Структура обов'язку держави захищати права внутрішньо переміщених осіб

Виходячи із міждисциплінарного аналізу міжнародного та кон­ституційного інструментарію забезпечення прав і свобод ВПО, слід визначити основні негативні та позитивні обов'язки держави, які при цьому не можуть посягати на їхній сутнісний зміст.

«...держава, виконуючи свій головний обов'язок - утверджен­ня і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механіз­ми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини. При цьому посилена увага має бути зосереджена на особливо вразли­вих категоріях осіб.».

З точки зору юридичної природи та їх гарантій між правами та свободами не існує сьогодні істотної різниці. З точки зору співвідно­шення екзегези тексту та його соціального контексту слід визнати, що смислові конотації свободи на ранніх етапах еволюції прав лю­дини полягали в тому, що не існував докладний їхній каталог, який поступово розширювався за рахунок інтерпретації в доктрині та су­довій практиці. Конституційне і законодавче визначення змісту цих свобод йшло у цьому руслі, як певна верифікація та ствердження ідей як загального правового імперативу, який накладає обов'язки на держави. Тим самим, права і свободи людини набувають морального і юридичного смислового навантаження. Звідси, власне, стандарт по­водження публічної влади із приватними особами наступний: 1) роз­глядати вимогу особи при її зверненні до органу влади як правомірну, виходячи із сервісної природи публічної влади (стаття 3 Конституції накладає на публічну владу обов'язок утверджувати і забезпечувати права людини); 2) вимога розслідування всіх істотних обставин, що порушуються у зверненні приватної особи; у разі, якщо це питання відноситься до компетенції іншого органу влади, то таке звернення слід направити за підвідомчістю; 3) право на участь у процесі розгля­ду та ухвалення рішення всіх заінтересованих осіб; 4) право особи бути заслуханою та подавати у цих цілях будь-яку інформацію, яка істотне значення для ухвалення справедливого рішення; 5) вимога обґрунтованості владного рішення із належною юридичною аргу­ментацією; 6) гарантія оскарження владного рішення до суду чи до вищої судової інстанції; 7) ефективність засобу юридичного захисту який має бути дієвим, а не ілюзорним і чисто теоретичним.

З цієї точки зору незрозумілим введення довідки про взяття на облік, яку передбачає і доволі докладно регулює стаття 4 Закону про забезпечення прав і свобод ВПО. Адже стаття 4¹ цього ж Закону перед­бачає функціонування Єдиної бази даних про ВПО. Достатнім у цих ле­гітимних цілях є облік ВПО за ідентифікаційним номером або за сері­єю і номером паспорта громадянина іноземної держави чи документа особи без громадянства. У цьому відношенні ВПО також мають відпо­відальний вибір, оскільки їхня неявка в органи влади, які здійснюють облік ВПО, має наслідком неможливість поширення на них гарантій, які випливають із положень Закону про забезпечення прав і свобод ВПО. На кінець 2016 року ЄІБД працювала нестабільно зі значними збоями, про що свідчать опитування працівників органів соціального забез­печення та дані досліджень правозахисних організацій¹. Тому основні зусилля держави має бути сконцентровано на забезпечення надійного програмного забезпечення та належного ведення реєстру ВПО.

Абсурдність ситуації із обліком ВПО за допомогою довідок, що лише збільшує адміністративні рогатки та істотно обмежує їхні сво­боди різко контрастує із підходом Європейського суду з прав людини, який у справі Доган проти Туреччини визнав домівкою осіб, що були вимушені постійне місце свого проживання, хоча вони не були офі­ційно оформлені як його власником, оскільки вони проживали в них протягом тривалого часу і вони належали раніше їхнім предкам:

«...немає сумнівів, що всі заявники проживали у селі Бойдаш до 1994 року. Хоча в них не було зареєстровано майна, їхні будин­ки були споруджені на землі їх предків або вони проживали у бу­динках, якими володіли їхні батьки, й обробляли землі, які нале­жали батькам». ^{[13] [14]}

Проблеми у забезпеченні свободи пересування та поселення ВПО полягає у труднощах, з якими вони стикаються, як правило, на шести контрольних пунктах в'їзду та виїзду з окупованої території. Метою перетину цих контрольних пунктів є переважно відвідуван­ня родичів чи близьких на окупованих територіях.

