Значення Європейського суду з прав людини у механізмі захисту прав внутрішньо переміщених осіб[47]

Проблема вимушеної внутрішньої міграції та забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб залишається актуальною в Укра­їні. За даними Міністерства соціальної політики, станом на 9 січня 2018 року взято на облік 1 492 100 переселенців (або 1 218 002 сім'ї) з Донбасу і Криму^[48].

Європейський суд з прав людини є інституцією Ради Європи, заснованою 21 січня 1959 року для контролю за дотриманням прав і свобод людини та громадянина, гарантованих Конвенцією про за­хист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)^[53]. Для розгляду справ ЄСПЛ засідає у складі одного судді, комітетами у скла­ді трьох суддів, палатами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів.

Держави - члени Ради Європи підписали не тільки Конвенцію, але і протоколи до неї: Перший протокол (підписаний 20 березня 1952 р.) передбачає право мирно володіти своїм майном, право на освіту, на вільні вибори; Протокол № 2 (підписаний 6 травня 1963 р.) надав Європейському суду з прав людини повноважень робити кон­сультативні висновки; Протокол № 4 (підписаний 16 вересня 1963 р.) гарантував право на вільне пересування і свободу вибору місця про­живання, заборону ув’язнення за борг, заборону вислання своїх гро­мадян і колективного вислання іноземців; Протокол № 6 (підписа­ний 28 квітня 1983 р.) про скасування смертної кари; Протокол № 7 (підписаний 22 листопада 1984 р.) гарантував право на оскарження вироку у кримінальних справах, на відшкодування за судову помилку, право не бути притягнутим до відповідальності або покараним дві­чі, рівноправність чоловіка та жінки, що перебувають у шлюбі; Про­токол № 11 (підписаний 11 травня 1994р.) передбачав перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією, і заміну Європей­ської комісії з прав людини (далі - Комісія) та ЄСПЛ новим постійним Судом^[54].

До ЄСПЛ можна звертатися виключно із заявою про порушення прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основопо­ложних свобод та протоколів до неї. Водночас Конвенція гарантує широке коло прав, зокрема право на життя, право не бути підданим катуванню, не триматися в рабстві або в підневільному стані, не бути присилуваним до примусової праці, право на свободу та особисту не­доторканність, на справедливий судовий розгляд, право не бути по­караним без закону, право на повагу до приватного і сімейного жит­тя, право на шлюб, свободу думки, совісті і релігії, свободу вираження поглядів, свободу мирних зібрань та об’єднання та ін. Таким чином, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є ефек­тивним інструментом міжнародного захисту основних прав людини.

Україна була і залишається лідером за зверненнями громадян до Європейського суду з прав людини. У той же час більшість з них ЄСПЛ визнає неприйнятними. Станом на 31 грудня 2014 р. українці подали на розгляд ЄСПЛ 57 003 заяви. З них тільки 4734 заяв були прийняті до розгляду. На кінець 2015 року на розгляді Європейського суду з прав людини знаходилося 64 тис.

На думку колишнього уповноваженого українського уряду в спра­вах Європейського суду з прав людини Бориса Бабіна, величезна кіль­кість скарг у ЄСПЛ пов'язана була з невиконанням судових рішень. Крім того, значна кількість заяв стосувалася оскарження затягування судових розглядів, катувань та жорстокого поводження з людьми.^[61]

Гвідо Раймонді констатував, що станом на 1 січня 2018 року на розгляді ЄСПЛ перебувало приблизно 7100 скарг проти України, що є четвертим показником серед країн-членів Ради Європи. В першій трійці - Туреччина (7500), Росія (7750) та Румунія (9900). Як відомо, у 2017 р. Україна була на першому місці за цим показником, тоді на розгляді Суду перебувало понад 18 тисяч скарг проти неї. Таке різ­ке зменшення пов'язане із безпрецедентним рішенням «Бурмич та інші проти України».^[62] Це рішення було прийняте 12 жовтня 2017 р. Великою палатою Європейського суду з прав людини, і в ньому було констатовано системну проблему невиконання державою судових рі­шень^[63]. У справі «Бурмич та інші проти України» ЄСПЛ вирішив пере­дати до Комітету Міністрів Ради Європи 12 143 справи, не розгляда­ючи їх. Надалі, всі нові скарги до Суду з цього питання будуть одразу передаватися до Комітету Міністрів Ради Європи.

