Процедури адміністративного оскарження як інструмент захисту прав внутрішньо переміщених осіб[104]

Враховуючи існуючу проблему гарантій прав внутрішньо пере­міщених осіб, важливим є виокремлення шляхів всебічної правової підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні.

Шляхом внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», додано зміст визначен­ня внутрішньо переміщених осіб, уточнені гарантії дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, внесені зміни щодо строку дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб, удоскона­лено механізм забезпечення реалізації прав зареєстрованих внутріш­ньо переміщених осіб на зайнятість тощо.^[105]

Незважаючи на безперервну працю законодавців у векторі удо­сконалення та гарантування прав та свобод внутрішньо переміще­них осіб, існує низка нагальних питань.

Сучасна юридична наука не має єдиного погляду на поняття правових гарантій внутрішньо переміщених осіб. Аналізуючи існуючі наукові позиції, можна відзначити, що одні вчені визначають правові гарантії внутрішньо переміщених осіб через статистичні елементи, а інші - через динамічні. Представницею вузького «статистичного» підходу до гарантій прав внутрішньо переміщених осіб загалом мож­на вважати К.Г.Волинку, яка визначає його через категорії дотриман­ня, визначення і гарантування прав і свобод людини.^[106]

«Динамічний підхід» підтримують І.О.Ієрусалімова, Г.С. Тимчик, К.В.Степаненко, В.А.Головко та інші. Зокрема, в контексті гарантій прав і свобод осіб, яких визначено біженцями в Україні, І.О. Ієруса- лімова і Г.С.Тимчик зазначають, що таке забезпечення прав і свобод «передбачає створення державою належних умов реалізації цих прав і свобод (біженців)»^[107]. О.М.Дручек визначає гарантії прав внутрішньо переміщених осіб як «здійснюване державою за допомогою спеці­ального механізму упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона, реалізація і розвиток»^[108].

Однією з таких гарантій, на нашу думку, є право на оскарження рішень, дій, бездіяльності державних органів, органів місцевого са­моврядування та інших посадових осіб. Прикладом конкретної реа­лізації цієї загальної гарантії є, наприклад, оскарження рішення про відмову і видачу довідки внутрішньо переміщеної особи (частина 10 статті 4 і стаття 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Серед пріоритетних завдань, що потребують вирішення на будь-якому етапі становлення демократичної правової держави, є забезпечення належного функціонування механізмів захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб й за­безпечення законності у відносинах цих осіб з органами публічної влади, зокрема у ході надання адміністративних послуг у сфері пра­воохоронної діяльності та сфері соціального забезпечення.

Правова основа захисту прав і свобод зазначених осіб базується на положеннях статті 3 Конституції України, відповідно до якої лю­дина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. А утвердження й забезпечення прав людини є головним обов’язком держави. Окрім того, статтею 40 Конституції України визначено право людини й гро­мадянина направляти індивідуальні чи колективні письмові звер­нення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Також, відповідно до частини другої статті 55 Конституції України, кожному гарантовано право на оскар­ження в суді рішень, дії чи бездіяльності органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.^[109]

Оскарження неправомірних рішень і дій органів публічної влади водночас з контрольно-наглядовою діяльністю істотною мірою за­кладає основу системи забезпечення законності у сфері публічного управління.

Необхідно відзначити, що загальній характеристиці оскарження неправомірних рішень та дій органів публічної влади були присвя­чені наукові праці О.І.Грибка, Л.Є Кисіль, І.О. Картузова, О.К.Костюке- вича, Д.В.Лученко, В.І.Полюховича, В.П.Тимощука; специфіку адміні­стративного оскарження в окремих сферах державного управління вивчали Н.В.Александрова, В.К.Колпаков, С.А.Убогий та інші вчені.

Таким чином, інститут адміністративного оскарження розціню­ється як важлива гарантія забезпечення прав громадян і зміцнення законності. Питання підвищення ефективності розгляду скарг завж­ди посідали провідне місце серед інших проблем правоохоронних органів України. Це цілком зрозуміло, оскільки вони акумулюють безцінний інформаційний, політичний, науковий, соціальний матері­ал, певною мірою відображають реальні соціально-політичні проце­си, висвітлюють судження, оцінки, вимоги людей і є одним з вагомих джерел громадської думки.

