Особливості забезпечення та захисту права внутрішньо переміщених осіб на отримання земельної ділянки[338]

За останні три роки було створено нормативну основу та інсти- туційний механізм забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб. Вирішення проблем взаємодії між органами публічної адміністрації та внутрішньо переміщеними особами має не лише теоретичне, а й практичне значення.

Забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб є суттєвою складовою вирішення проблеми порушення прав людини в Україні загалом та виступає індикатором рівня дії принципу верховенства права в державі. Більше того, знаходження шляхів вирішення про­блем внутрішньо переміщених осіб, що виникають під час їх обліку, участі в прийнятті рішень, поселення, доступу до соціальної інфра­структури та різного виду допомог, є важливим для врегулювання міграційних процесів на державному та міжнародному рівнях.^[339]

Людина, її права і свободи засновані на принципах свободи, рів­ності, справедливості. Права і свободи є необхідними умовами життя людини в цивілізованому суспільстві і мають бути безумовно визнані та охоронювані державою. Гарантування прав і свобод людини є го­ловним обов’язком держави, держава відповідальна перед людиною та суспільством за свою діяльність.

У статті 3 Конституції України визначено, що права і свободи люди­ни та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Окрему роль у розкритті статусу внутрішньо переміщених осіб відіграють доробки в галузі міграційного права та міжнародного права біженців, які поряд з екологічними мігрантами та ВПО входять до групи вимушених мігрантів, зокрема, праці О.О. Бандурки, Є.С. Ва­куленко, Д.М. Ворони, О.В. Кузьменко, І.І. Марченко, Р.С. Мельника, А.О. Монаєнка, С.О. Мосьондза, В.І. Палько, В.І. Потапова, Ю.І. Римарен­ка, Л.С. Стельмащук, Л.В. Столбового, Н.П.

Серед українських фахівців зробили внесок в аналіз окремих про­блем, що постають перед ВПО: О.М. Балакірєва, І.О. Беззуб, Г.В. Вино­градова, Т. Доронюк, К.О. Крахмальова, О.А. Малиновська, В.І. Надрага, А. Солодько, О. Фесенко.

На національному рівні в Україні існує нормативно закріплена дефініція для терміна внутрішньо переміщена особа. Офіційно кате­горія внутрішньо переміщених осіб була закріплена в українському законодавстві лише 20 жовтня 2014 р. з прийняттям Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб ^[340]».

Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону «Про забезпечення прав і сво­бод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка пе­ребуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негатив­них наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуа­цій природного чи техногенного характеру ^[341].

На сьогоднішній день залишається не дослідженим на належно­му науковому рівні проблема забезпечення земельними ділянками внутрішньо переміщених осіб, як одна із гарантій держави.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання. Вона також закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб'єктів права власності та гарантує кожному захист його прав і свобод (ст. 13 Конституції України). Так, у главі 23 Земель­ного кодексу України^[342] «Захист прав на землю» зосереджено норми, які визначають способи захисту прав на земельні ділянки, гарантії права власності на земельну ділянку, а також відповідальність орга­нів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за пору­шення права власності на землю та за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.

Важлива конституційна гарантія щодо захисту прав на землю міститься також у ст.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою ви­ключно відповідно до закону. Зазначені положення Конституції Укра­їни безпосередньо втілені у земельному законодавстві. Так, згідно з п. «ґ» ст. 5 Земельного кодексу України, до основних принципів земель­ного законодавства належить забезпечення гарантій прав на землю. Під терміном «гарантія» розуміються спрямовані дії на забезпечення прав на володіння, користування та розпорядження землею всіх, без винятку, суб'єктів, які є учасниками земельних правовідносин.

Зазначені гарантії прав на землю передбачені розділом V Зе­мельного кодексу України, за яким умовно їх можна поділити на три різновиди:

- гарантії захисту прав на землю;

- гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористувачам;

- гарантії, пов'язані з розв'язанням земельних спорів.

Серед гарантій захисту прав на землю важливими є гарантії пра­ва власності на земельну ділянку. Це право набувається і реалізуєть­ся громадянами, юридичними особами та державою виключно від­повідно до закону. Підставою виникнення права власності на землю є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення такого права. До юридичних фактів, на підставі яких виникає, наприклад, право приватної власності на землю, належать: рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність; ци­вільно-правова угода; успадкування земельної ділянки та ін.