Таким чином, якщо б ЄСПЛ не виніс рішення «Бурмич та інші про­ти України» і не передав на розгляд Комітету Міністрів Ради Європи

12 143 справи, то Україна продовжувала б обіймати перше місце за кількістю звернень громадян до ЄСПЛ.

Гвідо Раймонді також повідомив, що більше половини скарг про­ти України, які перебувають в черзі на розгляд ЄСПЛ, пов'язані з росій­ською агресією в Криму та українсько-російським конфліктом на Дон­басі (близько 3800 скарг, з них 5 міждержавних скарг «Україна проти Росії»). Кількість скарг, поданих громадянами та юридичними особами проти Росії, значно менша (242 таких скарги).^[64] У багатьох із них ідеться про позови постраждалих одночасно і проти України, і проти Росії, з вимогою відшкодування втраченого під час бойових дій майна.

Щодо міждержавних справ, то в Європейському суді з прав лю­дини перебуває на розгляді 5 проваджень «Україна проти Російської Федерації», на підставі заяв, поданих Україною в 2014-2015 роках. Всього Україна подала 4 звернення до ЄСПЛ через порушення Росій­ською Федерацією Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: 1) від 13 березня 2014 року, із кількома до­повненнями до вересня 2014 року - щодо незаконної анексії Криму та дії РФ на Сході України; 2) від 13 липня 2014 року щодо викраден­ня трьох груп українських дітей та їх незаконного вивезення до РФ; 3)скарга щодо незаконного переміщення до Росії Хайсера Джемілєва; пізніше уряд відкликав її через існування аналогічної індивідуальної скарги; 4) від 27 серпня 2015 року щодо події в Криму та агресії РФ на Донбасі, починаючи з вересня 2014 року. Згодом ЄСПЛ вирішив роз­ділити кожну зі скарг 1 та 4 на два окремих провадження, що стосу­ються Криму та Сходу України.^[65] Таким чином, з урахуванням того, що Київ відкликав скаргу № 3, зараз у Страсбурзі перебувають на розгля­ді 5 міждержавних проваджень.

ВПО, згідно зі статтею 35 Конвенції про захист прав людини і ос­новоположних свобод, можуть подати заяву лише після того, як ними було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту, згідно

13 загальновизнаними принципами міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати постановления остаточного рішення на націо­нальному рівні (рішення касаційної інстанції).

ЄСПЛ не розглядає жодної індивідуальної заяви, якщо вона: a) є анонімною; або б) за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом чи була подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нових фактів у справі.

Європейський суд з прав людини оголошує неприйнятною будь- яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34 Конвенції, якщо він вважає: а)що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви; або б) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоко­лами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національ­ний суд не розглянув належним чином.

Щодо захисту прав ВПО у ЄСПЛ найперше питання, яке виникає, хто винен у порушенні права - Україна чи РФ?

Стаття 1 Конвенції встановлює, що «Договірні Сторони гаранту­ють кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції». Тобто, виникає питання: це юрис­дикція України, чи РФ. Подібна справа вже розглядалася ЄСПЛ, зокрема «Мозер проти Республіки Молдова і Росії» від 23 лютого 2016 р. У цій справі Суд проаналізував значення терміну «юрисдикція», як у аспекті територіальної юрисдикції (щодо Молдови), так і у аспекті здійснення екстериторіальної юрисдикції (щодо Російської Федерації). ЄСПЛ за­значив, що з точки зору міжнародного публічного права, слова «в рам­ках їх юрисдикції» в статті 1 Конвенції повинні розумітися, перш за все, як територіальна правомочність держави (див. Рішення Суду у справі Банковіча, § 59), а також констатував, що юрисдикція зазвичай здійс­нюється на всій території держави. Ця презумпція може бути обмеже­на у виняткових обставинах, особливо в тих випадках, коли державі не дають можливість застосовувати свою владу на частині своєї території, наприклад, в результаті військової окупації збройними силами іншої держави, які реально контролюють зайняту територію (див. Loizidou v. Turkey (попередні заперечення), Series A no. 310, і Cyprus v. Turkey, §§ 76­80), або внаслідок військових дій чи заколоту, або дій іноземної держа­ви, що підтримує створення сепаратистської держави на території, про яку йде мова. ЄСПЛ також відзначив, що для того, щоб можна було зро­бити висновок, що такі виняткові обставини існують, Суд повинен роз­глянути, з одного боку, всі об’єктивні факти, які свідчать про обмеження можливості застосування державою влади на своїй території, і, з іншого боку, врахувати дії держави. Зобов’язання, взяті Договірною Стороною, що підписала Конвенцію, відповідно до статті 1 Конвенції включають, на додаток до обов’язку утримуватися від втручання в користування гарантованими правами і свободами, зобов’язання вживати заходів для забезпечення поваги цих прав і свобод на своїй території (див., зокре­ма, Z and Others v.the United Kingdom [GC], no.

