами, усунення причин затягування процесу, дотримання судами строків розгляду справи.

Заочне рішення може ухвалюватися лише у справах позовного провадження, адже норми гл. 8 ЦПК, які регулюють порядок заочного розгляду справи, розміщені в межах розд. III ЦПК «Позовне провадження» і встановлюють особливості розгляду справ у порядку позовного провадження, а не окремого, наказного чи іншого провадження. Проте на практиці зустрічаються випадки порушення судами цієї вимоги.

Відповідно до п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06.

Як зауважується Верховним Судом України у Листі від 01. 05. 2007 «Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах» суди повинні дотримуватись таких умов проведення заочного розгляду справ:

1) неявка відповідача в судове засідання. При цьому, ч. 3 ст. 169 ЦПК України передбачає, що неявка має бути повторною, а ч. 1 ст. 224 ЦПК України передбачає лише одну неявку;

2) належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання;

3) відсутність поважних причин неявки відповідача;

4) відсутність клопотання відповідача про розгляд справи за його відсутності;

5) відсутність заперечень позивача проти заочного розгляду справи.

Лише за наявності всіх п’яти умов суд може провести заочний розгляд справи.

Найбільш поширеною підставою скасування заочного рішення є розгляд місцевим судом справи за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про час та місце розгляду справи.

Відповідно до ст. 224 ЦПК України суд до постановлення ухвали про заочний розгляд справи обов’язково повинен перевірити факт повідомлення відповідача належним чином про час і місце судового засідання.

Численними є випадки порушення судами вимог ч. 4 ст. 74 ЦПК України про те, що судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за 3 дні до судового засідання, а судова повістка-повідомлення – завчасно.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2006 р. № 52 затверджено Порядок визначення друкованого засобу масової інформації, в якому розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме. Відповідно до зазначеного Порядку, оголошення про виклик до суду публікується в установлені законодавством строки одночасно у друкованих засобах масової інформації: 1) загальнодержавної сфери розповсюдження; 2) місцевої сфери розповсюдження за останнім відомим місцем проживання (перебування) на території України відповідача, третіх осіб, свідків.

При цьому відповідно до ч. 9 ст. 74 ЦПК України щодо виклику відповідача в суд через оголошення в пресі належним повідомленням буде вважатися те, яке здійснене через друкований орган лише у разі, якщо місце місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи відповідача невідоме, а не при його неявці в судове засідання, коли відоме його місце проживання, оскільки явка до суду є правом, а не обов’язком сторони у справі (ч. 1 ст. 27 ЦПК України).

У разі, якщо суд встановить, що відомості про належне повідомлення відповідача відсутні, він повинен відкласти провадження у справі відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 169 ЦПК України.

Неявкою відповідача є його фактична відсутність у залі судового засідання при розгляді справи по суті, а також відсутність його представника.

У випадку явки в судове засідання представника відповідача з належно оформленими повноваженнями суд не вправі ухвалювати заочне рішення. Це випливає зі змісту ст. 38 ЦПК України про те, що сторони можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника, і ст. 44 ЦПК України щодо можливості вчинення представником усіх процесуальних дій від імені особи, яку він представляє, а також того, що інститут заочного провадження призначений впливати на відповідачів, які не вчиняють дій щодо участі у розгляді справи.

Однак деякі суди помилково проводили заочне провадження за участі в судовому засіданні представника відповідача.

Так, Київський районний суд м. Донецька ухвалив 27 липня 2006 р. заочне рішення у справі за позовом К. до Б. , третя особа – Комунальне підприємство «ЖЕУ № 5 Київського району м. Донецька» – про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення за участі у судовому засіданні представника відповідача.

Інший приклад, Верховний Суд України ухвалою від 16 травня 2007 р. скасував рішення Генічеського районного суду від 14 червня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 6 грудня 2006 р. й передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вказавши, що не взято судом до уваги і того, що на підставі ч. 2 ст. 224 ЦПК у разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів, а в судовому засіданні 14 червня 2006 р. , коли судом ухвалено рішення, був присутній представник одного з них – Генічеського БТІ.

