Юридичні підстави застосування європейських та інших міжнародних стандартів захисту прав внутрішньо переміщених осіб в Україні

Ратифікуючи цей Протокол, Україна визначала, що найвищим судом, визначеним для цілей Протоколу № 16, є Верховний Суд^[50].

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжна­родні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Отже, Конституція України у статті 9 фіксує субконституційний статус чинних міжнарод­них договорів, ратифікованих парламентом, а укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе в Україні лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Галузеві кодекси України, а також інші закони надають нормам чинних міжнародних договорів та міжнародних стандартів роль дже­рел регулювання суспільних відносин у відповідних сферах суспіль­них відносин (Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс Украї­ни, Господарський процесуальний кодекс України, Цивільний проце­суальний кодекс України тощо).

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та за­стосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лю­того 2006 року^[51], суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду (всю юриспруденцію Європейського суду з прав лю­дини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права. Це по­ложення, до прикладу, відтворюється у частині 4 статті 10 Цивільного процесуального кодексу України, де вказується, що Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Кодекс адміністративного су­дочинства України та Кримінальний процесуальний кодекс України прямо вказують на те, що суди застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»^[52] від 7 січня 2018 року закріплює гарантії постраждалим особам безпеки та основоположних прав і свобод людини і громадя­нина, зокрема права на життя, свободу та особисту недоторканність, на повагу до приватного та сімейного життя, на справедливий суд, на правову допомогу, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо пе­реміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року^[53] у статті 2 «Гарантії дотри­мання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» вказує, що Укра­їна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та за­конами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.

Суттєве значення для розуміння вищезазначених законодавчих ви­мог має постанова Вищого спеціалізованого суду України з розгляду ци­вільних і кримінальних справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» від 19 грудня 2014 року № 13, яка зберігає свою чинність^[54], зокрема, такі її положення:

1) норми міжнародних договорів України, які закріплюють пра­ва людини та основоположні свободи підлягають застосуван­ню судом як норми прямої дії;

2) при тлумаченні міжнародного договору застосовуються пра­вила статей 31,32, 33 Віденської конвенції (правила тлумачен­ня міжнародних договорів);

3) застосування судами Конвенції має здійснюватись з обов'яз­ковим урахуванням практики Європейського суду з прав людини не тільки щодо України, а й щодо інших держав. При здійсненні кримінального провадження судам слід врахову­вати, що принцип верховенства права у кримінальному про­вадженні та кримінальне процесуальне законодавство Укра­їни застосовуються з урахуванням практики Європейського суду з прав людини;

4) використання судом рішень Європейського суду з прав лю­дини при тлумаченні й застосуванні Конвенції та протоколів до неї під час розгляду конкретної справи є необхідним як на­ступна практика застосування міжнародного договору (під­пункт «b» пункту 3 статті 31 Віденської конвенції);

5) судам слід мати на увазі ті терміни, значення яких Європейсь­кий суд з прав людини визначив як такі, що мають автономне значення, не залежне від того, яке надається в правових сис­темах держав - учасниць Конвенції;

6) неправильне застосування норми міжнародного права може мати місце у випадках, коли судом не було застосовано норми міжнародного права, яка підлягала застосуванню, або, навпа­ки, суд застосував норму міжнародного права, яка не підля­гала застосуванню, або коли судом було надано неправильне тлумачення норми міжнародного права (пункт 9).

Законом України «Про виконання рішень та застосування прак­тики Європейського суду з прав людини» також встановлюється обов'язковість для виконання рішень Суду відповідно до статті 46 Конвенції, а умисне невиконання службовою особою рішення Євро­пейського суду з прав людини тягне за собою кримінальну відпові­дальність за частиною 4 статті 382 Кримінального кодексу України.

Варто зазначити, що у законодавстві України містяться також і нор­ми про застосування певних обмежень щодо суддів, які допускають порушення міжнародних стандартів у галузі прав людини. Так, як відо­мо, Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Украї­ні» від 8 квітня 2014 року^[55] встановлює правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції (перевірка суддів) як тимчасового посиленого заходу з використан­ням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв'язку з порушенням присяги з метою підвищення автори­тету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості. У пункті 2 статті 3 цього Зако­ну встановлено, що така перевірка проводиться також «щодо суддів, які одноособово або у колегії суддів розглядали справу або ухвалили рішення з допущенням порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, констатованих у рішенні Європейського суду з прав людини». Так само Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року^[56], встановлює заборону для суддів обіймати посади в органах державної влади та в органах місцевого самовряду­вання протягом п'яти років з дня набрання чинності відповідним рі­шенням суду, яким встановлено, що вони «своїми протиправними рі­шеннями, дією чи бездіяльністю призвели до порушення прав людини та основоположних свобод, визнаних рішенням Європейського суду з прав людини» (абзац 5 частини 7 статті 3 Закону).

