Судова практика з питань здійснення страхових виплат особам, які не перемістились на підконтрольну територію

Окрему увагу в цьому виданні хотілося б звернути на питання судової практики у справах щодо застосування Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» щодо спорів, які виникли в контексті збройного конфлікту, а саме щодо здійснення страхових виплат особам, які не перемістились на підконтрольну те­риторію.

Власне наразі в судах не перебуває великої кількості таких справ, оскільки більшість позовів було направлено до суду у 2014-2016 ро­ках і на сьогоднішній момент майже у всіх справах винесено остаточні рішення.

Разом з цим важливість даної категорії справ полягає в тому, що вона є єдиною з усіх категорій справ, пов'язаних із збройним кон­фліктом, щодо якої сформульовано правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17^[90]. Формулювання правової позиції було зумовлено тим, що в аналогічних спорах Вищий спеціалізований суд України з розгля­ду цивільних і кримінальних справ дійшов протилежних висновків.

Суть таких справ полягала у тому, що позивачі, які в результа­ті виробничих травм отримали право на страхові виплати, не мали до них доступу у зв'язку з тим, що, керуючись нормативними актами Уряду, відповідні Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України перемістилися з непідконтрольної території та припинили страхові виплати тим особам, які не здійснили внутрішнє переміщення (принаймні не отримали довідку ВПО).

Так, у своїй постанові Верховний Суд України дійшов наступних висновків:

1. Державою на законодавчому рівні гарантовано та врегульо­вано питання надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду потерпілим на виробництві, які переміщуються з тим­часово окупованої території України та районів проведен­ня АТО.

2. Їх права захищено Законом України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо пе­реміщених осіб», актами Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами.

3. На законодавчому рівні визначено, що фінансування видатків з бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соці­ального страхування на тимчасово неконтрольованих україн­ською владою територіях здійснюватиметься тільки після по­вернення вказаних територій під контроль органів державної влади.

Отже, жодними нормативними актами, що регламентують поря­док здійснення страхових виплат та надання соціальних послуг у пе­ріод збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуа­цій природного чи техногенного характеру, не передбачено здійснен­ня страхових виплат потерпілим, які не перемістились із тимчасово окупованої території на підконтрольні органам державної влади те­риторії.

Необхідно зазначити, що дана правова позиція важлива перш за все тим, що викладені в ній мотивування та висновки були взяті до уваги при розгляді інших справ, щодо ситуацій, відносно яких відсут­нє належне правове регулювання.

20 вересня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду прийня­то рішення у справі № 243/3505/16-ц^[91], в якому здійснено відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідноси­нах, викладеному в раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України у справі № 6-51цс17.

У мотивувальній частині рішення Судом наведено аналіз існуючих релевантних правових норм: Кодексу законів про працю України, за­конів України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання від нещасного випадку на виробництві та професійного захво­рювання, які спричинили втрату працездатності» (з 1 січня 2015 року діє в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року № 77-VIII та має назву «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування»), «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», постанов Кабінету Міністрів України «Про особли­вості реалізації прав деяких категорій осіб на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 1 жовтня 2014 року № 531, «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 року № 637, «Про облік осіб, які переміщують­ся з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції» від 1 жовтня 2014 року № 509, «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних ви­плат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприєм­ствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства» від 7 листо­пада 2014 року № 595, постанови Національного банку України від 23 липня 2014 року № 436 та від 6 серпня 2014 року № 466, постано­ви Правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 27 квітня 2007 року № 24 «Порядок призначення, перерахування та проведення страхових виплат», від 11 грудня 2014 року № 20 «Про затвердження Порядку надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов'язковим держав­ним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для осіб, які переміщуються з тимча­сово окупованої території і районів проведення антитерористичної операції», а також постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 лютого 2015 року у справі № 826/18826/14.

Із наведеного аналізу Суд доходить висновку, що «постанова­ми КМУ № 531, 637 та 595, а також постановою Правління Фонду від 11 грудня 2014 року № 20 встановлено спеціальний порядок здійснен­ня страхових виплат для осіб, які тимчасово переселилися з району проведення АТО, тобто особливості виплати матеріального забезпе­чення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам.

