3.3 Права і свободи української меншини в контексті державно- політичного розвитку Польщі за Квітневою конституцією 1935 р.

Суспільно-політичні та економічні процеси, які відбувалися у Польщі в середині 1930-х рр. прийнято вважати стабільними, такими, що засвідчували вихід держави із економічної кризи.

Уже це створювало позитивну обстановку для Ю. Пілсудського і його прихильників у підготовці нового проекту Конституції, яка б забезпечувала їм і надалі повну владу. Нова Конституція повинна була також врахувати трактат щодо національних меншин від 14 вересня 1934 року.

«Санація» прагнула інституційно забезпечити діяльність своїх урядів у державі, а таким символом устроєвих змін мала стати конституція. В умовах, що створилися «після Бреста» (масове увПязнення у Бресті діячів опозиції), у праці Сеймової Кодифікаційної Комісії брали участь лише депутати з Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ). Праця комісії тривала до 1933 р. Головним автором проекту був Станіслав Цар. Влітку 1933 р. голова ББСУ, полковник В. Славек виголосив промову, де зазначав, що Березнева Конституція не буде становити фундамент нового проекту. В цій же промові він окреслив стан президента в майбутній конституції як гаранта держави, який буде опиратися на підставі права на т.зв.

Зміна Конституції у Польщі проходила в умовах якісних перемін і у самій Європі, які повПязувалися із кризою парламентаризму [366, s. 113]. На думку польського дослідника А. Айненкеля, це було повПязано із загостренням соціальних проблем у Європі і розвитком робітничого руху, а також встановленням фашистських режимів у Італії і Португалії. В Німеччині ж фашистський рух на початку 1933 р. опирався на підтримку військових кіл і великої буржуазії та привів до влади Гітлера [366, s. 113]. Ця криза вела до того, що націоналістичні групи, в меншій чи більшій мірі звПязані з великою буржуазією, вимагали зміни системи парламентаризму, громадянських прав і свобод, що свідчило про наступ нової ери тоталітарної держави.

Концепція нового устрою, яку пропонували представники «санації», недивлячись на свої відмінності, йшла в фарватері аналогічних з Європою тенденцій. Роль президента майбутня конституція підносила над іншими органами держави і не вбачала його відповідальним ні перед ким. До специфічних утворів нової конституції можна віднести і нового гаранта стабільності в державі - громадянську еліту [89] (Аналіз здійснено на основі: [90]).

26 січня 1934 р. на пленарному засіданні Сейму генеральний референт проекту Станіслав Цар склав звіт про роботу Конституційної Комісії. Одночасно він запропонував так звані конституційні тези. Коли розпочалися сеймові дебати, опозиція, відповідно до своєї тактики, заявила, що не буде брати участі в обговоренні. У залі залишилися лише два представники від опозиції, які скоріше виконували роль спостерігачів. Це використав С. Цар, щоби тези визнати за проект Конституції. Представник Національного клубу, депутат Стронський засвідчив, що це внесення не відповідає конституції і регламенту. У відповідь С. Цар поставив питання про доповнення порядку денного. Незважаючи на протести Стронського, присутні у залі «санаційні» депутати проголосували за конституційний проект. У такий спосіб було прийнято проект і у «другому», і у «третьому» читанні.

Таке голосування «санаційних» депутатів порушувало статтю 125 Конституції, за якою зміна Конституції приймалася 111 депутатами і рішення про прийняття мало бути оголошене принаймні за 15 днів наперед. Звичайно, що такого попереднього повідомлення відносно рішення і голосування не було. Не було також перераховано голосів. Для ухвалення Сеймом проекту закону «санація» використала т. зв. просту більшість (від присутніх на засіданні), тобто половина плюс один голос від загальної кількості голосуючих, при присутності щонайменше ¹X₃ загального затвердженого числа депутатів. У такий спосіб рішення було би правочинним, якби в залі знаходилося щонайменше 148 депутатів, а ухвалу підтримало не менше 75 депутатів [406, s. 78-79].