ЄСПЛ також вважає, що там, де державі перешкоджають здійсню­вати свої повноваження на всій своїй території, створюючи положення de facto, яке існує, коли сформовано сепаратистський режим, що су­проводжується (чи не супроводжується) військовою окупацією іншою державою, це не скасовує юрисдикцію в світлі статті 1 Конвенції над тією частиною території, яка тимчасово підвладна місцевій адміні­страції, контрольованій повстанськими військами або іншою держа­вою. Однак така ситуація скорочує сферу юрисдикції відносно зобов’я­зань даної держави відповідно до статті 1 і повинна бути розглянута Судом тільки в світлі позитивних зобов’язань, даних державою, що є Договірною стороною, щодо осіб, які перебувають на її території. У цьому питанні держава повинна застосовувати всі доступні юридич­ні та дипломатичні заходи відносно іноземних держав і міжнародних організацій, щоб продовжувати гарантувати права і свободи відповід­но до Конвенції. Що стосується загальних принципів щодо здійснення екстериторіальної юрисдикції, Суд визнав ряд виняткових обставин, здатних привести до здійснення юрисдикції якою-небудь державою за межами своїх територіальних кордонів. У кожному випадку питан­ня, чи існують виняткові обставини, які виправдовують висновок Суду про те, що держава здійснює юрисдикцію екстериторіально, має вирі­шуватися з посиланням на конкретні факти (Al Skeini, § 132). «Єдиний виняток з принципу, згідно з яким юрисдикція відповідно до статті 1 обмежується власною територією держави, має місце, коли, внаслідок законних або незаконних військових дій, Договірна Держава здійснює ефективний контроль над регіоном за межами своєї території. Зо­бов’язання забезпечувати в такому регіоні права і свободи, закріплені в Конвенції, незалежно від того, чи здійснюється такий контроль без­посередньо, через власні збройні сили Договірної Держави, або через підпорядковану місцеву адміністрацію (Loizidou v. Turkey (попередні заперечення), § 62, Series A no. 310; Cyprus v. Turkey [GC], no. 25781/94, § 76, ECHR 2001 IV, Bankovic, § 70; Ilajcu, §§ 314-316; Loizidou, § 52; Al- Skeini, § 138). Якщо факт такого контролю над територією встановле­ний, немає необхідності визначати, чи здійснює Договірна Держава детальний контроль над політикою і діями підпорядкованої місцевої адміністрації. Той факт, що місцева адміністрація існує за рахунок вій­ськової чи іншої підтримки з боку Договірної Держави, тягне за собою відповідальність держави за її політику і дії»^[66].

Таким чином, відповідальність за порушення прав ВПО може нести як Україна, так і Російська Федерація, все залежатиме від кон­кретних обставин справи та з’ясування, чи мала місце територіальна юрисдикція України, чи екстериторіальна юрисдикція Росії.

У контексті внутрішнього переміщення свобода пересування без­посередньо пов’язана із забороною вимушеного переміщення. У По­яснювальній записці Комітет Міністрів зазначає, що заборона вимуше­ного переміщення витікає з Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод, оскільки цей феномен порушує право на свободу пересування, право на сімейне життя та являє собою нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. У справі «Денізчі та інші про­ти Кіпру» (Denizci and others v. Cyprus) ЄСПЛ визнав порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції стосовно свободи пересування через ви­слання заявників із Південного та Північного Кіпру, а також через те, що вони стали об’єктом суворого спостереження з боку поліції, коли перебували на території, підконтрольній Кіпру, і їм щоразу доводилось отримувати дозвіл, коли вони виїжджали з міста постійного прожи­вання або переїжджали в північну частину Кіпру. ЄСПЛ визнав, що ви­щезазначені обмеження права на свободу пересування не були перед­бачені законом і не були необхідними у демократичному суспільстві.^[67]

У справі «Тімішев проти Росії» 2005 р. рішення патрульної служ­би щодо заборони заявнику чеченського походження проїхати із території Інгушетії на територію Кабардино-Балкарії було визнано таким, що «не було передбачено законом», тому що підставою для та­кого рішення був усний наказ посадової особи Міністерства внутріш­ніх справ, який не було відповідним чином оформлено. ЄСПЛ також постановив, що заявник став жертвою расової дискримінації як пред­ставник чеченської національності згідно із положеннями статті 14 у поєднанні зі статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції^[68].