Однак зазначені підзаконні нормативні акти не регулюють питан­ня щодо здійснення страхових виплат особам, які з районів проведен­ня АТО до теперішнього часу не переселилися та продовжують про­живати за своїм постійним місцем проживання на території, яка не контролюється органами державної влади. Ці підзаконні акти не є за­коном, тому не можуть звужувати чи скасовувати права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Верховним Судом акцентується увага на нормах Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного су­веренітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», статтею 2 якого передбачено, що за фізич­ними особами, незалежно від перебування їх на обліку як внутріш­ньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу, та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територі­ях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відпо­відно до законів України.

Із наведеного Судом зроблено висновок, що «підтверджуючи май­нові права фізичних осіб незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального ста­тусу, закон не передбачає жодних обмежень інших прав таких осіб, які вони можуть реалізувати на території України».

Верховний Суд у мотивуванні рішення звертається до практики Європейського суду, зокрема, у рішенні якого у справі «Пічкур про­ти України» встановлено порушення прав людини, визначених Кон­венцією, та констатовано, що право на отримання пенсії як таке ста­ло залежним від місця проживання заявника.

У контексті ситуації в Україні та конкретної справи Верховний Суд звертає увагу на те, що «Україна від зобов'язань, визначених статями 1, 14 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окре­мих районах Донецької та Луганської областей України відповідно до статті 15 Конвенції не відступала, оскільки у постанові Верховної Ради України № 462-УІІІ від 21 травня 2015 року, якою схвалено заяву Вер­ховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод», за­значено про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статями 5, 6, 8 та 13, на період до повного припи­нення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виве­дення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольова­них і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення кон­ституційного ладу та порядку на окупованій території України».

Також Верховний Суд підтримав висновки судів першої та апе­ляційної інстанцій про те, що відсутність фінансування Відділення Фонду не є підставою для відмови у задоволенні позову, зокрема, посилаючись на рішення ЄСПЛ у справі «Кечко проти України», в яко­му Європейський суд не прийняв аргумент уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення від 7 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Росії», заява № 59498/00).

Найбільш цікавою є аргументація рішення стосовно відступу від висновків, викладених у правовій позиції Верховного Суду України в постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17.

Зокрема, Суд, підтримуючи висновки судів першої та апеляційної інстанцій, зазначив, що дія нормативно-правових актів, на які поси­лається відповідач у касаційній скарзі (пункт 8 Тимчасового порядку, постанов КМУ № 531,637, 595 та постанови Правління Фонду № 20) не може поширюватись на позивача, оскільки зазначені норми ре­гулюють правові відносини Фонду та внутрішньо переміщених осіб, а позивач не є ВПО. Більше того, ці підзаконні акти не встановлюють відмінних від передбачених Законом № 1105-XiV особливостей про­ведення страхових виплат у період проведення АТО на території, тим­часово непідконтрольній органам державної влади, внаслідок чого суди «дійшли обґрунтованого висновку, про відсутність правових під­став для невиплати позивачу страхових виплат... Ненадання позива­чем, який не є внутрішньо переміщеною особою, довідки про взяття його на облік як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення АТО, не є підставою для не­виплати позивачу страхових виплат».

Стосовно висновків Верховного Суду України у постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17 про те, що особи з населених пунктів на тимчасово неконтрольованих Урядом територіях мають право на одержання страхових виплат за умови переміщення на під­контрольну територію, Суд зазначає: правовий висновок Верховного Суду України ґрунтується на тому, що згідно з пунктом 2 Тимчасово­го порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року № 595, в населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади тим­часово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повно­важення, видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державно­го соціального страхування здійснюються лише після повернення згаданої території під контроль органів державної влади.

У зв'язку з цим Верховний Суд констатує, що «зазначені судові рі­шення набрали законної сили 12 квітня 2017 року - дата прийняття Верховним Судом України постанови у справі № 6-51цс17. Тому ви­словлений у постанові правовий висновок про те, що "на законодав­чому рівні визначено, що фінансування видатків з бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на тим­часово неконтрольованих українською владою територіях здійсню­ватиметься тільки після повернення вказаних територій під контроль органів державної влади”, не відповідає фактичним обставинам».

Відступ від висновку Верховного Суду України щодо відсутності жодного нормативного акта, що регламентує порядок здійснення страхових виплат та надання соціальних послуг у період збройного конфлікту особам, які не перемістились з тимчасово окупованих те­риторій, як підстави для відмови у задоволенні позову, Суд мотивує положеннями частини першої статті 7 Закону України «Про забез­печення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», якою передбачено, що для громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території, реаліза­ція прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на надання соціальних послуг здійснюється відпо­відно до законодавства України.