Просту більшість «санація» мала завжди, навіть тоді, коли опозиція одноголосно виступала проти прийняття рішень. Разом з тим, в окремих випадках Конституція вимагала для певності прийняття рішень, чи при їх важливості - кваліфікованої більшості. Це було передбачено у випадку зміни Конституції, які можна було прийняти перевагою у /₃ голосів, при присутності щонайменше половини затвердженого числа депутатів. За проект, що змінював би Конституцію мало би проголосувати не менше, ніж 148 депутатів. Водночас «санація» теоретично не мала проблем, бо мала 247 депутатів. Ситуація, однак, змінилася у звПязку з 125 статтею Конституції. Коли на засіданні зголосилися б усі депутати від опозиції то відповідно мала б зрости кількість голосів, якими повинна була диспонувати «санація». Вже при 400 присутніх в залі за позитивний висновок повинні були б голосувати 266 депутатів, при загальному комплекті депутатів - 296. На таку кількість голосів «санація» в жодному випадку не могла розраховувати. Звідси випливає, що прийнята 26 січня 1934 р. конституційна ухвала Сейму була анти-конституційною.

Спосіб «прийняття» Конституції викликав протести опозиції. Не маючи належних аргументів, «санаційні» діячі вказували на тоталітарні інспірації проекту і його роль у зміцненні влади.

Один з консервативних діячів, князь Януш Радзівіл говорив: «В час, коли на вулицях Відня гримлять гармати, поли в Парижі доходять до розрухи, коли Гітлер силою провів глибокі перетворення німецького Рейху, коли марш на Рим Б. Муссоліні належить вже до історії - спротив і воювання за параграфи приписів, можуть бути витлумачені в той чи інший спосіб, є річ смішна, є дитяча гра, яка не враховує того, що нині діється в Польщі, але і з тих глибоких перетворень, які нині проходять у цілому світі» [366, s. 113].

Проект було відправлено до Сенату 16 січня 1935 р., тобто майже через рік після сеймової ухвали. Сенат, в якому «санація» мала кваліфіковану більшість все-таки піддав документ тривалому обговоренню. 23 березня у Сеймі було прийнято проект більшістю ¹V₂₀, разом із поправками, внесеними Сенатом. Тобто і в цьому випадку не було /₃ голосів, як це вимагає Конституція.

23 квітня 1935 р. текст підписав президент, і таким чином найвищий закон, званий Квітневою конституцією увійшов у життя [125].

Квітнева конституція означала формальний відхід від парламентсько- демократичних засад. Вона була наслідком тоталітарних устремлінь «санації». На перший план висувалася особа президента. На думку історика права А. Айненкеля, документ свідчив про виразне його запозичення з фашистської доктрини, яка ставила на чолі держави ні перед ким відповідального вождя, якому підпорядковувався увесь державний апарат. Відомий декалог складали перші десять статей Конституції, де акцентувалося на новому понятті держави як спільного добра усіх громадян, а також визначалися обовОязки громадян, що випливали із державної доктрини. Водночас конституція відкидала цілий перелік громадянських прав.

Передовсім конституція відходила від засад суверенності народу, закріплюючи, що на чолі держави стоїть президент Речі Посполитої, який у своїй особі концентрує найвищу неподільну владу. Він є чинником неурядовим і таким, що гармонізує діяльність керівних державних органів.

Конституція відкидала попередню парламентарно-кабінетну систему. Керівні державні органи розташовувалися в наступній послідовності: уряд, Сейм, Сенат, збройні сили, суди і державний контроль. Вони мали бути під керівництвом президента [125]. Конституція поділяла урядові акти і акти президента на такі, що вимагали підпису голови Ради Міністрів і відповідального міністра, а також такі, що такої процедури не вимагали. Це акти, які виникали з прерогатив президента. До прерогатив президента належали: висування одного з кандидатів на президента, визначення в час війни наступника президента, затвердження і звільнення (відкликання) голови Ради Міністрів, голови Найвищої Палати Контролю і Найвищого Суду, затвердження, звільнення Г оловного Начальника і Г енерального Інспектора Збройних Сил, розпуск Сейму і Сенату до завершення каденції, віддання членів уряду під суд чи перед президентський Трибунал Стану, визначення 32 сенаторів. Таким чином, повноваження президента були досить широкими [366, s. 145-147].