Тому з точки зору негативних обов’язків держави захист прав ВПО полягає в усуненні перепонів, які створюють істотні перешкоди у здійсненні їх прав і свобод або їхнє здійснення при додержанні пев­них формальностей може втратити сенс чи заперечує сутнісний зміст такого права. До іншої групи негативних обов'язків держави щодо ВПО належить не вчиняти перепон щодо інтеграції сімей, що вини­кло у результаті окупації частини її території і нездатності здійс­нювати ефективний контроль над нею. Водночас майже половина звернень ВПО стосується питань пенсійних виплат, хоча як свідчить статистика, серед зазначеної категорії громадян, оскільки значна кількість із них фактично не покидають свого місця проживання. Тут виникає дискусія щодо того, хто несе позитивну відповідальність чи Україна, чи Російська Федерація та її сателітні маріонеткові утворен­ня «Л/ДНР», які ефективно наразі контролюють окуповані території. Наразі згідно із юридичною позицією Конституційного Суду України позитивні обов'язки держави не можуть бути пов'язані із місцем про­живання носія відповідного права, оскільки це означатиме фактично дискримінаційну практику^[15]:

«...держава, всупереч конституційним гарантіям соціаль­ного захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пен­сії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Ви­ходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава від­повідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.».

З точки зору позитивних обов’язків обов’язків держави за­хист прав ВПО полягає у облаштуванні можливостей для поселення у місцях нового проживання. З цією метою у Законі України «Про за­безпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» ^[16] має місти­ти низку механізмів забезпечення виборчих прав, права на соціальну допомогу та доступу до житла. Однак багато із цих механізмів належ­ним чином не діють, оскільки законодавче регулювання підмінюєть­ся підзаконними актами, які викривлюють суть цього Закону, нада­ючи широку свободу розсуду адміністрації, а також не забезпечене належними заходами щодо будівництва житла для ВПО чи розробки кредитних програм для будівництва житла ВПО. При цьому держава не використовує інтенсивно сучасні інформаційні технології, які би дозволяли реєструвати тих ВПО, які потребують реального захисту шляхом сприяння державою у їх працевлаштуванні та пошуці, виборі та наданні житла за новим місцем проживання.

Низка позитивних обов’язків держави стосується забезпечення єдності та возз’єднання родин ВПО. У Рекомендації Комітету міні­стрів РЄ Rec(2006)6 визначається, що держава має піклуватися щодо виконання своїх позитивних обов’язків згідно зі ст. 8 Європейської конвенції з прав людини про вжиття заходів щодо ВПО, зокрема:

«...сприяти возз'єднанню родин, які розлучилися через між­народне переміщення. Такі заходи можуть включати визначен­ня місця знаходження зниклих членів родини, особливо тих, яких узяли у заручники. Компетентні органи повинні передавати ро­дичам ВПО. всю інформацію, якою володіють його/її місце пе­ребування».

Дуже часто вимушене переселення у зв’язку із військовими дія­ми та окупацією території роз’єднує сім’ї і це призводить до різного роду трагічних ситуацій. Зокрема застосування заручництва призво­дить до поглиблення цієї трагедії, у силу чого у держави виникають позитивні обов’язки щодо сприяння у інтеграції сімей. Незважаючи на принцип екстериторіальності, сформульований ЄСПЛ у справі Чі- рагов та інші проти Вірменії^[17], це жодним чином не звільняє Україну від обов'язку розслідувати злочини проти людяності і миру, вчинені на окупованих територіях та вжиття необхідних заходів щодо понов­лення прав ВПО і відшкодування заподіяної Російською Федерацією та окупаційними владами їм шкоди.

1.4.