3.2. Поняття і значення належності судових доказів у господарському процесі

Повнота судового пізнання фактичних обставин справи означає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, з іншого - виключення зайвого, захламлюючого процес матеріалу. Прийняття доказів, що не мають значення для справи, містить загрозу судової помилки.

Коло фактичних даних, які можуть переконати суд в існуванні тих або інших обставин, законом не обмежений. Це будь-які фактичні дані, які загалом відповідають вимогам належності до справи, допустимості та достовірності.

Передусім докази повинні бути здатними знімати інформаційну невизначеність відносно фактів, що підлягають встановленню, тобто володіти належністю до справи [115, c. 90-101]. Таким чином, під належністю доказів потрібно розуміти використання у справі тих фактичних даних, які мають значення для даної справи.

Розв¢язання питання належності доказів практично розпадається на два взаємопов¢язаних етапи:

1. Потрібно правильно визначити належність до справи фактів, для встановлення яких притягуються докази.

2. Шляхом логічного аналізу потрібно вирішити, чи може поданий або витребуваний судовий доказ за змістом підтвердити або спростувати факти, що мають значення для справи, тобто чи здатний доказ встановлювати факти.

Вказані два моменти тісно між собою пов¢язані; разом з тим їх можна розглядати як два боки належності доказів, кожний з яких повинен бути з¢ясований. Помилка суду у визначенні кола належних фактів, тобто об¢єктивної основи, може призвести до неправильного розв¢язання питання належності доказів: по справі або збиратимуться непотрібні докази, або не вимагатиметься надання дійсно необхідних.

Запобігання цим помилкам можливе, якщо в кожному конкретному випадку належності зібраної по справі фактичної інформації розглядатиметься з позицій можливого місця цієї інформації в системі доказів у справі, тобто можливості її використання, принаймні, для однієї з таких цілей:

а) встановлення обставин, що входять у предмет доказування;

б) виявлення інших доказів (відомостей про місцезнаходження, зміст, можливі перешкоди до контакту з носієм інформації, спотворення і пропуски змісту, які слід мати на увазі при збиранні відповідних доказів);

в) встановлення проміжних фактів, сукупність яких дає змогу врешті-решт встановити обставину, що входить в предмет доказування;

г) «дублюючого» встановлення фактів і обставин, вже встановлених іншими доказами, з метою перевірки і посилення надійності системи доказів (на думку Р.Бєлкіна та А.Вінберга, «суворо кажучи, тільки та інформація цінна, яка містить щось нове про предмет доказування» [68, c. 213]. Однак, думається, це не зовсім так, оскільки цінною є також інформація, яка служить перевірці та підтвердженню вже відомого про цей предмет);

д) спростування фактів, що обгрунтовують вимоги інших осіб, які беруть участь у справі;

є) перевірки повноти і достовірність зібраних фактичних даних шляхом дослідження умов їх формування, передачі, зберігання.

Для визнання доказу належним достатньо, щоб його можна було використати хоч би для однієї з цих цілей [149, c. 248]. Однак не можна погодитися з Л.М.Карнєєвой, яка вважає, що доказ може належати або до події, або до участі в ньому осіб [92, c. 16-17]. Один і той самий доказ може належати одразу до кількох з цих цілей, як і до кількох обставин однієї мети.

Тому доходимо висновку, що сукупність сформульованих в процесуальному законі норм про предмет доказування та про інші обставини, що мають значення для правильного вирішення господарської справи, є і нормативною основою для розв¢язання у конкретному випадку питання про належність зібраних фактичних даних. У свою чергу правильне розв¢язання цього питання являє собою необхідну складову частину реалізації вимоги всебічності, повноти, об¢єктивності дослідження обставин справи.

Виходячи з вищенаведеного, належними є подані докази, які здатні підтвердити або спростувати:

а) факти предмета доказування;

б) доказові факти;

в) факти, що дають підставу для винесення окремої ухвали по справі, які є супутніми фактам предмета доказування і доказовим фактам;

г) факти, що впливають на зупинення, припинення справи і залишення заяви без розгляду.

