4.1. Поняття правничої етики

Методологічну основу професійної культури юриста становить правнича етика, предметом дослідження якої є мораль — реальне явище, що виправдовує своє призначення тоді, коли чогось вимагає від людини, дає певний ідеальний взірець, у чомусь навіть перевершує реальний стан людської поведінки [204, с.14–16].

Зазвичай мораль пов’язують з людиною. Історично моралі передують звичаї, однак між мораллю і звичаєм є істотна різниця. Так, Т.Мехед вбачає відмінність моралі від звичаю у тому, що мораль вміщує наявність свободи вибору вчинку, варіантність поведінки, а звичай виявляє залежність, яка існує між теперішнім і минулим. Мораль вимагає від людини вчинку за міркою належного. Звичай характеризується локальністю, етнічною обмеженістю, а мораль є загальнолюдським явищем [209, с.270]. Хоча з останнім твердженням не можна повністю погодитися. Річ у тім, що людська творчість має національний відтінок, хоч у ній є загальнолюдське. Іншими словами, мораль відзначається широкою локальністю, хоча при цьому і пов’язується із загальнолюдськими нормами.

Професійна культура юриста ґрунтується на морально-етичних та правових нормах. З цього приводу Т.Москалькова, виходячи з теорії права, розглядає співвідношення між нормами права і нормами моралі з позицій єдності, відмінності, взаємодії, протидії [220, с.14]. Звичайно, ці позиції актуальні у тому випадку, коли за основу норм права беруться норми природного права. Між нормами природного права і нормами моралі суттєвих відмінностей немає. Тут похибка виражає суб’єктивне розуміння природних норм і вироблення на цій основі власної норми, яка поступово сприймається суспільством. Як справедливо зазначають В.Букреєв та І.Римська, є різниця між чинними природними діючими законами людського суспільства і законами штучними — юридичними та моральними, що мають конвенційний характер, хоча і неоднаковий в праві і моралі [41, с.145].

У співвідношенні з позитивним правом відображається неконтрольована творчість законодавця.

Г.Дубова визначає професійну етику як галузь етичної науки, що вивчає систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємо­відносин людей у сфері певної професії; як специфічну дію загальноетичних і особливих норм професійної моралі, що мають аналітично-рекомендаційний характер, виникають і функціонують у повній професійній групі [290, с.16–17]. Дія моральних норм у юридичній галузі — це один із предметів дослідження правничої етики. Безумовно, морально-етичні норми мають рекомендаційний зміст, але уміле їх використання формує рівень професійної культури юриста.

Найбільшу цінність мають морально-етичні норми у юридичному процесі. Солідаризуючись з Т.Москальковою, вважаємо, що юридично-процесуальні норми створює держава у вигляді правил поведінки учасників процесу, згідно з якими встановлюються їхні права, обов’язки, відповідальність, а також умови виникнення та реалізації правовідносин при провадженні юридичних справ [220, с.6]. А правнича етика трансформує морально-етичні норми стосовно внутрішнього світогляду юриста. Йдеться про сприймання, рівень усвідомлення, творче використання державних морально-етичних норм правового характеру у юридичній діяльності. Якісне втілення яких у практику визначає їхню цінність.

Проблему обґрунтування моральних норм і цінностей досліджує В.Малахов. Він зазначає, що здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було обґрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук раціональних підстав, які б доводили їхню перевагу, вмотивованість і надійність.

Сучасний період державотворення в Україні характеризується моральним діалогом між існуючими моральними нормами і формуючим національним правом. Але, як зазначають В.Букреєв та І.Римська, вчорашні норми, народжені на іншому ґрунті, в нових умовах, виявилися неспроможними [41, с.143]. Також вони не можуть регулювати суспільні відносини, впливати на створення правових норм. У цьому випадку поява суверенної держави України — це юридичний факт. М.Алексєєв вказує, що деякі факти набувають нормативного значення або відміняють норми, тим самим відповідаючи на історико-психологічне запитання про те, в силу чого змінюється зміст даних норм; описують психологічні переживання і мотиви поведінки [3, с.142]. Тобто сьогоднішній зв’язок демо­кратії з правом демонструє фактичність моральної норми у здатності можливої ідеальної дії здійснити морально-нормативний підхід до аналізу юридичної діяль­­ності. Якщо, за словами В.Букреєва та І.Римської, держава — це закон моральний і юридичний, а суддя держави — історія, можлива норма оцінки [41, с.159], то дії юриста повинні ґрунтуватися на нормах загальнолюдської закономірності, не допускаючи запрограмованості раціональних дій.

