Рішення Старобільського районного суду Луганської облас­ті у справі про визнання бездіяльності управління Пенсійного фонду України протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (щодо пенсійних виплат особі, яка не змогла переміститись на те­риторію, підконтрольну Уряду України)

РІШЕННЯ

Справа 431/5391/17

Провадження 2-а/431/12/18

12 березня 2018 року

Витяг

Суддя Старобільського районного суду Луганської області ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним по­зовом до управління Пенсійного фонду України в Артемівському районі м.

В обґрунтування свого позову посилається на те, що вона ІН­ФОРМАЦІЯ^ з 2003 року здобула право на отримання пенсії по ін­валідності. Вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, до 2014 року перебувала на обліку та отримувала пенсію в Управлінні ПФУ в Арте­мівському районі м. Луганська. У квітні 2014 року виплати пенсії при­пинилися. У вересні 2017 року позивач через свого представника звернулася до Управління Пенсійного фонду України в Артемівському районі в м. Луганськ із заявою. У своїй відповіді від 11.10.2017 року № 592/01-26 Управління Пенсійного фонду України в Артемівському районі в м. Луганську зазначило, що позивач досі перебуває на об­ліку у відповідача, отримувала пенсію по квітень 2014 року, нараху­вання здійснювалися по липень 2014 року. Також Управління Пенсій­ного фонду України в Артемівському районі м. Луганська вказало, що єдиним можливим способом отримання пенсії є реєстрація у якості ВПО і переміщення на підконтрольну українському уряду територію. На даний момент ОСОБА_1 проживає за адресою своєї реєстрації та не має можливості виїхати на територію, підконтрольну уряду Украї­ні, через важкий стан здоров'я. Вважає, що відповідно до законодав­ства України, громадяни України мають право на отримання пенсії незалежно від місця свого проживання. Просила суд визнати проти­правною бездіяльність Управління Пенсійного фонду України в Ар­темівському районі в м. Луганську щодо невиплати їй пенсії з квітня 2014 року і ненарахування та невиплату пенсії з липня 2014 року, зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Артемівському районі в м.

Вирішуючи питання щодо припинення відповідачем виплати пен­сії позивачеві, суд керується таким.

Відповідно до положень статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечен­ня їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а та­кож у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соці­альним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, під­приємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комуналь­них, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

У преамбулі Закону України «Про загальнообов'язкове держав­не пенсійне страхування» зазначається, що цей Закон розроблений відповідно до Конституції України та основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визна­чає принципи, засади і механізми функціонування системи загально­обов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків ро­ботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату до­говорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застра­хованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Стаття 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пен­сійне страхування» закріпляє саме право громадян України на отри­мання пенсій, а не можливість її отримання у залежності від місця проживання отримувача пенсії. Законом не встановлено, що нараху­вання та виплата пенсії громадянину України залежить від місця його проживання в Україні.

У преамбулі Закону України «Про пенсійне забезпечення» зазна­чено, що цей Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забез­печення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.

Стаття 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» встанов­лює, що громадяни України мають право на державне пенсійне забез­печення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Статтею 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлений виключний перелік підстав для припинення пенсії, а саме: якщо пенсія призначена на підставі доку­ментів, що містять недостовірні відомості; у разі смерті пенсіонера; у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; в ін­ших випадках, передбачених законом.

Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» зазначається, що зміна умов і норм загальнообов'яз­кового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений частиною 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», є вичерпним та передбачає можливість припинення ви­плати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом, а не постановами Кабінету Міністрів України або в інший спосіб.

Припинення виплати позивачу пенсії у зв'язку з відсутністю до­відки внутрішньо переміщеної особи та проживанням на території, де органи державної влади не здійснюють свої повноваження, супер­ечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі України «Про загальнообов'язкове державне пен­сійне страхування».

Таким чином, суд вважає, що відповідач припинив виплату належ­ної позивачу пенсії з підстав, не передбачених законом.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України ви­ключно законами України встановлюються основи соціального захис­ту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров'я, екологічної безпеки.