По-різному тлумачать суди поняття «неявка в судове засідання відповідача» з точки зору стадій судового розгляду. Одні суди вважають, що заочне рішення можна ухвалити лише тоді, коли відповідач не з’являється до суду зі стадії підготовки справи до слухання і до ухвалення судового рішення.

Так, ухвалюючи заочне рішення від 15 лютого 2006 р. Компаніївський районний суд Кіровоградської області у справі Н. до Ч. про захист честі і гідності дійшов висновку, що відповідач, достовірно знаючи про розгляд справи в суді, з невідомих для суду причин не з’являється до суду, не надає свої докази та заперечення на позов, а тому правильно виніс заочне рішення за наявними в матеріалах справи доказами.

А, наприклад, у справі за позовом В. до К. про відшкодування шкоди Шевченківським районним судом м. Запоріжжя 22 травня 2006 р. ухвалено заочне рішення на тій підставі, що відповідач не з’явився до суду після перерви, хоча до цього він брав участь у справі, давав у ній пояснення.

Верховний Суд України у листі від 01. 05. 2007 «Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах» визначає, що неявка відповідача в судове засідання після оголошеної перерви, зупинення провадження у справі та поновлення її слухання не дає підстав для ухвалення заочного рішення, оскільки відповідач брав участь у попередніх засіданнях, йому роз’яснювали його права та обов’язки, він висловлював свою думку і ставлення до позовних вимог.

Як зауважується у п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12. 06. 2009 №2, є можливим прийняття заочного рішення й у тому випадку, коли відповідач (відповідачі) залишив залу судового засідання до його закінчення.

ЦПК України також встановлює вимогу, що у разі участі в справі кількох відповідачів заочний розгляд можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів (ч. 2 ст. 224).

На підставі ст. 224 ЦПК України суд повинен перевірити не лише факт належного повідомлення відповідача про час і місце судового засідання, але й поважність причин неявки відповідача в судове засідання, якщо вони відповідачем були повідомлені. За відсутності відповідача з причин, які судом визнано поважними, заочний розгляд справи виключається.

У разі надходження від відповідача заяви про розгляд справи у його відсутності суд також не вправі ухвалювати заочне рішення. Причини неявки відповідача в цьому випадку судом не з’ясовуються. Суд за таких обставин розглядає справу у загальному порядку або відкладає розгляд справи на підставі.

Зазначена ситуація, як зауважується у Листі Апеляційного суду м. Києва від 01. 01. 2007 р.

Відповідно до ст. 224 ЦПК України не допускається проведення заочного розгляду справи за наявності заперечень позивача проти такого вирішення спору. У судовій практиці численними є випадки, коли суди не з’ясовують думку позивача щодо заочного розгляду справи, не роз’яснюють позивачу порядок та наслідки розгляду справи в порядку заочного провадження.

Зустрічаються також випадки, коли суди помилково ухвалювали заочне рішення у справі за відсутності позивача.

Оскільки ЦПК України не встановлює способів висловлення згоди позивача на заочний розгляд справи, то вона може бути й усною, проте обов’язково повинна фіксуватися у протоколі судового засідання.

Як зауважується Верховним Судом України у Листі від 01. 05. 2007 «Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах», суд повинен роз’яснити позивачеві його право на розгляд справи в порядку заочного провадження. Водночас позивачеві необхідно роз’яснити його право на розгляд справи у звичайному порядку.

Суд також повинен роз’яснити позивачеві, що його згода на розгляд справи за відсутності відповідача є одночасно відмовою від частини своїх процесуальних прав щодо розпорядження позовними вимогами, зокрема, щодо неможливості зміни позивачем предмета або підстави позову та зміни розміру позовних вимог. Якщо ж позивач реалізує ці права, то у такому випадку суд повинен відкласти судовий розгляд на підставі ч. 3 ст. 224 ЦПК України для повідомлення про це відповідача.

Як зауважується Верховним Судом України у Листі від 01. 05. 2007 «Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах», норма ч. 3 ст. 224 ЦПК України не підлягає звуженому тлумаченню, і суд у разі зменшення позивачем розміру позовних вимог також повинен відкласти судовий розгляд для повідомлення про це відповідача, оскільки відповідач у цьому випадку може визнати позов із відповідними наслідками (ст. 174 ЦПК України).