З’явилась можливість реалізувати природне право, природні закономірності, які гарантують міцні моральні норми. Утворені таким чином моральні норми одержать оцінку значно пізніше, але вони позитивно впливають на цивілізованість українського суспільства і, зокрема, юриста вже нині. Юрист має змогу творчо використовувати духовно-моральні державні стандарти, пристосовуватися до будь-якого правового явища чи суспільного середовища. Головне — це вивірена духовно-моральна політика держави, яка визначає основні напрями формування норм, надає суспільним фактам цивілізованої нормативності, спонукає юриста до нормативної самоорганізації.

Дійсно, правнича етика виробляє основу для моральної нормотворчості юриста, його нормативного мислення у сфері моралі, стандартизує її, знімає з людини тягар індивідуального вибору, а значить, і відповідальність за цей вибір [41, с.143]. Навіть у позитивному праві це недопустимо, оскільки юрист чинитиме шаблонно, однотипно, без внутрішнього переконання. З цього приводу П.Новгородцев зауважує, що людині властиво бачити у праві установку, яка залежить від особистої волі та думки, складової частини моральної субстанції. Звідси її прагнення вплинути на право у розумінні наближення до моральних ідеалів [229, с.14]. Тобто юрист має можливість індивідуального вибору у межах, які встановлюють позитивні норми, що завжди більше цінується суспільством. За словами В.Махалова, свобода ставить найвищі вимоги до людського сумління і відповідальності [204, с.31]. Саме у свободі вибору правових норм, у “тягарі індивідуального вибору” полягає, на нашу думку, соціальна сутність юриста, його служіння суспільству.

Відомий російський учений-юрист Б.Чичерін зауважує, що галузь права не вичерпується позитивним законодавством, яким визначаються ті юридичні норми, які діють у певний час і в певному місці.

Отже, у дослідженні морально-етичних норм важливу роль відіграє філософія права. П.Новгородцев підкреслює, що природно-правові системи визначають основне питання філософії права: дослідження вищих основ юридичних установок, які випливають із природи людини та суспільства [229, с.14]. Іншими словами, правнича етика, керуючись здобутками філософії права, виробляє такі морально-етичні норми, які б удосконалювали, наближали позитивне право до природних норм службової поведінки юриста. Такий підхід застерігає юридичний позитивізм від консерватизму, авторитаризму, розвиває людську особистість, націлює на благородні почуття, що формують так звану “філософію серця” юриста.

Звичайно, філософія права, досліджуючи морально-етичні норми професій­ної культури юриста, дає відповідь на запитання про призначення норм позитивного права у регулюванні суспільних відносин. Так, Є.Трубецькой здійснює підходи до правових норм з позицій сили, інтересу, “порядку миру” та моралі, доводячи, що жодна з цих позицій не дає вичерпного обґрунтування правових норм [361, с.29–36]. Він зазначає, що коли право зводиться до сили, то не може бути жодних обов’язкових правил поведінки, які б пов’язували свавілля сильнішого.