Згідно зі статтею 64 Конституції, конституційні права і свободи лю­дини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, перед­бачених Конституцією України.

Конституційний Суд України, розглянувши справу № 1-32/2009 від 7 жовтня 2009 року, встановив, що конституційне право на соціаль­ний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Також суд зазначив, що пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попе­редньою працею, і є однією з форм соціального захисту. Цим визна­чається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії. Закріплюючи на конституцій­ному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні пра­ва і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, полі­тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціально­го походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; дер­жава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантува­ти це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами. Таким чином, за аналогією так само не може бути обмежено право на отримання пенсії особі незалежно від місця проживання в Україні.

Усупереч зазначеному рішенню КСУ, а також Конституції і законам України відповідач не виплачує позивачу пенсію.

Практика Європейського суду з прав людини підтверджує, що дискримінація щодо виплати пенсії і інших соціальних виплат за озна­кою місця проживання суперечить Конвенції. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенції та практику ЄСПЛ, як джерело права.

У рішенні ЄСПЛ по справі «Пічкур проти України» суд зазначив, що обмеження на отримання пенсії залежно від місця проживання є по­рушенням статті 14 Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискри­мінації за будь-якою ознакою.

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в пово­дженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Кон­венції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою озна­кою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мир­но володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути по­збавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умо­вах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимної цілі або якщо немає розумного спів­відношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдо­вують різне ставлення (Рішення ЄСПЛ від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» (Van Raalte v.

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазна­чив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних сво­бод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи ін­ших переконань, національного чи соціального походження, належ­ності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжна­родного права.

Європейський суд з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» 26 червня 2014 року (Заяви № 68385/10 та 71378/10) в параграфах 53-56 зазначив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних ор­ганів у право на мирне володіння майном має бути законним і повин­не переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинне бути пропорційним по відношенню до пе­реслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечений «справед­ливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного ба­лансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде по­кладений особистий та надмірний тягар (рішення у справі «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пункти 79 та 82).

В рішенні ЄСПЛ по справі «Пейчич проти Сербії» (Pejcic v. Serbia) суд вказав, що стаття 1 Протоколу 1 Конвенції не створює права на набуття права власності. Вона не вводить обмеження для країн, які є учасницями Конвенції, щодо свободи вирішення питання про введен­ня певної форми соціального страхування, або пенсійної системи, або свободи обрання виду та визначення суми допомоги або пенсії, яка надаватиметься за будь-якою з перелічених схем. Бо ці питання на­лежать до дискреційної компетенції держави і не підпадає під дію цієї статті 1 Протоколу 1 Конвенції. Але коли держава - сторона Конвенції законодавчим актом передбачила виплату пенсії - чи то в залежності від попередньої сплати внесків, чи ні - таке законодавство розгляда­ється як генеруюче майнове право, яке підпадає під дію статті 1 Про­токолу 1 для кола осіб, які задовольняють вимоги такого законодав­ства (пункт 54 рішення).

При цьому пунктом 73 рішення Суду по справі «Грудіч проти Сербії» (Grudic v. Serbia) підкреслюється, що перша і найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання в мирне користування майном державним органом, що здійснює пуб­лічну владу, має бути законним та має переслідувати законну мету в суспільних інтересах.

З огляду на представлену судом по справі «Грудіч проти Сербії» та «Пейчич проти Сербії» аргументацію відмова відповідача поно­вити позивачу виплату пенсій, яка була призначена йому державою раніше, але зараз її виплати припинено, є втручанням в його право мирного користування майном, та таке втручання суперечить націо­нальному законодавству України та суперечить статті 1 Протоколу № 1 Європейської конвенції з прав людини. Позбавлення громадян похилого віку на тривалий період - понад два роки - їх пенсій, які є основним джерелом для існування, не виправдовує жодний суспіль­ний інтерес за обставин даної справи.

