Захист майнових прав внутрішньо переміщеними особами[227]

У зв'язку з такими негативними суспільно-політичними яви­щами, як анексія Автономної Республіки Крим у лютому-березні 2014 р., розгортання активного збройного конфлікту в окремих ра­йонах Донецької та Луганської областей у квітні-травні 2014 р., а та­кож подальша ескалація збройного протистояння в Україні з'явилась категорія громадян, що потребують особливого захисту їхніх прав і свобод з боку держави.

Зважаючи на те, що чисельність ВПО в Україні перевищила 1,6 міль­йона осіб, неприпустимим було залишити таку кількість людей без на­лежного правового захисту. У зв'язку з цим законодавець оперативно розробив та ухвалив у 2014 році Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». Однак наслідком прийняття закону «нашвидкуруч» стала його недосконалість та неможливість належним чином та в повній мірі забезпечити права внутрішньо пере­міщених осіб. Ситуація не змінилась навіть після внесення численних змін до зазначеного акту. Зокрема, привертає увагу той факт, що наразі в Україні практично неврегульованим залишилось питання забезпе­чення та захисту майнових прав ВПО. Хоч необхідно зазначити, що не всі внутрішньо переміщені особи зіткнулися з проблемами у забезпе­ченні права на освіту, на працю, на соціальну допомогу тощо, однак практично кожна особа, яка покинула свою домівку у зв'язку з тимчасо­вою окупацією чи збройним конфліктом, фактично втратила своє май­но, або ж не може в повній мірі реалізувати правомочності власника чи забезпечити схоронність майна, що залишилось на тимчасово окупова­ній території або в районах проведення антитерористичної операції.

Незважаючи на зазначені аргументи, Закон України «Про забезпе­чення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» регулює тільки окре­мий аспект здійснення права власності внутрішньо переміщеними осо­бами.

Однак зазначена норма жодним чином не забезпечує захист пра­ва власності ВПО. До того ж, набагато більше труднощів виникає у сфері здійснення та захисту внутрішньо переміщеними особами пра­ва власності щодо нерухомого майна, яке знаходиться на територіях, де тривають збройні конфлікти, тимчасова окупація чи інші обста­вини, через які власники такого майна змушені були покинути місця свого постійного проживання.

Норми щодо гарантування права власності на тимчасово оку­пованій території закріплюються у ст. 11 Закону України «Про за­безпечення прав і свобод громадян та правовий режим майна на тимчасово окупованій території України». Зокрема, згідно з ч. 1 за­значеної статті, на тимчасово окупованій території право власності охороняється згідно із законодавством України. ^[229] Тобто це означає, що на тимчасово окупованих територіях для захисту права власності можуть бути використані загальні способи захисту права власності, передбачені Цивільним кодексом України, наприклад, віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, позов про відшкодування завданих збитків тощо.

При цьому під тимчасово окупованими територіями слід розуміти:

1) сухопутну територію Автономної Республіки Крим та міста Се­вастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територію виключної (морської) економіч­ної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та при­леглого до узбережжя континентального шельфу України, на які по­ширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2, і повітря­ний простір над цими територіями (ст.

За державою Україна, Автономною Республікою Крим, терито­ріальними громадами, у тому числі територіальною громадою міста Севастополя, державними органами, органами місцевого самовря­дування та іншими суб’єктами публічного права зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходяться на тимчасово окупованій території. За фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу, під­приємствами, установами, організаціями зберігається право власно­сті та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупова­ній території, якщо воно набуте відповідно до законів України.

Набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, здійснюється відпо­відно до законодавства України за межами тимчасово окупованої те­риторії. У разі неможливості здійснення державним реєстратором по­вноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме май­но та їх обтяжень на тимчасово окупованій території орган державної реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України. На тимчасово окупованій території будь-який правочин щодо нерухомого майна, у тому числі щодо земельних ділянок, вчинений з порушенням вимог Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та право­вий режим майна на тимчасово окупованій території України», інших законів України, вважається недійсним з моменту вчинення і не ство­рює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. ^[231]

Однак, необхідно відзначити, що зазначені вище положення щодо гарантування права власності на тимчасово окупованих тери­торіях мають виключно декларативний характер, адже не передба­чають реальних механізмів забезпечення цих прав.

