<<
>>

3. Наказне провадження.

Наказне провадження – це особливий спрощений вид цивільного процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом.

У законодавство України наказне провадження було впроваджено ЦПК України, який було прийнято 18 березня 2004 р.

Інститут наказного провадження закріплювався у ЦПК УРСР 1924, 1929 рр. , проте у 1939 р. Постановою РНК СРСР видача судових наказів була скасована. У ЦПК УРСР 1963 р. наказне провадження також не передбачалося. Наказне провадження було відроджено в Україні з прийняттям ЦПК України 2004 р. та зазнало суттєвих зміст із прийняттям 07. 07. 2010 р. Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Аналогічне провадження існує, зокрема, у Російській Федерації, Франції, Швейцарії, Італії, Швеції, Греції, Угорщині.

Наказне провадження є автономним провадженням цивільного судочинства і характеризується специфічним предметом судової діяльності, яким є не спір про право (позовна справа), а вимога про захист суб’єктивних прав у безспірній формі наказного провадження (справа наказного провадження), хоча об’єкт судового захисту у цих провадженнях є єдиним – права, свободи чи інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб [45].

Розгляд справ у наказному провадженні врегульовано розд. II ЦПК України, що зумовлено його специфікою порівняно з позовним та окремим провадженнями (відповідно розд. III та IV ЦПК України).

Проблемні питання наказного провадження та варіанти їх вирішення знайшли відображення у Листі Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні» від 01. 07. 2007 р. , у якому було проведено узагальнення практики видачі та скасування судових наказів, а також перегляду апеляційними судами ухвал про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу за 2006 - I півріччя 2007 рр.

Так, трапляються поодинокі випадки, коли суди помилково здійснюють розгляд справ у наказному провадженні аналогічно до позовного, що є зайвим.

На компетенцію суду щодо видачі судового наказу поширюються загальні правила розмежування видів судових юрисдикцій. Суд загальною юрисдикції не може видати судовий наказ у разі заявлення вимоги, яка ґрунтується на правочині, укладеному між юридичними особами [46].

Сторони у наказному провадженні за термінологією ЦПК України є заявник (стягувач) і боржник. З огляду на це, потребує уточнення ч. 2 ст. 26 ЦПК України, яка передбачає, що у справах наказного провадження беруть участь заявник та інші заінтересовані особи, їх представники.

Боржник (стягувач) може брати участь у наказному провадженні через представника. У такому випадку до заяви про видачу судового наказу повинно бути додано документ, що підтверджує повноваження представника (ч. 4 ст. 98 ЦПК України). Питання представництва у наказному провадження регулюються також загальними положеннями ст. ст. 39 - 42, 44 - 46 ЦПК України.

У випадку звернення до суду прокурора з заявою про видачу судового наказу, судам, як зауважує Верховний Суд України у Листі Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні» від 01. 07. 2007 р. слід розглядати такі заяви.

Судовий наказ може бути виданий лише у спорі про стягнення з боржника грошових коштів.

Судовий наказ може бути видано за вимогами, встановленими ст. 96 ЦПК України, якщо заявлено вимогу про:

1) стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;

2) компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника;

3) стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості;

4) присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб;

5) повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.

Новеллою, що була запроваджена Законом України від 07. 07. 2010 р. , стала норма ч. 3 ст. 118 ЦПК України, за якою позовна заява щодо вимог, визначених у ч. 1 ст. 96 ЦПК України, може бути подана лише у разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом. Якщо така вимога не дотримана, то позовна заява підлягає поверненню на пісдтаві п. 6 ч. 3 ст. 121 ЦПК України. До цих змін у особи була альтернатива: подавати позовну заяву або заяву про видачу судового наказу.

Загальна характеристика вимог, за якими може бути видано судовий наказ, - вони повинні бути безспірними.

Деякі суди вважають, що невиконання зобов’язання вже свідчить про наявність спору. З такою позицією не погоджується Верховний Суд України, зауважуючи, що невиконання боржником його обов’язків у багатьох випадках зумовлено іншими причинами, ніж невизнання своїх зобов’язань чи їх обсягу. У більшості випадків боржники проти боргу не заперечують і заяв про скасування судових наказів не подають (Лист Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні»).

На практиці зустрічаються випадки, коли подаються заяви про видачу судового наказу, в яких вимоги щодо стягнення з боржника грошових коштів пред’являються разом з іншими вимогами.

У такому випадку суд на підставі ч. 5 ст. 100 ЦПК України відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу лише в частині цих вимог. Проте якщо заявлені вимоги між собою пов’язані та окремий розгляд неможливий, то суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу.

