Рішення Верховного Суду у справі про про відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином (відшкодування май­нової шкоди, завданої внаслідок руйнування житлового будинку в ході проведення АТО)

ПОСТАНОВА

25 квітня 2018 року

справа № 227/6023/15-ц

провадження № 61-4694св18

Витяг

Верховний Суд ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Донецького об­ласного Територіального управління Державного казначейства Укра­їни про відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином.

Позовна заява мотивована тим, що 19 січня 2015 року під час ар­тилерійського обстрілу, шляхом влучення снаряду було пошкоджено його будинок АДРЕСА_4 в м. Авдіївці Донецької області, внаслідок чого було нанесено матеріальні збитки в розмірі 231 266 грн.

За даним фактом слідчим відділом Авдіївського міського відділу ГУ МВС України в Донецькій області здійснюється досудове розсліду­вання за кримінальним провадженням № 12015050490000058, внесе­ним до Єдиного реєстру досудових розслідувань, однак винну особу не встановлено.

З підстав, передбачених статтею 1177 ЦК України та статтею 19 За­кону України «Про боротьбу з тероризмом», позивач вважав, що за­вдана шкода має бути відшкодована Державою Україна.

З урахуванням зазначеного ОСОБА_4 просив стягнути з Держав­ного бюджету України через Управління Державного казначейства в Донецькій області на його користь 231 266 грн матеріальних збитків, завданих злочином.

Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької об­ласті від 01 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 від­мовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керував­ся вимогами статті 1177 ЦК України та виходив із того, що встановлені у справі обставини та надані сторонами докази, не дають підстав зро­бити висновок, що шкода, завдана позивачу внаслідок зруйнування його житлового будинку, завдана саме внаслідок кримінального пра­вопорушення, а саме терористичним актом під час проведення АТО, оскільки ні досудовим слідством, ні судом не ухвалювалися процесу­альні рішення стосовно цього.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 06 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення суду пер­шої інстанції залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що на час обстрілу 19 січня 2015 року, у зв'язку зі знесенням позивачем старого будинку та будівництвом нового, він мав у власності тільки земельну ділянку та незавершене будівництво на ній. Звіт про оцін­ку матеріальних збитків, який позивач надав в обґрунтування розмі­ру заподіяної йому шкоди внаслідок зруйнування будинку, не може бути допустимим доказом. Акта обстеження будинку (незавершеного будівництва), пошкодженого під час проведення антитерористичної операції, складеного відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, розпорядження голови До­нецької обласної державної адміністрації від 05 січня 2015 року № 1 «Про створення штабу з організації відновлення об'єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєза­безпечення населених пунктів Донецької області», позивач не надав.

У липні 2016 року ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кри­мінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправиль­не застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішен­ня та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно відмовили йому у задоволенні позову. Місто Авдііївка знаходиться в зоні проведення антитерористичної операції. Вказані обставини встановлені законодавчими актами та є загальновідоми­ми, а тому не потребують доказування. З цих підстав неправомірним є посилання суду першої інстанції на те, що він не надав доказів того, що руйнування будинку утворилося з причин обстрілу артилерії те­рористичного угрупування. Також суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що звіт про оцінку матеріальних збит­ків, який позивач надав в обґрунтування розміру спричинених збит­ків, не може бути допустимим доказом.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу Укра­їни, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністра­тивного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Ко­дексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редак­цією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

01 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в ци­вільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України під­ставами касаційного оскарження є неправильне застосування су­дом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК Укра­їни судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матері­ального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідже­ні в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право воло­діти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник воло­діє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування прак­тики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав люди­ни і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвен­ція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальни­ми принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гаран­тують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свобо­ди, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взя­ті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспек­ти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку, позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечен­ня дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Саргсян проти Азербайдажну», § 129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена мож­ливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рі­шення ЄСПЛ у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Катан та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Саргсян проти Aзeрбайдажну», § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією об­межується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як ви­раження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Саргсян проти Aзeрбайдажну», § 131).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 08 січня 2004 ро­ку у справі «Айдер та інші проти Туреччини» суд зазначив, що відпо­відальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (social risk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70).

Судами установлено, що на підставі свідоцтва про право власнос­ті на нерухоме майно від 09 вересня 2013 року ОСОБА_4 належить на праві приватної власності земельна ділянка, розташована по АДРЕСА_4

Відповідно до договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2012 року ОСОБА_4 є власником житлового будинку загальною площею 50,3 кв. м з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до звіту про оцінку розміру збитків, нанесених неру­хомому майну, виконаного 19 січня 2015 року оцінювачем фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 по фотоматеріалам та без огляду об'єкта оцінки, будинок загальною площею 97,84 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2, є об'єктом незавершеного будівництва, вар­тість його відновлювального ремонту з урахуванням фізичного зносу становить 231 266 грн.

Також установлено, що 23 січня 2015 року позивач звернувся до Авдіївського МВ ГУМВС України в Донецькій області за фактом по­шкодження належного йому будинку по АДРЕСА_3.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 посилався на положен­ня статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтю 1177 ЦК України та просив стягнути з Держави Україна кошти на відшко­дування матеріальних збитків, завданих внаслідок пошкодження ви­бухом його будинку під час проведення антитерористичної операції.

Відповідно до статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодо­вується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції керувався лише статтею 1177 ЦК України і не звернув уваги на те, що позовна заява ОСОБА_4 міс­тить одночасно декілька підстав, якими обґрунтовуються позовні ви­моги, зокрема, позивач вказував на завдання збитків внаслідок про­ведення антитерористичної операції, а також на те, що майнова шко­да завдана терористичним актом та внаслідок злочину. Проте вказані підстави відшкодування збитків є різними і самостійними підставами позову, вирішення яких регулюється різними нормами матеріального права та відповідно підлягає доказуванню на підставі різних фактич­них даних.

Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регла­ментується спеціальною нормою - статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», згідно з якою відшкодування шкоди, запо­діяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок ко­штів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Тобто обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини, а після відшкодування до держави пе­реходить право вимоги до винної особи.

Виходячи з системного аналізу статей 1, 11та 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», встановлення осіб, які вчинили теро­ристичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі статті 19 зазначеного Закону.

Обов'язковою умовою для задоволення позовних вимог про від­шкодування за рахунок держави шкоди, завданої під час проведення антитерористичної операції, є розташування пошкодженого майна на території АТО.

Указом Президента України «Про рішення Ради національної без­пеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні захо­ди щодо подолання терористичної загрози і збереження територіаль­ної цілісності України”» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію.

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, місто Авді- ївка Донецької області, в якому був розташований будинок позивача, належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерорис- тична операція.

Згідно з частиною другою статті 61 ЦПК України 2004 року обста­вини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Загальновідомим є факт, що в період проведення антитерорис­тичної операції на території Донецької та Луганської областей пошко­джені (зруйновані) об'єкти соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності.

Водночас для підтвердження розміру шкоди, завданої руйнуван­ням будинку, необхідним є акт обстеження пошкодженого (знищено­го) майна позивача внаслідок проведення антитерористичної опера­ції, який має бути складений на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 № 1002-р та розпорядження го­лови районної державної адміністрації, оскільки відповідно до статті 4 та частини четвертої статті 5 Закону України «Про боротьбу з терориз­мом», центральні органи виконавчої влади, що забезпечують форму­вання та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту, які належать до суб'єктів, які безпосередньо здійснюють боротьбу з те­роризмом, підпорядковані їм органи управління у справах цивільної оборони та спеціалізовані формування, війська цивільної оборони здійснюють заходи щодо захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій, пов'язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяль­ності; беруть участь у заходах з мінімізації та ліквідації наслідків таких ситуацій під час проведення антитерористичних операцій.

Оцінюючи наданий позивачем звіт про оцінку розміру збитків, на­несених нерухомому майну, суд апеляційної інстанції правильно ви­ходив із того, що він не є належним доказом факту руйнування будин­ку позивача та висновку про його часткову непридатність, оскільки зроблений оцінювачем без огляду об'єкта незавершеного будівни­цтва по фотоматеріалам, які надав йому позивач й які не містять жод­ного доказу про наявність незавершеного будівництва (матеріалів) саме на земельній ділянці, яка належить позивачу.

З огляду на зазначене, апеляційний суд вірно вказав, що позивач не надав належних і допустимих доказів про розмір завданої йому шкоди у результаті пошкодження його будинку, зокрема акта обсте­ження пошкодженого (знищеного) майна позивача внаслідок про­ведення антитерористичної операції, який має бути складений на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р та розпорядження голови районної державної адміністрації, оскільки відповідно до статті 4 та частини четвертої статті 5 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Також суд вір­но врахував, що на час обстрілу позивач був власником будівельних матеріалів, використаних для спорудження об'єкта незавершеного будівництва, а не будинку.

Разом із тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог з під­став, передбачених статтею 19 Закону України «Про боротьбу з те­роризмом», апеляційний суд не врахував, що ця правова норма не визначає механізм визначення розміру відшкодування. Проте такий механізм визначений Кодексом цивільного захисту України, який вве­дено в дію з 01 липня 2013 року.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 21 Кодексу цивіль­ного захисту України, громадяни України мають право на соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподі­яної їхньому життю, здоров'ю та майну внаслідок надзвичайних ситу­ацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків.

Частиною першою статті 86 Кодексу цивільного захисту України передбачено, що забезпечення житлом постраждалих, житло яких стало непридатним для проживання внаслідок надзвичайної ситуації, здійснюється місцевими державними адміністраціями, органами міс­цевого самоврядування та суб'єктами господарювання шляхом: 1) на­дання житлових приміщень з фонду житла для тимчасового прожи­вання; 2) позачергового надання житла, збудованого за замовленням місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядуван­ня та суб'єктів господарювання; 3) будівництва житлових будинків для постраждалих; 4) закупівлі квартир або житлових будинків.

Відповідно до частини третьої, четвертої статті 86 Кодексу цивіль­ного захисту України будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали у приватному житловому фонді, здійснюється за рахунок державних коштів, які виділяються на зазначені цілі, за вирахуванням коштів, отриманих постраждалим за страхування будинку, якщо будинок був застрахований (частина 3).

Постраждалі, які проживали у приватному житловому фонді, ма­ють право на власне будівництво житлового будинку на умовах фі­нансування, зазначених у частині третій цієї статті, з одержанням для цього земельних ділянок (частина 4).

Відповідно до частини десятої статті 86 Кодексу цивільного захис­ту України, розмір грошової компенсації за зруйновану або пошко­джену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України від­повідно до місцезнаходження такого майна.

Будь-який інший порядок визначення розміру відшкодування за пошкоджену квартиру внаслідок такої надзвичайної ситуації, як теро­ристичний акт, на теперішній час відсутній.

При вирішенні справи суди не звернули увагу, що умовою випла­ти позивачу грошової компенсації за рахунок держави є добровільна передача зруйнованого житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, однак матеріали справи та­ких доказів не містять.