В статті 122 Земельний кодекс України^[343] розмежував компетен­цію органів щодо передачі земельних ділянок у власність або у ко­ристування. Так, зокрема, відповідно до частини четвертої статті 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його те­риторіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподар­ського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»,^[344] держава сприяє наданню внутрішньо переміщеним особам кредитів на придбання земельних ділянок, придбання та будівництво житла. Кабінетом Міністрів Укра­їни було затверджено Постанову від 16 грудня 2015 р. № 1094 «Про затвердження Комплексної державної програми щодо підтримки, соціальної адаптації та реінтеграції громадян України, які пересели­лися з тимчасово окупованої території України та районів проведен­ня антитерористичної операції в інші регіони України, на період до 2017poκy>>^[345]. Згідно із зазначеною програмою, було заплановано:

1) виділення в установленому порядку земельних ділянок для будівництва житла переселеним громадянам з урахуванням їх потреб і потенціалу щодо можливостей перспективного працевлаштування та розвитку інфраструктури. Відповідальні органи: обласні та Київ­ська міська держадміністрації.

2) фінансування розвитку інфраструктури населеного пункту з державного бюджету за умови виділення земельних ділянок під будів­ництво житла переселеним громадянам. Відповідальні органи: Мініс­терство фінансів України, Департамент регіонального розвитку і жит­лово-комунального господарства та обласні й Київська міська держад­міністрації. На сьогодні, застосовується загальний порядок виділення земельної ділянки в порядку 121 ст. Земельного Кодексу України.

Згідно з вказаною статтею Земельного кодексу України, кожен гро­мадянин України має право на безоплатне отримання земельної ділян­ки із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

- для ведення фермерського господарства - в розмірі земель­ної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство;

- для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;

- для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;

- для будівництва та обслуговування житлового будинку, гос­подарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;

- для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;

- для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Земельний кодекс України встановлює, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах зазначених норм, провадиться один раз по кожному виду використання.

Слід наголосити на тому, що державних гарантій стосується пра­во на земельну ділянку для тих, хто виїхав з окупованої території. У більшості випадків - виїхав назавжди. Місцеві державні адміністра­ції в межах своїх повноважень забезпечують придбання відповідно до законодавства внутрішньо переміщеними особами за місцем їх фактичного знаходження право на земельну ділянку із земель дер­жавної власності, - зазачається в законі «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»^[346].

Для того, щоб безоплатно отримати земельну ділянку, громадя­нину України необхідно здійснити наступні дії:

Зв’язатися з органом, уповноваженим здійснювати розпоря­дження земельними ділянками державної або комунальної власно­сті, із заявою про безоплатне надання земельної ділянки у власність.

Таким органом щодо земель комунальної власності, переважно розташованих в межах населених пунктів, є відповідні сільська, се­лищна, міська ради, а щодо земель державної власності, які, як прави­ло, розташовані за межами населених пунктів, є:

- при наданні земельних ділянок для ведення садівництва або особистого селянського господарства - Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру в області;

- при наданні земельних ділянок в інших випадках - районна державна адміністрація.

До клопотання необхідно додати:

- копіювання з кадастрової карти (плану) (його можна замо­вити в районному (міському) управлінні земельних ресурсів) або інші графічні матеріали, на яких слід відзначити бажане місце розташування земельної ділянки;

- погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та докумен­ти, що підтверджують досвід роботи у сільському господар­стві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фер­мерського господарства);

- копію документа, що посвідчує особу (наприклад, паспорта громадянина України).

За результатами розгляду звернення уповноважений орган по­винен прийняти рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати відмо­ву. Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідним органом влади має бути прийнято в місячний термін.

Рішення про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки має бути мотиво­ване. Підставами відмови відповідно до статті 118 Земельного кодек­су України^[347] можуть бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них норматив­но-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно - те­риторіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів.

Після прийняття рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки необхідно замовити в землевпорядній організації виготовлення проекту зем­леустрою щодо відведення земельної ділянки. Виконавцем робіт у землевпорядній організації може бути тільки особа, яка має серти­фікат інженера-землевпорядника. Перелік таких осіб розміщений на офіційному сайті Держгеокадастру ^[348]. Без наявності такого сертифіка­ту у виконавця робіт проект землеустрою буде вважатися недійсним і державної реєстрації земельної ділянки здійснено не буде.

