Захист прав внутрішньо переміщених осіб у систематиці захисту прав людини

Систематика прав і свобод внутрішніх переміщених осіб зумовле­на структурою сутнісного змісту прав людини та негативних і пози­тивних обов’язків держави, які випливають із функції держави щодо їх захисту.

Існує три підходи у формулюванні та конструюванні прав люди­ни, що має визначальний вплив при встановленні конструктів по­зитивного писаного права. Виходячи із засад свободи ніхто не може втручатися у приватну автономію, внутрішній світ людини робити відповідальний вибір щодо прийнятного варіанта поведінки - носій свободи самостійний у такому відповідальному виборі та самовизна­ченні. Якщо у силу збройного конфлікту, зовнішньої агресії та поту­ранню окупації окремих територій суверенної держави підривними силами, які мають формально легальний статус як певні громадські об’єднання чи навіть політичні партії особи зазнають переслідування у силу своїх політичних, релігійних чи інших переконань, приналеж­ності до певних соціальних, етнічних чи релігійних груп, то має місце посягання на свободу індивіда, оскільки він позбавляється базисних речей - безпеки, власності, можливості вибору місця проживання, роду занять чи професії, цілісності сім’ї чи родини.

Якщо аналізувати зачеплену нами проблематику з точки зору рівності, то маємо у чистому вигляді дискримінаційні практики, які не ґрунтуються на жодних розумних і допустимих підставах у су­спільстві, заснованому на сучасних концептах соціальної взаємодії та солідарності. Як правило, збройний конфлікт як засіб вирішення суперечностей між державами ґрунтується на певних соціо-етичних установках, які зумовлені несприйняттям у системі цінностей і це служить спонукальним мотивом до практик утисків, переслідуван­ня, а також запровадження системних вчинків, які є порушенням jus cogens у сфері прав людини і на майбутнє може послужити підставою навіть для переслідування щодо вчинення злочинів проти людяності і миру. Саме порушення прав людини, зокрема ВПО, за расовими та дискримінаційними ознаками послужило підставою для ініціювання Україною процесу в International Court of Justice^[2] судове переслідуван­ня Російської Федерації, яке на сьогодні перебуває на стадії обміну меморандумами щодо обставин вчинення злочинів на ґрунті расиз­му та дискримінації та заперечення відповідних фактів Російською Федерацією.

Ще більш тяжкою є ситуація посягання на людську гідність. Як є усталеним у доктрині конституційного та міжнародного права та нещодавно визнано і Конституційним Судом України гідність має дуальну структуру - вона виступає фундаментальною конституцій­ною цінністю, яка виступає (1) основоположною нормою, осново­положним конституційним рішенням, що пронизує національний правопорядок, так і (2) суб’єктивним публічним правом, яке заборо­няє абсолютно катування, нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. Змушене зміна місця проживання, вибору роду занять і професії, порушення єдності сім’ї атакує брутально всі елементи людської гідності, як от самовизначення, самоствердження та мож­ливість розвиватися індивіду як особистості. Сам факт вимушеного, силового переміщення особи із постійного місця проживання саме по собі є запереченням сутності самовизначення особи, оскільки свобода вибору місця помешкання доволі часто є одним із визначальних чин­ників самоідентичності особи.

Вертикальна структура прав людини визначає, що державне втручання має бути спрямоване насамперед щодо поновлення пра­вового становища ВПО, оскільки той факт, що ці особи були вимуше­ні покинути свої місця проживання у силу військового конфлікту та реальної та невідворотної загрози їх переслідування та потенційного вбивства з боку окупаційних структур управління, не звільняє Укра­їну від відповідальності за те, чого ж все таке становище стало мож­ливим взагалі. Це випливає із сучасного розуміння нації-держави, ле- гітимність якої ґрунтується на політичній інтеграції та забезпеченні балансу інтересів в багатоукладному суспільстві, можливості ефек­тивного контролювати належну її території та захищати права особі, які на законних підставах перебуває у межах міжнародно визнаних її кордонах. Обов’язок захисту державою за таких ситуацій сформу­льовано у юриспруденції як International Court of Justice у справі Ні­карагуа проти США та у рішеннях Європейського суду з прав люди­ни у справах Мозер проти Молдови та Російської Федерації, а також Іляшку проти Молдови та Російської Федерації.