Водночас, введення положень Квітневої конституції, як стверджував Станіслав Кат-Мацкевич, «... це була реформа, яка йшла далі ніж, скажімо, зміна парламентарної конституції 17 березня на конституцію парламентарної монархії» [366, s. 118]. Президент вже не лише в якості прерогатив, а цілком призначав міністрів, визначав стан війни і миру, видавав декрети. Йому також належало право затримання ухвал (законів) Сейму до наступної сесії, т. зв. право вето у сфері законодавства, видання декретів у часи військового стану без погодження із законодавчою палатою, право зібрання в цьому часі Сейму і Сенату у зменшеному складі, зібрання Ради Міністрів для оголошення воєнного стану.

Президент мав бути обраний на Зібранні Виборців («Zgromadzenie Elektorow») на період 7 років. Зібрання складалося з найдостойніших державних представників, в більшості осіб, призначених президентом на підставі його прерогатив, а також з осіб вибраних: /₃ - Сеймом і /₃ - Сенатом.

Відходячи від влади, президент мав право подати іншого кандидата.

Конституція потрактувала Сейм і Сенат на рівні з іншими державними органами. Їх було підпорядковано президентові. Суттєво було обмежено законодавчу владу Сейму, водночас розширено у значній мірі можливості Сенату. При розгляді загальної кількості справ, які раніше були виключною прерогативою Сейму, тепер вони перебували у компетенції Сенату. До них належали: висловлювання вотуму недовіри урядові, відхилення виняткового стану, визнання уряду президента незадовільним і притягнення уряду до конституційної відповідальності. Заступником президента тепер став маршалок Сенату. Сейм також не міг як раніше розглядати поправки до справ, які розглядалися в Сенаті.

Конституція виключила коло найважливіших питань з компетенції законодавчих палат. Це стосувалося організації уряду, командування збройними силами. Організація урядової адміністрації регулювалася виключно декретами президента.

Конституція значно обмежувала відповідальність уряду перед Сеймом і Сенатом, встановлюючи засади, коли уряд політично відповідав перед президентом. ПремПєр і міністри могли бути відкликані президентом, хоча мали довіру з боку Сейму і Сенату. Якщо президент не відкликав уряду або міністра, то питання про відкликання міг підняти Сенат. Але воно врешті погоджувалося з президентом. Президент мав також право притягнення уряду до конституційної відповідальності. Це право також служило Сеймові і Сенатові для спільних розглядів з цього приводу.

Надання президентові права притягнення до конституційної відповідальності змінило компетенції Трибуналу Стану [Ustawa z 14 lipca 1936 г. o Trybunale Stanu // Dz. U. R. P. nr. 56, poz. 403.]. Він мав розглядати справи міністрів, сенаторів і депутатів. Трибунал Стану був фактично номінований президентом.

Квітнева конституція становила закінчення етапу перебудови Польщі в напівтоталітарну державу. Парламентарні палати, навіть формально, стали додатком до особи президента, який мав символ «однолитої державної влади».

Водночас Конституція засвідчила про, хоча б формальне, обмеження численних громадянських прав і свобод, що свідчило також про підпорядкування громадянських інтересів інтересам «санаційної» держави.