Обгрунтованим можна визнати рішення в тому випадку, коли в ньому відображені всі значущі для даної справи факти, які підтверджені перевіреними судом доказами та задовольняють вимогам закону про їх належність.

Зі змісту ст. 34 ГПК вбачається, що норма про належність доказів є зверненням саме до суду, оскільки сторони та інші зацікавлені особи, що подають докази, можуть помилятися в оцінці їх належності або можуть свідомо відводити суд у бік від об¢єкта пізнання. Суд же відповідно до правила належності доказів зобов¢язаний регулювати процес подання, витребування і дослідження доказів у напрямі відбору необхідного і достатнього доказового матеріалу, не перевантажуючи справу непотрібними, неважливими доказами.

Під належністю розуміється наявність об¢єктивного зв¢язку між змістом судових доказів (відомостями, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об¢єктом судового пізнання.

В юридичній літературі поняття належності доказів трактується по-різному.

Ряд авторів вважає її однією з ознак судових доказів [82, c. 58], не більш, ніж умовою допущення доказів у процес, оскільки питання належності доказів вирішується до початку дослідження їх судом [130, c. 105]. Проте слід зазначити, що такі погляди є декілька однобічними і неповними, оскільки залишається без розгляду дослідження процесуальних гарантій, що забезпечують прийняття, дослідження і відбір внаслідок оцінки тільки належних доказів на всіх етапах доказування. Крім того, поступаючись точці зору про належність як умову допущення доказів у процес, автори перебільшують можливості судді (суду) в безпомилковому розв¢язанні питання належності доказу під час їх прийняття, збирання, дослідження, оскільки при прийнятті доказів суд тільки припускає наявність об¢єктивного зв¢язку між доказом і фактом, що доводиться. У процесі судового розгляду, оцінки доказів у їх сукупності може з¢ясуватися, що насправді відношення до справи та чи інша інформація не має.

Доречно розглядати належність доказів як правило поведінки, що дозволяє дослідити специфіку оперування доказами на різних стадіях розвитку процесу. Тим паче, що український законодавець також схиляється до останньої точки зору [143, c. 18].

Так, у позовній заяві повинні бути вказані докази, що підтверджують вимоги позивача, і додані документи для обгрунтування обставин, на які посилається позивач (ст. 54 ГПК). У відгуку на позовну заяву відповідач має вказати докази, які обгрунтовують заперечення проти позову (ст. 59 ГПК). У процесі підготовки суддя може витребувати від осіб, що беруть участь у справі, а також інших організацій документи і відомості, необхідні для вирішення спору (ст.

Під час підготовки справи до розгляду судом (суддею) визначається достатність зібраних доказів для того, щоб розглянути справу по суті. Це питання неможливо правильно вирішити, не з¢ясувавши, чи належать наявні докази до справи. Саме тому на стадії підготовки справи до розгляду судді надана можливість зміни списку осіб, яких потрібно викликати в судове засідання, витребування документів і предметів (статті 64, 65 ГПК України).

Головуючий у судовому засіданні зобов¢язаний усувати все, що не належить до даної справи, спрямовуючи розгляд справи у бік повного, всебічного і об¢єктивного дослідження всіх її обставин і встановлення істини.

У процесі судового розгляду обсяг належних доказів може змінюватися залежно від здійснення сторонами розпорядницьких дій, наприклад, зміни підстави позову. Крім того, на обсязі належних доказів позначається і та обставина, хто виступає суб¢єктом конкретного спору. Наприклад, статут або установчий договір юридичної особи, яка бере участь у процесі як позивач або відповідач, може містити специфічні повноваження або, навпаки, обмеження в реалізації повноважень окремих посадових осіб даного суб¢єкта, що істотно впливає на рух справи.

