Конституційна юстиція у механізмі захисту прав ВПО у світлі запровадження конституційної скарги

Призначення конституційних судів за змістом - застосовувати і захищати універсальні принципи права і здійснювати перевірку пра­вових актів на предмет їх конституційності. У цій системі координат немає істотного значення особливості законодавчого регулювання критеріїв допустимості конституційних скарг, оскільки в якості та­ких Конституція України визнає: а) порушення конституційних прав і свобод; б) вичерпання засобів правового захисту; в) до порушен­ня конституційних прав і свобод призводить застосування законів, щодо яких є сумніви у конституційності їх положень.

Насправді, важливим є те, як ці критерії будуть розкриватися у юриспруденції самого Конституційного Суду. Досвід зарубіжних конституційних судів свідчить, що такими критеріями, як правило, виступають: а) істотна шкода фундаментальним правам і свободам людини; в) реальна і безпосередня загроза фундаментальним пра­вам і свободам, що вимагає оперативного втручання збоку консти­туційного суду чи аналогічної інституції; в) такі права вже не можна захистити іншими юридичними засобами; г) порушення таких прав був вже предметом розгляду у загальних судах і судові рішення були оскаржувані у вищі інстанції. На цих підставах Конституційний Суд може і зупинити дію цих актів до вирішення справи по суті.

Водночас слід мати на увазі практику Європейського суду з прав людини щодо розуміння права на захист. Згідно із нею загалом гаран­тується право на апеляційне оскарження, тобто не по кожній справі може бути рішення суду касаційної інстанції. Також засоби юридич­ного захисту мають бути ефективними, а не ілюзорними чи деклара­тивними. Якщо такі засоби неефективні, то наступають підстави для негайного втручання, оскільки конституційним правам і свободам у наслідок застосування положення закону, яке викликає обґрунтова­ні сумніви у конституційності, може бути заподіяна істотна шкода. Або може скластися ситуація, коли навіть у разі встановлення Кон­ституційним Судом факту порушення такого права та призначення компенсації, поновити право не буде можливості і такий захист пере­творюються в ілюзію чи то марево.

У цьому відношенні слід мати на увазі практику Європейського суду з прав людини щодо розуміння права на захист. Згідно із нею загалом гарантується право на апеляційне оскарження, тобто не по кожній справі може бути рішення суду касаційної інстанції. Також за­соби юридичного захисту мають бути ефективними, а не ілюзорни­ми чи декларативними. Якщо такі засоби неефективні, то настають підстави для негайного втручання, оскільки конституційним правам і свободам унаслідок застосування положення закону, яке викликає обґрунтовані сумніви у конституційності, може бути заподіяна істот­на шкода. Або може скластися ситуація, коли навіть у разі встанов­лення Конституційним Судом факту порушення такого права та при­значення компенсації, поновити право не буде можливості й такий захист перетворюються в ілюзію чи то марево.

Належна правова процедура пронизує своїми вимогами якості як адміністративні, так і судові процедури; при цьому останні відносно перших володіють пріоритетом, оскільки за деякими винятками акти виконавчої влади підлягають судовому контролю. Тому судовий кон­ституційний контроль також зумовлений змістом основоположної конституційної норми (речення третє частини другої статті 3). З цього приводу справедливо пише англійський конституціоналіст ТР.С. Аллан: «Жорсткі стандарти процедурної чесності, застосовувані у судових про­цесах, є сутнісними характеристиками верховенства права: якщо суди дотримуються цих вимог, права індивіда будуть адекватно дотримані і захищені... взаємопов'язаність стандартів судової процедури стано­вить фундамент конституційності - фактично стійкий до законодавчих впливів та перекручень, окрім хіба що особливих випадків, у яких ті ж суди обґрунтовують можливість відступу від звичайної процедури»^[18].

У цьому контексті дуже влучно сформулював сутність змісту належної правової процедури у контексті завдання із захисту прав людини та зв’язаності законодавця цими цілями суддя Джексон у справі Шонессі (Shaughnessi v. U.S., 1953), зазначивши буквально наступне: «занадто суворі закони можна перенести, якщо вони за­стосовуються коректно і безсторонньо.

Це зумовить необхідність глибшого застосування Конституцій­ним Судом юриспруденції Європейського суду з прав людини при розгляді конституційних скарг. Також потребує ретельної уваги практика розгляду конституційних скарг в Німеччині, Чехії, Польщі, Словаччині, Угорщині. Адже йде мова про застосування універсаль­них принципів права та універсальних прав людини.

Стосовно запровадження високих стандартів захисту прав люди­ни у практиці Конституційного Суду слід також мати на увазі співвід­ношення і конкуренції юрисдикцій у світлі верховенства Конституції України щодо міжнародних договорів. У цьому відношенні рішення Європейського суду з прав людини інтерпретують і конкретизують положення Конвенції про захист прав людини і основоположних сво­бод. І тут можливі два варіанти.