Наслідком вирішення скарг є відновлення порушень прав гро­мадян, в даному випадку внутрішньо переміщених осіб, усунення не­доліків і поліпшення роботи управлінського апарату, вдосконалення демократичних засад діяльності органів внутрішніх справ, міграцій­ної служби, інших правоохоронних органів України, особливо щодо внутрішньо переміщених осіб.

Законодавець встановлює, що скаргою є лише звернення з вимо­гою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, пору­шених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єд­нань громадян, посадових осіб. Таким чином, скарга з’являється у тій сфері правових відносин, що виникає з порушення законних прав та інтересів. Право і законний інтерес не тотожні. Сутність суб’єктивно­го права полягає у наявності гарантованої можливості здійснювати відповідні дії. Між тим, можна володіти правом, яке ніякого інтересу для його носія не становить.

Загальні правові засади оскарження в адміністративному (тоб­то позасудовому) порядку передбачені Законом України «Про звер­нення громадян». З цього закону, випливає, що оскарження в адмі­ністративному порядку (адміністративне оскарження) слід розуміти як встановлений законами України та підзаконними актами порядок захисту порушених рішеннями, діями або бездіяльністю органів ви­конавчої влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів прав, свобод та законних інтересів осіб, який здійснюється шляхом подання скарг - письмових або усних на особистому прийомі - і передбачає обов’язок визначених посадових осіб реагувати і при­ймати рішення по суті поставлених питань у встановлені строки.^[110]

Поряд із Законом України «Про звернення громадян» врегулю­ванню порядку адміністративного оскарження певною мірою при­свячено Указ Президента України від 7 лютого 2008 року № 109/ 2008 « Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та га­рантування конституційного права на звернення до органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування»^[111]. Крім того, постано­вою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1242 затверджено Типову інструкцію з діловодства в центральних органах виконавчої влади, місцевих органах виконавчої влади, вимоги до до­кументування управлінської інформації та організації роботи з доку­ментами в установах незалежно від способу фіксації та відтворення інформації, яка міститься в документах, включаючи їх підготовку, ре­єстрацію, облік і контроль за виконанням^[112]. Цією Інструкцією виріше­но, зокрема, питання документального оформлення розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу виконавчої влади.

Водночас в окремих сферах державного управління існують чис­ленні відомчі нормативні акти, що встановлюють власні правила роз­гляду звернень, у тому числі зі скаргами від внутрішньо переміщених осіб. Ці нормативні акти, як правило, існують у вигляді інструкцій, хоча в окремих сферах вони затверджені у вигляді положень та пра­вил.

Отже, розглянемо визначення місця інституту адміністративно­го оскарження в системі захисту прав, свобод і законних інтересів фі­зичних осіб у їх відносинах з органами публічної влади, а також при­ведення такого оскарження в ході надання адміністративних послуг у сфері правоохоронної діяльності.

Особливе місце в системі адміністративно-правового захисту приватних осіб посідає інститут так званого «адміністративного оскарження» (інакше - оскарження в адміністративному порядку, на відміну від судового порядку), який можна охарактеризувати як оскарження в межах органів публічної влади адміністративних актів, а також процедурних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень безпосередньо до них самих або до адміністративних органів, які є вищими в системі ієрархічного підпорядкування, чи до спеціально створених апеляційних підрозділів.

Зміст інституту адміністративного оскарження характеризуєть­ся двома основними складовими. По-перше, це наявність правовідно­син між приватною особою та органом публічної влади, що виника­ють у зв'язку з реалізацією управлінських функцій, наділених влад­ними повноваженнями. По-друге, предметом та підставою оскаржен­ня є рішення, дії чи бездіяльність органів публічної влади^[113].

Адміністративне оскарження не є обмеженням права на право­вий захист, а навпаки-додатковою гарантією захисту прав та закон­них інтересів приватної особи.

Право на загальне адміністративне оскарження є необмеженим, невідчужуваним правом громадян. Кожна приватна особа може пода­ти скаргу, якщо вона вважає, що рішення чи дії органів публічної вла­ди (посадових осіб) є неправомірними й порушують права, свободи чи законні інтереси.

