Ключовим міжнародним документом, що стосується обмежень прав людини, є Загальна декларація прав людини.

Особливе значення для тео­рії обмеження прав людини має ч. 2 ст. 29 Декларації, де вказується, що «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тіль­ки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпе­чення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві».

Свій практичний сенс Декларація здобуває в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. Адже з-поміж інших забезпечуваль­них механізмів його порушення можуть бути встановлені Комітетом ООН з прав людини.

Пакт визначає низку підстав для обмежень різних прав особи, які пов- ною мірою застосовуються до засуджених. Так, стаття 12 передбачає, що право на свободу пересування може бути обмежено, якщо обмеження пе­редбачено законом, є необхідними для охорони державної безпеки, гро­мадського порядку, здоров’я чи моральності населення або прав та свобод інших і є сумісним з іншими правами, визначеними в Пакті (ч. 2 ст. 12). Право на свободу думки, совісті і релігії підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб (ч. 3 ст. 18). Право на вільне вираження своїх поглядів, що включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір, може бути обмежено для поважання прав і репутації інших осіб; для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності насе­лення (ч. 3 ст. 19). Право на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них, не підлягає ніяким обмежен­ням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демокра­тичному суспільстві в інтересах державної чи громадської безпеки, гро­мадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб (ст.

Пакт містить окрему норму, яка має прямий стосунок до обмежень прав засуджених. Частина 3 статті 10 передбачає, що пенітенціарна сис­тема має передбачати таке поводження, ключовою метою якого має бу­ти виправлення та соціальна реабілітація. Ця норма-принцип здобуває свого конкретного наповнення на практиці. Комітет ООН з прав людини навіть розробив коментар цього положення^[444]. Він, серед іншого, передба­чає, що особи, які позбавлені волі, не можуть бути суб’єктом іншого по­водження або обмежень, ніж результат обмеження їхньої волі, а також, що особи, позбавлені волі, користуються всіма правами, які встановлені в Пакті, вони є суб’єктами лише тих обмежень, які неминучі в закритому середовищі.

Комітет використовує зазначений стандарт у своїх рішеннях щодо порушень прав засуджених. Наприклад, у справі Євдокимова та Резанова проти Росії Комітет оцінював відповідність пакту конституційної забо­рони засуджених голосувати^[445]. Як наслідок, було встановлено порушення статті 25 в поєднанні зі ст. 2.3 Пакту. Він посилався на згадану ч. 3 ст. 10 Пакту та на ідею неминучих в ув’язненні обмежень (параграф 7.4). Поси­лаючись на рішення ЄСПЛ у справі Хьорста (Hirst), Комітет також вказав, що автоматичне позбавлення права голосувати не відповідає критерію раціональності обмежень (параграф 7.5).

Комітет є доволі лаконічним у обґрунтуваннях своїх висновків. Іноді для визнання порушення він обмежується вказівкою на певні стандарти. Наприклад, коли йдеться про права в’язнів, він може обмежуватися по­силанням на Коментар № 21, а саме на положення, що особи, позбавлені волі, продовжують користуватися правами з тими обмеженнями, які є не­минучими в ув’язненні^[446].

Комітет може також посилатись на окремі лімітативні клаузули Пакту, встановлюючи чи було дотримано їхні вимоги. Наприклад, надмірне об­меження права на кореспонденцію порушувало статтю 17 Пакту у зв’язку з тим, що обмеження права у вигляді цензури чи контролю вимагають на­явності належних правових гарантій від зловживань (параграф 9.2)^[447].

На відміну від Європейської конвенції Декларація та Пакт не набули окремої ролі в практиці в’язничних установ. Однак після прийняття цих документів з метою розвитку їх положень були сформовані спеціалізовані стандарти, які конкретизували вимоги до правообмежень з урахуванням специфіки положення засуджених. Серед них і такий важливий документ, як Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями.

2.1.1.