Особливу увагу приділив Є.Трубецькой теорії, яка визначає право як частину моралі. Критикуючи А.Шопенгаузера, Л.Петражицького, В.Соловйова, він не погоджується з тим, що право є частиною моралі, її нижчим ступенем. Право — зовнішній закон, порядок, який повинен панувати у людському суспільстві. Жаль, співчуття — це внутрішній закон людського серця. Як зовнішній закон права, так і внутрішній закон жалю чи співчуття до ближнього — це два окремі прояви однієї і тієї ж моральної засади [361, с.34–35]. Є.Трубецькой вказує, що існує багато правових норм, які не тільки не становлять мінімуму моралі, а, навпаки, значною мірою аморальні. Також існує чимало юридичних норм, які не містять ні морального, ні аморального змісту і байдужі щодо моралі. Висновок Є.Трубецького зводиться до того, що право лише слугує моральній меті, хоча це вимога ідеалу, якому дійсність далеко не завжди відповідає, а часто і прямо суперечить [361, с.36]. Звідси мораль і право в їхніх взаємо­відношеннях можна порівняти з двома колами, які перетинаються. У них є, з одного боку, спільна сфера перетину, в якій зміст приписів збігається, і разом з тим дві окремі ділянки, в яких вимоги часто не сходяться між собою, часто навіть прямо суперечать одна одній [361, с.44].

М.Алексєєв підтримує вчення Л.Петражицького, який вважав, що об’єктивна властивість зовнішніх подій залежить від психіки тих, які з ними мають справу, і від їхньої схильності до тих чи інших психічних реакцій на відповідні уявлення [3, с.150–151].

Морально-етичні норми професійної культури юриста, на нашу думку, мають реальне існування, як і спільна частина моральних та правових норм (перетин двох кіл). Але загалом не можна погодитися з Є.Трубецьким, що перетин двох кіл символізує правові і моральні норми. Ситуацію скоріше можна інтерпретувати концентрованими трьома колами зі спільним центром — природними, моральними, правовими нормами. Природні та моральні норми є орієнтиром для норм позитивного права. Тому позитивне право не завжди збігається з природним, часто йому суперечить. Завдання правничої етики полягає у тому, щоб наблизити юридичну діяльність до дій за природними законами. Однак такі дії часто супроводжуються певними упущеннями, а іноді помилками й порушеннями.

З цього приводу Б.Чичерін висловив думку, що порушення права — це крайній вияв свободи, який переступає власну межу і утверджується у протиріччі із законом. Це порушення може бути двояким: суб’єктивним і об’єктивним, що відповідає двоякому значенню права. Перше — це свобода, визначена законом, а друге — закон, що визначає свободу [396, с.125]. Все залежить від особи юриста як носія свобідної волі. Адже його гуманність обернено прямо пропорційна до виявів примусу. Саме у примусах виникає найбільше порушень правових норм. Психічна реакція юриста у застосуванні правових норм буває різною, але якщо вона контролюється морально-етичними вимогами, то виникають обґрунтована підстава для покарання і право здійснювати його.

Хоча юридичною основою покарання є захист суспільства, Б.Чичерін допускає появу залякування. Він узагальнює зміст теорії залякування, яка існує у правознавстві, і обґрунтовує катування і страту [396, с.128]. Звідси постають запитання: яке місце посідають морально-етичні норми професійної культури юриста у теорії залякування; чи смертна кара “вписується” у морально-етичні норми; якою повинна бути поведінка юриста у вимушеному застосуванні найвищої міри покарання?

Ці запитання набули особливої актуальності саме тепер, коли Україна вступила до Ради Європи, де перевага надається європейському праву. Нинішня ситуація характеризується бурхливим обговоренням такої правової норми, як смертна кара.

Зрозуміло, існує багато альтернативних думок і пропозицій, які узагальнюють переважно три-чотири позиції: відмінити смертну кару; зберегти смертну кару; зберегти, але застосовувати дуже рідко; застосовувати умовні вироки. Україна ще не готова розв’язати цю проблему. Головний зміст цих позицій полягає у щонайменше двох аспектах: знищення людини, яка є дуже суспільно небезпечною, за її звірячі діяння; залякування як профілактичний засіб до можливих злочинних діянь іншими особами.

Проте наявність смертної кари і доволі часте її застосування не сприяє фор­му­ванню цивілізованого правопорядку. Рівень злочинності не знижується, навпа­ки, посилюється агресивність, цинізм окремих злісних порушників правових норм. А каральні репресії через позбавлення життя, які застосовуються при цьому, — це результат антикультурного управління суспільством.