Складання документації із землеустрою передбачає, що інже- нер-землевпорядник повинен визначити точні межі земельної ділянки, їх геодезичні координати і скласти кадастровий план земельної ділян­ки. При необхідності, землевпорядник встановить прикордонні знаки. Це необхідно для того, щоб внести відомості про земельну ділянку до Державного земельного кадастру. Надалі це дозволить при необхідно­сті відновлювати кордони ділянки і краще захистити право на землю.

Слід наголосити на тому, що замовлення та виготовлення проек­ту здійснюється на договірній основі шляхом укладання відповідно­го типового договору, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2004 р. №266 «Про затвердження Типового догово­ру про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земель­ної ділянки» ^[349]. Землевпорядна організація повинна виконати геоде­зичні роботи і розробити проект землеустрою щодо відведення зе­мельної ділянки в строки, встановлені договором. При цьому термін виконання робіт згідно із законодавством не може перевищувати 6 місяців. Межі земельної ділянки при необхідності повинні бути закрі­плені межовими знаками встановленого зразка. Проект землеустрою повинен бути складений у паперовій формі та у формі електронного документа. Землевпорядна організація повинна надати замовнику - громадянину України примірник виготовленої землевпорядної доку­ментації в паперовій формі. У випадку виникнення спору щодо меж земельної ділянки в суді, вона буде слугувати доказом.

Земельний кодекс України встановлює обов’язковість погоджен­ня меж земельної ділянки з власниками і користувачами суміжних ділянок при проведенні кадастрових зйомок. Однак це не означає, що сусід може безпідставно відмовити в такому погодженні, вимагаючи перенесення кордону на свою користь. Всі свої вимоги він повинен аргументувати і підтвердити.

Проект відведення земельної ділянки підлягає погодженню ком­петентними органами відповідно до статті 186-1 Земельного кодексу України ^[350].

У разі, якщо надання земельної ділянки планується здійснити за рахунок особливо цінних земель, земель лісового фонду, а також зе­мель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційно­го та історико-культурного призначення, проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягає обов’язковій експертизі, яка проводиться Держгеокадастром України.

Після проведення зазначених вище дій, особі, яка претендує от­римати земельну ділянку, слід звернутися до державного кадастро­вого реєстратора в територіальному (районному, міському) органі Держгеокадастру України із заявою про державну реєстрацію зе­мельної ділянки. Якщо інше не передбачено договором про розробку проекту, в цей орган має звертатися землевпорядна організація.

До заяви додається:

- копія документа, що посвідчує особу;

- копія документа, що посвідчує повноваження діяти від іме­ні зацікавленої в отриманні ділянки особи (договір, довіре­ність);

- копія документа про присвоєння податкового номера;

- розроблений і погоджений уповноваженими органами про­ект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в папе­ровому вигляді та у формі електронного документа, а у ви­падку, якщо за проектом проводилася державна експертиза, оригінал позитивного висновку цієї експертизи;

- документ, що підтверджує оплату послуг з державної реєстра­ції земельної ділянки та внесення відомостей до Державного земельного кадастру.

Розмір плати за проведення державної реєстрації земельної ді­лянки визначається згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2011 року № 835 «Деякі питання надання Державною служ­бою з питань геодезії, картографії та кадастру та її територіальними органами адміністративних послуг». ^[351]

Подана заява протягом 14 днів розглядається державним када­стровим реєстратором територіального органу Держгеокадастру в районі (місті), за результатом чого, в разі, якщо подані документи складені правильно, а межі ділянки не порушують меж вже зареє­строваних ділянок, державний кадастровий реєстратор реєструє зе­мельну ділянку в Державному земельному кадастрі та видає Витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку із зазначен­ням у ньому кадастрового номера.

До органу, уповноваженого розпоряджатися земельною ділян­кою, необхідно подати клопотання про затвердження проекту зем­леустрою щодо відведення земельної ділянки. До клопотання необ­хідно додати:

- примірник погодженого проекту;

- Витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Орган, уповноважений розпоряджатися земельною ділянкою, повинен прийняти рішення про затвердження проекту і звернутися до Реєстраційної служби відповідного підрозділу Міністерства юсти­ції України за місцезнаходженням земельної ділянки із заявою про державну реєстрацію права власності держави або територіальної громади на земельну ділянку.