Іноді кажуть про належність не доказів як фактичних даних, що існує як єдність процесуальної форми та інформаційного змісту, а так званих «доказових фактів, що встановлюються ними». У роботі М.С.Строговича «Курс советского уголовного процесса» [147, c. 392-393] з поняттям доказів як відомостей про факти також пов¢язується лише властивість допустимості, а не належності. Але, по-перше, значна частина доказів безпосередньо встановлює обставини, що входять в предмет доказування. По-друге, і це головне - доказовий факт являє собою факт минулого, що встановлюється відомостями (які містяться в доказі), котрий може бути використаним у свою чергу як аргумент для отримання висновку про існування інших фактів (що складають предмет доказування).

Щодо прямих доказів - визначення належності звичайно не представляє ускладнень (хоч і тут рішення може змінитися, якщо, наприклад, з¢ясується, що встановлена обставина була помилково включена до предмету доказування). Щодо непрямих доказів знаходження правильного рішення - набагато більш складна справа, оскільки зв¢язок таких доказів з предметом доказування спочатку встановлюється лише приблизно, що залежить від сукупності доказів, зібраних у справі. Оскільки ця сукупність є «величиною змінною» на кожній стадії процесу до її заключного етапу і в процесі загалом до його заключної стадії, то і розв¢язання питання про належність того або іншого непрямого доказу може неодноразово змінюватися.

Загальним правилом тут є необхідність оцінювати як належні всі фактичні дані, зміст яких дає можливість припустити наявність їх зв¢язку з обставинами, що входять у предмет доказування, або іншими даними, що мають значення для правильного вирішення справи, оскільки кожний з них, взятий окремо, може бути наслідком кількох обставин, але повинен достовірно визначити саме ту з можливих причин, яка мала місце насправді. Для цього необхідно перевірити все коло припущень, кожне з яких вказує на одне з можливих у цьому випадку пояснень наявності встановлених уже фактів. Тут застосовується ретроспективний метод: об¢єкти теперішнього часу розглядаються як сліди минулого і є інформаційним фундаментом ретроспекції, за допомогою яких суд достовірно визначає подію минулого.

Отже, між колом припущень у справі та належністю доказів існує нерозривна залежність, яка полягає в тому, що належними в процесі вважаються всі докази, які підтверджують або спростовують побудовані припущення.

Проте під час перевірки припущень змінюються наші знання про досліджувану подію. Такі зміни належності конкретних доказів відбуваються не тому, що змінюється об¢єктивний зв¢язок між проміжними та іншими допоміжними фактами і предметом доказування або між обставинами, що входять до предмету доказування, і інформацією про них.

У зв¢язку з вивченням даного питання А.М.Питирімов вводить поняття «потенційного» існування фактичних даних. «Потенційність» в його інтерпретації означає первинну невідображеність такої інформації в матеріалах справи [121, c. 7]. Таким чином, він зазначає, що фактичні дані (інформація) про істотні обставини справи «потенційно» існують у пам¢яті живих людей у вигляді змін матеріально фіксованих об¢єктів, а тому «потенційно» існує і властивість їх належності, яка виявляється під час доказування.

Таким чином, А.М.Питирімов доводить неточність думки, що під час судового розгляду справи докази неначе б можуть міняти значення. Насправді, звичайно, не доказ міняє значення, а змінюється оцінка останнього у зв¢язку з тим, що вірогідне знання переходить у достовірне, попередня оцінка - в підсумкову, остаточну. Саме до кінця судового розгляду, коли зібрана така сукупність доказів, яка виключає можливість багатозначного тлумачення фактів, розв¢язання питання про належність стає остаточним (для стадії процесу або відповідно для всього провадження).