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року^[57] визначає «організацію судової влади та здійснення пра­восуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права від­повідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд». Серед загальних підстав застосування дисциплі­нарної відповідальності суддів, які найбільшим чином перегукуються із міжнародними (європейськими) стандартами прав людини, можна виокремити такі: 1) умисне або внаслідок грубої недбалості допущен­ня суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушен­ня прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків; 2) безпідставне затягування справи; 3) незабезпечення обвинуваченому права на за­хист та інші незаконні відмови в доступі до правосуддя (у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, ка­саційної скарги тощо) або інше істотне порушення норм процесуаль­ного права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалі­зацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду; 4) незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору (стаття 106 Закону).

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про Консти­туційний Суд України»^[58] Конституційний Суд України єдиний орган в Україні, уповноважений на вирішення питання про відповідність Конституції законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Як свід­чить практика Конституційного Суду України, Конвенція та її тлума­чення Судом відіграють важливу роль при здійсненні ним інтерпре- таційної функції та при аргументації своїх правових позицій у межах здійснення повноважень із перевірки щодо конституційності.

Причому законодавство України, конституційна практика та док­трина єдині у висновку, що Конституційний Суд України здійснює за­хист прав людини при реалізації всіх своїх повноважень. Двадцяти­річний досвід практики єдиного органу конституційної юрисдикції України свідчить, що для обґрунтування своїх правозахисних право­вих позицій КСУ застосовує комплексний підхід, тобто, крім принципів та норм Конституції України та інших актів національного законодав­ства, використовує потенціал Конвенції, інших міжнародно-правових договорів у сфері прав людини, а також рішення ЄСПЛ.

На початку свого функціонування Конституційний Суд України враховував Конвенцію та практику Суду шляхом згадування назв рі­шень ЄСПЛ та посилання на статті Конвенції, подекуди демонструючи схожість формулювань положень Конвенції та Конституції (Рішення у справі про смертну кару від 1999 року, Рішення у справі за звернен­ням жителів міста Жовті Води від 1997 року). Сьогодні очевидним є те, що Конституційний Суд України активно та інтенсивно використовує положення Конвенції та принципи і доктрини, вироблені ЄСПЛ при тлумаченні Конвенції (див.: Рішення від 1 червня 2016 року про судо­вий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу, Рішення від 24 квітня 2018 року щодо конституційності поло­жень Кримінального процесуального кодексу України, згідно з яким слідчі органів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на терито­рії або в приміщеннях Служби, де йдеться про позитивні обов'язки держави)^[59].

Отже, останніми роками КСУ став частіше звертатися до право­вих позицій ЄСПЛ у своїх рішеннях, що, безумовно, є позитивною тенденцією. Такий підхід дозволяє використовувати практику Страс-

бурзького суду не лише для додаткової аргументації власних право­вих позицій КСУ, вироблених на підставі Конституції України, а й для роз'яснення смислу й значення конституційних положень, а також законодавчих приписів, конституційність яких перевіряється^[60]. Од­нак визнання Конвенції як джерела права, що має статус нижчий за Конституцію, позбавляє Конституційний Суд можливості проводити перевірку на відповідність Конвенції.

Конституція України має найвищу юридичну силу (частина 2 стат­ті 8 Основного Закону). Це означає, що в межах національної право­вої системи тлумачення КСУ відповідних конституційних положень, у яких ідеться про конституційні права та свободи, матиме пріоритет над відповідним тлумаченням аналогічних прав і свобод Європей­ським судом з прав людини. Однак це не свідчить про застосування цими судами кардинально відмінних підходів: по-перше, тлумачення КСУ, відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права, має узгоджуватися з практикою Страсбурзького суду, по-друге, практика ЄСПЛ встановлює мінімальні європейські стандарти, тобто стандарти захисту конституційних прав та свобод a priori не можуть бути нижчими за європейські. Слід підкреслити, що перелік прав і свобод, закріплений у ЄКПЛ, та їх гарантії, на відміну від прав і сво­бод, що містяться в європейських конституціях, у тому числі й україн­ській, є мінімальним^[61].

Очевидно, що послідовне врахування Конституційним Судом стандартів Ради Європи та практики Суду при здійсненні конститу­ційного судочинства, зокрема, при розгляді нещодавно запровадже­них конституційний скарг, дозволить уникнути «конкуренції» позицій Конституційного Суду України та ЄСПЛ та в перспективі сприятиме посиленню національного захисту прав людини вимушених пересе­ленців та інших осіб, що постраждали від конфлікту.

4.