7.1. Вплив соціальної культури на взаємодію людини і суспільства на природне оточення

Античні мудреці високо цінили велику матеріальну і духовну роль природи в житті людини. Так, Піфагор підкреслював унікальність природи, її божественну роль та закликав до її збереження.

Природа завжди впливала на характер світоглядів людей, їх релігії, моральні устої, засоби виробництва, предмети побуту, їх літературу і мистецтво тощо. Взаємодія людини і природи постійно були у центрі уваги багатьох наук: історії, філософії, археології, культурології та інших галузей знань. Видатний філософ Іммануіл Кант вбачав головне призначення природи по відношенню до культури у підготовці людей до свободи^[102]. Російський історик Л. М. Гумильов розглядав розвиток культури як наслідок дії космічних сил, а появу нових етносів пов’язував з їх пасіонарністю^[103].

Багато уваги проблемам єдності природи і культури у своїх наукових дослідженнях приділяли такі видатні вчені як В.І. Вернадський та О.Л. Чижевський. Так, В.І. Вернадський пояснював виникнення культури проявами самої природи та космосу^[104], а О.Л. Чижевський підкреслював наявність зв’язків соціокультурних процесів на Землі з фізичними явищами, які відбуваються на Сонці, та заклав основи біосферної концепції культури^[105].

Екологічна криза активізувала увагу сучасних вчених до проблем залежності існування природи від соціокультурної практики, від розвитку науки, техніки і технологій. Вони розглядаються вченими різних напрямів науки: біологами, фізиками, геологами, психологами, істориками, юристами, культурологами та науковцями інших галузей знань. Слід відзначити, що саме культурологи перенесли свою увагу із суто еколого-технологічних проблем на морально-етичні аспекти взаємодії людини і суспільства до природного оточення^[106].

У сучасній науці нараховується чисельна кількість визначень поняття «культура», які не є загальноприйнятими. Різноманітне визначення культури відображає різні теорії щодо розуміння та оцінки процесів, що відбуваються в суспільстві. В широкому розумінні культура поєднує сукупність матеріальних і нематеріальних цінностей, властивих суспільству в цілому або окремій соціальній групі^[107].

Терміном «природа» (від латинського – natūra) позначають матеріальний світ. В побуті слово «природа» часто вживається для позначення природного середовища, тобто усього того, що нас оточує, за винятком створеного людською діяльністю. Між людським існуванням та його природним оточенням завжди існував безпосередній зв’язок, скріплений підпорядкуванням людини законам природи. Людині потрібні якісна їжа, сонячна енергія, чиста вода, свіже повітря, захист від холоду тощо. Все наведене та інші необхідні засоби та умови життєдіяльності для людини може надати тільки природа.

Проте, завдяки своєму розуму, активній творчій діяльності та накопиченню практичного досвіду людина виходить за межі суто біологічного існування у природному середовищі. Взаємодія людини з природним оточенням опосередковується штучним соціальним середовищем. На відміну від тварин і рослин, люди вступають у взаємодію з природою не тільки на основі біологічних потреб, а й на основі соціально-культурних зв’язків, що задовольняються за допомогою предметів виробництва та побуту, наукових знань та моральних норм, тобто за допомогою предметів та здобутків культури.

При аналізі явищ культури доводиться констатувати, що культура виникла не в абстрактному просторі, а в умовах реальної людської практики, на основі законів природи, використання природної сировини, сприйняття природних ритмів, кольорів, звуків тощо. У зв’язку з цим невипадково культуру називають «другою природою». Можливості виникнення та розвитку культури, як і самої людини, задаються природою. У сучасних науково-дослідницьких роботах наполегливо підкреслюється, що природне оточення надає людині і суспільству не тільки природні компоненти для створення матеріальних цінностей, а й впливає на зміст і характер духовної культури, наприклад, на моральні норми, національні традиції, ритми танців, мелодію пісень, декоративно-прикладні вироби.