У випадку порушення правил підсудності, заява повертається стягувачу для подання у належний суд відповідно до ст. 115 ЦПК України.

Подання заяви про видачу судового наказу з порушеннями правил підсудності не є підставою для відмови у прийнятті такої заяви. Однак траплялися випадки, коли суди відмовляли у прийнятті заяви про видачу судового наказу через порушення правил підсудності, що є грубим порушенням законодавства, оскільки наслідком відмови у прийнятті заяви згідно з ч. 1 ст. 101 ЦПК України є позбавлення права звернутися до суду з такою самою заявою.

Заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими ЦПК України. Наказ може бути виданий за зареєстрованим місцем проживання фізичної особи-боржника чи місцезнаходженням юридичної особи-боржника. За місцем проживання заявника судовий наказ може бути виданий за вимогою про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати (ч. 1 ст. 110 ЦПК України).

Вимоги, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна лише в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем виконання цих договорів (ч. 8 ст. 110 ЦПК України).

На стадії прийняття заяв про видачу судового наказу суди перевіряють дотримання заявниками вимог ст. 99 ЦПК України щодо сплати судового збору за подання заяви у розмірі 50 % ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження.

У разі відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або у разі скасування судового наказу внесена сума судового збору заявнику не повертається. У разі пред’явлення позову до боржника у порядку позовного провадження сплачена сума судового збору зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву.

Верховний Суд України зауважує, що витрати на правову допомогу при видачі судового наказу за умови достатньої обґрунтованості їх розміру, повинні стягуватися з боржника згідно зі ст. 84 та ч. 1 ст. 88 ЦПК (Лист «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні»).

Іноді суди вважають спірними вимоги, що випливають з договорів надання комунальних послуг, на тій підставі, що договори чітко не встановлюють фіксовані суми щомісячної оплати, а квитанції, що містять суми оплати, сторонами не підписуються, і тому не можуть розцінюватися як правочин, вчинений у письмовій формі.

Іноді суди вважають спірними вимоги, що випливають з договорів надання комунальних послуг, на тій підставі, що договори чітко не встановлюють фіксовані суми щомісячної оплати, а квитанції, що містять суми оплати, сторонами не підписуються, і тому не можуть розцінюватися як правочин, вчинений у письмовій формі. Проте плата за надані послуги вноситься споживачем відповідно до показань засобів обліку води і теплової енергії або затверджених нормативів (норм) споживання на підставі платіжного документа (розрахункової книжки, платіжної квитанції тощо) або відповідно до умов договору на встановлення засобів обліку за визначеними тарифами (Лист Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні»).

За ст. ст. 64, 68 Житлового кодексу повнолітні члені сім’ї наймача несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають з договору найму, в тому числі з оплати комунальних послуг. Як правило, стягувачі у заявах просять стягнути заборгованість з боржника, що є стороною письмового договору про надання комунальних та інших послуг, не зазначаючи повнолітніх членів сім’ї наймача. Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Відповідно до змісту п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК України у наказному провадженні можуть бути заявлені лише вимоги щодо стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості[47]. Про можливість стягнення штрафних санкцій за неналежне виконання зобов’язань у ст. 96 ЦПК України не йдеться, що за п. 1 ч. 3, ч. 5 ст. 100 ЦПК України є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу у частині таких вимог.

У деяких випадках одночасно з заявою про видачу судового наказу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, стягувачами ставиться питання про стягнення компенсації за порушення строків виплати заробітної плати. Як зауважує Верховний Суд України, такі вимоги можуть розглядатися судами з видачею судового наказу (Лист «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні»). Проте не можуть заявлятися вимоги щодо стягнення з боржника середнього заробітку за час затримки (ст. 117 КЗпП), оскільки у цьому випадку суд має встановити вину власника або уповноваженого органу[48].

З вимогою про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника можуть звернутися органи внутрішніх справ, державна виконавча служба (ст. 78 ЦПК, ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження»), а також стягувач, якщо він авансував витрати на розшук (ст. ст. 42, 48 Закону України «Про виконавче провадження»). До заяви мають додаватися документи, що підтверджують відповідні витрати, а також документ, на підставі якого проводився розшук (ухвала суду, постанова державного виконавця).

Сімейний кодекс України передбачає аліментні зобов’язання щодо дітей не лише батьків, але й інших членів сім’ї (ст. ст. 265, 267-269). Проте обов’язок сплачувати аліменти у розмірі не меншому, ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку передбачений лише для батьків (ч. 2 ст. 182 СК України). Обов’язок інших осіб щодо виплати аліментів пов’язана з наявністю можливості до цього, що виключає розгляд таких вимог у наказному провадженні.