Разом з цим, існують різні думки щодо можливості ухвалення заочного рішення за наявності прохання від позивача про розгляд справи за його відсутності, оскільки неможливо позивачу роз’яснити наслідки розгляду справи в заочному провадженні і з’ясувати його волевиявлення. За таких підстав ухвалення заочного рішення є неможливим, адже за ч. 1 ст. 224 ЦПК України позивач має не заперечувати проти заочного розгляду, а у разі подання заяви про розгляд без участі позивач не наводить позиції щодо можливості заочного розгляду, що не може прирівнюватися до відсутності заперечень.

ЦПК України не містить відповіді на питання про те, як бути у разі пред’явлення зустрічного позову і неявки до суду одного з відповідачів: чи-то за первісним позовом, чи-то за зустрічним позовом? Тому позиція суддів з приводу можливості постановлення заочного рішення також є різною.

Вбачається, що оскільки розгляд обох позовів проводиться в одному провадженні, то заочний розгляд одного з позовів є неможливим. У разі повторної неявки позивача за одним з позовів, суд може залишити його без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

У суддів постає питання, як бути з ухваленням заочного рішення у разі наявності у справі третіх осіб.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги, вступають в процес, який вже відкритий. При цьому захищають свої самостійні права на предмет спору.

Вони користуються всіма правами і несуть усі обов’язки позивача. Такий позов може бути пред’явлений до обох сторін або до однієї сторони за первісним позовом. У випадку явки в судове засідання первісного позивача та третьої особи і неявки відповідача за первісним позовом ухвалення заочного рішення виключається, оскільки позивач і відповідач є співвідповідачами за позовом третьої особи, а явка в засідання хоча б одного відповідача не дає право на заочне рішення.

А як бути коли і позивач, і відповідач за первісним позовом у судове засідання не заявились, будучи повідомленими належним чином?

Вбачається, що прийняття заочного рішення за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет позову, можливий лише у разі залишення без розгляду первісного позову.

При цьому за наявності у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, питань у суддів не виникає, оскільки вони не володіють правами позивача і їх згода на ухвалення заочного рішення не потрібна.

Суд вирішує питання щодо заочного розгляду справи до початку розгляду справи по суті.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦПК України про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. Оскільки процесуальним законом не встановлено вимоги щодо форми її прийняття, така ухвала може бути оформлена як окремий процесуальний документ відповідно до вимог ч. 1 ст. 210 ЦПК України, так і протокольно, відповідно до вимог ч. 2 ст. 210 ЦПК України.

Проте на практиці трапляються випадки, коли суди взагалі не постановляють ухвалу про заочний розгляд справи. Деякі суди замість ухвали про заочний розгляд справи помилково постановляють ухвалу про винесення у справі заочного рішення. Є випадки, коли суд постановляє ухвалу про розгляд справи за відсутності відповідача.

У судів немає єдиної практики щодо процесуально-документального оформлення заочного рішення.

Суди по-різному формулюють саму назву рішення, яке ухвалюється в порядку заочного провадження. Правильною з позиції Верховного Суду України, висловленої у Листі від 01. 05. 2007 «Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах», необхідно вважати практику тих судів, які вказують у найменуванні «Заочне рішення» у зв’язку з особливостями процедури ухвалення таких рішень та з огляду на необхідність чіткого визначення для осіб, які беруть участь у справі, а також для судів належного порядку оскарження чи перегляду заочного рішення. Цей підхід ґрунтується, зокрема, на ч. 4 ст. 169 ЦПК України, за якої якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причину неявки буде визнано неповажною, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення). У ст. 226 ЦПК України також йдеться про зміст і форму заочного рішення.

В описовій частині заочного рішення вказується, що справа розглядалася за відсутності відповідача у порядку заочного провадження з дотриманням вимог, встановлених законом.

Відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України у резолютивній частині заочного рішення має зазначатися строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження, а також відповідно до ст. 226 ЦПК України має бути зазначено строк і порядок подання відповідачем заяви про його перегляд.