В справах Н.Т. v. Germany, Nibbio v. Italy ЄСПЛ підкреслив, що в ро­зумінні статті 6 Конвенції «Право на справедливий суд», яке включає в себе право на розгляд справи упродовж розумного строку, особли­ва ретельність потрібна в пенсійних спорах (пункт 37 рішення ЄСПЛ по справі Н.Т. v. Germany; п.18 рішення ЄСПЛ по справі Nibbio v. Italy). Існують чисельні випадки, коли пенсіонери - громадяни України, які опинилися в ситуації Відповідача, померли не тільки через свій вік або стан здоров'я, але і через нелюдські умови існування на окупова­ній території, викликані відсутністю грошових коштів на харчування, лікування та догляд. Тому судовий розгляд та вирішення даної справи має бути зроблено в найкоротший строк, достатній для надання оцін­ки доказам і прийняття висновку по суті вимог.

Вимушене внутрішнє переміщення та Керівні принципи ООН

На теперішній час окремого порядку реалізації права на соціаль­ний захист, в тому числі виплату пенсії, для громадян України, які зна­ходяться на непідконтрольній території, не визначено. Особи похило­го віку, які проживають на контрольованій території України, користу­ються своїм правом на пенсійне забезпечення в порядку, встановле­ному Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», Законом України «Про пенсійне забезпечення». В той же час Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року, постанова КМУ № 637 від 5 листопада 2014 року, постанова КМУ № 365 від 8 червня 2016 року визнають право на пенсії та визначають порядок їх виплати внутріш­ньо переміщеним особам (ВПО). В якості підтвердження стаття 7 цьо­го зазначеного Закону має назву «Забезпечення реалізації прав заре­єстрованих внутрішньо переміщених осіб на зайнятість, пенсійне за­безпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування, соціальні послуги, освіту».

Отже, для позивача та для інших пенсіонерів, які не покинули своє постійне місце проживання на непідконтрольній території, але впро­довж життя сплачували страхові внески до Пенсійного фонду України, до липня 2014 року отримували пенсію, окремого порядку і механіз­му нарахування і виплати пенсій державою Україною не передбачено.

Навпаки, держава в особі відповідача своєю бездіяльністю від­мовляє позивачу в поновленні виплати пенсії та посилається на необ­хідність зміни ним місця постійного проживання з непідконтрольної території на контрольовану для отримання пенсії.

Такими діями держава: 1) відмовляється від гарантованого Кон­ституцією позитивного обов'язку із забезпечення соціального захисту своїх громадян-осіб похилого віку; 2) стимулює штучне переміщення осіб всередині країни, чим спотворює статистичні дані обліку ВПО та викривлює розрахунок їх дійсних потреб; 3) змушує пенсіонерів зали­шати своє місце постійного проживання в обмін на спробу отримати заборгованість із виплати пенсій, при цьому не забезпечуючи надан­ня таким особам житла на підконтрольній території України в тимча­сове користування; 4) створює додаткову загрозу життю і безпеці сво­їх громадян похилого віку під час перетину ними лінії розмежування в зоні АТО.

За таких умов в Україні низкою нормативних актів з питань реа­лізації прав соціально-економічних прав ВПО створено ситуацію ви­мушеного внутрішнього переміщення осіб. Так пенсіонери, які опини­лись в ситуації позивача, фактично не задовольняють критерії, визна­чені в статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод ВПО», але для отримання пенсії вони мають реєструватись як ВПО. В розу­мінні статті 1 Закону «внутрішньо переміщеною особою є громадя­нин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслід­ків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів на­сильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природ­ного чи техногенного характеру».

В даній ситуації позивач свідомо обрав для себе місцем прожи­вання його дім на окупованій території і він не має ані можливостей, ані коштів, ані ресурсів для переїзду і забезпечення собі гідних умов життя на підконтрольній території. Позивач з об'єктивних причин не хоче залишати своє місце постійного проживання, а на момент звер­нення до суду із даною заявою умови збройного конфлікту і тимчасо­вої окупації є такими, що дозволяють йому залишатися на окупованій території.