У межах наказного провадження може заявлятися вимога про присудження аліментів на дитину, якщо вона не пов’язана з встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) і необхідністю залучення інших зацікавлених осіб.

Вимоги про повернення вартості товару неналежної якості у межах наказного провадження підлягають розгляду лише за наявності рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів» об’єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов’язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.

Заявник має надати письмові докази вартості товару (касовий чек, квитанція, білет, талон тощо – п. 7 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»), а також копію зазначеного рішення.

Під час вирішення питання про видачу судового наказу має застосовуватися ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів», яка передбачає право споживача на повернення вартості товару лише у випадку істотного недоліку товару (п. 12 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Наведений у ст. 96 ЦПК України перелік справ, що розглядаються у наказному провадженні є вичерпним.

Суддя повертає заяву про видачу судового наказу, у разі якщо:

1) заявник у встановлений судом строк не усунув недоліки заяви про видачу судового наказу;

2) до моменту відкриття наказного провадження надійшло звернення заявника про повернення заяви про видачу судового наказу;

3) наявні обставини, зазначені у п. п. 2-4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України.

Повернення заяви у випадку, встановленому ч. 1 ст. 100 ЦПК України, не є перешкодою для повторного звернення з такою самою заявою після усунення її недоліків.

Статтею 100 ЦПК України передбачено лише три підстави відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу:

1) якщо заявлено вимогу, не передбачену ст. 96 ЦПК України;

2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право;

3) наявні обставини, зазначені у п. п. 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України.

Відмова у прийнятті заяви унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами у позовному порядку.

Як свідчить аналіз практики, досить часто підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу є сплив позовної давності, встановленої ст. ст. 257 - 258 ЦК України. Проте, чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до ч. 2 ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Згідно з ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це вбачається, що суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу строку позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов’язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу.

Якщо боржником у заяві про видачу судового наказу, щодо якої відсутні підстави для її повернення чи відмови у видачі судового наказу, вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суддя не пізніше двох днів з дня надходження такої заяви звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи - боржника. Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника має бути надана протягом трьох днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання (перебування) особи відповідного звернення суду.

У разі якщо за результатами розгляду отриманої судом інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника буде встановлено, що заява про видачу судового наказу не підсудна цьому суду, суд повертає стягувачу заяву про видачу судового наказу.

У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника, суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу.

Питання про відкриття наказного провадження або відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу суддя вирішує не пізніше наступного дня з дня надходження заяви до суду, закінчення строку, встановленого для усунення недоліків заяви про видачу судового наказу та не пізніше наступного дня після отримання судом у порядку, передбаченому ч. 6 ст. 100 ЦПК України, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника. Про відкриття наказного провадження суддя постановляє ухвалу.

У наказному провадженні відсутня стадія попереднього судового засідання.

У разі прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження, суд у 3-денний строк з моменту її постановлення видає судовий наказ по суті заявлених вимог.

У випадку відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, стягувач може оскаржити відповідну ухвалу суду в апеляційному порядку або звернутися до суду з позовом. У разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу повторне звернення з такою самою заявою неможливе [49].

Судовий наказ за своїм значенням, юридичною силою та наслідками має такі тотожні ознаки зі звичайним рішенням суду: 1) це один з видів судових рішень у цивільних справах; 2) це правозастосовчий акт судової влади, який є обов’язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України; 3) це правозастосовчий акт захисту цивільних прав; 4) це процесуальний документ, оскільки процесуальне законодавство передбачає вимоги щодо його процесуально-документального оформлення [50].

Оскільки наказне провадження є спрощеною формою судочинства, то судовий наказ структурно простіший і стисліший, ніж судове рішення у позовному чи окремому провадженні (ч. 1 ст. 103 ЦПК України).

Судовий наказ згідно зі ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» є виконавчим документом і не вимагає видачі виконавчого листа.

Відповідно до ч. 2 ст. 103 ЦПК України судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження» щодо виконавчих документів.

У ст. 367 ЦПК України передбачені випадки негайного виконання судових рішень, зокрема у разі присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць. Оскільки судовий наказ є формою судового рішення, то норма ст. 367 ЦПК України поширюється і на нього, що має бути відображено у резолютивній частині судового наказу[51].

У разі допущення у судовому наказі описок чи арифметичних помилок чи виникненні необхідності у його роз’ясненні може застосовуватися норми ст. 219 та 221 ЦПК України [52].

Судовий наказ набирає законної сили через тринадцять днів після вручення його копії боржнику (ст. 106 ЦПК України).

