Рішення Великої Палати Верховного Суду у цивільній справі за позовом фізичної особи до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на ви­робництві і професійних захворювань України у Калінінському районі м. Горлівки Донецької області про стягнення невиплаче- ної одноразової допомоги та щомісячних страхових виплат

ПОСТАНОВА

20 вересня 2018 року

Справа № 243/3505/16-ц

Провадження № 14-271цс18

Витяг

Велика Палата Верховного Суду ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позо­вом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він багато років працював на підприємствах вугільної промисловості України, у тому числі на шахті ім.

У зв'язку зі встановленням стійкої втрати професійної працездат­ності відповідачем призначено одноразову допомогу в сумі 5 серед­ніх зарплат на час настання права потерпілого на страхову виплату згідно з пунктом 3.5.1 Порядку призначення, перерахування та прове­дення страхових виплат, затвердженого постановою правління Фон­ду від 27 квітня 2007 року № 24.

У зв'язку з бойовими діями та початком антитерористичної опе­рації (далі - АТО) вказану одноразову допомогу і щомісячну страхову виплату відповідач йому не виплатив. Таким чином, відповідач грубо порушив його законні конституційні права у сфері соціального стра­хування, які не можуть бути звужені іншими законами або підзакон- ними актами.

Просив стягнути з відділення Фонду у Калінінському районі м. Горлівки Донецької області на свою користь суму невиплаченої одноразової допомоги у розмірі 40 000 грн, суму заборгованості зі щомісячних страхових виплат за 12 місяців із 13 жовтня 2014 року по 13 жовтня 2015 року у розмірі 4 800 грн, а всього - 44 800 грн.

Відповідач просив відмовити в задоволенні позову в повному об­сязі та на обґрунтування своїх заперечень проти позову посилався на те, що у зв'язку з проведенням АТО на території м. Горлівки, ви­конавчою дирекцією Фонду були розроблені заходи, відповідно до яких усі потерпілі на виробництві мають право отримувати страхові виплати на неокупованій території за місцем тимчасового перебуван­ня. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» фактичне проживання потерпілих потрібно засвідчувати довід­кою. Позивач не є тимчасово переміщеною особою, оскільки він не надав відповідної довідки про взяття на облік особи, яка тимчасово переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення АТО.

Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 14 червня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стяг­нуто з відділення Фонду у Калінінському районі м. Горлівки Донецької області на користь ОСОБА_3 заборгованість за невиплачену однора­зову допомогу в розмірі 34 575,82 грн, заборгованість за щомісячними страховими виплатами за період із 13 жовтня 2014 року по 13 жовтня

2015 року у сумі 4 590,59 грн, а всього - 39 166,41 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 11 серпня

2016 року апеляційну скаргу відділення Фонду у Калінінському ра­йоні м. Горлівки Донецької області відхилено, рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 14 червня 2016 року за­лишено без змін.

Судові рішення першої й апеляційної інстанцій мотивовано тим, що ненадання позивачем, який не є внутрішньо переміщеною особою, довідки про взяття його на облік як особи, яка переміщується з тим­часово окупованої території України або району проведення АТО, не є підставою для невиплати позивачу страхових виплат. Посилання представника відповідача на те, що позивач не звертався до відпові­дача щодо продовження страхових виплат та виплати заборгованості, не є підставою для відмови в задоволенні позову.

У вересні 2016 року відділення Фонду у Калінінському райо­ні м. Горлівки Донецької області звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм ма­теріального права та порушення норм процесуального права, про­сило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки судів не відпові­дають фактичним обставинам справи, а також що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми проце­суального права. Зокрема, суди не врахували, що усі потерпілі на ви­робництві мають право отримувати страхові виплати на не окупова­ній території за місцем тимчасового перебування, а позивач належить до осіб, які до теперішнього часу не переселилися та продовжують проживати за своїм постійним місцем проживання на території, яка не контролюється органами державної влади, тобто не має статусу внутрішньо переміщеної особи. Також виплата заборгованості зі стра­хових виплат покладена на те відділення, де потерпілий зареєстро­ваний як тимчасово переміщений при написанні заяви про виплату заборгованості до відділення, де на теперішній час отримує страхові виплати, та відповідно до довідки про наявність заборгованості від відділення, де потерпілий раніше отримував страхові виплати. Крім того, рахунки відділення Фонду не фінансуються, тому виконання рі­шення суду є неможливим.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивіль­них і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року відкрито касацій­не провадження у справі, а ухвалою від 15 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністратив­ного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповід­но до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

01 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК Украї- ни, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному по­рядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від ви­сновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Каса­ційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовід­носинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пе­ревіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін, при цьому також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому судовому рішен­ні Верховного Суду України.