Суди в резолютивній частині заочного рішення повинні вказувати, що заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданої протягом 10 днів з дня отримання його копії. Також повинно зазначатися, що у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене до апеляційного суду з визначенням порядку апеляційного оскарження, а також вказуватися, що позивач має право оскаржити заочне рішення у загальному порядку до апеляційного суду.

Відповідно до ст. 227 ЦПК України відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше 3 днів з дня його проголошення.

На практиці одним з найбільш характерних порушень, які допускають місцеві суди, є недотримання строків та порядку повідомлення відповідачів, які не з’явилися в судове засідання, про заочне рішення. У багатьох матеріалах справ взагалі відсутні дані про отримання відповідачем копії заочного рішення. У деяких справах наявні лише копії супровідних листів про направлення звичайною кореспонденцією копії заочного рішення відповідачу.

Такі порушення в подальшому можуть негативно позначитися на дотриманні строків розгляду справи, виконанні заочного рішення, ускладнити вирішення питання про своєчасність подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення і зумовити виконання судом додаткових процесуальних дій (поновлення процесуальних строків тощо), яких можна було б уникнути в разі дотримання відповідних вимог законодавства.

Національне законодавство передбачає скасування заочного рішення судом, який його ухвалив, за заявою відповідача, якщо:

1) відповідач не з’явився у судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин;

2) докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Право на апеляційне оскарження виникає у відповідача лише щодо повторного заочного рішення (ч. 3 ст. 232 ЦПК України), а вперше прийняте заочне рішення він може оскаржити у апеляційному порядку лише у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення (ч. 4 ст. 231 ЦПК України). У апеляційному порядку може бути оскаржена ухвала про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду (п. 16 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).

ЦПК України не містить положень щодо порядку оскарження заочного рішення третіми особами або особами, які не брали участі у розгляді справи, проте суд прийняв рішення щодо їх прав та обов’язків. Відповідно до позиції Верховного Суду України, у цьому випадку оскарження заочного рішення має відбуватися у загальному порядку.

Складним питанням у судовій практиці є можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали про визнання заяви про перегляд заочного рішення неподаною і повернення її заявникові. Частиною 7 ст. 229 ЦПК України передбачено, що до неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення застосовуються правила ст. 121 ЦПК, тобто про залишення заяви без руху та про визнання заяви неподаною та повернення її заявникові. Однак у ст. 293 ЦПК України серед ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду, не вказано ухвалу про визнання заяви про перегляд заочного рішення неподаною та повернення її заявникові, а передбачено лише можливість апеляційного оскарження ухвал про повернення заяви позивачеві (заявникові) – п. 3 ч. 1 ст. 293 України та про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду – п. 16 ч. 1 ст. 293.

Верховним Судом України у Листі від 01. 05. 2007 «Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах» була визнана правильною практика апеляційних судів, які розглядають апеляційні скарги на ухвали про визнання заяви про перегляд заочного рішення неподаними та повернення їх заявникові, виходячи з аналогії закону відповідно до ч. 8 ст. 8 ЦПК України.

Неможливість оскарження відповідачем у справі ухвали про визнання заяви про перегляд заочного рішення неподаною та повернення її заявникові призвело б до позбавлення його права на апеляційне оскарження заочного рішення, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 231 ЦПК України відповідач може оскаржити заочне рішення в загальному порядку лише після залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Таке вирішення наявної прогалини у чинному цивільному процесуальному законодавстві слід підтримати. Разом з цим, слід зауважити, що ч. 8 ст. 8 ЦПК України передбачає можливість застосування лише аналогії матеріального, а не процесуального права.

Відповідач може подати заяву про перегляд заочного рішення протягом десяти днів з дня отримання його копії. Вирішуючи питання про поновлення строку на подачу заяви про перегляд заочного рішення, суд першої інстанції відповідно до вимог ст. ст. 72-73 ЦПК України повинен повідомити осіб, які беруть участь у справі, про місце і час розгляду цього питання.

У випадку постановлення судом ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду з підстав, встановлених ст. 207 ЦПК України, така ухвала може бути оскарженою в апеляційному порядку окремо від рішення суду відповідно до п. 16 ч. 1 ст. 293 ЦПК України.

У результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд відповідно до ч. 3 ст. 231 ЦПК України постановляє ухвалу, в якій може реалізувати одне з таких повноважень:

1) залишити заяву без задоволення;

2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку.

Зі змісту ст. 232 ЦПК України випливає, що скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, можливе у випадку встановлення судом двох обставин: 1) відповідач не з’явився в судове засідання, в якому ухвалено заочне рішення, та не повідомив про причини неявки з поважних причин; 2) докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Непоодинокими є випадки, коли суди скасовують заочні рішення, не переконавшись, чи є достатні для цього підстави, передбачені законодавством. Деякі суди не проводять оцінки поважності причин неповідомлення відповідачем про причини своєї неявки в судове засідання, в якому ухвалено заочне рішення, та не оцінюють надані відповідачем докази на предмет їх істотного значення для правильного вирішення справи, і скасовують заочні рішення лише на підставі поданої відповідачем заяви та його усних доводів, які не підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами у справі.

Як випливає з п. 2 ч. 3 ст. 231 ЦПК України у разі скасування заочного рішення судом, який його ухвалив, призначається дата розгляду справи в загальному порядку.

Ухвала про залишення заяви відповідача про перегляд заочного рішення без задоволення не підлягає оскарженню в апеляційному порядку окремо від заочного рішення. Відповідно до ч. 4 ст. 231 ЦПК України після залишення заяви відповідача про перегляд заочного рішення без задоволення відповідач може оскаржити в апеляційному порядку не таку ухвалу суду, а саме заочне рішення.

Як зауважується Верховним Судом України у Листі від 01. 05. 2007 «Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах» правильною є практика, коли суд зазначає, що ухвала про залишення заяви про перегляд заочного рішення або про скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду в загальному порядку набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

В апеляційних судів склалася неоднакова практика щодо постановлення ухвал у випадку, якщо відповідач оскаржує в апеляційному порядку заочне рішення без попереднього звернення до суду першої інстанції із заявою про перегляд заочного рішення. Деякі апеляційні суди у таких випадках відмовляють у прийнятті апеляційної скарги. Наявна також практика, коли апеляційний суд у цьому разі повертає апеляційну скаргу відповідачу. У окремих випадках апеляційні суди залишають відповідну заяву без розгляду. Є також випадки, коли апеляційний суд відмовляє відповідачу у справі в апеляційному оскарженні заочного рішення з тієї ж підстави.

Неоднаковість у практиці постановлення таких ухвал зумовлена відсутністю в ЦПК України чітко визначених повноважень апеляційного суду в цьому випадку. Однак на підставі системного аналізу норм ст. . ст. 294, 297 ЦПК Верховний Суд України вбачає правильною практику, коли апеляційний суд відмовляє у прийнятті апеляційної скарги відповідачу, якщо він не звертався до суду, який ухвалив заочне рішення, із заявою про його перегляд (Лист від 01. 05. 2007 «Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах»).

Зокрема, ч. 3 ст. 294 ЦПК України передбачено, що апеляційна скарга залишається без розгляду у випадку, якщо вона подана після закінчення встановлених строків, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку. Таким чином, норма про залишення апеляційної скарги без розгляду не підлягає застосуванню у випадку недотримання відповідачем процедури оскарження заочного рішення.

Зі змісту ст. 297 ЦПК України випливає, що суддя-доповідач вирішує питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом. Таким чином, у випадку відсутності підстав для прийняття апеляційної скарги до розгляду або повернення скарги з підстав, передбачених ч. 2 та ч. 4 ст. 297 ЦПК України, правильною є практика, коли апеляційний суд відмовляє у прийнятті апеляційної скарги. Аналогічне формулювання, як правило, застосовується і у разі відмові у прийнятті апеляційних скарг на ухвали, які відповідно до ст. 293 ЦПК України не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду (тобто у процесуально аналогічній ситуації). Ця позиція була відображена й у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» від 24. 10. 2008 №12, в якій зазначається, що відповідно до ст. ст. 231, 232 ЦПК України оскарження заочного рішення відповідачем в апеляційному порядку може мати місце лише в разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення та в разі ухвалення повторного заочного рішення. В іншому випадку апеляційний суд відмовляє в прийнятті апеляційної скарги на заочне рішення.