Відповідно до Конституції, 8 липня 1935 р. було ухвалено новий виборчий закон до Сейму і Сенату [125]. Нова ординація повинна була гарантувати «санації» перевагу в обидвох палатах - Сенаті і Сеймі: ординація усувала участь політичних партій у виборах до Сейму. Висунення кандидатів через політичні угрупування було замінено новою інституцією - «об ? єднанням передвиборчим» (zgromadzen przedwyborczych). В них повинні були брати участь представники територіального самоврядування і територіальних господарських об\'єднань, фахових об\'єднань, громадських організацій та ін. Такий склад об\'єднань гарантував те, що вплив на створення списків кандидатів мала передовсім адміністрація, яка закулісно могла вирішувати питання виборів. Подальшою засадничою зміною стало запровадження замість кількох виборчих списків - єдиного. Серед обговорюваних на зборах кандидатів, яких щонайменше повинно було бути чотири особи, виборець мав вибрати двох шляхом відзначення їх у виборчому бюлетені. Таким чином, роль виборця полягала в тому, щоби серед вибраних владою шляхом представлення і правиборів кандидатів, зафіксувати, який із них піде у Сейм. Одночасно було змінено кількість депутатів до 208. Суттєво підвищено віковий ценз: участь у виборах могли брати особи після досягнення 25 років, а бути обраними - після 30.

На ще більш недемократичних засадах було організовано вибори до Сенату. /₃ складу сенаторів обиралося воєводськими об\'єднаннями, де

виборцями були представники повітів, уповноважені до голосування. Чинне виборче право мала т. зв. «громадянська еліта» («elita spoleczna») - кавалери орденів, особи, які мали вищу освіту або офіцерські звання, вчителі, особи, зайняті на постійній праці в органах самоуправління і громадських організаціях. Однак третина складу Сенату, який складався з 96 сенаторів, висувалася президентом.

Конституція Польщі 1935 р. перетворила країну із парламентської в президентську республіку. Зміни проводилися «під Пілсудського», але 12 травня цього ж року маршал помер, так і не ставши президентом. В останні роки життя Ю. Пілсудського багато говорили про його наступника. Багато людей з його оточення виявилися не надто слухняними, а тому впадали у немилість. Серед них був і майбутній премПєр-міністр в роки Другої світової війни - генерал В. Сікорський. Нарешті «Dziadek» («Дідо»), як називали Ю. Пілсудського, вирішив , що для остаточного встановлення порядку в державі йому слід зосередити в своїх руках не тільки формальну, а й номінальну владу і лише потім передати її наступнику. Таких наступників у нього виявилося двоє: президент І. Мосцицький і генерал, а пізніше маршал Едвард Ридз-Смігли, якого називали «Пілсудським без Пілсудського», який, нажаль, не володів політичними здібностями останнього. Смерть лідера сколихнула всю Польщу.

Квітнева конституція регулювала і питання національних меншин. В польській науковій літературі домінує твердження, що Конституція 23 квітня 1935 р. набула іншого характеру, ніж Березнева конституція 1921 р. у питаннях національних меншин. Якщо Березнева конституція стояла на засадах підпорядкування інтересів особи, сукупності осіб, репрезентованій через державу, декларувала значні права меншинам, особливо в питанні збереження своєї національності, мови і релігії, а також гарантувала охорону життя і майна та рівність щодо права для всіх громадян, то Квітнева конституція лише стверджувала: «Польська держава є добра для всіх громадян», без різниці походження, релігійного визнання чи національності і що вона забезпечує усім мешканцям головні громадянські свободи [460, s. 56].

Необхідність прийняття Конституції від 23 квітня 1935 р. була зумовлена політичною, економічною, військовою, адміністративною та парламентськими кризами, що охопили Польщу наприкінці 1920-их - на початку 1930-их рр. Нова Конституція встановила у державі авторитарний лад, а джерелом і носієм державної влади став президент, який наділявся законодавчими,

конституційними, контрольними, виконавчими і надзвичайними (у випадку війни) повноваженнями; президент призначав главу уряду і всіх міністрів. Зросла також влада голови уряду, який тепер мав право встановлювати загальні принципи державної політики. Натомість, повноваження Сейму були значно обмежені.

