Судова практика з питань доступу внутрішньо переміщених осіб до соціальних виплат

Державою встановлено ряд соціальних гарантій, зокрема, закона­ми України: «Про державні соціальні стандарти та державні соціаль­ні гарантії», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають пра­во на пенсію, та інвалідам», «Про державну соціальну допомогу інва­лідам з дитинства та дітям-інвалідам», «Про державну соціальну допо­могу сім'ям з дітьми».

Як уже досить детально розглянуто раніше, отримання соціаль­них виплат, так само як і пенсій, прив'язане до факту внутрішнього переміщення (або з більш реалістичного погляду, отримання «довід­ки переселенця» та виконання формальних умов щодо упередження її скасування). Саме тому абсолютна більшість судових спорів стосу­ються саме застосування норм вищевказаних законів та пов'язаних з ними підзаконних нормативно-правових актів у поєднанні із засто­суванням Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутріш­ньо переміщених осіб» (№ 1706 від 20 жовтня 2014 року), постанов Кабінету Міністрів України «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінан­сової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства» від 7 листопада 2014 року № 595, «Про облік внутрішньо переміщених осіб» від 1 жовтня 2014 року № 509, «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 року № 637.

Можна констатувати, що в порівнянні з попередньою категорією справ (пенсійне забезпечення), спорів щодо соціальних гарантій мен­ше, однак при цьому судами застосовуються аналогічні підходи.

До справ, що упродовж кількох років не мали однозначного під­ходу в судовій практиці, можна віднести питання застосування Закону України «Про державну соціальну допомогу сім'ям з дітьми», зокрема щодо допомоги при народженні дитини.

Досить поширеними у судовій практиці були спори щодо відмо­ви у призначенні допомоги при народженні дитини у зв'язку із про- пущенням 12-місячного строку звернення за допомогою з дня наро­дження дитини.

Зокрема, у справі К/800/18345/17 Вищий адміністративний суд України виніс Ухвалу від 8 червня 2017 року про відмову у відкритті касаційного провадження за скаргою позивача на рішення суду апе­ляційної інстанції у зв'язку з відсутністю належного обґрунтування підстав для скасування чи зміни судових рішень та відсутності під­став, які б дозволили вважати, що суд неправильно застосував норми процесуального права.

Обставини справи

Позивачка звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати протиправним і скасувати рішення про відмову у призначенні допо­моги при народженні дитини та зобов'язати Управління праці і со­ціального захисту населення Слов'янської міської ради призначити цю допомогу відповідно до Закону України від 21 листопада 1992 року № 2811 -ХІІ «Про державну допомогу сім'ям з дітьми». На обґрунтуван­ня позову зазначила, що проживала у м. Донецьку і народила дитину, проте у зв'язку з проведенням бойових дій не мала можливості виїха­ти на підконтрольну Україні територію, а тому вчасно не звернула­ся за призначенням допомоги при народженні дитини. Позивачка по­силалася на те, що пропустила строк через обставини, які від неї не залежали.

Постановою Слов'янського міськрайонного суду Донецької об­ласті позов задоволено частково, зокрема, визнано протиправним і скасовано рішення відповідача про відмову у призначенні допомоги при народженні дитини та зобов'язано Управління праці і соціально­го захисту населення призначити цю допомогу відповідно до Закону № 2811-ХІІ.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Рішення Донецького апеляційного адміністративного суду, з яким погоджується Вищий адміністративний суд України, обґрунтовано по­силанням на положення статті 11 Закону «Про державну соціальну допомогу сім'ям з дітьми» та норми Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженого постановою Ка­бінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1751: «допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня наро­дження дитини».

Суд зазначає, що при цьому нормами вказаного Закону та По­рядку не передбачено можливості поновлення зазначеного строку. Подання звернення за призначенням цієї допомоги не пізніше два­надцяти місяців з дня народження дитини є однією з умов для її при­значення.