У міждержавній справі «Кіпр проти Туреччини» ЄСПЛ констату­вав факт поводження, що принижує гідність через дискримінаційне ставлення з боку представників влади Туреччини до греко-кіпрської громади Карпас на території Північного Кіпру. ЄСПЛ встановив, що «за ознакою походження, раси та релігії громаду було ізольовано, і пересування її представників настільки обмежувалось і контролю­валось, що вони не мали жодних перспектив і надії на відновлення й розвиток своєї громади». Крім того, в цій справі було констатова­но порушення статті 1 Протоколу № 1, стосовно греків-кіпріотів, які проживають на півночі Кіпру, у зв'язку з тим, що в разі довгостроко­вого від'їзду з півночі Кіпру вони втрачають право мирно володіти своїм майном, а в разі смерті спадкові права родичів, які проживають на півдні Кіпру, не визнаються. Також ЄСПЛ визнав, що було поруше­но статтю 2 Протоколу № 1 стосовно греків-кіпріотів, що прожива­ють на півночі Кіпру, з огляду на відсутність належних можливостей відвідання середньої школи.

ЄСПЛ визнав, що було порушено статтю 8 стосовно права гре- ків-кіпріотів, які проживають на півночі Кіпру, на повагу до приват­ного і сімейного життя та до їхнього житла. З цього приводу Суд за­значив, що здійснення прав населенням, про яке йдеться, зазнає сут­тєвого обмеження, зокрема здійснюється контроль за їхнім пересу­ванням та контактами. Здійснюваний органами влади нагляд перед­бачав навіть фізичну присутність державних аґентів у помешканнях греків-кіпріотів під час товариських або інших візитів з боку третіх осіб, зокрема членів сім'ї. Проте, Суд одноголосно визнав відсутність порушення статті 8 стосовно права на повагу до кореспонденції, у зв'язку зі стверджуваною практикою втручання у право на повагу до кореспонденції греків-кіпріотів, що проживають на півночі Кіпру.

ЄСПЛ також визнав, що було порушено статтю 13 у зв'язку з практикою позбавлення греків-кіпріотів, що проживають на півночі Кіпру, ефективних засобів правового захисту проти втручання орга­нів влади у здійснення ними своїх прав згідно зі статтями 3, 8, 9 та 10 Конвенції та статтями 1 і 2 Протоколу № 1.^[69]

У справі «Секеровіч та Пасаліч проти Боснії та Герцеговини» ЄСПЛ зазначив, що заявник, який повернувся з Республіки Сербія до Боснії і Герцеговини, потрапив під дискримінацію, в порівнянні з пен­сіонерами, які залишилися і проживали в Боснії та Герцеговині під час війни. Суд постановив, що мало місце порушення статті 14, коли потерпіла зазнала дискримінації виключно через свій статус вну­трішньо переміщеної особи^[70].

Європейський комітет з соціальних прав неодноразово нагадував про важливість боротьби з дискримінацією щодо ВПО і забезпечення рівного ставлення, незалежно від того, чи є вони громадянами, їхньої приналежності до національних або етнічних меншин, або іноземни­ми громадянами, які законно проживають або регулярно працюють в країні. Комітет міністрів Ради Європи в Рекомендації щодо внутріш­нього переміщення закликає держави вжити «відповідні й ефектив­ні заходи», які «можуть викликати зобов’язання розглянути мож­ливість особливого ставлення для задоволення потреб внутрішньо переміщених осіб». Крім того, держави повинні приділяти особливу увагу захисту ВПО, що належать до національних меншин і вразли­вих груп. Аналогічним чином Європейська комісія проти расизму та нетерпимості наголошує на необхідності вирішення проблем осо­бливо вразливих груп серед ВПО. Наприклад, у своєму звіті по Сербії Комісія рекомендувала, щоб «влада Сербії звернула особливу увагу на ситуацію з внутрішньо переселеним ромським населенням, а та­кож ашкалі та єгиптянами, гарантувавши їм, зокрема, отримання до­кументів, які підтверджують особу. Вона також рекомендувала, щоб влада запровадила заходи для поліпшення доступу зазначених груп до житла, освіти та працевлаштування, а також у сфері боротьби із забобонами і дискримінацією, з якою вони стикаються»^[71].