Частина цих доказів належить до припущення, яке після його всебічної перевірки може бути відображено в рішенні суду. Деякі з доказів належать до припущень, які внаслідок судового розгляду справи будуть визнані необгрунтованими. Однак, здається, не можна погодитися з думкою М.М.Гродзінського, що «всі ті докази, які встановили неправильність ряду первинних версій і не пов¢язані з версією, що залишилася, визнаною правильною, вже відіграли свою роль у справі і, отже, не розглядатимуться надалі при вирішенні судом справи» [80, c. 3-4]. По-перше, багато доказів, за допомогою яких встановлюється необгрунтованість деяких спочатку побудованих припущень, одночасно входять до системи доказів, що обгрунтовують будь-яке інше припущення. По-друге, навіть якщо їх значення у справі зводиться тільки до спростування певного припущення, вони тим самим немовби усувають негативні для інших припущень обставини і також повинні розглядатися як такі, що зберігають належність до справи.

Якщо визнати неналежними докази, що стосуються раніше знехтуваних припущень, то практично це буде означати, що такі матеріали треба вилучити зі справи як непотрібні, що захаращують його. Проте вилучення цих матеріалів може перешкодити всебічному розгляду справи, перевірці обгрунтованості рішення суду і відмови від інших припущень, спочатку побудованих у справі.

Необхідно підкреслити, що у пункті 4 роз¢яснення ВАСУ № 02-5/422 від 10.12.96 р. «Про судове рішення» також звернуто увагу суддів, що, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обгрунтування і ті доказувані фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 71 ГПК щодо рівності сторін перед законом і господарським судом [52].

На підставі вищезазначеного, відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які стосуються справи. Таким чином, належність є необхідною якісною характеристикою судового доказу в господарській справі.

Належність доказів - властивість, пов¢язана із змістом судових доказів. Суть належності доказів полягає в наявності об¢єктивного зв¢язку між змістом доказу і вишукуваним фактом. Відсутність такого зв¢язку означає, що інформація не є продуктом відображення вишукуваних фактів, а отже, не може бути використана в процесі судового доказування [61, c. 94]. Належність може розглядатися не тільки як об¢єктивна властивість доказу. Ця вимога, як правило, звернена до господарському суду. Відповідно до цього суд зобов¢язаний відібрати тільки докази, що володіють властивістю належності, виключивши з процесу доказування докази, що не мають значення для справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує процес розгляду справи.

Під час витребування будь-якого предмета або документа, призначаючи експертизу та ін., суд повинен мати уявлення про те, з якого питання буде зібрано відомості даним шляхом. Проте суд не може знати зазделегідь, яким буде зміст пояснень сторін, висновку експерта тощо. Тому суд не може відхилити клопотання на підставі того, що доказ, про збирання якого порушує клопотання учасник процесу, можливо, не міститиме потрібних відомостей. Остаточно належність доказів суд першої інстанції оцінює під час винесення рішення.

Норми матеріального і процесуального права не містять всеосяжних рекомендацій щодо належності доказів по конкретних справах. Закон неспроможний передбачити, де і в якій формі факт дійсності, що має юридичне значення, залишить відомості про себе. Тому з норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд встановлює не коло належних доказів, а коло фактів, що мають значення для справи. Належність доказів по конкретній господарській справі визначається шляхом оцінки суду, що формується на об¢єктивній основі. Переконання суддів щодо відбору необхідного доказового матеріалу засноване на точному визначенні кола юридичних фактів, що є основою вимог і заперечень сторін і визначають сутність спору.

Якщо у визначенні фактичного складу спірних господарських правовідносин потрібно використати критерій належності юридичних фактів, то у визначенні кола доказового матеріалу таким критерієм слугує належність доказів. Це різні, але взаємопов¢язані правові критерії.

Залежно від спірного правовідношення один і той самий факт по одній господарській справі може мати властивість належності і відповідно вимагати доказування за допомогою належних доказів. По іншому, на перший погляд, аналогічному спору цей факт може не мати значення для справи і не спричиняти його доказування.

Таким чином, належність доказів – це міра, що визначає залучення до процесу по конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів [143, c. 19]. Таким, що має значення по справі, буде вважатися доказ, здатний за змістом логічно підтверджувати або спростовувати існування вишукуваних фактів.