Процедура адміністративного оскарження у сфері правоохорон­ної діяльності, як і процедура загального адміністративного оскар­ження, що врегульована Законом України «Про звернення громадян», передбачає, що правом на адміністративне оскарження будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів публічної влади наділено лише фізичних осіб. Водночас юридичні особи позбавлені такого права й можуть оскаржувати це у позасудовому порядку, у порядку спеціаль­ного оскарження. В усіх інших випадках юридичні особи не мають права на адміністративне оскарження й реалізують своє право на оскарження лише через звернення до суду.

Для усунення зазначеної прогалини в законодавстві фахівці Дер­жавного науково-дослідного інституту МВС України при підготовці Методики розроблення адміністративних регламентів із надання державних послуг органами та підрозділами внутрішніх справ у роз­ділі 2 визначили Типовий порядок оскарження дій (бездіяльності) та рішень, здійснюваних (прийнятих) у ході надання адміністратив­них послуг у сфері внутрішніх справ й навели блок- схему цієї адміні­стративної процедури ^[115]. У цьому Тимчасовому порядку, як і в Законі України «Про адміністративні послуги», суб'єктом звернення може виступати як фізична, так і юридична особа приватного права, котра звертається до суб'єкта вирішення справи зі скаргою.

Отже, на основі зазначеної методичної розробки можемо навести такий порядок адміністративного оскарження дій (бездіяльності) та рішень, здійснюваних (прийнятих) у ході надання адміністративних послуг у сфері правоохоронної діяльності.

До загальних положень можна віднести те, що фізичні та юри­дичні особи мають право на оскарження дій (бездіяльності) суб'єктів надання адміністративних послуг у сфері правоохоронної діяльно­сті, їх посадових осіб та адміністративних центрів надання адміні­стративних послуг, які організовують та/або безпосередньо надають відповідну адміністративну послугу, та їх рішень, здійснюваних (при­йнятих) у ході її надання у досудовому та судовому порядках.

Рішення, дії (бездіяльність) можуть бути оскаржені, якщо: 1) по­рушено права й свободи чи законні інтереси фізичної або юридич­ної особи (осіб); 2)створено перешкоди для здійснення фізичною або юридичною особою (особами) її прав, свобод чи законних інтересів; 3) незаконно покладено на фізичну чи юридичну особу (осіб) будь- які обов'язки або її незаконно притягнуто до відповідальності.

Предметом адміністративного оскарження є рішення, процедурні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів надання адміністративних по­слуг у сфері правоохоронної діяльності (або їх посадових осіб чи адмі­ністраторів), що здійснювалися чи приймалися в ході надання відпо­відної адміністративної послуги, та які, на думку зацікавленої фізичної або юридичної особи ( осіб), тобто скаржники, ініціатори звернення, призвели до порушення її прав і свобод чи законних інтересів. Рішення може оскаржуватися на предмет його незаконності або недоцільності.

Скарга на процедурне рішення, дію чи бездіяльність подається разом зі скаргою на рішення суб'єкта надання адміністративних по­слуг у сфері правоохоронної діяльності (або його посадових осіб чи адміністраторів). Окремо від рішення можна оскаржувати дії або без­діяльність суб'єкта надання адміністративних послуг у сфері пра­воохоронної діяльності (або його посадових осіб чи адміністраторів).

Якщо говорити про право на подання скарги, то скаргу можуть по­давати фізичні та юридичні особи, які вважають, що рішенням суб'єкта надання адміністративної послуги у сфері правоохоронної діяльності (або його посадових осіб чи адміністраторів) порушено їх права, свобо­ди чи законні інтереси. Скаржник може діяти як безпосередньо, так і через своїх законних представників. Скарга може бути подана як окре­мою особою (індивідуальна), так і групою осіб (колективна).

Скарга на рішення, що оскаржувалося раніше, може бути подана до відповідного державного органу або посадової особи вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше од­ного місяця з часу ознайомлення скаржника з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються.

Пропущений з поважної причини термін може бути поновлений державним органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу. Рі­шення вищого державного органу, який розглядає скаргу, у разі не­згоди з ним заявника може бути оскаржене в суді в термін, передба­чений законодавством України.