Після здійснення державної реєстрації права власності держави або територіальної громади на земельну ділянку, уповноважений ор­ган повинен прийняти рішення про безоплатну передачу земельної ділянки у власність громадянина - внутрішньо переміщеної особи. У рішенні обов’язково повинна бути зазначена площа, місце розташу­вання та кадастровий номер земельної ділянки, який вказаний у Ви­тягу з Державного земельного кадастру.

Після отримання рішення про безоплатну передачу у власність земельної ділянки громадянин може за своїм вибором:

- подати в Реєстраційну службу заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку;

- подати зазначену заяву через державного кадастрового реє­стратора управління земельних ресурсів, в якій було надано Ви­тяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

До заяви додаються:

- заява про державну реєстрацію;

- копія документа, що посвідчує особу заявника;

- копія реєстраційного номера облікової картки платника по­датків згідно з Державним реєстром фізичних осіб - плат­ників податків (крім випадків, коли особа через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття реєстра­ційного номера облікової картки платника податків, офіційно повідомила про це відповідні органи державної влади і має відмітку в паспорті громадянина України);

- документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав;

- документ про сплату державного мита (за винятком випад­ків, коли особа звільнена від сплати державного мита);

- завірена копія рішення про безоплатну передачу земельної ділянки;

- виписка з Державного земельного кадастру про земельну ді­лянку.

Подана заява протягом 14 днів розглядається Державним реє­стратором, в разі, якщо подані документи складені правильно, вида­ється Свідоцтво права власності на земельну ділянку та Витяг з Дер­жавного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень. З цього часу право власності на земельну ділянку зареєстровано державою.

Розглядаючи цю проблематику, слід наголосити, що статтею 156 Земельного кодексу України^[352] передбачені гарантії, пов’язані з від­шкодуванням власникам землі та землекористувачам збитків, запо­діяних внаслідок:

а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових зе­мель та чагарників для потреб, не пов’язаних із сільськогосподар­ським і лісогосподарським виробництвом;

б) тимчасового використання сільськогосподарських угідь, лісо­вих земель та чагарників для інших видів діяльності;

в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;

г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагар­ників;

ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та ча­гарників у непридатний для використання стан;

д) неодержання доходів за час тимчасового невикористання зе­мельної ділянки.

Земельне законодавство України гарантує і забезпечує як фізич­ним, так і юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Зокрема, ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України передбачає, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть, якщо ці по­рушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ді­лянкою, та відшкодування завданих збитків. Частиною 3 зазначеної статті закріплено невичерпний перелік способів захисту земельних прав. Це означає, що, крім наведених даною нормою способів, можуть застосовуватися й інші, передбачені законом, способи.

Так, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділян­ки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до пору­шення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Усі способи захисту прав на землю неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Так, одні з них безпосередньо спрямова­ні на захист права власності на земельну ділянку чи права корис­тування нею, інші - опосередковано. Серед цих способів прийнято виокремлювати речово-правові, зобов’язально-правові та спеціальні.

Речово-правові способи захисту прав на землю безпосередньо спрямовані на захист суб’єктивного права власності на землю чи пра­ва землекористування осіб, які на момент порушення права не пере­бувають у зобов’язальних відносинах з порушником. Вони зумовлені особливим колом уповноважених чи зобов’язаних осіб та надзвичай­ними обставинами.

До такого способу захисту земельних прав належать:

- визнання прав на земельну ділянку, відновлення стану зе­мельної ділянки, який існував до порушення прав;

- запобігання вчиненню дій, що порушують права або створю­ють небезпеку порушення прав;

- витребування земельної ділянки з чужого незаконного воло­діння (віндикаційний позов);

- вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їхніх прав, які не пов’язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов) та ін.

Зобов’язально-правові способи захисту мають на меті захист прав суб’єкта як учасника зобов’язальних відносин. До зобов’язаль­но-правових способів захисту належать:

- відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або нена­лежним виконанням умов договорів (відчуження, придбання, оренди (суборенди) земельної ділянки тощо);

- повернення власникові наданої у користування за договором оренди земельної ділянки та ін.