Також Міжнародний суд ООН у Намібійській справі зазначив, що після закінчення мандату на управління територією Намібії Півден­но-Африканська Республіка мала забезпечити припинення діяльно­сті своєї адміністрації. Оскільки на порушення міжнародних зобов’я- зань ПАР продовжувала фактично управляти територією Намібії, то саме на ПАР покладається вся повнота відповідальності за все, що трапиться із народом Намібії, а також за свої зобов’язання згідно із вимогами міжнародного права^[3].

У справі Мозер проти Молдови та Росії ЄСПЛ констатував, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договір­них Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефек­тивним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]»^[4]. Ця справа якраз стосувалася того, хто може нести відповідальність за порушення прав людини у Придністровській Молдовській Республіці. Суд визнав, що Молдова вичерпала всі можливості по забезпеченню прав своїх громадян на території ПМР. Суд визнав, що Росія фактично контролює територію і має вирішальний вплив на хід схвалюваних рішень ПМР і остання фактично існує завдяки політичної, економіч­ної, соціальної та військової допомоги з боку Росії, а тому вся повнота відповідальності за додержання конвенційних прав лягає саме на РФ та фактично підконтрольній їй ПМР. Так само, згідно із матеріалами одного розслідування фактичний контроль та вплив на зміст рішень в ОРДіЛО, які ухвалюють його незаконні структури, контролюються та керовані як раз Кремлем.

Відповідно до Керівних принципів ООН з питання про переміщен­ня осіб усередині країни^[5] держави мають вжити «можливих альтерна­тивних рішень», які б взагалі могли б уникнути переміщень або вжити заходів щодо зведення до мінімуму негативних наслідків переміщен­ня. Якщо неможливо попередити цьому, то переміщення не повинні здійснюватися у такий спосіб, який би порушував право на життя, по­вагу до людської гідності, свободу та безпеку, а на держави поклада­ється зобов’язання захищати «від переміщень корінних жителів, пред­ставників меншин, селян... та інших осіб, які перебувають в особливій залежності від своїх земель і прив’язані до них» (принципи 7.2, 8 та 9)^[6].

Наприклад, цілком слушно наголошується на тому, що визнання прав ВПО утруднюється при видачі або заміни документів, які забез­печують доступ до певних соціальних та економічних благ. Зокрема, згідно із Пояснювальним меморандумом до Рекомендації Комітету міністрів щодо ВПО відсутність такого роду документів може частко­во або повністю обмежити доступ до соціальних послуг, офіційного працевлаштування, користування банками і освітніми послугами, а також позбавити таких осіб голосувати на виборах^[7].

Загалом наведений міжнародний досвід є свідченням того, що у структурі захисту прав людини внутрішньо переміщені особи є вкрай вразливою категорією осіб у порівнянні із звичайними громадянами. Власне кажучи, їхнє правове положення є подібним до біженців і різ­ниця тут полягає в тому, що вони силоміць або вимушено самостій­но покидають місце свого постійного чи переважного проживання, змінюючи його на інше всередині однієї і тієї ж країни. У процедур- но-інституційному плані ВПО відрізняються за своїм правовим поло­женням від біженців, оскільки країною-доміцилем цих осіб є України і вони не покидають її міжнародно визнані кордони. У ВПО не має по­треби визнання свого правового положення, у них навпаки є вимога щодо здійснення низки обов’язків щодо їх захисту до держави. Сам факт виникнення такої категорії осіб означає, що держава принайм­ні неналежним чином забезпечує заходи щодо політичної інтеграції, запобігання расизму та дискримінації, превентивні заходи щодо про­тидії підривної діяльності та забезпечення обороноздатності країни. У світлі цього є неправомірною практика надання дозволів на прожи­вання, накладання додаткових обов’язків на ВПО щодо посвідчення юридичних фактів, на підставі яких надається соціальна допомога чи послуги, хоча би заважаючи на наявність системи ідентифікаційних номерів фізичних осіб. Невиконання державою таких обов’язків по­сягає на сутнісний зміст права внутрішньо переміщених осіб.

1.2.