Суди установили, що 26 червня 2014 року з ОСОБА_3 під час ви­конання трудових обов'язків стався нещасний випадок, що підтвер­джується актом № 6 про нещасний випадок, пов'язаний із виробни­цтвом (форма Н-1), який затверджений в. о. директора структурного підрозділу - шахти ім. К. А. Румянцева ДП «Артемвугілля». Цей факт ніким не оспорюється, як і акт про нещасний випадок, пов'язаний із виробництвом.

Висновком МСЕК від 13 жовтня 2014 року ОСОБА_3 за нещасним випадком, який стався 26 червня 2014 року, вперше встановлено стійку втрату професійної працездатності - 5 % на строк до 13 жовтня 2015 року, що підтверджено довідкою МСЕК серії ААА №136072.

У зв'язку з утратою професійної працездатності відділення Фон­ду у Калінінському районі м. Горлівки Донецької області призначено ОСОБА_3 щомісячні страхові виплати втраченого заробітку на строк до 13 жовтня 2015 року.

Факт нарахування страхових виплат підтверджується довідкою відділення Фонду у Калінінському районі м. Горлівки Донецької об­ласті, згідно з якою розмір нарахованих сум за період з 01 жовтня по грудень 2014 року складає 35 526,81 грн, а за період з 01 січня по жов­тень 2015 року - 3 639,60 грн (а. с. 26).

Страхові виплати позивачу припинено з 01 листопада 2015 року у зв'язку із закінченням строку, на який вони були призначені.

Згідно з довідкою відділення Фонду у Калінінському районі м. Гор­лівки Донецької області заборгованість перед позивачем зі страхових виплат з 13 жовтня 2014 року складає 34 575,82 грн одноразової суми страхової виплати та 4 590,59 грн щомісячної суми страхової виплати.

Під час розгляду справи представник відповідача визнав, що по­зивач до теперішнього часу перебуває на обліку у відділення Фонду у Калінінському районі м. Горлівки Донецької області. Розмір щомісяч­них страхових виплат, призначених на строк із 13 жовтня 2014 року до 13 жовтня 2015 року, становить 363,96 грн, а розмір одноразової страхової виплати складає 34 575,82 грн.

Також визнав наявність заборгованості в указаному розмірі.

Суди установили, що нарахування страхових виплат позивачу у період із 13 жовтня 2014 року по 13 жовтня 2015 року не припиня­лися, відповідач визнає наявність у нього заборгованості перед по- зивачем за щомісячними страховими виплатами у сумі 4 590,59 грн та одноразової страхової виплати у розмірі 34 575,82 грн.

Нарахування та проведення страхових виплат урегульовано у де­кількох нормативних актах:

1) статті 46 Конституції України, відповідно до якої громадяни ма­ють право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втра­ти годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право га­рантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуван­ням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забез­печення;

2) статті 173 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), відповідно до якої шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудо­вих обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку;

3) Законі України від 23 вересня 1999 року № 1105-XiV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричи­нили втрату працездатності» (далі - Закон № 1105-XiV), який із 01 січ­ня 2015 року діє в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року № 77-VIII та має назву «Про загальнообов'язкове державне соціаль­не страхування», який визначав відповідно до Конституції України та основ законодавства України про загальнообов'язкове державне со­ціальне страхування станом на момент виникнення спірних правовід­носин правову основу, економічний механізм та організаційну струк­туру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного за­хворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі за­страхованих на виробництві.

Відповідно до підпункту «в» пункту 1 частини першої статті 21 Закону № 1105-XiV (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, тобто до 01 січня 2015 року) у разі настання страхо­вого випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, запо­діяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я, виплачую­чи йому, зокрема, щомісяця грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого.

Згідно зі статтею 28 Закону № 1105-XiV грошові суми, які відпо­відно до статті 21 цього Закону Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку, є страховими виплатами. Зазначені грошові суми складаються, зокре­ма, із страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працез­датності.

Статтею 40 Закону № 1105-XiV (у редакції до 01 січня 2015 року) пе­редбачено, що страхові виплати потерпілому провадяться щомісяч­но в установлені Фондом дні на підставі постанови цього Фонду або рішення суду з дня втрати працездатності внаслідок нещасного ви­падку або з дати встановлення професійного захворювання. Страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв'язку із страховим випадком. Страхові виплати провадяться протягом строку, встановленого МСЕК або ЛКК.

З 01 січня 2015 року зазначені норми встановлені частинами пер­шою, п'ятою та шостою статті 47 Закону № 1105-XIV (у редакції Закону України від 28 грудня 2014 року № 77-Viii).

У статті 27 Закону України від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 16/98-ВР) передбачено під­стави припинення страхових виплат:

а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять не­правдиві відомості;

б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку на­стає кримінальна відповідальність;

в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи;

г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування;

д) в інших випадках, передбачених законами.

Крім того, у статті 38 Закону № 1105-XIV передбачено випадки припинення страхових виплат і надання соціальних послуг:

1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'яз­ковість якого надана Верховною Радою України;

2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на держав­ному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого;

3) якщо з'ясувалося, що виплати призначено на підставі докумен­тів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку;

4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми;

5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реа­білітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи пере­глядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведін­ки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню;

6) в інших випадках, передбачених законодавством.

За положеннями пункту 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1105-XiV (у редакції від 28 грудня 2014 року № 77-VIII) КМУ визначає особливості надання соціальних послуг та ви­плати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням вну­трішньо переміщеним особам (громадянам України, які переселилися з тимчасово окупованої території, території проведення АТО або зони надзвичайної ситуації).

Визначення того, хто є внутрішньо переміщеними особами на­дано в абзаці першому частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706- VII «Про забезпечення прав і свобод вну­трішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII; у редакції яка дія­ла на час виникнення спірних правовідносин). Внутрішньо переміще­ною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масо­вих порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Як зазначено в статті 2 цього Закону, Україна вживає всіх можли­вих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжна­родними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов виму­шеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав

і свобод внутрішньо переміщених осіб, повернення таких осіб до їх покинутого місця проживання в Україні та їх реінтеграції.

Водночас частиною першою статті 3 вказаного Закону встановле­но, що громадянин України за обставин, визначених у статті 1 цього Закону, має право на захист від примусового внутрішнього перемі­щення або примусового повернення на покинуте місце проживання, що враховується судом.

До жодного з указаних законів не внесено такої підстави для при­пинення соціальних виплат, як відсутність у особи її реєстрації як вну­трішньо переміщеної.

Відповідно до пункту 1.5 Порядку призначення, перерахування та проведення страхових виплат, затвердженого постановою прав­ління Фонду від 27 квітня 2007 року № 24, рішення про призначення (відмову у призначенні) страхових виплат оформляється постано­вою (у тому числі в разі призначення страхової виплати за рішенням суду), у якій зазначаються дані про потерпілого та осіб, які мають пра­во на страхові виплати, розміри виплат на кожного члена сім'ї та їх строки або обґрунтування відмови у виплатах. Копію постанови про призначення (відмову у призначенні), перерахування, компенсацію, припинення та продовження страхових виплат і соціальних послуг потерпілим (членам їх сімей), відшкодування витрат на поховання у разі смерті потерпілого або про повернення зайво виплачених ко­штів тощо робочі органи виконавчої дирекції Фонду надсилають по­терпілому або особам, які мають на це право (пункт 1.18 зазначеного Порядку).

01 жовтня 2014 року КМУ прийняв постанову № 531 «Про особли­вості реалізації прав деяких категорій осіб на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», якою (у редакції постанови КМУ від 08 липня 2015 року № 471) установлено: особи, які перебувають (перебували) у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями чи фізичними особами або були добровільно застрахо­вані та переселилися з тимчасово окупованої території, району про­ведення АТО або зони надзвичайної ситуації, мають право на надання матеріального забезпечення та соціальних послуг відповідно до За­кону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання» робочими органами виконавчої дирекції Фонду соціального страхування, а до завершення заходів, пов'язаних з утворенням за­значеного Фонду та його робочих органів, робочими органами Фон­ду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань та Фонду відповідно до пункту 6 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону за фак­тичним місцем проживання у порядку, встановленому правліннями фондів. Матеріальне забезпечення виплачується застрахованим осо­бам в установленому порядку через банки.

Крім того, 05 листопада 2014 року КМУ прийнято постанову № 637 «Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тим­часово окупованої території України та районів проведення анти- терористичної операції», згідно з якою (з урахуванням змін і допов­нень, внесених постановами КМУ від 12 грудня 2014 року № 715, від 12 серпня 2015 року № 615, від 26 серпня 2015 року № 636, від 30 ве­ресня 2015 року № 788) призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріаль­ного забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійсню­ються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджуєть­ся довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою КМУ від 01 жовтня 2014 року № 509.

Розпорядженням КМУ від 07 листопада 2014 року № 1085-р за­тверджено перелік населених пунктів, на території яких органи дер­жавної влади тимчасово не здійснюють своїх повноважень. У цьому переліку зазначено і м. Горлівку Донецької області.

Відповідно до пункту 3 постанови КМУ від 07 листопада 2014 року № 595 (зі змінами, внесеними згідно з постановами КМУ від 11 берез­ня 2015 року № 109, від 08 квітня 2015 року № 239) міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації мали забезпечити до 01 грудня 2014 року переміщення бюджетних установ, підприємств та організацій, що належать до сфери їх управ­ління, з населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, в населені пункти, на території яких органи державної влади здійснюють свої повноважен­ня в повному обсязі. Переміщення здійснюється лише тих бюджетних установ, підприємств та організацій, що в разі зміни місцезнаходжен­ня зможуть забезпечити провадження своєї діяльності.

На виконання цього положення постанови КМУ відділення Фон­ду у Калінінському районі м. Горлівки Донецької області у листопаді 2014 року перемістилося з неконтрольованої території до м. Сло­в'янська Донецької області, на території якого органи державної вла­ди здійснюють свої повноваження в повному обсязі.

Відповідно до частини четвертої статті 46 Закону № 1105-XiV до коштів на здійснення страхування від нещасного випадку застосову­ється казначейська форма обслуговування в порядку, передбачено­му для обслуговування Державного бюджету України.

Так, за постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 23 липня 2014 року № 436 на території Донецької та Луганської областей, починаючи з 24 липня 2014 року запроваджено надзвичайний режим роботи банківської системи, а постановою від 06 серпня 2014 року № 466 «Про призупинення здійснення фінансо­вих операцій» НБУ зобов'язав банки України, небанківські установи та національного оператора поштового зв'язку, які є платіжними органі­заціями внутрішньодержавних/міжнародних платіжних систем та/або їх учасниками, призупинити здійснення усіх видів фінансових опера­цій на території, яка не контролюється українською владою, до пере­ходу району/міста обласного значення Донецької та/або Луганської областей під контроль української влади.

07 листопада 2014 року КМУ прийняв постанову № 595 «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підпри­ємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства», якою затверджено Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової під­тримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луган­ської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства (далі - Тимчасовий порядок).

Згідно з пунктом 2 Тимчасового порядку (зі змінами, внесени­ми згідно з постановами КМУ від 11 березня 2015 року № 109 та від 08 квітня 2015 року № 239) у населених пунктах Донецької та Луган­ської областей, на території яких органи державної влади тимчасо­во не здійснюють свої повноваження, видатки з державного бюдже­ту, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування здій­снюються лише після повернення згаданої території під контроль органів державної влади. Казначейське обслуговування місцевих бюджетів за видатками та кредитуванням у населених пунктах на тим­часово неконтрольованій території здійснюється після повернення такої території під контроль органів державної влади.

Також за пунктом 8 Тимчасового порядку (із змінами, внесеними згідно з постановами КМУ від 08 квітня 2015 року № 239, від 26 серпня 2015 року № 636) особам, які переміщені на контрольовану територію та взяті на облік відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою КМУ від 01 жовтня 2014 року № 509, пенсії та інші соці­альні виплати з бюджетів усіх рівнів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування виплачуються за заявами та­ких осіб до органів (установ), які здійснюють такі виплати, протягом усього строку дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміще­ної особи.

Саме положення пункту 2 Тимчасового порядку щодо припинен­ня фінансування і стало причиною невиплати позивачу страхових ви­плат у період із 13 жовтня 2014 року по 13 жовтня 2015 року, як уста­новив суд у цій справі.

Проте постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 лютого 2015 року у справі № 826/18826/14, яка набрала закон­ної сили, пункт 2 Тимчасового порядку визнано незаконним і нечин­ним з моменту прийняття. Як зазначено в ухвалі Вищого адміністра­тивного суду України від 16 жовтня 2015 року, пункт 2 Тимчасового порядку порушує право позивачів на отримання належної їм пенсії, інших видів соціальних виплат та допомоги.

11 грудня 2014 року правління Фонду на виконання постанови КМУ від 01 жовтня 2014 року № 531 прийняло постанову № 20 «Про затвердження Порядку надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загально­обов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасно­го випадку на виробництві та професійного захворювання для осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території і районів про­ведення антитерористичної операції». Як зазначено в преамбулі цієї постанови, вона прийнята з метою забезпечення безперервності та першочерговості одержання щомісячних страхових виплат та меди- ко-соціальних послуг потерпілими на виробництві (членами їхніх сі-

мей), які переміщуються з тимчасово окупованої території та районів проведення антитерористичної операції.

Як зазначено в пункті 1 цього Порядку, він поширюється на фі­зичних осіб, які постійно проживають в Україні, яких змусили або які самостійно покинули своє місце проживання внаслідок (або з метою уникнення) негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав лю­дини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного харак­теру і які мають право на страхові виплати та страхові витрати на ме­дичну і соціальну допомогу відповідно до Закону № 1105-ХМ за фак­тичним місцем проживання (перебування) (якщо страховий випадок настав до моменту переміщення).

Відповідно до пункту 2 цього Порядку особи, які тимчасово пе­реміщені, мають право на призначення та/або продовження раніше призначених страхових виплат, страхових витрат на медичну та со­ціальну допомогу відповідно до Закону № 1105-ХМ безпосередньо в робочих органах виконавчої дирекції Фонду за фактичним місцем проживання (перебування), що підтверджується довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення АТО, за формою, наведеною в до­датку до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, затвердженого постановою КМУ від 01 жовтня 2014 року № 509, відповідно до Закону № 1706-VII.

Таким чином, постановами КМУ № 531,637 та 595, а також поста­новою Правління Фонду від 11 грудня 2014 року № 20 встановлено спеціальний порядок здійснення страхових виплат для осіб, які тим­часово переселилися з району проведення АТО, тобто особливості виплати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам.

Однак, як правильно вважали суди в цій справі, зазначені підза- конні нормативні акти не регулюють питання щодо здійснення стра­хових виплат особам, які з районів проведення АТО до теперішнього часу не переселилися та продовжують проживати за своїм постійним місцем проживання на території, яка не контролюється органами державної влади. ЦІ підзаконні акти не є законом, тому не можуть зву- 262 ► Додаток 3

жувати чи скасовувати права громадян, які встановлено нормативно- правовими актами вищої юридичної сили.

Зазначені підзаконні нормативні акти не регулюють питання щодо здійснення страхових виплат особам, які з районів проведення АТО до теперішнього часу не переселилися та продовжують проживати за своїм постійним місцем проживання на території, яка не контролю­ється органами державної влади.

Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мов­ними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім ви­падків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлю­ватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Ні воєнний, ні надзвичайний стан в Україні в цілому, як і на окре­мих територіях Донецької та Луганської областей, не запроваджено.

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року “Про невідкладні заходи щодо подолання теро­ристичної загрози і збереження територіальної цілісності України”» на території Донецької області розпочато антитерористичну операцію.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 02 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитеро- ристичної операції» (далі - Закон № 1669-VII) період проведення анти- терористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року “Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України”» та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Про необхідність соціального захисту осіб, які перебувають на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях ідеться і в Законі України від 18 січня 2018 року №2268-VIII «Про осо­бливості державної політики із забезпечення державного сувереніте­ту України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луган­ській областях» (далі - Закон № 2268-VIII).

У статті 2 цього Закону передбачено, що за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юри­дичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.

Підтверджуючи майнові права фізичних осіб незалежно від пере­бування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального статусу, закон не передбачає жодних обмежень ін­ших прав таких осіб, які вони можуть реалізувати на території України.

Це знаходить своє підтвердження і в пункті 2 статті 4 Закону № 2268-VIII, де зазначено, що цілями державної політики є, зокрема, захист прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб; та пунктах 1, 3, 4 статті 6 цього Закону, де вказано, що основними на­прямами захисту прав і свобод цивільного населення на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях є: захист основоположних політичних і громадянських прав і свобод людини; сприяння забезпеченню відновлення порушених матеріальних прав; сприяння забезпеченню соціально-економічних, екологічних та куль­турних потреб.

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема: права і свободи людини і громадяни­на, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, мате­ринства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки (пункти 1,6).

Як зазначено у статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймають­ся на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до статті 1 Конституції Україна є правовою державою.

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість ді­яльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяль­ність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3 Конституції України).

Згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Євро­пейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Як зазначив ЄСПЛ у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отриман­ня пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечен­ня, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 цього рішення зазначено, що наведених міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, націо­нального чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою у по­єднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою перед­бачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, ви­знав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдови за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдав­ської Республіки Придністров'я». Однак навіть за відсутності ефектив­ного контролю над Придністровським регіоном Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів у межах своєї влади та відповідно до міжнародного права для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Україна від зобов'язань, визначених статями 1, 14 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Доне­цької та Луганської областей України відповідно до статті 15 Конвенції не відступала, оскільки у постанові Верховної Ради України № 462-УІІІ від 21 травня 2015 року, якою схвалено заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнарод­ним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про за­хист прав людини і основоположних свобод», зазначено про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статями 5, 6, 8 та 13, на період до повного припинення збройної агре­сії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незакон­них збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Суди правильно вважали, що не є підставою для відмови у задово­ленні позову посилання представника відповідача на відсутність бю­джетного фінансування, адже реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням бюджетних коштів і ґрунтується на спеціальних та чин­них на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у за­лежність від бюджетних асигнувань. Суди також правильно послали­ся на рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України», в якому ЄСПЛ не прийняв аргумент уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення від 07 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Росії», заява № 59498/00).

Суди правильно зазначили, що, якщо позивач із району проведен­ня АТО тимчасово не переселився на контрольовану територію та не взятий на облік відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної опера­ції, затвердженого постановою КМУ від 01 жовтня 2014 року № 509, то дія пункту 8 Тимчасового порядку, постанов КМУ № 531, 637, 595 та постанови Правління Фонду № 20 на нього не розповсюджується.

Суди правильно вказали, що ці підзаконні акти не встановлюють відмінних від передбачених Законом № 1105-XiV особливостей про­ведення страхових виплат у період проведення АТО на території, тимчасово непідконтрольній органам державної влади, внаслідок чого дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових під­став для невиплати позивачу страхових виплат за період із жовтня 2014 року по жовтень 2015 року.

Ненадання позивачем, який не є внутрішньо переміщеною осо­бою, довідки про взяття його на облік як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення АТО, не є підставою для невиплати позивачу страхових виплат.

У постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17 зроблено висновок про те, що особи з населе­них пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, мають право на одержання страхових виплат за умови переміщення в населені пункти, на території яких органи державної влади здійсню­ють свої повноваження в повному обсязі, та на звернення до струк­турного підрозділу місцевої державної адміністрації з питань соціаль­ного захисту та взяття на облік, що має бути підтверджено довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

На обґрунтування такого висновку суд зазначив, що пунктом 2 Тимчасового порядку передбачено, що в населених пунктах Доне­цької та Луганської областей, на території яких органи державної вла­ди тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження (далі - тимчасово неконтрольована територія), видат­ки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бю­джетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснюються лише після повернення згаданої території під контроль органів державної влади.

Однак постановою Окружного адміністративного суду міста Киє­ва від 11 лютого 2015 року у справі № 826/18826/14, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 жовтня 2015 року, цей пункт визнано незаконним та нечинним з моменту прийняття.

Зазначені судові рішення набрали законної сили 12 квітня 2017 ро­ку - дату прийняття Верховним Судом України постанови у справі № 6-51цс17. Тому висловлений у постанові правовий висновок про те, що «на законодавчому рівні визначено, що фінансування видатків з бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на тимчасово неконтрольованих українською владою територіях здійснюватиметься тільки після повернення вказаних те­риторій під контроль органів державної влади», не відповідає фактич­ним обставинам.

У вказаному висновку Верховний Суд України можливість реалі­зації особою, яка проживає на тимчасово окупованій території, права на отримання відповідних виплат соціального страхування пов'язав з умовою обов'язкового переміщення такої особи з цієї території, за­значивши, зокрема, що жодними нормативними актами, що регламен­тують порядок здійснення страхових виплат та надання соціальних послуг у період збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичай­них ситуацій природного чи техногенного характеру, не передбаче­но здійснення страхових виплат потерпілим, які не перемістились із тимчасово окупованої території на підконтрольні органам державної влади території.

Водночас відповідно до частини першої статті 7 Закону України від 15 квітня 2014 № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод гро­мадян та правовий режим на тимчасово окупованій території Укра­їни» для громадян України, які проживають на тимчасово окупова­ній території, реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від не­щасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на надання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно з положеннями статті 3 Конституції України людина, її жит­тя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Дер­жава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і за­безпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відпо­відно до законів України. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції Украї­ни є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повнова­жень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21 Конституції України).

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних зако­нів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кож­ному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи безді­яльності органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, посадових і службових осіб (стаття 55 Конституції України).

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлю­ватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61,62, 63 цієї Конституції (стаття 46 Конституції України).

Виключно законами України визначаються: права і свободи люди­ни і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки грома­дянина; основи соціального захисту (частина перша статті 92 Консти­туції України).

За пунктом 2 Рішення Конституційного Суду України у справі про тлумачення терміна «законодавство» від 09 липня 1998 року № 12-рп/98 Конституція України значно розширила коло питань суспільного жит­тя, що визначаються чи встановлюються виключно законами України як актами вищої після Конституції України юридичної сили в системі нормативно-правових актів. Відповідно до статті 92 Конституції Украї­ни законами України мають регламентуватися найважливіші суспільні та державні інститути (права, свободи та обов'язки людини і грома­дянина; вибори, референдум; організація і діяльність органів законо­давчої, виконавчої та судової влади тощо).

Разом з тим за змістом пункту 3 Рішення Конституційного Суду України у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000, виходячи з Кон­ституції України Закон України «Про Рахункову палату Верховної Ради України» від 11 липня 1996 року, як і будь-який інший закон Украї­ни, - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вно­сити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим осо­бам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на осно­ві Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України). З наведеного випливає, що Верховна Рада Украї­ни може змінити закон виключно законом. Закон не може бути зміне­ний підзаконним правовим актом.

У межах своєї компетенції КМУ видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Нормативно-правові акти КМУ, мі­ністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом (стаття 117 Конституції України). Нормативно-правові акти КМУ належать до категорії підза- конних.

Як зауважив ЄСПЛ, одним із фундаментальних аспектів верхо­венства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, ви­магає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брума­реску проти Румунії», заява № 28342/95, пункт 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим са­мим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 ро­ку у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, пункт 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S.W. проти Об'єднаного Королівства», заява № 20166/92, пункт 36).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки за­вжди існуватиме потреба у з'ясуванні неоднозначних моментів і адап­тації до обставин, які змінюються (рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», № 20372/11, пункт 65; рішення від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії», заява № 42750/09, пункт 93).

У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17, та погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відсутність довідки про взяття на об­лік позивача як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району АТО, не може бути підставою для неви­плати позивачу страхових виплат.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає необгрунто­ваними наведені в касаційній скарзі доводи щодо неврахування су­дами того, що позивач належить до осіб, які до теперішнього часу не переселилися та продовжують проживати за своїм постійним місцем проживання на території, яка не контролюється органами державної влади, тобто не мають статусу внутрішньо переміщених осіб, а випла­та заборгованості зі страхових виплат покладена на те відділення, де потерпілий зареєстрований як тимчасово переміщений при написан­ні заяви про виплату заборгованості до відділення, де на теперішній час отримує страхові виплати, а також щодо неможливості виконання рішення через відсутність фінансування.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками су­дів першої й апеляційної інстанцій про часткове задоволення позо­ву і стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за невиплачену одноразову допомогу в розмірі 34 575,82 грн, заборго­ваності за щомісячними страховими виплатами за період із 13 жов­тня 2014 року по 13 жовтня 2015 року у сумі 4 590,59 грн, а всього - 39 166,41 грн.

Позивач сам має право вирішувати про необхідність звернен­ня до Фонду про продовження страхових виплат. Відсутність такого звернення не є підставою для відмови в задоволенні позову.

Реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням бюджетних коштів, і яке ґрунтується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від наявності бюджетних асигнувань.