Вимоги до адміністративної та судової практики у сфері захисту прав ВПО

Конституційні стандарти вчинення адміністративних дій та розгляду справ у судах були вироблені протягом тривалого часу і є власне продуктом адміністративної та судової практики. Як зазначає К.

1. Сутнісний зміст прав людини та вимоги до органів публіч­ної влади. Це положення однаковою мірою стосуються всіх органів влади і передбачає такі стандарти: а) неприпустимість зловживань;

б) неприпустимість надмірних обмежень у реалізації прав людини;

в) неприпустимість надмірного формалізму. У ході правотворчості та правозастосування органи публічної влади не можуть вживати захо­ди, які призводять до істотних обмежень або унеможливлюють здійс­нення основних прав і свобод, посягаючи на їхній сутнісний зміст.

2. Вимога розслідування і розгляду всіх істотних обставин. Обов'язок державних органів приймати до уваги всі наступні доку­менти, навіть якщо підняті питання не входять до його компетенції. Державна установа може самостійно направити документ, що посту­пив, у компетентний орган і проінформувати заявника про те, куди був пересланий документ. Згідно із принципом розслідування дер­жавна установа повинна самостійно перевіряти факти. Індивід не може бути зобов’язаний надавати довідки різного характеру з інших державних установ або завіряти документи у нотаріуса.

3. Законність та свобода розсуду уряду та адміністрації. Право­ві акти адміністрації та судової влади видаються на основі закону. Такі акти видаються на виконання конкретних приписів закону або вони конкретизують його зміст, що передбачає передбачають дискрецію (свободу розсуду). Адміністративний акт чи судове рішення, які при­йнято відповідно до визначених формальностей, має юридичну силу закону у межах юрисдикції органу (його повноважень, території по­ширення влади, процедури прийняття), що прийняв цей акт.

4. Доступність до управлінських процедур. По-перше, цей прин­цип випливає із обов’язку органів публічної влади доводити до на­селення зміст нормативно-правових актів у визначеному законом порядку. По-друге, особа, права і свободи якої порушено, самостійно розпоряджається своїм правом на звернення до органів публічної влади, зокрема, самостійно визначає предмет свого звернення, фак­тичні обставини справи, предмет правового спору. З боку третіх осіб, органів публічної влади, посадовців є неприпустимими діяння щодо встановлення перешкод, пов’язаних із самим фактом звернення осо­би за правовим захистом. Доступність правового захисту виводиться із позитивного обов’язку органів публічної влади забезпечити спри­ятливі процедури розв’язання соціально-політичних конфліктів у су­спільстві на основі принципів верховенства права і справедливості.

5. Гарантії довіри між посадовцем та індивідом. Згідно пре­зумпції довіри припускається, що у правовій державі громадянин може очікувати, що держава буде поступати щодо нього справедливо і добросовісно. У свою чергу держава повинна виходити з того, що громадянин є добросовісним і лояльний по відношенню до неї. Пре­зумпція довіри визначається конституційними засадами піклування про зміцнення громадянської злагоди, зв’язаності держави правом та правами людини й основоположними свободами (ст. 3), права кожної людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23).

6. Публічність та гласність процесуальних процедур. Згідно з п. 6 ч. 2 ст. 129 Конституції при здійсненні правосуддя гарантується гласність судового процесу. Із цього принципу випливає, що проце­суальні процедури повинні відповідати певним вимогам, зокрема, поширюються на правовий режим здійснення та захисту прав люди­ни. Конституція встановлює загальні гарантії публічності: зокрема, гарантується кожному право знайомитися в органах публічної влади з відомостями про себе, якщо вони лише не підпадають під режим правової охорони в якості предмета державної таємниці чи конфіден­ційної інформації.