Б.Чичерін справедливо зазначає, що багато злочинців йдуть на смерть цілком байдуже. Чи матимуть вони змогу покаятися під час багатолітнього позбавлення волі? Це єдина точка зору, з якою можна захищати відміну смертної кари. Вона стосується вже не права, а морального ставлення до людської душі. Тут перед людським законом відкривається внутрішній закон, який непідвладний першому. Людський закон не управляє совістю, і йому невідома хвилина, коли під впливом внутрішньої вищої сили у людини можуть прокинутися кращі почуття. Це може статися і перед обличчям смерті, і під час багатолітнього позбавлення волі. Тому з цього погляду питання залишається і залишиться відкритим [396, с.131]. На нашу думку, поява у кримінальному кодексі вищої міри покарання — це одна з ознак правового безсилля держави. Це найлегший вихід зі становища, що не потребує особливих зусиль у регулюванні суспільних відносин.

У людському суспільстві панує дієвість людської душі, розуму, розсудливості. Адже норми позитивного права повинні узгоджуватися з нормами природного права. Чи узгоджується з ними смертна кара — людині невідомо. Тому сумніви повинні бути на користь правопорушника. Крім цього, залякування не властиве людині. Цей прийом скерований більше на інстинкт, а не на інтелектуальні почуття. Для подальшої духовно-правової соціалізації потрібно створити таку систему профілактично-виховних заходів, яка б виявляла осіб, схильних до тяжких злочинів.

Звичайно, питання застосування смертної кари пов’язане з особою юриста (суддею), його професійними діями. Перехід від зовнішнього резонансу тяжкого злочину до внутрішнього самовизначення судді, внутрішньої переконаності, що прийняте рішення відповідає законам Всесвіту, взяття відповідальності на себе визначають природну правомірну його поведінку.

Отже, морально-етичні норми професійної культури юриста пов’язані з людською психологією, яка сформувалася внаслідок правової соціалізації. Ці норми характеризуються значною індивідуальністю залежно від ступеня соціа­лізації. Для професійної культури соціально-етичні норми цінні тим, що вони або позбавлені альтернативності взагалі, або вибір юристом альтернативної норми однаково спричиниться до позитивної оцінки його дій. Зауважимо, що поява морально-етичних норм не є стихійною, випадковою, це результат рівня професійної культури юриста, логічний наслідок узгодженості внутрішніх і зовнішніх процесів, які виникають внаслідок розуміння законів природи. Природність морально-етичних норм професійної культури вимагає від юриста глибокого осмислення ентології та ексимології людини, пристосування до Світу, а також активної перетворювальної духовної діяльності. Як зазначає С.Алексєєв, думка про необхідність боротися за право справедлива, найбільш значима і в чомусь дуже гостра та тривожна саме тоді, коли у праві бачиться об’єктивне буття народу, коли воно утверджується як право людини, покликане бути “метою суспільства” — найсвятішим, що є у Бога на землі [5, с.698].

З огляду на правничу етику найбільший інтерес становить професійна мораль юриста, основою якої є правова мораль. Наприклад, В.Букреєв та І.Римська розглядають право як знання, що забезпечує життєвий успіх у системі світогляду, створюючи тим самим формальне право як зовнішній (видимий) бік права, не пов’язаний з первісними джерелами [41, с.168,170]. Вони окреслюють три групи джерел правової моралі: 1) аксіологічного, ціннісного змісту (звичаї, міфи, релігія), які формують протомораль, а отже, протоправо чи передправо, що поступово перетворювалось у природне право — у правову мораль; 2) гносологічні пізнання (аналіз правових систем, правових феноменів: позитивне і живе право, антропологія); 3) праксіологія — практика (соціально-культурні і соціально-економічні процеси) [41, с.27–28].

Юрист, використовуючи правову мораль, її джерела, як зазначає А.Жалінський, здійснює правову діяльність, приймає правові рішення, активно включається у процес розробки нових правових завдань, дотримуючись певної мети та методики [94, с.213–219].