До системи засобів взаємодії людини з природним середовищем та використання її ресурсів можна віднести обробку землі та приручення тварин, виготовлення знарядь праці та засобів виробництва, будівництво житла і виготовлення транспорту тощо. У свою чергу приручені тварини служили людині та допомагали вирішувати соціально-культурні проблеми. Наприклад, за їх допомогою люди обробляли землю, перевозили вантажі, будували житло, використовувалися у якості транспорту тощо. Через використання тварин люди виховали в собі любов до природи, гуманне ставлення до живих істот. Таким чином, можна констатувати, що тваринний світ займав і займає значне місце не тільки в створенні матеріальної культури, а й у формуванні морального світогляду людини.

Саме природа «навчила» людину використовувати вогонь і теплову енергію, допомогла створити колесо, літальні апарати і плавальні засоби. Коли б людина не спостерігала явища природного оточення, наприклад політ птахів, плаваючих предметів на воді, не накопичувала знання і досвід про дію її законів, то вона не змогла б створити цінності культури: машини, електростанції, заводи, фабрики, літаки та кораблі, а відтак і сама не розвивалась би в соціально-культурному та інтелектуальному напряму.

Проте, концентруючи свою увагу на розвиткові культури, людство не помічало проблем, які виникали у самій природі. Шукаючи в культурі більш ефективного захисту від природних явищ, створюючи більш надійне середовище існування, зосереджуючи увагу на предметах комфорту, людство вважало, що природа завжди стабільна, непорушна і невичерпна та не потребує підтримки і турботи з боку суспільства. Такий підхід спричинив дуалістичне ставлення до оточуючого природного середовища, розділив сферу існування людини на дві самостійні та протилежні субстанції. В результаті такого становища людство змінило своє ставлення до природи, а природа у їх свідомості витіснилась за межі соціальної сфери.

Природне оточення у такий ситуації змінювалась не тільки у людський свідомості, а й на фізичному рівні. Однобічний розвиток культури без урахування закономірностей розвитку природи набув загрозливого характеру як для культури, так і для природи. Таке становище примусило суспільство змінити своє ставлення до природного середовища. На основі аналізу взаємодії культури і природи дослідники приходять до висновку, що соціальна культура відбиває людське відношення до природи, що виникло і сформувалося в ході історії розвитку цивілізації. Тому для культурології важливим є не тільки визнання самого факту взаємодії природи і культури, а й вивчення динаміки та характеру цих відносин на різних історичних етапах. При цьому гострою проблемою залишається встановлення причин благотворного та руйнівного впливу людської діяльності на довкілля.

Термін «екологічна культура» з’явився у 20-х роках XX століття в роботах представників американської школи «культурної екології». Проте в силу відомих соціально економічних і культурно-ідеологічних відмінностей у соціальних системах, що виникли у той час, вона не мала суттєвого впливу на формування та розвиток російської та української екологічної культури. Українська екологічна культура завжди мала низку суттєвих відмінностей від інших національних ставлень до природного оточення. Індивідуалізм українського народу суттєво вплинув на національну екологічну культуру створенням регламентованої аграрним календарем послідовної сільськогосподарської діяльності та пов’язаної з нею системи поглядів, звичаїв, традицій та обрядів. В українському світогляді основним джерелом природних багатств є земля і землеробство. Можливо, саме це екологічно грамотне ставлення до землі зробило український етнос більш стійким до впливу природного оточення.

Негативну ж роль у формуванні екологічної культури відігравала певна пасивність українського етносу. Українці, як правило, не поспішають розв’язувати виникли проблеми свого оточення.

Нинішній стан екологічної свідомості українського народу суперечливий. Дослідження виявляють в ній емоції та ґрунтовні наукові знання, міцно вкорінені міфологеми і теоретично доведені принципові положення. Вони є складовими загального світогляду та культури українців. Тому магістральним шляхом формування національної екологічної свідомості може стати викорінення міфологем та збільшення науково доведеного, обґрунтованого знання, істинність якого підтверджено практичним досвідом. Найбільш ефективними формами його реалізації є екологічна освіта та наука, які б пояснювали та пропагували єдність природного оточення та екологічної культури.

Емоційно-естетична домінанта спричинила поетизацію української екологічної культури. Загасання багатьох екологічних рухів в Україні зумовлено тим, що заклик до розв’язання екологічних проблем не є раціональним, а здебільшого ґрунтується на емоціях. Серед перспектив розвитку екологічної культури в Україні сучасні науковці центральне місце відводять екологічній освіті та екологічному вихованню і на цій основі – формуванню екологічної свідомості населення країни.