Важливим моментом є порядок надання скарги. Скарга на рішен­ня, дії чи бездіяльність суб'єкта надання адміністративних послуг у сфері правоохоронної діяльності (або його посадових осіб чи адміні­страторів) подається в порядку підлеглості відповідного вищого дер­жавного органу або посадової особи, тобто суб'єктові розгляду спра­ви за скаргою, проте це не позбавляє заявника права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі незгоди заявника з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду.

Скарга може бути усною ( викладеною заявником на особистому прийомі або за допомогою засобів телефонного зв'язку через визна­чені контактні центри, телефонні «гарячі лінії» та записаною (заре­єстрованою) посадовою особою чи письмовою, надісланою поштою (зокрема, з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв'язку або переданою скаржником до суб'єкта розгляду справи за скаргою особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства.

Якщо скарга подається представником скаржника, то до неї дода­ється довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноважен­ня, або копія такого документа, засвідчена в установленому порядку

Не менш важливими в цьому процесі є вимоги до самої скарги. Скарга повинна мати такі реквізити: 1) прізвище, ім'я та по батько­ві, місце проживання чи перебування заявника-фізичної особи або повне найменування та місце знаходження заявника-юридичної осо­би, а також відповідні зазначені реквізити представника скаржника, якщо скарга подається представником; 2) зміст порушеного питання (розкривається суть рішення, дії чи бездіяльності, що оскаржують­ся) ; 3) найменування суб'єкта надання адміністративної послуги у сфері правоохоронної діяльності, посада, прізвище, ім'я та по батько­ві посадової особи, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржуються (за наявності інформації); 4) підпис скаржника (скаржників) або його представника із зазначенням дати складання скарги.

Додатково у скарзі наводяться: 1) причини незгоди з оскаржува­ним рішенням, дією (бездіяльністю); 2) обставини, на підставі яких скаржник вважає, що його права, свободи та законні інтереси є по­рушеними, створені перешкоди щодо їх реалізації чи незаконно по­кладений якийсь обов'язок; 3)вимога (про скасування рішення, про визнання дії (бездіяльності) незаконною; 4) інші відомості, про які скаржник вважає за необхідне повідомити.

До скарги додаються наявні у заявника рішення або копії рішень, що приймалися за його зверненнями раніше, а також інші документи, необ­хідні для розгляду скарги, які після її розгляду повертаються заявникові.

Не підлягають розгляду та вирішенню скарги:

- без зазначення місця проживання чи перебування заявни- ка-фізичної особи, найменування та місця знаходження заявника-ю- ридичної особи; не підписані автором (авторами), а також такі, у яких неможливо з'ясувати авторство ( воно визнається анонімним);

- повторні звернення одного й того ж скаржника з одного і того ж питання, якщо перше вирішено за суттю, а також ті звернення, термі­ни розгляду яких передбачені статтею 17 Закону України «Про звернен­ня громадян та звернення осіб, визначених судом недієздатними.

Після подання скарги настають такі наслідки. Подання скарги зупиняє виконання оскаржуваного рішення суб'єкта надання адміні­стративних послуг у сфері правоохоронної діяльності ( або його поса­дових осіб чи адміністраторів), крім випадків, передбачених законом.

Відкладальна дія скарги може бути достроково припинена суб'єктом розгляду скарги за клопотанням скаржника.

З моменту реєстрації скарги починається перебіг строку розгля­ду справи, крім випадку, коли особі надається час для виконання до­даткових вимог, передбачених законом. При отриманні скарги відпо­відний суб'єкт розгляду зобов'язаний негайно вирішити питання про припинення неправомірних дій.

Необхідно відзначити, що скарги розглядаються та вирішуються в термін не більше одного місяця від дня їх надходження, враховую­чи вихідні, святкові та неробочі дня, а ті, які потребують додатково­го вивчення та проведення перевірки за ними, - невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирі­шити порушені в скарзі питання неможливо, керівник суб'єкта роз­гляду справи за скаргою або його заступник встановлюють необхід­ний термін для її розгляду, про що повідомляється особі, яка подала скаргу. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у скарзі, не може перевищувати сорока п'яти днів.