Саме тому можна зробити висновок про те, що соціальна політика держави (яка, зокрема, полягає в прийнятті Урядом України постанов № 365 та № 637) щодо позивача і в цілому осіб, які мають право на виплату пенсій і проживають на окупованій території, є відмовою від виконання обов'язку із соціального захисту населення і є політикою, яка стимулює вимушене внутрішнє переміщення.

З приводу заборони насильницького і довільного переміщення варто звернути увагу на Керівні принципи ООН щодо переміщення осіб всередині країни. Керівні принципи ООН не є обов'язковим пра­вовим документом, але їх вживаність та визнання у світі серед країн, які зіштовхнулися з проблемою внутрішнього переміщення, зокрема через збройний конфлікт, є дуже поширеними. Покликанням цього документа є забезпечити відповідність внутрішньої політики держа­ви щодо внутрішньо переміщених осіб та національного законодав­ства про їх права Керівним принципам ООН, тому що за своїм змістом вони об'єднують в собі норми міжнародного гуманітарного права та міжнародного права щодо захисту прав людини, передусім таких як Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнарод­ний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Конвенція про статус біженців.

Один з Керівних принципів ООН (принцип 6) полягає в тому, що кожна людина має право на захист від довільного переміщення з її будинку або місця постійного проживання. Заборона довільного пе­реміщення розповсюджується на переміщення під час збройних кон­фліктів, якщо необхідність в [переміщенні] не викликана вимогами за­безпечення безпеки цивільних осіб, яких це зачіпає, або настійними причинами військового характеру.

Доречним також є згадування принципу 8 Керівних принципів, згідно з яким «переміщення не проводиться у спосіб, який порушує права осіб, які переміщуються, на життя, повагу до людської гідності, свободу і безпеку». Обставини, які склалися на пунктах перетину лі­нії розмежування в зоні АТО не можна вважати безпечними, про що складено регулярні звіти міжнародних моніторингових організацій. Також, як було зазначено вище, немає підстав вважати, що позивач, покинувши окуповану територію з метою реєстрації як ВПО для отри­мання пенсії, зможе забезпечити собі принаймні мінімальний рівень життя на підконтрольній території на тривалий період. Таким чином, вимоги постанов № 365 та № 637, яких дотримується відповідач у сво­їх діях, створює додаткові загрози для позивача, який і без цього пе­ребуває в складних життєвих обставинах.

Стандарти Ради Європи

Окрім перелічених вище положень Конвенції Парламентська Асамблея Ради Європи 12 жовтня 2016 року прийняла резолюцію по Україні, в пункті 16.3 якої йдеться про те, що «Україна має спрости­ти, наскільки це можливо, повсякденне життя мешканців непідконт- рольних територій і переміщених осіб з цих районів за рахунок ско­рочення адміністративних процедур щодо доступу до виплати пенсій і соціальної допомоги...». Таке рішення пояснюється тим, що державна політика України щодо ВПО прив'язує всі соціальні виплати та випла­ти пенсій до довідки ВПО.

Таке положення речей є дискримінаційним та таким, що стимулює внутрішнє переміщення, як було роз'яснено вище. Головною вадою системи забезпечення соціального захисту осіб, які залишаються на окупованій території, є відсутність механізму, через який би реалізо­вувалося право таких людей на отримання соціальної допомоги та пенсії, які передбачені для них як для громадян України законодав­ством. Отже, заклик світового товариства до України в згадуваній Ре­золюції лунає відкрито та є підтвердженням того, що адміністративні процедури верифікації для громадян, які лишаються на непідконт- рольній території, є дуже сильними. Тому вирішити цю ситуацію мож­ливо шляхом розірвання прямого зв'язку між статусом ВПО і можли­вістю отримувати будь-які соціальні виплати включно з пенсіями. За таких умов буде поважаться вибір кожної людини і її бажання лиши­тися проживати у власному будинку на непідконтрольній території. Держава не повинна створювати адміністративні перешкоди, які б змушували таку людину реєструватися як ВПО лише для того, щоб отримати ті виплати, які їй належать по закону. Такою є думка Ради Європи та Управління Верховного комісара ООН з питань біженців.