Оскільки судовий наказ є формою судового рішення, то норма ст. 367 ЦПК України поширюється і на нього, що має бути відображено у резолютивній частині судового наказу[53]. Хоча ст. 106 ЦПК України не передбачає видачу судового наказу з метою його негайного виконання до спливу строку на його оскарження, або видачу кількох наказів.

Якщо суд за результатами розгляду заяви про скасування судового наказу прийняв ухвалу про залишення такої заяви без задоволення або змінив судовий наказ, то судовий наказ чи змінений судовий наказ набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судовий наказ чи змінений судовий наказ, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Згідно з ч. 1 ст. 104 ЦПК України після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. Але трапляються численні випадки порушення цієї норми. Часто копія судового наказу надсилається боржнику звичайним листом, а не рекомендованим.

За ч. 2 ст. 104 ЦПК України боржник має право заперечити проти вимог стягувача і подати заяву про скасування судового наказу протягом десяти днів з дня його отримання. Невручення копії наказу порушує конституційні засади здійснення судочинства (зокрема, ч. 2 і ч. 4 ст. 129 Конституції України), а також принципи змагальності та диспозитивності цивільного судочинства.

Визначений у законі строк для подачі заяви про скасування судового наказу є процесуальним. Якщо заява надійде після закінчення цього строку, то вона залишається без розгляду. Боржник може звернутися до суду з клопотанням про поновлення строку подання заяви про скасування судового наказу [54].

У разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання (всього через тринадцять днів після вручення копії наказу боржнику) та за наявності даних про отримання боржником копії наказу, судовий наказ набирає законної сили і суд видає його стягувачеві для пред’явлення до виконання (ст. 105 ЦПК України).

Отже, термін набрання законної сили судовим наказом залежить виключно від дати його отримання боржником. Таким чином, надіслання копії судового наказу боржникові пізніше, ніж на наступний день після його видачі є затягуванням строку набрання ним законної сили, а отже, - порушенням прав стягувача. З іншого боку, надсилання копії судового наказу простою кореспонденцією взагалі позбавляє суд можливості встановити дату отримання її боржником, а отже, встановити момент набрання наказом законної сили.

При цьому на порушення положень ч. 3 ст. 103, ст. ст. 104 та 105 ЦПК України суди досить часто ставлять на судових наказах відмітку про набрання чинності за відсутності відомостей про отримання боржником копії судового наказу.

Копія судового наказу разом з додатками надсилаються фізичній особі - боржнику на адресу, зазначену в документах, передбачених ч. 6 ст. 100 ЦПК України, а боржнику-юридичній особі чи фізичній особі-підприємцю, - за адресою місцезнаходження (місця проживання), зазначеній в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Днем отримання боржником копії судового наказу є дата, зазначена у поштовому повідомленні про вручення. Якщо боржник відмовляється від отримання копії судового наказу або відсутній за вказаною адресою, днем отримання боржником копії судового наказу є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову боржника отримати копію судового наказу чи відмітки про відсутність боржника за вказаною адресою.

Ця норма ч. 4 ст. 104 ЦПК України є новелою, орієнтованою на захист інтересів стягувача, оскільки з моментом вручення копії судового наказу боржнику пов’язаний момент набрання судовим наказом законної сили. До запровадження закріпленої у ч. 4 ст. 104 ЦПК України норми Законом України від 07. 07. 2010 р. проблемним було питання отримання стягувачем судового наказу за наявності відмітки про відсутність боржника за адресою, оскільки такий судовий наказ вважався не врученим, і відповідно таким, що не набув законної сили.

Заява про скасування судового наказу може бути подана боржником, а також органами та особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. ЦПК України не надає права на подання такої заяви стягувачу.

Заява про скасування судового наказу подається в суд у письмовій формі та у ній має бути зазначено: найменування суду, в який подається заява; ім’я (найменування) стягувача та боржника, а також ім’я (найменування) представника боржника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження; наказ, що оспорюється; посилання на обставини, які свідчать про повну або часткову необґрунтованість вимог стягувача; посилання на докази, якими боржник обґрунтовує свої заперечення проти вимог стягувача; перелік документів, що додаються до заяви.

Покладення на боржника обов’язку обґрунтовувати з посиланням на докази безпідставність вимог стягувача є новелою. Внаслідок відсутності такої вимоги у ЦПК України до внесення змін Законом України від 07. 07. 2010 р. №2453-VІ суди були вимушені скасовувати судові накази незалежно від обґрунтованості заперечень боржника.