Що стосується окремих районів Донецької та Луганської облас­тей, де має місце антитерористична операція, то на зазначені терито­рії поширюється дія Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції». Незважаючи на те, що за­значений Закон не врегульовує безпосередньо відносини власності, однак закріплює важливу норму для тих внутрішньо переміщених осіб, майно (зокрема, нерухоме майно) яких залишилось на території проведення АТО та перебуває в іпотеці. Щодо такого майна зупиня­ється дія окремих статей Закону України «Про іпотеку». Зокрема, в період проведення антитерористичної операції на відповідній тери­торії України зупиняються права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки, на продаж предмета іпотеки, на висе­лення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти, на реалізацію предмета іпотеки на прилюдних торгах.^[232]

Зазначені норми щодо заборони здійснення іпотекодержателем окремих дій відносно предмета іпотеки слід розцінювати як ефек­тивний засіб збереження права власності (в тому числі і внутрішньо переміщених осіб) на своє нерухоме майно. Відсутність таких поло­жень в Законі України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» необ­хідно визначити як прогалину у вітчизняному законодавстві.

Невизначення у Законі України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» основних засобів захисту майнових прав ВПО автоматично знімає з держави обов'язок забезпечувати та­кий захист. Як відзначає Первомайський О.О., таке явище слід розці­нювати як цілком негативне, зважаючи на наступні аргументи.

По-перше, сучасне уявлення про концепцію позитивних обов'яз­ків держави охоплює також обов'язок держави Україна забезпечува­ти мирне володіння належним особі майном, що слідує не стільки з положень національного законодавства України, скільки з міжнарод­но-правових зобов'язань, учасником яких є Україна, зокрема з норми ст.

По-друге, фактичне гарантування особі засадничих прав та жит­тя, свободу, наявність яких у разі військового конфлікту є визначаль­ним для особи та забезпечує її природне існування та виживання, не є легальною та легітимною підставою для подальшого обмеження у тому, щоб ця особа забажала отримати від держави гарантії й інші на­лежні їй права - права власності тощо. Тобто особа в сучасному світі має право очікувати не лише на фізичне виживання, а також на га­рантування інших прав та свобод, у тому числі права власності.

По-третє, виплачування різних соціальних виплат, компенсацій, допомоги тощо не є ефективним еквівалентом втрати права власно­сті з тих причин, що соціальна допомога не є тотожним поняттям до відшкодування за втрачене ВПО майно не лише з позицій відмінності правових підстав та змісту цих понять, а і з позицій різного значення понять власності та соціальної допомоги у розвитку саме громадян­ського суспільства, а не просто спільноти людей та громадян. Під­твердженням цього є той факт, що саме право власності, а не право на пенсії, соціальну допомогу і т. ін. першим отримало визнання та було долучено до природних прав людини. ^[233]

За відсутності в чинному законодавстві України положень, які б передбачали забезпечення особливих механізмів захисту майнових прав ВПО, необхідно керуватись загальними положеннями ЦК Укра­їни щодо захисту суб’єктивних цивільних прав. За загальним прави­лом захист порушених, невизнаних чи оспорюваних цивільних прав, свобод та інтересів може здійснюватися в судовому, адміністратив­ному порядку, нотаріусом, а також шляхом здійснення самозахисту. Однак для сфери захисту права власності притаманні дещо специфіч­ні способи захисту, серед яких у науковій доктрині згадується вінди­кація, кондикція, реституція та відшкодування шкоди, завданої май­ну в деліктному правовідношенні.

Найбільш поширеним є саме судовий захист права власності, зо­крема, захист права власності в порядку віндикації - витребування майна з чужого незаконного володіння.