У цьому випадку апеляційний суд в резолютивній частині ухвали повинен роз’яснити відповідачу у справі його право на звернення із заявою про перегляд заочного рішення до суду, що його ухвалив, в порядку ст. 228 ЦПК України.

Правильною Верховний Суд України вбачає й практику, коли апеляційний суд також відмовляє в прийнятті апеляційної скарги відповідача на ухвалу місцевого суду про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення на тій підставі, що така ухвала не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду (Лист від 01. 05. 2007 «Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах»).

Як зауважується у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» від 24. 10. 2008 №12 у разі подання відповідачем до місцевого суду заяви про перегляд заочного рішення з клопотанням про поновлення строку на подання заяви про перегляд, у той час як відповідне рішення оскаржене позивачем в апеляційному порядку й апеляційна скарга прийнята до розгляду, апеляційне провадження не може бути проведене до розгляду місцевим судом цієї заяви. У такому випадку справа повертається до місцевого суду.

Складним питанням у практиці апеляційних судів є оскарження рішення, яке визначене судом як заочне, якщо таке рішення за своїм змістом не є заочним. Неоднаково вирішується апеляційними судами питання про те, чи таке рішення може бути оскаржено у загальному порядку, чи як заочне.

Як зауважується Верховним Судом України у Листі від 01. 05. 2007 «Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах», апеляційним судам у такому випадку необхідно керуватися тим, що відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України, і тому вважаються законними та обґрунтованими, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом.

Тому особи, які беруть участь у справі, не вправі робити висновок щодо законності та обґрунтованості рішення суду, в тому числі і про те, що ухвалене рішення не є заочним у зв’язку з недотриманням судом вимог ст. ст. 224-233 ЦПК України.

У зв’язку з цим вбачається правильним, що рішення, визначене як заочне судом, що його ухвалив, має оскаржуватися в порядку, визначеному для оскарження заочних рішень, незалежно від оцінки особами, які беруть участь у справі, з дотриманням судом умов проведення заочного розгляду справи.

Відповідно до змісту ч. 3 ст. 232 ЦПК України після скасування заочного рішення суд призначає справу до нового судового розгляду в загальному порядку. У разі неявки відповідача у нове судове засідання суд за наявності інших встановлених умов може постановити повторне заочне рішення. Однак відповідно до зазначеної норми повторне заочне рішення може бути оскаржене як позивачем, так і відповідачем лише в загальному порядку, встановленому ЦПК. Таким чином, право на подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення втрачається.

Копії судових рішень відповідачу, який не з’явився в судове засідання, як правило, направлялися з дотриманням строку, встановленого ст. 227 ЦПК України, але у численних випадках відсутні повідомлення про вручення відповідачу копії судового рішення. Причинами цього є, переважно, направлення відповідачам копій рішень простими листами у зв’язку з відсутністю належного фінансування судів. Крім того, трапляються випадки, коли направлені копії судових рішень повертаються до суду з позначками «за закінченням терміну зберігання», «за адресою не мешкає» тощо.

Наприклад, Святошинський районний суд м. Києва пропонує у випадку неповернення до суду повідомлення про отримання копії заочного рішення, на законодавчому рівні надати суду можливість здійснити повідомлення про ухвалення такого рішення через засоби масової інформації і вважати його чинним з моменту публікації (Лист Апеляційного суду м. Києва від 01. 01. 2007 р. «Узагальнення судової практики ухвалення та перегляду судами м. Києва заочних рішень у цивільних справах за 2006 рік»).

Неможливіть вручення копії заочного рішення призводить до укладенення отримання позивачем його копії з відміткою про набрання ним чинності, оскільки відповідно до ст. . 233 ЦПК України заочне рішення забирає законної сини на загальних підставах. Проте ст. 223 ЦПК України пов’яує набрання законної сили рішення із закінченням строку на апеляційне оскарження, тоді як набрання законної сили заочним рішенням має бути спеціально врегульоване з огляду на те, що відповідач може і не скористатися правом на перегляд рішення тим судом, який його прийняв, і у такому випадку строк апеляційного оскарження не розпочинається (ч. 4 ст. 231 ЦПК України).