Негативний вплив на діяльність юриста може чинити абсолютизація раціонального підходу. Юрист, керуючись раціональною правовою дією, здатний грубо втручатися у закономірні, синергетичні процеси суспільного розвитку. Внаслідок цього професійна діяльність юриста набуває небажаного характеру, а дія виявляється у зворотному напрямі. Ось чому виникає потреба генерувати вчинки психологічно красиві, професійно гармонійні. Це означає, що юрист повинен постійно керуватись благородними почуттями.

Умови соціуму, безперечно, вимагають постійного вдосконалення профе­сійно-правової культури юриста. Йдеться про удосконалення людської індиві­дуальності, професійну вихованість, глибоке пізнання самого себе, інтеграцію раціонального й почуттєвого, всього того, що важливе у правоохоронній діяльності, що досліджує етика, зокрема, правнича етика.

З точки зору герменевтики поняття “правнича етика” наближене до понять “юридична етика”, “правова етика”, “професійна етика юриста”, “етика права”. Однак між цими поняттями існують, на нашу думку, істотні відмінності.

Так, юридична етика загалом досліджує юридичний процес, який включає навіть ті моменти, коли відсутні дії юриста. Тобто на основі законів логіки, особливо юридичної логіки, можна вивести закономірності юридичної етики, дійти очікуваного результату. Іншими словами, юридична етика обґрунтовує існування й поза свідомістю, почуттями та професійною діяльністю юриста, хоча основою є ефективність реалізації юристом норм права.

Правова етика властива не лише спеціалістам у галузі права, а й тим особам, які перебувають у певних правових відносинах. Наприклад, громадянин України, перетинаючи кордон як турист, отже, і як суб’єкт права, певною мірою зазнає впливу правової етики. Цей вид етики не обов’язково професійний, юридичний, а передусім універсальний для всіх правослухняних громадян.

Професійна етика юриста найбільше наближена до його професійної культури. Проте поняття “професійна етики юриста” передбачає і дії правника, не пов’язані з правом, його професією чи виконанням службових обов’язків.

Своєрідну функцію виконує етика права. Як зазначають В.Букреєв та І.Римська, вона розглядає не право, а людину у праві, аналізує ціннісне ставлення людини до права. Це ставлення передбачає таку оцінку людиною правових реалій, яка завжди індивідуально вибрана і внутрішньо вільна, оцінку, яка має моральний характер і пов’язана з уявленням людини про свободу, справедливість, добро і зло, про обов’язок перед іншими і перед собою [41, с.10]. Тобто етика права стосується не тільки особи юриста, а й будь-якої людини, на яку впливає етичний дух права, що певною мірою наближається до правової етики, юридичної етики правника.

Ми погоджуємося з В.Букреєвим і І.Римською у тому, що юридичну етику (і, на нашу думку, правову етику) можна ототожнювати з професійною етикою, яка є практичним виявом і втіленням етики права у юридичну діяльність. Причому у суб’єкта правової етики домінує ціннісне ставлення до права. Функція суб’єкта правової етики у нормативній правовій творчості мінімальна і дуже опосередкована. А у суб’єкта юридичної етики навпаки, домінує знання нормативних документів, уміння їх практично застосовувати, тобто знання “букви закону” [41, с.23–25]. Виходячи з цього, зробимо спробу визначити предмет правничої етики. Зрозуміло, що основна увага тут приділятиметься особі юриста та етиці права.

Ми розглядаємо правничу етику як учення про морально-правові вимоги щодо діяльності юриста. Йдеться про вплив позитивного права, моральних норм, природного права на поведінку юриста, який формує етичний мотив його професійних вчинків.

Такий підхід до визначення правничої етики, на нашу думку, зумовлений вимогами соціуму, загальнолюдськими моральними цінностями.