Спеціальні способи захисту земельних прав стосуються особли­вих випадків порушення прав власників земельних ділянок і земле­користувачів. Вони зумовлені особливим колом уповноважених чи зобов’язаних осіб та надзвичайними обставинами. Так, спеціальними способами захисту є: визнання угоди щодо земельної ділянки недійс­ною; визнання недійсними рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, які порушують права власників земельних ділянок і землекористувачів та ін.

Важливе місце серед названих способів посідають саме спеціаль­ні, до складу яких відноситься визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, які порушу­ють земельні права громадян та юридичних осіб. Визнання недійсни­ми рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самовря­дування (п. «г» ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України) - одна з важ­ливих правових гарантій земельних прав суб'єктів, яка отримала своє закріплення в розділі V Земельного кодексу України ^[353]. Саме шляхом визнання недійсними рішень названих органів здійснюється захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки. У разі, якщо незаконним актом відповідних органів порушено права фізичних чи юридичних осіб на землю, вони можуть вимагати захисту своїх прав цим шляхом.

Особливість цього способу захисту полягає в тому, що відпові­дачами виступають державні органи та органи місцевого самовря­дування, які наділені владними повноваженнями у сфері земельних відносин. У даному випадку йдеться, зокрема, про можливість на­стання відповідальності держави та її органів, органів місцевого са­моврядування за прийняття ними рішень, які порушують права на землю.

Наслідки визнання недійсними рішень органів виконавчої вла­ди або місцевого самоврядування щодо володіння, користування чи розпорядження земельними ділянками певною мірою врегульовані статтями 154-155 Земельного кодексу України. У першому випадку органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування згідно з ч. 2 ст. 154 Земельного кодексу України несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення влас­ником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою. У другому - відповідно до ст. 155 ЗК України збитки, у разі видання органом виконавчої влади або органом міс­цевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власни­кам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підляга­ють відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.

Відповідно до закону самостійним способом захисту прав на зем­лю вважається відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Зазвичай володар порушеного права може скористатись не будь-яким, а цілком конкретним спосо­бом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права може чітко визначатися законом, який регламентує конкретне правовідношення. Зокрема, згідно з Цивільним кодексом України,^[354] власник земельної ділянки, який незаконно позбавлений володіння нею, має право ви­требувати її з чужого незаконного володіння, тобто таким способом забезпечується відновлення становища, яке існувало до порушеного права. Однак частіше власнику суб’єктивного права надається можли­вість певного вибору способу захисту свого порушеного права.

Ще одним важливим способом забезпечення земельних прав суб’єктів є вирішення земельних спорів компетентними органами у встановленому порядку. Це питання регулює розділ 5 Земельного ко­дексу України. Земельні спори - це вид правовідносин, пов’язаних із розв’язанням розбіжностей, які випливають з порушення права влас­ності та права користування земельною ділянкою, а також відводом або вилученням землі, що виникають між власниками землі та земле­користувачами, іншими особами, органами місцевого самоврядуван­ня та державними органами, що здійснюють управління земельними ресурсами.

Чинний Земельний кодекс України не визначає всі можли­ві види земельних спорів, проте він перераховує категорії (види) земельних спорів, які підлягають вирішенню тим чи іншим ком­петентним органом. Відповідно до статті 158 ^[355] Земельного кодек­су України, земельні спори вирішуються судами, органами місце­вого самоврядування та центральним органом виконавчої вла­ди, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Виключно судами вирішуються земельні спори щодо: володіння, ко­ристування і розпорядження земельними ділянками, що перебува­ють у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо роз­межування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Такі ж вимоги передбачені ст. 77 Закону України «Про місцеве са­моврядування в Україні»^[356] - спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядуван­ня, вирішуються в судовому порядку. Що стосується оскарження рі­шень органів місцевого самоврядування щодо безоплатної передачі земель у приватну власність, то такий порядок чітко передбачений ст. 118 Земельного кодексу України. Вказаною нормою врегульовано, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самовряду­вання у передачі земельної ділянки у власність або залишення кло­потання без розгляду можуть бути оскаржені в суді.

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебу­вають у власності і користуванні громадян, та додержання громадя­нами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, вирішує земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів. Слід зазна­чити, що органи місцевого самоврядування та центральні органи ви­конавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин, здійснюють виключно позасудовий розгляд і вирішення земельних спорів.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішен­ням органів місцевого самоврядування, центрального органу вико­навчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних від­носин, спір вирішується судом.

Відповідно до вимог статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

4.6.