Якщо майно внутрішньо переміщеної особи перейшло у володін­ня третьої особи шляхом самовільного захоплення чи присвоєння, то власник у будь-якому разі має право витребувати майно від такого незаконного недобросовісного володільця (ст. 387 ЦК України). Якщо ж майно вже було відчужене особою, яка незаконно заволоділа май­ном внутрішньо переміщеної особи, то від набувача за таким дого­вором майно може бути витребуване в порядку віндикації тільки в тому разі, якщо незаконний набувач не знав і не міг знати про те, що відчужувач був незаконним володільцем, і за умови, що таке майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав май­но у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч. 1 ст. 388 ЦК України). ^[234]

Зважаючи на обставини, які відповідно до абзацу першого ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо пере­міщених осіб» спричиняють внутрішнє переміщення осіб всередині країни (збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства, порушення прав людини, надзвичайні ситуації природ­ного чи техногенного характеру), ^[235] можна стверджувати, що майно ВПО вибуває з їхнього володіння не з їхньої волі, адже вони вимушені покинути місця свого постійного проживання, а іноді вимушені зро­бити це дуже оперативно, не маючи змоги вивезти рухоме майно з собою або забезпечити схоронність нерухомого майна.

У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати мають бути стягнені зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину. Якщо ж віндикаційний позов не задоволено та майно не може бути витребуване від добросовісно­го набувача, колишній власник може звернутись до суду з позовом про відшкодування завданих йому збитків особою, яка здійснила від­чуження майна. Власник майна також має право вимагати від недо­бросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одер­жав або міг одержати за весь час володіння ним. ^[236]

Необхідно відзначити, що в умовах, які спричиняють вимушене переселення осіб, спостерігається так зване явище «вторинної оку­пації». Це явище самовільного заняття житла осіб, які покинули міс­ця свого постійного проживання і фактично стали внутрішньо пере­міщеними особами, іншими особами, називається «вторинною оку­пацією». Особливо значні труднощі викликає «вторинна окупація» у тому разі, якщо законні власники житла, землі чи іншого майна тривалий час не повертаються до своїх домівок. У такому разі може утворитись «ефект доміно», який полягає в тому, що повернення титульного власника майна вимагає, щоб власність була звільнена «вторинним окупантом», який, в свою чергу, теж вже може не мати власного житла через обставини, які, власне, і спричинили внутріш­нє переміщення.^[237]

Щодо «вторинних окупантів», то міжнародні стандарти теж не дозволяють видворити таких людей на вулицю і залишити напри­зволяще. У тих випадках, коли виселення «вторинних окупантів» є обґрунтованим і неминучим, держави повинні вживати позитив­них заходів щодо захисту тих осіб, хто не має коштів для доступу до будь-якого іншого прийнятного житла, крім того, яке вони зайняли. Держави повинні вживати заходи щодо надання альтернативного житла або землі для «вторинних окупантів», в тому числі й на тим­часовій основі, з метою сприяння своєчасній реституції житла, зем­лі чи майна біженців чи вимушених переселенців. ^[238] При цьому слід розрізняти явище «вторинної окупації», коли покинуте житло займа­ють особи, які не мають альтернативного місця для проживання, від незаконного захоплення залишеного ВПО майна з метою збагачення, крадіжки цінних речей, що знаходяться в житлі тощо.

Таким чином, внутрішньо переміщені особи у будь-якому разі можуть звернутися до суду за захистом свого права власності у разі вибуття майна з їхнього володіння шляхом подання віндикаційного позову. Однак, якщо особа, яка незаконно володіла житлом, що було витребуване в порядку віндикації, не має іншого житла у зв'язку з обставинами, що спричинили явище вимушеного переселення гро­мадян, то обов'язок щодо забезпечення такої особи альтернативним житлом згідно з міжнародними стандартами, мав би покладатись на державу. Чинне законодавство України такої гарантії не надає.

Негаторний позов у сфері захисту права власності ВПО не є ефек­тивним оскільки негаторний позов передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права ко­ристування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України). ^[239] При цьому майно повинно бути у володінні власника, а внутрішньо переміщені особи стикаються з порушенням свого права власності переважно у зв'язку з тим, що їхнє майно фактично знаходиться у місцях їхнього попереднього проживання, які вони вимушені були покинути, тобто майно не перебуває у володінні ВПО.