По-перше, Конституційний Суд може надавати більше значення конституційним гарантіям прав людини, оскільки такі можуть ви­явитися ширшими за конвенційні гарантії. Це питання доволі часто виникає перед конституційними юрисдикціями чи аналогічними ін­ститутами Німеччини, Англії, Швеції.

По-друге, Конституційний Суд згідно із принципом дружньо­го ставлення до міжнародних договорів може надавати міжнарод­но-конформне тлумачення положення Конституції України. Зокрема, у такому світлі слід надавати інтерпретацію сутнісного змісту непо­рушності права приватної власності та правових підстав набуття пра­ва на майно саме у світлі конвенційних гарантій мирного володіння майном, зважаючи на надмірно рестриктивну і непослідовну практи­ку Верховного Суду України^[20].

Я б за таких умов не вживав термін «фільтри» стосовно консти­туційних скарг. Тут слід говорити про критерії їх прийнятності. Із контексту статті 151¹ Конституції України у світлі загальних прин­ципів права (поваги до гідності людини, невичерпності прав людини, обов'язку захисту державою тощо) до них відносяться:

1) істотний характер порушеного права та загроза незворотно­сті заподіяння шкоди правам і свободам, гарантованих Конституцією України.

2) вичерпання звичайних засобів правового захисту. Цей крите­рій слід розуміти диференційовано - Конституція визначає, що за за­гальним правилом гарантується апеляційне оскарження, а касацій­ний перегляд - у випадках, визначених законом. При цьому слід мати на увазі також ефективність та дієвість такого перегляду - якщо ка­сація чи апеляція за статистичними даними не дає належного ефек­ту, слід ставити перед Конституційним Судом питання про вжиття невідкладних заходів, зокрема і забезпечувального наказу, оскільки у ситуації із ВПО можуть настати невідворотні наслідки, які надто ускладнять поновлення або взагалі унеможливлять поновлення по­рушених прав;

3) такі засоби правового захисту мають бути ефективними та дійовими, забезпечуючи ефективне поновлення у правах та справедли­ве відшкодування шкоди. На відміну від Конституційного Суду перших двох каденцій Суд «третьої каденції» (або, за американською тради­цією, Суд Шевчука) звертає увагу на те, що при ухваленні рішень по конституційній скарзі Суд також визначатиме розмір відшкодування. Цей чинник буде дисциплінуючим стосовно органів публічної влади та судів загальної юрисдикції, які на практиці доволі часто ігнорува­ли рішення Конституційного Суду і приймали суперечні їм за змістом правові акти.

4) предметом перевірки є конституційність закону та практи­ки його застосування у світлі сутнісного змісту прав людини й осно­воположних свобод. Незважаючи на обрання моделі нормативної кон­ституційної скарги, розгляд конституційних скарг згідно із Консти­туцією є дуальним: (1) здійснюється перевірка конституційності закону або його окремих положень та (2) конституційності прак­тики його застосування. Тому тут можлива така ситуація, що при перевірці положення закону можуть бути визнані конституційними, але практика його застосування може бути визнана неконституцій­ної. Тут має значення декілька ключових моментів для додержання, захисту та поновлення прав ВПО: (а) існує можливість перевірки ак­тів органів публічної адміністрації, оскільки вони виражають засто­сування законів у формі здійснення адміністративного розсуду та їх конкретизації і деталізації; (б) з'ясувати чи відповідає втручання у здійснення конституційних прав і свобод публічною адміністрацією вимогам пропорційності, тобто чи таке здійснене на основі закону, чи існує нагальна і невідворотна суспільна необхідність запроваджува­них заходів і чи ці заходи не посягають на сутнісний зміст права (чи є вони доречними і достатніми у світлі легітимної мети); (в) визначи­ти, чи відповідає конституційними цілям та вимогам вище вказаному принципу пропорційності зміст судових рішень у разі застосування судового розсуду і чи використали суди свій розсуд відповідно до ле­гітимної мети у разі застосування неоднозначних положень закону відповідно до якомога сприятливого варіанту щодо здійснення кон­ституційних прав і свобод;

5) забезпечення захисту прав і свобод людини, гарантованих Кон­ституцією України, принаймні на міжнародно-визнаному рівні.

Без сумніву, що при захисті прав людини у ході розгляду конститу­ційної скарги, Конституційний Суд звинувачуватимуть в надмірному судовому активізмі. Це може бути пов'язане із застосуванням Судом забезпечувальних заходів, насамперед, у формі зупинення дії закону, який буде предметом розгляду, оскільки його застосування може за­подіювати істотну шкоду конституційним правам і свободам або таке зумовлене невідворотністю порушень основоположного права, яке в наступному складно буде поновити або такої можливості вже не буде.

1.5.