На жаль, сьогодні механізму, коли б Україна забезпечувала ви­плату пенсій позивачу немає. Тому позивач обрала спосіб судового захисту і довела, що її конституційне право на соціальний захист по­рушено, а існуюча нормативна база щодо виплати пенсій направлена на звуження можливостей щодо реалізації конституційних прав.

Крім того, пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни «Про незалежність судової влади» № 8 від 13.06.2007 року зазначе­но, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України, не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Кон­ституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визна­ченні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

Держава, відповідно до конституційних принципів, зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Таким чином, унаслідок незаконних дій відповідача, позивачу не­законно було припинено виплату пенсії, починаючи з квітня 2014 ро­ку, і нарахування і виплату пенсії з липня 2014 року.

Пунктом 1 постанови Правління Пенсійного фонду України № 9-1 від 12.05.2015 «Про здійснення повноважень з обслуговування стра­хувальників» встановлено, що обслуговування страхувальників, які перебувають на обліку в управліннях Фонду, що тимчасово не здій­снюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, на період проведення антитерористичної операції, зокрема здійснення обліку платежів, що надходять на рахунки органів Пенсійного фон­ду України, відкриті в установах АТ «Ощадбанк», прийняття звітності, передбаченої законодавством, зняття з обліку страхувальників в ор­ганах Пенсійного фонду України, надання довідок, встановлених за­конодавством, формування звітності та виконання завдань, передба­чених підпунктами 2-4, 6, 9-12, 16, 19 пункту 4 Положення про управ­ління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за № 41/26486, здійснюва­ти управлінням Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах Донецької та Луганської областей згідно з додатком до цієї постанови.

Відповідно до підпункту 7 пункту 4 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а та­кож про об'єднані управління, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 22.12.2014 № 28-2, Управління Фонду від­повідно до покладених на нього завдань призначає (здійснює пере­рахунок) і виплачує пенсії, щомісячне довічне грошове утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інші виплати відповід­но до законодавства.

Таким чином, повноваження відповідача щодо виплати ним пенсії позивачу жодним нормативно-правовим актом іншому Управлінню ПФУ не передано.

Управління Пенсійного фонду України в Артемівському районі в м. Луганську у своєму листі позивачу від 11.10.2017 року № 592/01­26 зазначило, що позивач має отримувати пенсію відповідно до вимог Постанови КМУ №367 від 05.11.2014, однак позивач не є та не має на­міру бути внутрішньо переміщеною особою, тому дія цієї постанови на позивача не розповсюджується.

Крім того, окрім практики ЄСПЛ, що зазначена вище, Закон Украї­ни «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб», а саме стаття 2, передбачає, що Україна вживає всіх можливих захо­дів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного вну­трішнього переміщення осіб. Таким чином, вимога підзаконних норма­тивно-правових актів щодо обов'язкового переміщення і реєстрації як ВПО для отримання пенсії порушує пряму норму зазначеного закону.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи держав­ної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, на виплату яких пен­сіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, випла­чуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звер­нення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і служ­бових осіб.

Згідно зі статтею 6 КАС України суд при вирішенні справи керу­ється принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Євро­пейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повнова­жень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Консти­туцією та законами України; 2) з використанням повноваження з ме­тою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з ура­хуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнен­ня яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За таких обставин позивач ОСОБА_1 має право на поновлення ви­плати пенсії з квітня 2014 року і нарахування та виплату пенсії з липня 2014 року, а отже, позовні вимоги про визнання бездіяльності проти­правною та зобов'язання вчинити певні дії підлягають задоволенню.