Ще одним доволі поширеним способом захисту права власності є подання до суду позову про визнання права власності. Згідно зі ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. ^[240] Очевидно, що внутрішньо переміщена особа може зіткнутися з будь-якою із зазначених у ст. 392 ЦК України об­ставин, а найчастіше ВПО внаслідок вимушеного переселення втра­чають документи, що підтверджують право власності. У такому разі суд може винести рішення про визнання права власності у безспір- ному порядку в разі пред'явлення позивачем беззаперечних доказів наявності у нього права власності на відповідне майно.

Однак необхідно відзначити, що позов про визнання права влас­ності не є ефективним та не може бути застосований для захисту вже порушених майнових прав. Іншими словами, позов про визнання права власності має на меті захистити права власника від порушень, які мо­жуть виникнути в майбутньому, а наразі право власності тільки оспо­рюється або не визнається. Що за своєю природою ще не є порушенням.

Як зазначається в Аналізі Верховним Судом України практики за­стосування судами статті 16 Цивільного кодексу України, невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності в особи суб’єктивного цивільного права, зокрема, на майно, право користу­вання майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб’єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб’єктивного права. Але звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність в особи цивільного права відсутні. Оспорювання суб’єктивного цивіль­ного права відображає такий стан правовідносин, коли суб’єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то особа, чиє право оспорюється, може вимагати його визнання шляхом звернення із зустрічним позовом. ^[241]

Окрім того, під час задоволення позову про визнання права влас­ності суд лише констатує факт належності позивачу згаданого права на спірне майно, а на відповідача ніяких обов’язків не покладає. Тож метою подання позову про визнання є усунення невизначеності у правовідносинах суб’єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій з боку третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Визнання права власності у разі оспорення, невизнання такого права або втрати правовстановлюючих документів відповідає тим наслідкам, до яких призводять такі перешкоди у його здійснен­ні, адже судовим рішенням підтверджується існування певного права без подальшого створення матеріальних правовідносин. ^[242]

Таким чином, позов про визнання права власності може бути використаний внутрішньо переміщеними особами як спосіб захисту права власності «на майбутнє», якщо наступні дії третіх осіб будуть спрямовані на порушення суб’єктивних прав власника, але не може бути використаний для захисту вже порушених майнових прав ВПО.

Необхідно відзначити, що віндикаційний позов і позов про ви­знання права власності можуть бути застосовані внутрішньо перемі­щеними особами лише у тому разі, якщо майно, визначене індивіду­альними ознаками, щодо якого подається відповідний позов, зберег­лося в натурі, тобто існує фізично на момент пред’явлення позову. У разі, якщо майно ВПО було знищено чи пошкоджено, то єдиним спо­собом судового захисту права власності, що може бути застосований для відновлення порушеного права власності внутрішньо перемі­щеними особами, є позов про відшкодування завданої шкоди. Однак щодо таких позовів теж виникають значні труднощі, оскільки в умо­вах збройного конфлікту та окупації практично неможливо встано­вити суб'єкта, який виступає безпосереднім заподіювачем шкоди.

У сфері захисту права власності ВПО в судовому порядку зазначе­ними вище способами також виникають деякі труднощі, пов'язані з територіальною підсудністю зазначеної категорії справ. Згідно з ч. 1 ст. 30 Цивільного процесуального кодексу України щодо позовів про захист права власності на нерухоме майно діє виключна підсудність: позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов'я­зані між собою позовні вимоги пред'явлені одночасно щодо кількох об'єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об'єкта, вартість якого є найвищою. ^[243]

Із цього правила існує виняток, передбачений Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Згідно з положенями ч. 1 ст. 12 зазначеного закону, в зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастопо­ля на тимчасово окупованих територіях, територіальна підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, змінюється та забез­печується розгляд цивільних справ, підсудних місцевим загальним судам, розташованим на зазначених територіях, — місцевими загаль­ними судами міста Києва, що визначаються Апеляційним судом міста Києва; а цивільних справ, підсудних загальним апеляційним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Се­вастополя, — Апеляційним судом міста Києва. ^[244]

Зазначена норма є однозначно позитивною та виражає далеко­глядність законодавця. Однак аналогічних правил для окремих те­риторій Донецької та Луганської областей, де має місце проведення антитерористичної операції, немає. Це означає, що внутрішньо пе­реміщені особи у разі необхідності здійснення ними захисту права власності на нерухоме майно, розташоване на окремих територіях Донецької та Луганської областей, повинні звертатися з відповідним позовом до суду, що знаходиться в районах проведення антитерорис­тичної операції. Це викликає суттєві труднощі, адже не завжди ВПО має змогу повернутись у місця свого попереднього проживання. До того ж, виникають сумніви щодо об’єктивності розгляду справи від­повідними судами.

У світовій практиці найбільш ефективним способом захисту по­рушеного права власності внутрішньо переміщених осіб вважається реституція, тобто повернення у власність і фактичне володіння вну­трішньо переміщеними особами усім майном, що їм належало до ви­мушеного переселення.

Реституція передбачена ЦК України як наслідок недійсного пра- вочину. Згідно із ч. 1 ст. 216 ЦК, недійсний правочин не створює юри­дичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього право- чину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які іс­нують на момент відшкодування. За правилами частин 2 та 3 ст. 216 ЦК, якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підляга­ють відшкодуванню винною стороною. ^[245]

Реституція — це наслідок недійсності правочину, а тому з огля­ду на зазначені приписи ЦК вона застосовується як належний засіб захисту цивільного права та інтересу лише за наявності відносин, які виникли у зв’язку з учиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним. Для застосування судом реституції не має правового значення, хто зі сторін правочину станом на час ви­рішення справи формально визнається таким, що має право влас­ності на майно, яке є предметом правочину, адже за ст. 204 ЦК діє презумпція правомірності правочину. Тільки з моменту вступу в за­конну силу рішення суду про визнання правочину недійсним може йтися про формально-юридичне відновлення права власності на предмет правочину тієї сторони, яка здійснила його відчуження за недійсним правочином, і водночас про втрату права власності на майно того учасника правочину, який набув це право за недійсним правочином. ^[246]

Правила про реституцію майна вимушених переселенців знайшло своє відображення у Принципі 29 Керівних принципів ООН з питань щодо переміщення осіб всередині країни (далі - Керівні принципи ООН). Так, згідно із зазначеною нормою, компетентні органи держав­ної влади несуть обов'язок і відповідальність за надання допомоги внутрішньо переміщеним особам після їх повернення в міру існуючих можливостей, повернення їх майна та власності, які вони покинули або ж які у них були вилучені після вимушеного переміщення. ^[247]

Реституція у тому форматі, в якому вона передбачена Керівними принципами ООН, для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) є джере­лом надії та справедливості, адже вона передбачає, що несправедли­вість, зловживання основними правами, терор і переслідування мо­жуть мати зворотний характер, хоча б у сфері майнових питань.

Однак повернення внутрішньо переміщеним особам їхнього майна (реституцію) не завжди можливо здійснити. Перешкодами для такого повернення можуть бути різні фактори та обставини:

1) оскарження фактичними власниками майна права власності ВПО у разі, якщо, наприклад, до вимушеного переселення власники майна під тиском тяжких обставин підписали договір чи інший доку­мент про передачу права власності;

2) незаконне захоплення чи розграбування власності, у тому чис­лі руйнування будинків, пошкодження оброблюваних земель іншими особами;

3) спроби постійно вилучати покинуті землі представниками місцевих сил, особливо коли права переміщених осіб на покинуте майно не були офіційно визнані чи зареєстровані;

4) суперечки з приводу спільної (комунальної) власності між членами громади, які стали ВПО. Такі суперечки, до того ж, можуть посилюватися втратою документів і знищенням реєстрів власності або орієнтирів для розмежування земельних ділянок. ^[248]

Для зазначених складних ситуацій у Керівних принципах ООН також передбачено правове рішення. Зокрема, ч. 2 Принципу 29 за­кріплює, що, якщо повернення майна або власності внутрішньо пере­міщених осіб неможливе, то компетентні органи влади забезпечують або ж полегшують отримання такими ВПО належної компенсації або ж справедливого відшкодування в іншій формі. ^[249]

Аналогічна норма закріплена і в ст. 216 ЦК України, яка перед­бачає присудження стороні недійсного правочину грошового від­шкодування в разі неможливості повернення в натурі одержаного за правочином за цінами, які існують на момент відшкодування. Цим моментом можна вважати момент проведення фактичного відшко­дування на виконання досягнутої сторонами недійсного правочину добровільної домовленості щодо проведення такого відшкодування або момент фактичного виконання ухваленого судом рішення, якщо відповідний спір вирішувався в судовому порядку. ^[250]

Про те, що реституція є найбільш оптимальним механізмом за­безпечення та захисту права власності внутрішньо переміщених осіб, мова також йде у Резолюції 1708 (2010) Парламентської Асамблеї Ради Європи від 28 січня 2010 р. У Резолюції наголошується, що реституція майна - тобто відновлення прав і фізичного володіння на користь пере­міщених колишніх мешканців - або компенсація - це форми відшкоду­вання, необхідні для відновлення прав таких осіб і верховенства права. Парламентська асамблея вважає реституцію оптимальною відповіддю на втрату доступу та прав на житло, землю й майно, оскільки серед усіх форм відшкодування вона єдина допомагає зробити вибір між трьома «тривалими рішеннями» в питанні переміщення: безпечне та гідне по­вернення у власний дім; місцева інтеграція в місці переміщення; пересе­лення в інше місце в межах країни походження або за кордон. ^[251]

Звичайно, що будь-яка людина, ймовірніше за все, захоче повер­нутись саме в рідну домівку, якщо буде впевнена у тому, що все, що вона мала у своїй власності, їй там буде повернено або компенсовано.

Механізм забезпечення права власності внутрішньо переміще­них осіб крізь призму реституції і компенсацій закріплена також у так званих «Принципах Пінейро». Офіційна назва документа - Принципи з питань реституції житла і майна біженців і переміщених осіб. Наразі цей документ є найбільш вузько спрямованим і спеціалізованим саме на захисті права власності внутрішньо переміщених осіб і біженців.

Ключовий зміст та основне призначення «Принципів Пінейро» закріплені у Принципі 2, згідно з яким всі біженці і переміщені осо­би мають право на повернення їм будь-якого житла, землі або майна, яких вони були довільно або незаконно позбавлені (реституція), або право на отримання компенсації за будь-яке житло, землю або майно, якщо згідно з рішенням неупередженого, незалежного суду їх немож­ливо відновити. Право на відшкодування шкоди є окремим правом і жодним чином не залежить від фактичного повернення чи неповер­нення біженців і переміщених осіб на попереднє місце проживання. ^[252] Тобто в контексті проаналізованої норми, на відміну від чинного за­конодавства України, мова йде про реституцію як засіб правового за­хисту незалежно від наявності правочину щодо відповідного майна.

При цьому право на реституцію, закріплене в аналізованому Принципі, має не просто декларативний характер, але й належний механізм забезпечення реалізації цього права. Так, згідно з Принци­пом 13 «Принципів Пінейро», кожен, хто був свавільно або незаконно позбавлений житла, землі або майна, повинен мати можливість пода­ти позов про реституцію або компенсацію до незалежного безсторон­нього органу, право на розгляд такої претензії та отримання повідом­лення про прийняте рішення. При цьому в державі не має існувати жодних перешкод для подання позову про реституцію. ^[253]

Реституція згідно з «Принципами Пінейро» є пріоритетним засо­бом захисту та відновлення права власності біженців та ВПО. Виплата компенсації допускається тільки в тому разі, якщо здійснити рести­туцію неможливо.

І хоча положення Керівних принципів ООН та «Принципів Піней- ро» носять виключно рекомендаційний характер і не мають імпера­тивної сили, проаналізовані стандарти у сфері забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб можуть бути використані як реко­мендації для законодавців окремих держав під час формування на­ціонального нормативно-правового регулювання правового статусу внутрішньо переміщених осіб. Про це свідчить той факт, що Рада Єв­ропи у своїй Рекомендації №1631 про переміщення осіб всередині країни в Європі 2003 р. та Рекомендації 6 державам-членам про пере­міщених всередині країни осіб 2006 р., рекомендувала, щоб її члени керувались Керівними принципами при розробці законодавства та у правозастосовній практиці, пов’язаній з внутрішнім переміщен­ням ^[254].

Саме тому у більшості країн світу у разі знищення чи пошкоджен­ня майна в аналогічних умовах відповідальність покладається на державу. І саме держава повинна забезпечити своїм громадянам на­лежний захист їхнього порушеного права власності. Так, наприклад, у Молдові під час збройного конфлікту 26 березня 1992 року була прийнята Постанова уряду «Про створення республіканської комісії з координації робіт з матеріального забезпечення біженців та затвер­дження Положення про порядок надання допомоги біженцям, які ви­мушено залишили місця постійного проживання, з лівобережних районів Дністра Республіки Молдова». Крім того, було передбачено програму відшкодування заподіяної шкоди. З фондів державної стра­хової компанії, навіть якщо майно не було застраховане, відшкодову­валась заподіяна шкода нерухомості (фіксована сума), транспортним засобам (встановлювалась максимальна сума), а для селян також повністю відшкодовувалась шкода, завдана засобам виробництва. ^[255]

Отже, можна зробити висновок, що забезпечення належного за­хисту майнових прав внутрішньо переміщених осіб повинно покла­датись на державу, а на законодавчому рівні повинні бути закріплені ефективні механізми забезпечення повернення майна ВПО чи від­шкодування його вартості у разі знищення чи пошкодження. Світо­вий досвід підтверджує, що найбільш ефективним засобом захисту права власності ВПО є реституція, однак, на жаль, відповідний пра­вовий механізм в аналогічному форматі не знайшов відображення в чинному законодавстві України.

Окремі науковці вважають за доцільне прийняття в Україні окре­мого закону, який би регулював процедуру реституції майна. Напри­клад, О.О. Первомайський вважає, що оскільки масив відносин, які ма­ють бути врегульовані при захисті прав власності ВПО, порушених у зв'язку з тимчасовою анексією, окупацією частини території України та військовими діями на сході України, є доволі значним, то, відповід­но, є потреба не у внесенні певних змін до Закону України «Про забез­печення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», а у розробці та прийнятті спеціального закону з імовірною його назвою «Про реститу­цію майна та виплату компенсацій особам, які постраждали внаслідок тимчасової окупації територій України та проведення антитерорис- тичної операції». У той же час науковець обґрунтовує, що зазначений закон має врегулювати відносини з метою захисту прав власності та інших, відмінних від права власності майнових прав ВПО. Йдеться, зо­крема, й про право на проживання у житлі державного та комунально­го житлового фонду у випадку, коли для ВПО житло, що було знищено, пошкоджено (зруйновано) тощо, було місцем проживання. Принципо­во важливо, щоб з урахуванням світового досвіду захисту прав власно­сті та інших майнових прав ВПО в Україні було легально запроваджено два основні правові механізми захисту цих прав: а) реституція майна; б) компенсація за втрачене майно чи право на це майно. ^[256]

З позицією Первомайського О.О. щодо необхідності прийняття в Україні окремого закону «Про реституцію майна та виплату ком­пенсацій особам, які постраждали внаслідок тимчасової окупації те­риторій України та проведення антитерористичної операції» важко погодитись, адже вважається, що пріоритетнішою є систематизація законодавства з метою уникнення нагромадження великої кількості нормативно-правових актів. Тому раціонально було б закріпити по­ложення про реституцію та відповідальність держави у сфері захисту майнових прав внутрішньо переміщених осіб у нормах Закону Укра­їни «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Що стосується пропозиції Первомайського О.О. закріпити на за­конодавчому рівні основні засади захисту не тільки права власності, але й інших майнових прав внутрішньо переміщених осіб, то безу­мовно, ця думка є дуже доречною. Зазначена позиція обґрунтовуєть­ся тим, що поняття майнового права є більш широким, а тому дозво­лить розширити спектр суб’єктивних прав внутрішньо переміщених осіб, які захищатимуться на основі відповідних норм про реституцію та виплату компенсацій.

Також дуже ефективною видається пропозиція закріпити окре­мо механізм реституції майна та механізм компенсації за втрачене майно, оскільки саме такий порядок захисту права власності перед­бачений Керівними принципами ООН з питань щодо переміщення осіб всередині країни. При цьому, закріплюючи зазначену норму в українському законодавстві, необхідно передбачити також і послі­довність застосування зазначених механізмів, віддавши перевагу механізму реституції майна і закріпивши право на компенсацію, яке виникає тільки в тому разі, якщо здійснити реституцію неможливо. Тобто пріоритет має надаватися поверненню майна ВПО в натурі.

Отже, чинне законодавство України виявилося недостатньо ефективним для належного забезпечення захисту майнових прав внутрішньо переміщених осіб. Зокрема, недоліки правового регулю­вання захисту майнових прав ВПО в Україні полягають в наступному:

1) чинні нормативно-правові акти України, які регулюють пра­вове становище внутрішньо переміщених осіб, не містять належних гарантій щодо захисту їх майнових прав;

2) на відміну від окремих інших держав, які також зіткнулися з проблемою вимушеного переселення громадян, а також попри закрі­плення в міжнародних документах принципу гарантування державою належного захисту майнових прав внутрішньо переміщених осіб, Укра­їна наразі таку відповідальність в аналогічному обсязі на себе не взяла;

3) згідно з діючими положенями окремих законодавчих актів, ВПО вправі скористатись тільки загальними цивільно-правовими засобами захисту майнових прав, що часто виявляються не зовсім ефективними, зважаючи на специфіку правового та фактичного ста­новища внутрішньо переміщених осіб;

4) у разі застосування будь-якого із способів судового захисту права власності на нерухоме майно, що знаходиться на окремих те­риторіях Донецької і Луганської областей, де має місце проведення антитерористичної операції, згідно з правилами виключної підсуд­ності, ВПО повинна звертатись до суду за місцем знаходження такого майна, що часто є неможливим або значною мірою утрудненим;

5) в Україні відсутній законодавчо закріплений правовий інсти­тут реституції майна ВПО з відповідними гарантіями з боку держави.

Хоча реституція і передбачена цивільним законодавством Украї­ни як загальний судовий спосіб захисту права власності, однак норми чинного законодавства України, на відміну від таких міжнародних актів, як Керівні принципи ООН з питань щодо переміщення осіб все­редині країни, як Принципи Пінейро, Резолюція 1708 (2010) Парла­ментської Асамблеї Ради Європи, не покладають на державу обов’я­зок забезпечити внутрішньо переміщеним особам право на рести­туцію щодо їх майна у разі повернення у місця свого колишнього проживання, які були покинуті в умовах надзвичайних чи суспільно негативних явищ.

З урахуванням зазначених вище аргументів можна стверджува­ти, що ВПО потребують особливих механізмів захисту майнових прав, серед яких найбільш ефективним вважається реституція, підкріпле­на державними гарантіями. На випадок неможливості здійснення реституції необхідно закріпити право внутрішньо переміщених осіб на отримання належної та справедливої компенсації за втрачене май­но чи майнові права. При цьому зазначені норми варто закріплювати не в окремому законодавчому акті, а безпосередньо в Законі України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», в якому закріплені й інші гарантії та механізми захисту прав ВПО.

4.3.