Термін розгляду скарги обчислюється від дня її надходження та реєстрації у суб'єкта розгляду справи до дня направлення скаржни­кові відповіді на його звернення. Якщо останній день терміну роз­гляду скарги припадає на неробочий день, то останнім днем терміну вважається перший після нього робочий день.

При підготовці справи за скаргою до вирішення суб'єкт її розгля­ду повинен: 1) вирішити питання щодо достатності та належності матеріалів, необхідних для розгляду справи, у разі необхідності - ви­магати додаткову інформацію та документи, залучити осіб, які мо­жуть сприяти розгляду справи; 2) ужити заходи щодо встановлення зацікавлених осіб та повідомити їх про отримання скарги; 3) надати учасникам адміністративного процесу можливість розгляду скарги ознайомитися з матеріалами справи та можливість подати свої пояс­нення та зауваження, зокрема в письмовій формі; 4) вирішити клопо­тання учасників зазначеного процесу; 5) визначити час та місце про­ведення слухання й повідомити про це учасників адміністративного провадження розгляду скарги.

Треба мати на увазі, що усні скарги заявників безпосередньо роз­глядаються, а порушені в них питання по можливості, вирішуються посадовими особами відповідного суб'єкта розгляду справи за скар­гою під час особистого прийому громадян, який проводиться згідно із затвердженим графіком.

Особистий прийом громадян проводиться в усіх органах держа­ної влади, а також за місцем роботи та проживання громадян тими керівниками та посадовими особами зазначених органів, які мають право приймати рішення з питань, що входять до їх компетенції.

Письмові скарги, оформлені належним чином і подані у встанов­леному порядку, підлягають обов'язковій реєстрації та первинному розгляду з метою визначення їх належності до компетенції органів державної влади та закріплення за ними конкретного виконавця. Такі скарги не пізніше робочого дня, наступного після дня їх надхо­дження, направляються відповідальним працівником підрозділу до­кументального забезпечення органу державної влади - суб'єкта роз­гляду справи за скаргою - до керівника цього органу.

Первинний розгляд скарг проводиться керівниками суб'єктів розгляду справи за скаргою або їх заступниками згідно з їх повнова­женнями. За результатами цього розгляду не пізніше робочого дня, наступного після дня надходження скарги, призначається відпові­дальний виконавець щодо її розгляду по суті.

За кожною поданою скаргою проводиться ретельна перевірка викладених фактів відповідним органом державної влади, до якого звернувся заявник. За результатами перевірки надаються матеріа­ли керівникові суб'єкта розгляду справи за скаргою або його заступ­никам, у яких зазначається, підтвердились чи ні наведені відомості (факти) і яких заходів вжито для усунення виявлених порушень чи недоліків та притягнення до відповідальності винних осіб.

Для розгляду скарг юридичних і фізичних осіб та урегулювання спорів відповідними органами державної влади можуть утворювати­ся комісії з вирішення скарг. Для цього затверджуються положення та персональний склад цих комісій, а також порядок вирішення ними спорів і розгляду скарг відповідно до законодавства України. Таку комісію очолює керівник суб'єкта розгляду справи за скаргою, який підписує відповідне рішення цього колегіального органу.

Отже, рішення за розглядом скарги ініціатора звернення при­ймає керівник відповідного органу державної влади ( або його за­ступник), у провадженні якого перебуває скарга. Посадова особа, ви­знавши скаргу обґрунтованою або такою, що підлягає задоволенню, зобов'язана забезпечити повноту і своєчасність її розгляду, прийняти рішення відповідно до законодавства і негайно вжити заходів для поновлення порушених прав скаржника. Про результати розгляду скарги заявникові повідомляється письмово. Відповідь надсилається на адресу скаржника на службових бланках відповідного органу дер­жавної влади за підписом керівника цього органу.

При відмові в задоволенні скарги рішення повинно бути обґрун­тованим із посиланням на відповідні законодавчі акти та конкретні обставини, які її обумовили.