Вирішуючи спір та відмовляючи в позові, апеляційний суд зазна­чив, що «встановлений Законом № 2811-ХІІ та Порядком № 1751 строк є достатньо тривалим для того, щоб особа, яка бажає скористатися правом на отримання допомоги, могла його реалізувати».

Як зазначено судом апеляційної інстанції, «в той же час державою виконані свої обов'язки щодо можливості особам, які залишились на непідконтрольній владі України території, скористатись своїми правами, передбаченими законодавством. Так, існує порядок пере­міщення осіб через лінію розмежування, яким щоденно (за винятком поодиноких випадків) користуються багато осіб. Поряд з цим позивач не надала суду доказів того, що нею вживалися будь-які заходи для отримання статусу тимчасово переміщеної особи та своєчасного по­дання звернення у відповідні органи з приводу призначення спірної допомоги або доказів того, що будь-які державні органи створювали їй у цьому незаконні перешкоди».

Таким чином, Суд доходить висновку, що недотримання позива­чем усіх умов для призначення їй спірної допомоги відбулося виключ­но внаслідок її бездіяльності.

Протилежна позиція також наводиться у судовій практиці з цього питання, наприклад, у справі № 805/2254/18-а^[87] Донецький окружний адміністративний суд наводить наступне обґрунтування.

Посилаючись на норми Закону України «Про охорону дитинства» та Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», Суд за­уважує, що допомога при народженні дитини є різновидом державної допомоги у загальній системі соціального захисту населення і нада­ється з метою забезпечення відповідного рівня матеріальної підтрим­ки сімей, у яких є діти, створення належних умов для утримання та виховання дітей.

Додатково Суд посилається на положення статті 3 Конвенції про права дитини щодо того, що «в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміні­стративними чи законодавчими органами, першочергова увага при­діляється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини».

З огляду на наведений аналіз Судом зроблено висновок про те, що «допомога при народженні дитини за своєю природою є допо­могою самій дитині, а не її батькам. В даному випадку неможливість своєчасного звернення одним з батьків до органу, який здійснює при­значення допомоги при народженні дитини, призводить до порушен­ня інтересів дитини».

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №591/610/1690 та від 2 жовтня 2018 року № 495/3711/17^{[88] [89].}

Цікавим у вказаних справах є також факт, що не привертає особ­ливої уваги. Зокрема, у першій справі позивачем виступає особа, що не є внутрішньо переміщеною особою (принаймні не має довідки ВПО), в той час як у інших наведених справах позивачами є внутріш­ньо переміщені особи.

Зокрема, статтею 1 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» передбачено, що громадяни України, в сім'ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на дер­жавну допомогу у випадках та на умовах, передбачених цим Законом та іншими законами України, що дає підстави вважати правомірним застосування у даних випадках положень цього Закону у поєднанні із Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо пе­реміщених осіб». Зокрема, статтею 11 Закону передбачено підстави припинення виплат допомоги при народженні дитини, серед яких не­цільове використання коштів і незабезпечення отримувачем допомо­ги належних умов для повноцінного утримання та виховання дитини.

З відкритих джерел інформації не вдалося з'ясувати виокремле­них даних щодо проведення державними органами контролю із за­значених питань.

Загальна проблема поєднання всіх соціальних виплат з довідкою ВПО в даному випадку також є проблемою і стосовно проведення заходів з такого контролю, адже здійснення його можливе лише за умови, що переміщена особа, яка отримує зазначені виплати, дійсно перемістилась і проживає на підконтрольній Уряду території, а не скористалася процедурою «формальної реєстрації» як внутрішньо переміщена особа. Відповідно, у разі виявлення відсутності ВПО - отримувача таких виплат за фактичним місцем проживання (зазначе­ного в довідці ВПО), відповідні органи мають змогу скасувати довідку та, відповідно, призупинити виплати. Разом з цим отримання нової довідки та відновлення виплат знаходяться у площині застосування Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо перемі­щених осіб» та відповідних підзаконних нормативно-правових актів і жодним чином не корелюються із установленням дійсної ситуації, в якій перебуває дитина.