Вважаємо за доцільне розглянути правничу етику як етику людської гідності, як моральний світогляд, у якому існує тісний зв’язок між зовнішніми діями юриста та його свідомістю. Такий зв’язок О.Костенко називає соціальним натуралізмом, що полягає в узгодженні соціальних явищ із законами природи [161, с.132]. Професійні дії юриста матимуть найвищу цінність тоді, коли вони будуть результатом, адекватним усвідомленню ним законів Всесвіту. В цьому випадку виявляється етична норма у юридичній діяльності. Вона отримує суспільне схвалення і сприймається громадянами як норма, встановлена позитивним правом. А.Білий, наприклад, зазначає, що етика є зовнішнім визначенням цінності або цінність є внутрішнім визначенням етики [128, с.56].

Професійна діяльність значною мірою впливає на юридичну творчість. Професійні дії юриста, будучи залежними від такої творчості на внутрішньому рівні, самі стають творчістю, але вже похідною, вторинною. В цьому полягає глибинна суть правничої етики вищого ступеня. Адже творчість юриста — це майстерність, професіоналізм, який передусім одержує етичну оцінку. Як зауважує Т.Мехед, тим самим особа створює для себе моральний самозахист, “імунітет” до зла в усіх його виявах, що стає основою формування духовного захисту [209, с.259]. Іншими словами, професійна творчість юриста (як і кожної людини) має бути захищена суспільними законами і моральними нормами.

Зв’язок юридичних дій зі свідомістю правника можна розглядати і з позицій акмеології, яка визначає вершину, межу здатності юриста до осмислення сутності права та сили його дії. Характерним у цьому випадку є те, що творча можливість визначає потенційні професійні можливості юриста, які асоціюються з очікуваною етичною нормою. Правнича етика відображає індивідуальну об’єктивну оцінку юриста. Тобто акмеологічний підхід стає визначальним чинником взаємозв’язку свідомості і дії, створюючи реальне етичне підґрунтя. Адже вимагати від юриста можна лише те, що він зможе виконати, не переступаючи межі досконалості. Це буде етичною вимогою.

Головною у взаємозв’язку свідомості і дії є внутрішня сутність правничої етики, яка виявляється в умінні юриста оцінити власні професійні вчинки. Невипадково А.Білий розглядає етику як особливий вид пізнання [28, с.54]. На нашу думку, етика визначає особливий загальнолюдський вимір пізнання і творчість. Дійсно, пізнання — це дія “на себе”, а твор- чість — “від себе”. Точкою відліку (серединою) для юриста є професійна етика. Саме тут, на наш погляд, яскраво виявляється логічний зв’язок: правнича деонтологія — правнича ети­ка — правнича культура як одиничне, особливе і загальне. Процес пізнання — це здебільшого деонтологічні дії, які ґрунтуються на використанні свідомості (одиничне), а процес творчості — це культурний процес. Загальнолюдський вимір цих процесів здійснює етика як критерій оцінки творчості юриста.

Особа як філософська категорія правничої етики має змогу оцінити право у загальнолюдському вимірі. За визначенням М.Алексєєва, феномен правового суб’єкта поєднує носія законів і його діяльність [3, с.94]. Адже з позиції позитивного права не завжди можна об’єктивно оцінити професійні дії юриста, оскільки воно не відображає внутрішнього пульсу життя людини. Тому правнича етика як професійна етика розумної волі, що має духовно-моральну основу, виступає справедливою характеристикою юриста. У ній ніби зашифрована вся таємниця професійної культури юриста, професійна гармонія. “Розгадати” її можна лише завдяки духовно-етичній освіченості, яка доповнює етичний раціоналізм, етичний позитивізм. Вона дає змогу юристові усвідомити свою відповідальність перед соціумом, правомірність власних дій, не порушувати духовно-фахову гармонію. Етично освічений юрист розвиватиме індивідуальне етично-правове поле — джерело правничої етики. Хоча це поле створюється самим юристом, усе ж воно є живильним середовищем, оскільки в ньому панує не раціоналізм чи позитивізм (як разове явище), а етично-правовий дух. Ці міркування підводять нас до визначення правничої етики.