Дослідники польських державних конституційних документів звернули увагу на певну невизначеність у формулюванні їх нормативно-правових засад, зокрема щодо національних меншин.

Якщо проаналізувати під цим кутом зору Квітневу конституцію 1935 р., то вона лише стверджувала: «Польська держава є добра для всіх громадян», без різниці походження, релігійного визнання чи національності і що вона забезпечує усім мешканцям головні громадянські свободи. Хоча, аналізуючи закони, слід зазначити, що не завжди до кінця забезпечувалися права і обов’язки української меншини, але окрім певних обмежень у половині третього десятиліття ХХ ст. після впровадження трактату щодо меншин від 14 вересня 1934 року - вони належали до найбільш ліберальних у Європі [460, s. 56]. Вивівши країну із політичного хаосу першої половини 20-х рр. ХХ ст., Ю. Пілсудський і його наступники не запропонували цілісної програми політичного і економічного оновлення. Економічні труднощі Польщі посилилися ще в часи світової економічної кризи 1929-1932 рр. та депресії з якої державі так і не вдалося вийти до початку Другої світової війни.

Популярність Ю. Пілсудського в народі використовувалася режимом для утвердження стабільності в середині країни, яка базувалася на практичній відсутності активних господарських реформ, збережені старих консервативних традицій, а у зовнішній політиці польські уряди брали на себе роль великої і впливової держави, що не забезпечувалося ні економічним ні фінансовим станом держави, зрештою і її можливостями зовнішніх впливів. Ось чому після розгрому 1939 р. наступники «санації», емігрантський польський уряд воєнного часу, намагалися відмежуватися від спадщини військового оточення Ю. Пілсудського, хоча сам маршал увійшов у ранг польських національних героїв.

Ю. Пілсудський спочатку займав лише посади міністра оборони й головного інспектора збройних сил і двічі ненадовго ставав премПєром. Що ж до президентського поста, то він був відданий послушному професору-хіміку Ігнацію Мосцицькому.

У 1935 р. конституція Польщі була переписана, і таким чином державу було перетворено з парламентської у президентську республіку. Зрозуміло, що зміни проводилися «під Пілсудського», але 12 травня цього ж року він помер, так і не ставши президентом.

Після смерті Ю. Пілсудського в 1935 р. про санаційний режим все частіше говорили вже як про «правління полковників». Мова, звичайно, не йшла про класичну воєнну диктатуру. Польща 20-30 рр. ХХ ст. являла собою дивне поєднання демократії і авторитаризму, громадських свобод і репресій проти опозиції.

Після смерті Ю. Пілсудського на найвищий пост претендували - І. Мосцицький, який залишився на посаді президента та генерал, а пізніше маршал Едвард Ридз-Смігли. При цьому подвійному керівництві санаційний режим протримався ще чотири роки - до початку Другої світової війни, коли Польща була захоплена фашистською Німеччиною із заходу, а СРСР - із сходу.

У тому, що Польща у 30-х рр. не стала сильною державою і не втрималися в часи великих випробувань, безумовно, є вина «санації». До кінця свого існування режим «полковників» тримався в основному завдяки лояльності силових структур і політичної інерції. Не знаходячи спільної мови ні з правими, ні з лівими, він презентував себе суспільству в якості надпартійного захисника національних інтересів, не ототожнюючи ці інтереси з інтересами самих військових, які вже стали політиками, і їх малочисельними союзниками.

Правове становище українців у міжвоєнній Польщі визначалося Березневою конституцією 1921 р., «новелею» (доповненням до конституційного проекту) 1926 р. та Конституцією 1935 р. Демократичні принципи в польському національно-державному будівництві були закріплені у Конституції 1921 р., однак реалізувати їх не вдалося. Національна політика Польщі після прийняття Конституції 1935 р. визначалася загальними тенденціями будівництва тоталітарного суспільства, гоніннями на демократію, антинаціональною політикою.