У випадку затримання особи їй невідкладно повідомляється про мотиви арешту/затримання, роз’яснюються права та надається можливість з моменту затримання захищатися особисто або за допо­могою захисника (ст. 29). Громадяни користуються правом рівного доступу до державної служби (ст. 38), з чого випливає необхідність проведення конкурсу з метою забезпечення принципу рівності і не­допущення дискримінації. У ході процедури публічність конкретизу­ється такими правами: право претендувати виражати свою думку та вимагати вислухати її, право на доступ до матеріалів справи, претен­дувати на участь у наданні доказів та їх оцінки, право на вирішення справи компетентним органом у законному складі, право на обґрун­тованість рішення тощо.

Важливою конституційною гарантією публічності є право особи на звернення до органів публічної влади, які зобов’язані розглядати їх звернення у встановлені законом строк і надавати обґрунтовану від­повідь. Принцип публічності означає в цілому, що особа в ході проце­дури вправі отримувати інформацію, яка стосується справи і впливає на результат розгляду справи. Зокрема, згідно ст. 12 Конвенції ООН про права дитини за дитиною, яка здатна самостійно сформулювати власну думку, визнається право на самостійне слухання її справи.

7. Принцип ефективних засобів правового захисту. Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на захист поруше­них прав і законних інтересів. У статті 13 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод визнається, що кожному, чиї пра­ва і свободи порушуються, надається ефективний правовий захист в органах публічної влади, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які діяли, виконуючи свої офіційні функції. У справі Сильвер проти Німеччини ЄСПЛ вивів критерії ефективності засобів правово­го захисту: 1) якщо особа аргументовано стверджує, що вона потерпі­ла від порушення основних прав і свобод, їй надається засіб правово­го захисту в органах публічної влади, так і для відшкодування шкоди, у разі необхідності; 2) система інститутів правового захисту може бути як судовою, так і позасудовою, однак повноваження та гаран­тії такого захисту повинні бути ефективними, тобто забезпечувати реальний захист прав і свобод, їх поновлення; 3) ефективний право­вий захист забезпечується у контексті усієї системи правозахисних процедур, визначених національним законодавством та належною діяльністю органів публічної влади; 4) форми і способи ефективного правового захисту визначаються конституцією і законами держави.

8. Право на оскарження судових і адміністративних рішень. Не­обхідною умовою якісного забезпечення основних прав і свобод є га­рантії оскарження рішення. Особливістю оскарження адміністратив­них рішень є альтернативний механізм їх оскарження - можна оскар­жити у орган вищого рівня або до суду. У разі якщо рішення ухвалено найвищою адміністративною інстанцією, то можливе його оскаржен­ня до адміністративного суду. При цьому закон може встановлюва­ти строк оскарження з моменту набранням чинності рішенням най­вищої інстанції. Є неправомірним встановлення штучних перепон у оскарженні рішень до вищої інстанції. При цьому важливим є те, щоб інстанція, до якої оскаржено рішення, розглядала справу добросовіс­но, повно і об’єктивно, у строки, визначені законом (розумні строки).

Сучасне розуміння прав людини як певних правил і стандар- тів-вимог до держави, яка несе обов’язок захисту у контексті вну­трішньо переміщених осіб, біженців та шукачів притулку зумовлює цілісне бачення заходів щодо політичної, соціальної та економічної інтеграції суспільства. Якщо питання захисту біженців та шукачів притулку стосуються зовнішніх безпекових питань і вимагають солі­дарності на рівні міжнародного співтовариства чи в рамках наднаціо­нальних об’єднань. То питання захисту ВПО стає наслідком упущення національними державами здійснення своїх функцій політичної інте­грації, вільного розвитку інститутів громадянського суспільства. Тоді на порядок денний виступають проблеми, пов’язані із реінтеграцією країни, поновленням конституційного порядку, провідною цінністю якого є захист гідності людини, яка є джерелом прав і свобод люди­ни. Обмежені можливості національних держав у сфері забезпечення притулку відповідним категоріям осіб зумовлюють становлення сис­теми солідарності та їх підтримки з метою забезпечення політичної інтеграції та правової безпеки в суспільстві.