У рішенні в справі «Доган та інші проти Туреччини» Європей­ський суд з прав людини послався, зокрема, на Керівний принцип № 18 щодо права ВПО на житло, придатне для проживання, під час пере­міщення. Суд зазначив, що відмова влади сприяти поверненню житла і землі заявника - ВПО, а також ненадання альтернативного житла і зайнятості, в поєднанні з недостатніми зусиллями з боку держави щодо «забезпечення відповідного рівня життя або надійного процесу повернення», спричинило надмірне навантаження на заявника - ВПО і призвело до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо права на мирне володіння власністю і майном, а також пору­шення статті 8 про сімейне життя^[72].

Практика ЄСПЛ підтверджує право ВПО на захист від примусово­го виселення з житлових приміщень, де вони проживають під час їх переміщення. У справі «Сакхінадзе та інші проти Грузії» Суд визнав, що тимчасове житло, в якому ВПО були розміщені владою і прожива­ли останнє десятиліття, представляло собою майно в значенні стат­ті 1 Першого Протоколу до Конвенції. ЄСПЛ визнав, що незаконне виселення, якого зазнали заявники - ВПО являло собою порушення Протоколу Першого, зазначивши при цьому, що «неможливо висе­лити ВПО проти його або її волі із займаного житла, не пропонуючи натомість подібних місць проживання або відповідної грошової ком­пенсації». Водночас, обов'язок влади надавати притулок для ВПО та захищати їх від насильницького виселення під час переміщення, не повинен призводити до втручання в право інших осіб на мирне воло­діння майном та власністю^[73].

У нещодавніх рішеннях у справах, що стосуються Нагірно-Кара- бахського «замороженого конфлікту», а саме справах «Саргсяна про­ти Азербайджану» та «Чірагова проти Вірменії», ЄСПЛ задовольнив скарги, пов'язані із втратою житла і майна, а також встановив пору­шення їхніх прав, які продовжують діяти, відповідно до статті 1 Пер­шого протоколу та статті 8 Конвенції^[74].

Щодо права на сім'ю ВПО, то вони володіють всіма загальними правомочностями цього права, і водночас відповідно до ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» мають також: право на єдність родини; право на сприяння ор­ганами державної виконавчої влади, органами місцевого самовряду­вання та суб'єктами приватного права у пошуку та возз'єднанні чле­нів сімей, які втратили зв'язок внаслідок внутрішнього переміщення; право на інформацію про долю та місцезнаходження зниклих членів сім'ї та близьких родичів.

Сім'ям з числа ВПО надається на нових місцях проживання матері­альна та гуманітарна допомога, вони отримують соціальні виплати, а також соціальний супровід відповідних служб. Згідно зі Звітом про стан виконання у IV кварталі 2017 року заходів, передбачених Комплексною державною програмою щодо підтримки, соціальної адаптації та реін­теграції громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції в інші регіони України, у Закарпатській області в установах соціально­го захисту населення поселено 19 осіб з районів проведення АТО, з них 11 підопічних Слов'янського психоневрологічного інтернату Донецької області. Станом на 1 грудня 2017 р. до місцевих центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Запорізької області звернулися 1545 сі­мей, в яких на вихованні перебуває 1704 дитини з числа внутрішньо переміщених осіб. Під соціальним супроводженням міських та район­них центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді знаходяться 4 дитячих будинки сімейного типу та 10 прийомних сімей з числа вну­трішньо переміщених осіб, в яких виховується 46 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Станом на 26.12.2017 роботою центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Миколаївської об­ласті охоплено 1926 сімей, в яких виховуються 2311 дітей, та 976 осіб, які переселилися з АР Крим, м. Севастополя, Луганської та Донецької областей. Під соціальним супроводом перебуває 67 сімей, в яких вихо­вується 120 дітей. Також, 1859 сімей, в яких виховується 2191 дитина, та 966 осіб отримали послуги без оформлення соціального супроводу^[75].

Важливим є проведення заходів щодо виявлення дітей, які ма­ють право на отримання статусу дитини, постраждалої внаслідок воєнних дій, а також таких, що зазнали фізичного, психологічно­го, сексуального насильства або були незаконно вивезені за межі України.

Таким чином, внаслідок внутрішнього переміщення мають міс­це непоодинокі випадки роз’єднання сімей. Хоч згідно з ч. 1 статті 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо пе­реміщених осіб» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції) сприяє возз’єднанню сімей внутрішньо переміщених осіб шляхом надання інформації внутрішньо переміщеній особі про місце фактичного пе­ребування її членів сім’ї. Проте, на нашу думку, з метою забезпечення ефективності механізму гарантування цього права, варто внести змі­ни у відповідне законодавче положення.

У практиці ЄСПЛ вже є рішення щодо захисту сімейних прав ВПО, зокрема Європейський Суд зазначив, що примусове переміщення лю­дей з місця їхнього постійного проживання є порушенням права на сімейне життя. ЄСПЛ у справі «Доган та інші проти Туреччини» кон­статував, що «не може бути ніякого сумніву в тому, що відмова за­явникам у доступі до свого житла та засобів існування, на додаток до спричинення порушення статті 1 Першого протоколу, становить також серйозне і невиправдане втручання у право на повагу до сімей­ного життя і житла»^[76].

У справі Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey) ЄСПЛ визначив, що обмеження пересування, яких зазнали грекі-кіпріоти було згуб­ним для сімейного життя настільки, що це було порушенням поло­жень статті 8 ЄКПЛ. Заборона повернення також викликала пору­шення статті 8 Конвенції у справі «Сакхінадзе та інші проти Грузії» (Saghinadze and others v. Georgia). У справі «Саркісян проти Азербай­джану» (Sargsyan v. Azerbaijan) ЄСПЛ з’ясував, що заявник проживав у Гулістані більшу частину свого життя до того моменту, поки його не змусили виїхати; таким чином, він мав там “житло”, і його немож­ливість повернутися до села вплинула на його “приватне життя” у значенні статті 8 Конвенції. Суд постановив, що в обставинах цієї справи його культурна та релігійна прив’язаність до могил його ро­дини в селі також підпадає під поняття “приватного та сімейного життя”^[77].

В Україні, на жаль, також є численні факти зникнення безвісти осіб. ЄСПЛ виявив порушення Конвенції, що стосуються насильниць­ких зникнень, у приблизно 200 рішеннях Суду проти Росії, пов’язаних із конфліктом у Чечні. У більшості цих рішень ЄСПЛ виявив порушен­ня статті 2, основні та процедурні, статті 3 щодо заявників, статті 5 і статті 13. У справі «Аслаханова та інші проти Росії» щодо скарг, які висунули 16 позивачів, ЄСПЛ вирішив, що відсутність розслідування зникнень, що відбулися між 1999 і 2006 рр. на російському Північно­му Кавказі, становило систематичну проблему, для вирішення якої не було ефективних способів у внутрішньому правовому режимі. У своє­му рішенні ЄСПЛ навів чіткі вказівки щодо заходів, які держава-від- повідач має вжити, щоб припинити повторювані порушення статей 2, 3 і 5. ЄСПЛ розглянув скарги щодо зниклих осіб і насильницьких зникнень у контексті переміщення на Кіпрі та в Боснії і Герцеговині^[78].

Наразі відсутні рішення Європейського суду з прав людини про­ти України про захист прав ВПО. Проте судова практика існує щодо захисту прав переміщених осіб в інших державах. Враховуючи значну кількість звернень переміщених осіб до ЄСПЛ за захистом своїх прав, в тому числі і через порушення Україною та Росією своїх зобов’язань щодо прав, гарантованих Конвенцією, ми прогнозуємо і численні рі­шення проти України вже найближчим часом.

Саме тому необхідно внести зміни до законодавства України з врахуванням пропозицій науковців, і привести його у відповідність до Керівних принципів з питань щодо переміщення осіб всередині країни. Крім того, необхідно впроваджувати реальні програми, спря­мовані на інтеграцію ВПО у нових місцях проживання (програми пільгового кредитування, сприяння зайнятості, програми забезпе­чення житлом тощо).