Нині ще відсутня ця дефініція, але у сучасних юридичних джерелах є спроба визначити поняття професійної етики окремих юридичних спеціальностей. Проте це здебільшого раціональні, позитивістські міркування. Для розуміння правничої етики доцільно використати структуру, запропоновану Т.Москальковою, а саме: принципи, норми, діяльність, правосвідомість [220, с.6]. Причому принципи треба класифікувати на практичні (фактично діючі) і теоретичні, наукові, випереджувальні (можливо діючі). З огляду на це правничу етику можна розглядати у двох аспектах: як систему практичних професійних принципів і як науку про випереджувальні принципи. Дотриманню практичних принципів дається відповідна акмеологічна оцінка, яка враховує індивідуальні можливості юриста.

З точки зору першого аспекту правнича етика — це акмеологічна оцінка впливу правосвідомості на дотримання системи морально-етичних принципів, вияву його свобідної волі, дотримання духовно-моральних приписів та збереження професійної гармонії в юридичній діяльності.

Тобто правнича етика відображає синтез свідомості, волі та моралі права як їхню гармонію, не надаючи переваги жодному, а враховуючи природну (синергетичну) дію. При цьому професійне буття правника повинно при активному бажанні самореалізуватися, знайти місце у соціумі, бути визнаним, погодженим із природними законами.

Звичайно, акмеологічна оцінка професійної діяльності юриста пов’язана з його можливостями (інтелектуальними і психологічними), природними здібностями. Тут не існує однотипного підходу, який здебільшого “пропонує” позитивне право. Крім обов’язкових позити­вістських вимог, до особи юриста потрібно застосувати додаткові вимоги, які забезпечуються природним правом.

Є.Трубецькой, зокрема, стверджує, що суспільство йде шляхом прогресу в галузі моралі, а звідси і в галузі природноправових світоглядів. Тому людські переконання чи свідомість людей є безпосереднім джерелом природного права [361, с.9]. Іншими словами, правнича етика характеризує професійну діяльність через свідомість юриста, його правосвідомість, оскільки йдеться про врегулювання суспільних відносин, яке не можна здійснити одними лише нормами позитивного права.

Позитивне право, за визначенням Є.Трубецького, є конкретно-історичною формою виразу природного права. І між позитивним та природним правом на деяких історичних етапах розвитку суспільства може існувати гармонія чи відповідність. Це можливе в тих ситуаціях, коли норма позитивного права більш чи менш адекватно виражає моральний закон людського розуму чи позитивне право. Природне право формує позитивне право і перебуває з ним певний час в гармонії чи відповідності, однак потім випереджає його у своєму розвитку і вступає у протиріччя з ним [361, с.10].

Синтез природного і позитивного права, моралі і права є складовим елементом правничої етики. Свідомість і воля юриста відображають його професійну культуру, уміння регулювати суспільні відносини. В цьому, на наш погляд, полягає сутність професійної життєдіяльності правника. З цього приводу А.Білий зазначає, що життя — це сукупність норм поведінки, які визначають теоретичні питання розуму. Але сукупність норм і саме визначення ними теоретичних форм знання все ще залишаються етичними проблемами. Суть проблеми полягає у тому, що життя є зв’язком переживань, внутрішньо усвідомленою причинністю, реальною доцільністю, сукупністю норм практич­ного розуму, проте закони цього зв’язку невідомі [128, с.239]. Тому правнича етика вчить мудрості професійного життя. Адже біологічне життя потребує певних регуляторів, якими є норми. Для юриста їх створює професійна етика, а правнича етика покликана трансформувати дозволи і заборони у внутрішню потребу юриста.

Звісно, норми правничої етики враховують синергетичні процеси, дають змогу юристові з’ясувати процеси самоорганізації. Тобто необґрунтованість службових дій, поспішність прийняття правових рішень свідчать про нехтування процесами самоорганізації, яких позитивне право не враховує. Доповнюючи державні вимоги до особи юриста, правнича етика стає регулятором його професійної діяльності, культурним здобутком у галузі права.

Отже, правнича етика ґрунтується на єдності почуттєвого та раціонального (згадаймо “філософію серця” Г.Сковороди), а не лише на професійних знаннях і нормах.