У разі задоволення скарги суб'єкт надання адміністративних послуг у сфері правоохоронної діяльності або його посадова особа, які прийняли неправомірне рішення щодо звернення приватної особи, відшкодовують їй завдані матеріальні збитки, пов'язані з поданням і розглядом скарги, обґрунтовані витрати, понесені у зв'язку з виїздом для розгляду скарги на вимогу відповідного органу, і втрачений за цей час заробіток. Спори про стягнення витрат розглядаються в судовому порядку. Громадянино­ві на його вимогу і в порядку, встановленому чинним законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправомірними ді­ями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги.

Зауважимо також, що Закон України «Про звернення громадян» не обмежує кількість вищих органів, до яких громадянин може по­слідовно звертатися зі скаргою, якщо нижчим органом його скарга не задоволена. При цьому рішення вищого державного органу, який розглядав скаргу, в разі незгоди з ним громадянина може бути оскар­жене лише в суді в строк, передбачений законодавством України.

Таким чином, адміністративне оскарження відіграє важливу роль у захисті прав, свобод і законних інтересів приватних осіб у діяльності органів публічної влади як вагомий засіб забезпечення законності в публічному управлінні. Адміністративне оскарження істотно доповнює судову та фінішні форми захисту прав приватних осіб, передбачаючи порівняно з ними оцінку не лише законності, але й доцільності, а також дешевизну, оперативність, доступність та про­стоту здійснення такого захисту.

Враховуючи викладене, можна зробити висновок, що важливи­ми наразі є акти вищої юридичної сили, що передбачають повнова­ження органів публічної адміністрації щодо забезпечення гарантій прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, які можна умовно поді­лити на дві підгрупи:

1. Спеціальні, присвячені лише статусу внутрішньо переміще­них осіб.

2. Загальні, в яких йдеться про загальний статус громадян, іно­земців та апатридів, але при цьому вони, в тому числі, застосовують­ся і щодо прав і свобод внутрішньо переміщених осіб.

До першої, порівняно нечисленної, групи законів ми можемо від­нести Закони України:

- «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року;

- «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий ре­жим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року ( за частиною 3 статті 18 якого Кабінет Міністрів України має повноваження щодо передбачення порядку здійснення з Держав­ного бюджету витрат, спрямованих на заходи для дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб з Криму);

- «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилен­ня соціального захисту внутрішньо переміщених осіб» від 05 березня 2015 року (в якому, зокрема, передбачені повноваження щодо спри­яння зайнятості і працевлаштуванню внутрішньо переміщених осіб);

- «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилен­ня гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 24 грудня 2015 року (повноваження щодо забезпечення форму­вання та ведення Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, видачі довідок внутрішньо переміщеної особи, на­дання статусу безробітного внутрішньо переміщеній особі, сприяння пошуку та возз’єднанню членів сімей, які втратили зв'язок внаслідок внутрішнього переміщення, тощо);

- «Про внесення змін до Закону України «Про оздоровлення та відпочинок дітей» щодо оздоровлення дітей учасників бойових дій, дітей, один із батьків яких загинув у районі проведення антитерорис- тичних операцій, бойових дій чи збройних конфліктів або під час масо­вих акцій громадянського протесту, дітей, зареєстрованих як внутріш­ньо переміщені особи» від 14 липня 2015 року (розширення повнова­жень органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування у сфері оздоровлення та відпочинку дітей в частині забезпечення оздо­ровлення та відпочинку дітей-внутрішньо переміщених осіб);

- «Про внесення змін до деяких законів України щодо держав­ної підтримки учасників бойових дій та їхніх дітей, дітей, один із батьків яких загинув у районі проведення антитерористичних опе­рацій, бойових дій чи збройних конфліктів або під час масових акцій громадянського протесту, дітей, зареєстрованих як внутрішньо пе­реміщені особи, для здобуття професійно-технічної та вищої освіти від 14 травня 2015 року ( що передбачає надання такої державної підтримки в рамках державної цільової програми, що розробляється і затверджується Кабінетом Міністрів України і реалізується іншими органами публічної адміністрації).

До другої групи належать підзаконні нормативно-правові акти, видані вже органами публічної адміністрації різних рівнів для забез­печення реалізації прав та свобод внутрішньо переміщених осіб, які вбачається за доцільне кваліфікувати відповідно до органу, що їх ви­дав та внутрішньої ієрархії підзаконних нормативно-правових актів.

3.3.