Заява підписується боржником або його представником і подається з її копією та копіями доданих до неї документів для надання стягувачеві. До заяви, яка подається представником боржника, має бути додано документ, що підтверджує його повноваження.

До неналежно оформленої заяви про скасування судового наказу застосовуються норми ст. 121 ЦПК України.

Заява про скасування судового наказу реєструється у день її надходження до суду в порядку, встановленому ч. 3 ст. 11-1 ЦПК України, та не пізніше наступного дня передається визначеному судді.

Заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення строку, встановленого ч. 1 ст. 105 ЦПК України, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку для подання цієї заяви. У разі якщо суд прийшов до висновку про поновлення строку на подання заяви про скасування судового наказу, який набрав законної сили, то в ухвалі про прийняття такої заяви до розгляду суд має вирішити питання про зупинення виконання судового наказу.

Про залишення заяви про скасування судового наказу без розгляду чи про прийняття такої заяви до розгляду суд постановляє ухвалу.

Питання про прийняття заяви про скасування судового наказу до розгляду суд вирішує не пізніше наступного дня після її передачі визначеному судді.

Копія ухвали про прийняття заяви про скасування судового наказу до розгляду не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається стягувачу та боржнику. Разом з копією ухвали стягувачу та боржнику надсилається повідомлення про час і місце розгляду заяви про скасування судового наказу, а стягувачу надсилається також копія такої заяви та доданих до неї документів.

Заява про скасування судового наказу розглядається судом протягом 10 днів з дня постановлення ухвали про прийняття такої заяви до розгляду у відкритому судовому засіданні, що є новелою, запровадженою Законом України від 07. 07. 2010 р. №2453-VІ. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце розгляду заяви про скасування судового наказу, не перешкоджає розгляду такої заяви.

Головуючий відкриває судове засідання і з’ясовує, хто із викликаних осіб з’явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви про скасування судового наказу і з’ясовує думку осіб, які беруть участь у розгляді такої заяви.

За результатами розгляду заяви про скасування судового наказу суд має право:

1) залишити заяву про скасування судового наказу без задоволення;

2) скасувати судовий наказ та роз’яснити, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову;

3) змінити судовий наказ.

Про залишення заяви про скасування судового наказу без задоволення та про скасування судового наказу суд постановляє ухвалу, а в разі зміни судового наказу видає судовий наказ.

До внесення змін Законом України від 07. 07. 2010 р. №2453-VІ у ЦПК України був передбачений лише один результат розгляду заяви про скасування судового наказу – скасування судовий наказ та роз’яснення права на звернення з позовом. Відсутність у боржника обов’язку обґрунтовувати заяву про скасування судового наказу та права у суду залишити заяву про скасування судового наказу без задоволення чи змінити судовий наказ знижувала ефективність наказного провадження, оскільки дозволяла боржнику продовжувати ухилятися від виконання зобов’язань.

Законом України від 07. 07. 2010 р. була запроваджена можливість оскаржувати судовий наказ у апеляційному порядку: змінений судовий наказ чи судовий наказ, щодо якого суд прийняв ухвалу про залишення заяви про його скасування без задоволення, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, встановленому ЦПК України.

Відповідно до ст. 309-1 ЦПК України судовий наказ підлягає скасуванню в апеляційному порядку, якщо апеляційний суд встановить відсутність між стягувачем та боржником спірних правовідносин, на основі яких була заявлена вимога, передбачена ч. 1 ст. 96 ЦПК України. Ухвала апеляційного суду про скасування судового наказу є остаточною і оскарженню не підлягає.

Лекція підготовлена:

Доцентом кафедри цивільного права

і процесу ДонНУ

доцент, к. ю. н. О. І. Антонюк

<< | >>
Источник: О. І. Антонюк. Цивільне процесуальне право України. Лекції. 2012

Еще по теме 3. Наказне провадження.:

  1. Рекомендованная литература по теме:
  2. Зміст
  3. § 3. Цивільно-процесуальне законодавство, меЖі його дії. Аналогії
  4. § 1. Поняття і види цивільного судочинства
  5. § 2. Процесуальний порядок провадження у справі до судового розгляду
  6. Глава 23 НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
  7. § 1. Поняття та особливості наКазного провадження
  8. § 2. Порушення наКазного провадЖення
  9. § 3. Судовий наказ: поняття, порядок видачі та скасування, набрання законної сили
  10. 1. Позовне провадження.
  11. 3. Наказне провадження.
  12. 4.1 Загальна характеристика провадження з перегляду судових рішеннь за нововиявленими обставинами в адміністративному процесі України
  13. Порядок оскарження рішень третейських судів
  14. Звернення рішень третейських судів до примусового виконання
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -