4.1. Санкції' в сімейному праві: особливості захисту прав дитини - ВПО[194]

На батьків покладається захист прав та інтересів їхніх дітей. Не­обхідність захисту прав дитини виникає у будь-якому випадку, коли відбувається порушення її прав, незалежно від того, чи усвідомлює це сам потерпілий (дитина).

В Україні законодавство про охорону дитинства ґрунтується на Конституції України, Декларації ООН про права дитини (1959 р.), Кон­венції ООН про права дитини (1989 р.), міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Сімейному кодексі України (далі - СК України), ЗУ «Про забезпечення прав і сво­бод внутрішньо переміщених осіб», а також інших нормативно-пра­вових актах, що регулюють суспільні відносини у цій сфері^[196].

Декларація прав дитини, яка була проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 р., відіграє важливу роль у сфері захисту прав дітей. У принципі в Декларації проголошено, що дитина для пов­ного і гармонійного розвитку її особи потребує любові та розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальні­стю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові й моральної та матеріальної забезпеченості ^[197]. Надаючи батькам право на виховання дітей, держава в той же час покладає на них обов'язки здійснювати таке виховання належним чином, в першу чергу, в інтересах дітей. Більшість особистих немайнових прав та обов'язків батьків щодо ді­тей розрахована на постійне їх виконання протягом тривалого часу.

Особливе місце серед суб'єктивних прав належить тим, що сприя­ють вихованню підростаючого покоління. Завдяки їх здійсненню ви­рішується проблема формування повноцінної особи майбутнього гро­мадянина. Стаття 150 Сімейного кодексу України закріплює обов'язок батьків виховувати дитину в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї й родини, свого народу, своєї Батьківщини. Це пра­во забезпечує дитині можливість жити й виховуватися в сім'ї. Науковці розглядають право на виховання як таке, що включає комплекс заходів морального і правового характеру, які полягають у турботі про стан здо­ров'я дитини, її психічний і розумовий розвиток. Суть цього права скла­дають різноманітні дії батьків, спрямовані на духовний розвиток дітей, формування їх особистості, лікування у випадку хвороби, організацію літнього відпочинку, придбання для них одягу тощо, а також влашту­вання їх у дитячі заклади^[198]. Право дитини на належне батьківське вихо­вання в сім'ї - це право особистого характеру. Головна особливість цього права полягає у тому, що самостійно реалізувати його дитина не може. Це право реалізують у життя батьки, виконуючи відповідні обов'язки.

Здійснюючи своє право на виховання, дитина має право:

- на проживання разом зі своїми батьками;

- знати своїх батьків, за винятком тих випадків, коли отриман­ня відомостей про батьків неможливе (наприклад, коли дити­на була знайдена);

- знати своїх батьків, навіть коли дитина усиновлена іншими особами;

- на турботу, забезпечення своїх інтересів з боку батьків;

- на спілкування з одним із батьків, який проживає окремо від дитини;

- на спілкування з іншими членами родини, сім'ї — бабою, ді­дом та іншими родичами^[199].

Батьки або особи, які їх заміняють, мають право і зобов'язані ви­ховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і мо­ральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостій­ного життя та праці. Виховання дітей є головним моральним і правовим обов'язком батьків. І від того, як батьки виконують свої обов'язки, повною мірою залежить увесь процес розвитку дитини, а відповідно, і її форму­вання, становлення як особистості ^[200]. Ось чому завданнями сімейного зако­нодавства є захист права дитини на проживання й виховання в сім'ї.

Відповідно до ст. 9 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р., держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компе­тентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в інтересах дитини^[201]. Таке визначення може бути необхідним лише в тих випадках, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дити­ною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають розділь­но і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Розгляд спорів про місце проживання дітей, про зміну місця про­живання, щодо виховання дитини можливий лише за наявності пись­мового висновку органів опіки й піклування, а також з урахуванням особистої думки дитини. Це гарантується не тільки нормами Сімейно­го кодексу України, а й іншими нормативно-правовими актами, напри­клад, статтями 9 і 12 Закону України від 26 квітня 2001 р. «Про охорону дитинства». У разі істотного порушення прав дитини в сім'ї виникає необхідність більш активного впливу на членів сім'ї, а саме: відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав або повне поз­бавлення батьків їх батьківських прав на дитину. Суд може змінити по­рядок участі одного з батьків у вихованні дитини порівняно з тим, який було встановлено органом опіки й піклування, якщо один із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому, який проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та в її вихованні.

Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо пе­реміщених осіб» наголошує, що внутрішньо переміщена особа (в тому числі й дитина) має право на : єдність родини; інформацію про долю та місцезнаходження зниклих членів сім'ї та близьких родичів; безпечні умови життя і здоров'я тощо. Органи державної виконав­чої влади, органи місцевого самоврядування та суб'єкти приватного права мають сприяти у пошуку та возз'єднанні членів сімей, які втра­тили зв'язок внаслідок внутрішнього переміщення (ст.9)^[203]. Централь­ний орган виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики з питань сім'ї та дітей забезпечує ведення єди­ного електронного обліку дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьків­ського піклування, дітей, які опинилися у складних життєвих обста­винах. Законні представники дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, посадові особи, які здійснюють заходи щодо захисту прав такої дитини, у разі необхідності підтвердження чи перевірки персональних даних про дитину-ВПО можуть отримати відповідні відомості на підставі письмового запиту до центрально­го органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань усиновлення та захисту прав дітей.

Місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень забез­печують:

- виявлення із числа внутрішньо переміщених осіб сімей, які пе­ребувають у складних життєвих обставинах, надання їм соціальних послуг та здійснення передбачених законодавством заходів у разі ви­никнення загрози життю та здоров'ю дітей, втрати дітьми батьків­ського піклування;

- здійснення соціального захисту внутрішньо переміщених ді­тей, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з їх числа, сімей, в яких виховуються такі діти, соціального супро­водження таких сімей і дітей;

- здійснення в повному обсязі повноважень органу опіки та пі­клування стосовно зареєстрованих на їх території внутрішньо пере­міщених дітей, у тому числі дітей-сиріт та дітей, позбавлених бать­ківського піклування;

- прийняття рішень про забезпечення функціонування внутрішньо переміщених прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, сімей з дітьми, над якими встановлено опіку чи піклування, до яких діти влаш­товані згідно з рішеннями районних державних адміністрацій, виконав­чих органів міських чи районних у містах рад тих адміністративно-те­риторіальних одиниць, з яких здійснюється внутрішнє переміщення у зв'язку з обставинами, визначеними у частині першій статті 1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»;

- надання житла дитячим будинкам сімейного типу, які вимуше­но або самостійно залишили місце проживання у зв'язку з обстави­нами, визначеними у частині першій статті 11 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»;

- організацію роботи з виявлення дітей, переміщених без супро­водження батьків, інших законних представників, здійснення заходів щодо встановлення особи дитини, пошуку її батьків, влаштування таких дітей у сім'ї родичів, патронатних вихователів, до закладів со­ціального захисту дітей з урахуванням потреб дитини (п.

У разі, якщо у зв'язку із складними життєвими обставинами ди­тина або дитина - ВПО тимчасово не проживає чи не може проживати із своїми батьками, іншими законними представниками, її утриман­ня та виховання можуть здійснювати родичі, сім'я патронатного ви­хователя, центри соціально-психологічної реабілітації дітей, притул­ки для дітей служб у справах дітей, інші установи для дітей (незалеж­но від форми власності та підпорядкування), в яких створені належні умови для проживання, виховання, навчання та реабілітації дитини відповідно до її потреб. У разі, якщо повернення дитини до батьків, інших законних представників є неможливим чи суперечить її інтер­есам, органи опіки та піклування здійснюють заходи щодо надання дитині статусу дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, захисту її житлових та майнових прав, влаштування в одну із форм виховання, яка найбільше відповідає найкращим інтер­есам дитини (ч. 3 ст. 23-^[204] Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно із ч. 4 ст. 19 СК участь органу опіки та піклування при розгляді справ щодо позбавлення батьківських прав є обов'язковою. Згідно з ч. 1 ст. 11 «Про забезпечення організаційно-правових умов со­ціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського пі­клування»¹ органами опіки та піклування є державні адміністрації ра­йонів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад. Відповідно до положень ст. 19 СК України орган опіки та піклування подає до суду письмовий висновок щодо вирішення спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а та­кож на підставі інших документів, які стосуються справи^[205]. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Незважаючи на запровадження додаткових державних гаран­тій належного виховання дітей дедалі зростають випадки ухилення батьків від виконання своїх обов'язків щодо виховання та догляду за дитиною. Насамперед, це пов'язане з різноманітними негативни­ми соціальними процесами в Україні, а також послабленням контро­лю за вихованням дітей з боку уповноважених державних органів та громадськості, як в неблагополучних сім'ях, так і в сім'ях, які опини­лися у складних життєвих обставинах у зв' язку з проведенням АТО. Тисячі сімей вимушені були покинути свої домівки та переїхати на підконтрольну Україні теріторію у результаті або з метою уникнен­ня негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзви­чайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Станом на 2017 р. кількість дітей в Україні становила 7 615 606 осіб (18% від загальної кількості постійного населення). Україна посідає 186 місце у світі за показником народжуваності й 13 місце у світі - за показни­ком вимирання нації. Майже 106 тис. дітей, а це 1,5% усього дитячого населення країни, живуть і виховуються в інтернатах, але тільки 8% із них - сироти, решта 92% мають батьків. Крім того, 17% мають інва­лідність. Основною причиною потрапляння дітей в інтернатні закла­ди у 2017 р. залишалися неблагонадійні сім'ї, бідність родин, складні життєві обставини, недостатність послуг із підтримки дітей та сімей

із дітьми на місцевому рівні. Щонайменше 600 тис. дітей проживають у неблагонадійних родинах ^[206].

Серед проблем у сфері реалізації прав дитини-ВПО станом на 2017 р. залишалися такі:

- досі не розроблено механізму евакуації населення із зони бо­йових дій та нормативно-правового акту, яким би чітко регламенту­вався порядок дій персоналу установ, де утримуються діти, які пере­бувають під опікою чи піклуванням (установи з виконання покарань, психіатричні та інтернатні заклади тощо) на непідконтрольній тери­торії;

- не запроваджено дійового механізму виявлення дітей, які бе­руть безпосередню участь у воєнних діях чи збройних конфліктах;

- не сформовано та не запроваджено міждержавних, державних, міжгалузевих, галузевих стандартів безпеки та добробуту дитини;

- більше 200 тисяч дітей потребують термінової психологічної допомоги через психологічні травми внаслідок загибелі рідних та близьких, переховування у підвалах під обстрілами тощо; досі зали­шилася нез'ясованою доля неповнолітніх (21 особа), котрі трималися в установах Державної пенітенціарної служби України Донецької та Луганської областей;

- основна маса дітей, які не зареєстровані у встановленому зако­ном порядку, перебувають у соціально складних та неблагонадійних сім'ях. Передусім це стосується ромських сімей та сімей, члени яких не мають громадянства^[207].

Не вирішеними залишаються проблеми у сфері захисту прав дитини-ВПО, а також дітей, громадян України, які проживають на непідконтрольній Україні території, території АРК та частини Доне­цької та Луганської областей. Вважаємо, що має місце дискримінація (діти зазнають обмеження у визнанні, реалізації або користуванні своїми сімейними правами і свободами).

Право дитини на захист є елементом, що входить до змісту будь-якого суб'єктивного цивільного права, яким може бути наділе­на дитина. В юридичній літературі під захистом прав дитини розумі­ється поновлення порушеного права; створення необхідних умов, що компенсують втрату певних прав дитини; усунення перепон на шля­ху здійснення прав дитини. Відтак під захистом прав дитини варто розуміти застосування заходів з визнання і відновлення порушених прав дитини, припинення дій, які порушують ці права^[208]. Відповідно, своє право на захист дитина зможе реалізувати особисто або через своїх законних представників. Крім того, повноваженнями із захи­сту прав та інтересів дитини у випадках, спеціально передбачених СК України, наділені також державні органи, органи місцевого само­врядування, органи опіки і піклування, прокуратура, суд, громадські організації. Наприклад, справу про позбавлення батьківських прав суд розглядає за заявою одного з батьків, прокурора, органа опіки і піклування та інших законних представників^[209].

Інститут позбавлення батьківських прав залишається ви­ключним, крайнім заходом впливу на батьків, які недобросовісно виконують свої обов'язки щодо виховання та утримання своїх дітей. Підставою притягнення батьків до цивільної відповідальності є ско­єння ними сімейного правопорушення, підставою застосування до батьків санкцій сімейного права є скоєння ними «сімейного делікту». Ведучи мову про способи захисту сімейних прав, особливо при пору­шенні батьками прав дитини, слід говорити саме про заходи охорони та міру відповідальності, враховуючи той факт, що іноді спосіб захи­сту може поєднувати в собі як заходи охорони, так і міру відповідаль­ності, як у випадку із позбавленням батьківських прав ^[210].

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дити­ни, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незакон­но її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об’єктивного з'ясування обставин справи, зокре­ма ставлення батьків до дітей^[211]. Будучи крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, позбавлення батьків­ських прав одночасно є і способом захисту прав та інтересів дитини.

Сімейний кодекс містить виключний перелік підстав позбавлен­ня батьківських прав, якщо батьки:

1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я і протягом 6 місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

2) ухиляються від виконання своїх обов'язків з виховання дити­ни;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушу­ють її до жебракування та бродяжництва;

6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопору­шення щодо дитини (ст. 164 СК України ).

Підставою для позбавлення батьківських прав є відмова без поважних причин забрати свою дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я і протягом шести місяців невияв- лення щодо неї батьківського піклування. Про відмову свідчать дії батьків, які ухиляються від того, щоб забрати свою дитину додому. Коли самотня мати без поважних причин відмовляється взяти дити­ну з пологового будинку, лікарні, кидає її, не виявляючи інтересу до її подальшої долі, то виникає одна з передбачених ст. 164 СК України підстав для позбавлення такої матері батьківських прав. Суд, вивча­ючи матеріали справи, у кожному конкретному випадку визначає, чи є поважною причина відмови від дитини. Дитину беруть на облік^[212] як дітей, які можуть бути усиновлені, що здійснюється службами у спра­вах дітей^[213]. Якщо ж самотня мати висловлює своє бажання влаштува­ти дитину назавжди (чи на час) до однієї з дитячих установ, то немає підстав для позбавлення її батьківських прав. Не буде визнаватися відмовою від дитини і згода матері/батька на усиновлення дитини без указівки конкретної особи - майбутнього усиновителя (ст. 217 СК України).

Ухилення батьків від виконання своїх обов’язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її нав­чання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та ін­ших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальнови­знаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, сві­домого нехтування ними своїми обов’язками (абз. 2 п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про поз­бавлення та поновлення батьківських прав» від 30 березня 2007 р.). Для винесення рішення суду недостатньо переконатися у факті об’єк­тивного невиконання батьками своїх обов’язків. Необхідно також встановити, що батьки систематично, незважаючи на попереджен­ня, не виконують своїх батьківських обов’язків, хоча і мають для цьо­го можливості.

Оскільки механізм оцінки неправомірної поведінки батьків нор­мами сімейного законодавства чітко не визначений, то суди вищих інстанцій спираються на подібні рішення Європейського суду з прав людини. Наприклад, Європейським судом з прав людини при вирі­шенні справи № 39948/06 «Савіни проти України» в пунктах 49-52 рішення від 18.12.2008 року було зазначено, що, хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні врахову­вати, що розірвання сімейних зв’язків означає позбавлення дити­ни її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (див., наприклад, справу «Ньяоре проти Франції» (Gnahore v. France), № 40031/98, п. 59, ECHR 2000-IX). Отже, відповідне рішення має під­кріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава-відповідач повинна пере­конатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих на­слідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини (див., на­приклад, справу «Скоццарі та Дж'юнта проти Італії» (Scozzari & Giunta v. Italy), [GC], №№ 39221/98 і 41963/98, п. 148, ЄСПЛ 2000-VIII).

З огляду на вказану правову позицію та принципи, проголоше­ні Європейським судом з прав людини, можна зробити висновок, що для розлучення дитини з батьками (з позбавленням батьківських прав або без такого) суду потрібно встановити: 1) винну поведінку батьків, 2) справжню небезпечність умов для дитини, 3) доказову базу вказаних обставин, 4) наявність вжиття тимчасових проміжних заходів до батьків, 5)обов'язкове слухання показань самих дітей ^[214].

Жорстоке поводження полягає у фізичному або психічному на­сильстві, застосуванні недопустимих методів виховання, принижен­ні людської гідності дитини тощо. Поняття «жорстоке поводження» включає такі дії: фізичне насильство над дитиною (побої, побиття неповнолітнього, заподіяння йому фізичних страждань, болю у будь- який спосіб); психічне насильство над дитиною (пригнічення її волі, погрози, вселяння почуття страху); замах на статеву недоторкан­ність дітей, що становить особливу небезпеку для несформованої ні духовно, ні фізично особистості.

Законодавство України у сфері протидії насильству в сім'ї закрі­плює чотири форми такого насильства: фізичне, психологічне, сексу­альне та економічне^[215]. Такий перелік форм насильства в сім'ї відпові­дає положенням Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод. Одне з перших завдань суду, як свідчить аналіз судової практики, у справах про «домашнє насильство» — встановити юри­дичний факт сімейних відносин між тим, хто вчиняв дії, що можуть бути кваліфіковані як насильство, й жертвою такого насильства.

Фізичне насильство стає караним за умови ознак адміністра­тивного чи кримінального правопорушення, яке передбачає прямий умисел на вчинення протиправних дій, наслідком яких є спричинен­ня шкоди фізичному чи психічному здоров'ю потерпілого.

Фактично всі дії кривдника при застосуванні психологічного на­сильства - це обмеження волевиявлення та контроль у репродуктив­ній сфері. Їх необхідно ідентифікувати як обмеження волевиявлення жертви. Психологічне насильство часто спричиняє депресії, нервові розлади, загострення хронічних захворювань, і, навіть, призводить до самогубства. Психологічне насильство в сім'ї супроводжує всі інші види насильства.

Сексуальне насильство - це форма домашнього насильства, що включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно по­внолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або у присутності дитини, примушування до акту сексуального харак­теру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканності особи, в тому числі вчинені сто­совно дитини або в її присутності. Таке визначення є некоректним щодо вчинення дій сексуального характеру у присутності дитини, оскільки такі дії матимуть ознаки насильства, якщо вони вчинятимуться на очах дитини з прямим умислом. Закон охоплює поняттям сексуального на­сильства в сім'ї як діяння, що містять відповідні склади злочину, так й інші дії сексуального спрямування, які не мають кримінального харак­теру, але зазіхають на права та свободи дорослих членів сім'ї (залицян­ня у неприйнятній для жертви насильства в сім'ї формі, звинувачення в сексуальній непривабливості або неспроможності тощо).

Надзвичайно небезпечним проявом сексуального насильства в сім'ї є дії сексуального характеру стосовно дитини: розбещення дити­ни; демонстрація дитині (підлітку) статевих органів (ексгібіціонізм); демонстрація акту онанізму; втягування дитини у заняття дитячою проституцією або дитячою порнографією тощо.

Сексуальне насильство як форма насильства в сім'ї не включе­не до складу ст. 173-2 КУпАП, оскільки тягне за собою кримінальну відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої не­доторканності особи, яка передбачена розділом IV Кримінального кодексу України. Втім такий підхід у частині сексуального насиль­ства над дорослими членами сім'ї суперечить Закону, який охоплює поняттям сексуального насильства в сім'ї як діяння, що містять від­повідні склади злочину, так й інші дії сексуального спрямування, які не мають кримінального характеру, але зазіхають на права та свобо­ди дорослих членів сім'ї (залицяння у неприйнятній для жертви на­сильства в сім'ї формі, звинувачення в сексуальній непривабливості або неспроможності тощо). Негативні наслідки такого підходу для жертви насильства в сім'ї полягають у тому, що державний механізм реагування на випадки сексуального насильства в сім'ї фактично по­чинає працювати вже у разі вчинення кримінально караних злочинів сексуального характеру і залишається бездієвим на стадії вчинення більш м'яких форм сексуального насильства^[216].

Європейський суд з прав людини зазначив, якщо рішення мо­тивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути доведено, що така небезпека направді існує (див., mutatis mutandis, справу «Хазе проти Німеччини» (Haase v. Germany), № 11057/02, п. 99, ЄСПЛ 2004-111 (витяги)). При винесенні рішення про відібрання ди­тини від батьків може постати необхідність врахування цілої низки чинників. Можливо, потрібно буде з'ясувати, наприклад, чи зазна­ватиме дитина якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого по­водження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров'я (див. справи «Валлова і Валла проти Чеської Республіки» (Wallova and Walla v. the Czech Republic), № 23848/04, п.72, від 26 жовтня 2006 року; і «Гавел- ка та інші проти Чеської Республіки» (Havelka and Others v. the Czech Republic), №23499/06, п. 57, від 21 червня 2007 року). З іншого боку, сам той факт, що дитина може бути поміщена в середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусового відібран­ня її від батьків (див., наприклад, справу «К.А. проти Фінляндії» (K.A. v. Finland), № 27751/95, п. 92, ЄСПЛ 2003-I).

Такий захід не можна також виправдовувати виключно поси­ланням на ненадійність ситуації, адже такі проблеми можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до роз'єднан­ня сім'ї, наприклад, забезпеченням цільової фінансової підтримки та соціальним консультуванням (див., наприклад, справу «Мозер проти Австрії» (Moser v. Austria), № 12643/02, п. 68, від 21 вересня 2006 року; згадані вище рішення у справі «Валлова і Валла проти Чеської Респу­бліки», пп. 73-76, та у справі Гавелка, п. 61).

Хронічний алкоголізм батьків і захворювання їх на наркома­нію є підставою позбавлення батьківських прав. Ці підстави мають бути підтверджені відповідними медичними висновками (напри- клад, рішення коростенського міськрайонного суду від 10.05.2017р. № 279/5540/16-ц про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів). У разі захворювання батьків на хронічний алкоголізм чи наркоманію дитина опиняється у хворій сімейній обстановці, її ки­дають напризволяще, вона страждає морально й фізично, при цьому здійснення батьками протиправних дій щодо дитини не є обов’язко­вим, хоча вони, як правило, мають місце; у разі позбавлення батьків­ських прав батьків, хворих на хронічний алкоголізмом або наркома­нію, їх вина очевидно не простежується, проте у зв’язку з тим, що ал­коголізм і наркоманія виникають у результаті свідомого доведення батьками себе до такого стану, можна говорити про винну поведінку батьків, хоча на практиці під час розгляду цієї категорії справ питан­ня про вину батьків не обговорюється; важливим є те, що хронічний алкоголізм і наркоманія батьків створюють реальну загрозу для ди­тини, її фізичного, психічного та морального розвитку.

Не можна позбавити батьківських прав особу, яка не виконує своїх батьківських обов’язків унаслідок душевної хвороби, недоум­ства чи іншого тяжкого захворювання (крім хронічного алкоголізму чи наркоманії) або з інших не залежних від неї причин. В таких ви­падках, а також тоді, коли при розгляді справ буде встановлено, що вимога про позбавлення батьківських прав є необгрунтованою, але залишення дитини у батьків небезпечне для неї, суд має право вине­сти рішення про відібрання дитини і передачу її на виховання орга­нам опіки і піклування.

Як експлуатацію дитини слід розглядати залучення її до не­посильної праці, до заняття проституцією, злочинною діяльністю або примушування до жебракування. Більшість випадків жорстокого ставлення до дітей залишаються не виявленими. На думку Миронен­ко В.П., ст.78 Основ законодавства України про охорону здоров’я необ­хідно доповнити нормою, що зобов’язувала б медичних працівників повідомляти органам опіки та піклування або органам внутрішніх справ про виявлені факти неналежного ставлення батьків до вико­нання своїх обов’язків з виховання дітей (факти фізичних знущань, алкоголізм, наркоманія чи токсикоманія батьків ) ^[217].

Засудження батьків за вчинення умисного кримінального правопорушення (замах на вбивство, нанесення тяжких тілесних уш­коджень, доведення до самогубства, побої, катування тощо) щодо дити- ни також є підставою позбавлення батьківських прав. Порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у зв'язку з автоматичним і безстроковим позбавленням батьківських прав внас­лідок кримінального засудження за жорстоке поводження з дітьми було констатовано ЄСПЛ й у справі «М.Д. та інші проти Мальти» (заява № 64791/10; рішення від 17.07.2012). Разом з тим ЄСПЛ на виконання вимог ст. 46 (Обов'язкова сила рішень та їх виконання) зажадав від дер- жави-відповідача ввести заходи щодо автоматичного і безстрокового позбавлення батьківських прав внаслідок кримінального засудження за погане поводження з дітьми та щодо відсутності доступу до правосуддя.

У згаданому контексті наведемо ще один приклад рішення ЄСПЛ - у справі «Хаас проти Німеччини» (заява № 11057/02; прийнято 8 квітня 2004 р.). Заявники були позбавлені судом батьківських прав на 7-х дітей на підставі висновку експерта-психолога за неналежне виховання і погані сімейні умови. ЄСПЛ постановив порушення ст. 8 Конвенції і вважає, що тимчасове позбавлення батьківських прав не ґрунтувалося на суттєвих і достатніх причинах і що заявники не були в достатній мірі залучені в процес прийняття рішення по їх справі.

Непоодинокі випадки, коли саме держава порущує свої позитив­ні обов’язки, що призводить до порушення прав дитини, а саме ст. 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. У справі «Хаджиє- ва проти Болгарії» (заява № 45285/12, рішення від 01.02.2018) не­здатність забезпечити чотирнадцятирічній дівчині нагляд в той час, коли її батьки перебували під вартою, визнано Європейським судом з прав людини невиконанням державою своїх позитивних обов'язків та призвело до порушення ст. 8 (Право на повагу до приватного і сі­мейного життя) Конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод. Заявниця знаходилася 4 грудня 2002 року одна вдома, коли поліцейські приїхали для того, щоб заарештувати її батьків за запитом про видачу (екстрадицію) до Туркменістану. Її батьки були заарештовані вже після їх повернення та взяті під варту. Заявниця за­лишалася одна у квартирі. 17 грудня 2002 року вона була возз'єднана з батьками після їх звільнення під заставу. Заявниця згодом вимага­ла компенсацію за стрес і страждання, які вона зазнала через нездат­ність органів влади організувати підтримку та піклуватися про неї під час утримання її батьків під вартою.

В залежності від конкретної ситуації в сім'ї позбавленню батьків­ських прав можуть передувати превентивні заходи впливу на батьків (бесіди, попередження з боку органів опіки і піклування, органів вну­трішніх справ, надання сім'ї необхідної допомоги, накладення адміні­стративної відповідальності).

До спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належать:

1) терміновий заборонний припис стосовно кривдника;

2) обмежувальний припис стосовно кривдника;

3) взяття на профілактичний облік кривдника та проведення з ним профілактичної роботи;

4) направлення кривдника на проходження програми для кривд­ників (ст. 24 ЗУ «Про запобігання та протидію домашньому насиль­ству»).

Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають такі права:

1) особисті немайнові права щодо дитини (наприклад, право ви­рішувати питання виховання дитини та навіть вільно спілкуватися з нею, право давати дозвіл на зміну дитиною свого і'мя чи призвища, право визначати місце проживання дитини та дозволяти чи заборо­няти її виїзд за кордон тощо);

2) припиняють бути законними представниками дитини (не мо­жуть представляти без окремої довіреності її інтереси в судах чи ін­ших органах);

3) втрачають права на будь-які пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми;

4) не можуть бути усиновлювачами, опікунами та піклувальни­ками (тобто, не зможуть усиновити іншу дитину);

5) не можуть одержати в майбутньому майнових прав, пов'яза­них із батьківством, які вони могли б мати у разі своєї непрацездат­ності;

6) втрачають інші права, засновані на спорідненості з дитиною (наприклад, їх дитина може бути усиновлена без їх згоди, як батьків);

7) втрачають право на спадкування після дитини (крім випадків, коли це передбачене заповітом дитини).

Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають також можли­вість отримання деяких особистих прав у сфері сімейних відносин. Вони не мають права бути всиновлювачами (ст. 212 СК України), опіку­нами чи піклувальниками (ст. 244 СК України), прийомними батьками (ст. 2562 СК України) та батьками- вихователями (ст. 2566 СК України).

Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають всі права, засно­вані на факті спорідненості з дитиною, щодо якої вони були позбавле­ні батьківських прав^[218]. В принципі таке твердження правильне, але, як зауважує Казанцева О., воно не повністю відображає наслідки цього акту. Не точним, на її погляд, є і твердження, що «позбавлення бать­ківських прав тягне за собою припинення правовідносин між батька­ми та дитиною»^[219]. Ромовська З.В. також наголошує на тому, що право­вий зв'язок батька з дитиною повністю не поривається. Застосування санкції ст.164 СК України не може бути підставою для позбавлення батьківства (розірвання біологічного зв'язку батька з дитиною). А зміна характеру батьківського правовідношення як засіб захисту прав та інтересів дітей полягає в заміні способів здійснення особистих і майнових прав та обов'язків, а також у позбавленні прав та обов'язків особистого немайнового характеру чи обмеження їх обсягу ^[220].

Логвінова М.В. вважає за доцільне доповнити ч.1 ст.169 СК Укра­їни встановленням строку, після закінчення якого батьки мають пра­во звертатися в суд з позовом про поновлення батьківських прав. Так, ч.1 ст.169 СК України звучала б наступним чином: «Мати, батько, поз­бавлені батьківських прав, після спливу одного року з дня прийнят­тя рішення суду про позбавлення батьківських прав мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав»^[221].

Слід зауважити, що особа, позбавлена батьківських прав, не звіль­няється від обов'язку утримувати дитину При задоволенні позову щодо позбавлення батьківських прав суд повинен одночасно приймати рішення про стягнення аліментів на дитину (відповідно до ч. 2 ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'яз­ку щодо утримання дитини). Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину. Відповідні роз'яснення на­дані в абз. 7 п. 16 постанови Пленуму від 30 березня 2007 року № 3.

Законодавчо не встановлено обов'язок суду щодо вирішення пи­тання про стягнення аліментів, якщо така вимога не заявляється. Як засвідчили матеріали узагальнення^[222], суди неоднаково застосовують зазначену норму закону і в аналогічних справах по-різному вирішу­ють питання про стягнення аліментів. Так, Ковельський міськрайон- ний суд Волинської області розглянув справу за позовом Ковельського міжрайонного прокурора в інтересах неповнолітніх А.С. та А.Л. Проку­рор звернувся до Ковельського міськрайонного суду Волинської об­ласті з позовом до А.О. про позбавлення батьківських прав. Рішенням від 19лютого 2008 р. позовні вимоги суд задовольнив. Позбавляючи відповідача батьківських прав, суд одночасно постановив стягнути з батька аліменти на дітей. Постановляючи рішення про стягнення алі­ментів, суд виходив із того, що відповідач не надає жодної матеріальної допомоги неповнолітнім дітям, які такої допомоги потребують.

Натомість у справі за позовом органу опіки та піклування Берестеч- кової міської ради до Ш.С., С.О. в інтересах Ш.І. про позбавлення батьків­ських прав Горохівський районний суд Волинської області позов задо­вольнив, постановивши позбавити відповідачів батьківських прав. Суд також встановив, що відповідачі не надають жодної матеріальної допо­моги своїй дитині, однак питання про стягнення аліментів не розглядав^{[223] [224].}

Отже, сімейно-правова відповідальність є видом юридичної від­повідальності, оскільки має самостійні підстави настання, зміст та наслідки застосування санкцій за порушення приписів чинного сі­мейного законодавства. Санкція розглядається як гарантія належно­го здійснення закріпленого в правовій нормі правила поведінки, так і є мірою можливого державного примусу (позбавлення батьківських прав або ж відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав). Як захід державного примусу, позбавлення або обмеження винної особи у суб’єктивних особистих чи майнових правах засто­совується з метою переконання у необхідності виконання певного комплексу морально-правових обов’язків щодо сім’ї.

Перед державою Україною стоїть ще одне складне завдання - відновити status quo шляхом негайного повернення дітей, які були неправомірно вивезені за межі України, оскільки вирішувати будь- які суперечки стосовно місця проживання і опіки над дитиною мають лише органи за місцем постійного проживання дитини. Рішення про повернення дитини або відмову у поверненні приймає суд чи ком­петентний орган тієї Договірної держави, в якій дитина знаходить­ся внаслідок вивезення. В Україні таке рішення приймається судом. Підстави для відмови в поверненні визначені безпосередньо в тексті Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. (25.10.1980 р.)^[225], проте їх перелік невеликий (ст.13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей). Слід враховувати, що прийняте рішення про повернення дитини до кра­їни її постійного місця проживання не означає автоматичного вирі­шення питань про постійне місце проживання дитини, способи участі у вихованні й спілкуванні з нею (ст.16 Конвенції про цивільно-право­ві аспекти міжнародного викрадення дітей). Як відомо, існують певні проблеми при розгляді справ про «повернення дітей» судом. Деякі з них неправильно визначають підсудність таких категорій справ і не звертають уваги на те, що суд може розглянути справу як за місцем знаходження відповідача і дитини, так і за місцем знаходження мі­ністерства або його територіальних органів (альтернативна підсуд­ність).

Ще одним наріжним каменем під час розгляду цієї категорії справ є застосовування до спірних правовідносин норм, які виходять за межі предмета доказування саме у цій категорії (ст. 4, 25 Консти­туції України, Декларація ООН про права дитини, Закон України «Про громадянство»). Замість вирішення питання про протиправне пе­реміщення (утримування) дитини судді вивчають у деталях усі пи­тання здійснення батьками прав опіки щодо неї і визначення її місця проживання.

Крім того, під час ухвалення рішення деякі суди не враховують підстави для відмови в задоволенні позову і наявність виняткових обставин, визначених Конвенцією.

Однак головною проблемою у розгляді такої категорії справ є надто тривалий час вирішення спору щодо повернення дитини відповідно до норм цього міжнародного акта. Ці справи підлягають швидкому, протягом 6 тижнів із дня відкриття провадження у справі, розгляду, на практиці ж спостерігається інше, питання судами може вирішуватися більше року.

Певні труднощі на стадії виконання рішення у справах, пов’яза­них із незаконним утриманням (переміщенням) дітей, також вини­кають у зв’язку із відсутністю відповідного порядку проведення ви­конавчих дій на непідконтрольних Україні теріторіях. Пов’язано це з тим, що остаточний розгляд справи закінчується саме виконанням судового рішення ^[226].

Україна, ставши учасницею Конвенції про цивільно-правові ас­пекти міжнародного викрадення дітей, взяла на себе зобов’язання вживати усіх необхідних заходів і долучилася до міжнародного меха­нізму співпраці, який дозволяє 81 державі світу вирішувати питання організації впорядкованого і найшвидшого повернення незаконно вивезених або утримуваних за кордоном дітей, які постраждали від наслідків протиправної поведінки одного з батьків або інших роди­чів, діями яких порушуються права батьків щодо піклування про ди­тину, бо невідкладне повернення дитини дозволяє захистити її пра­ва, а також перешкодити завданню їй моральної шкоди і страждань.

4.2.