Практика судів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої життю та здоров'ю цивільних осіб внаслідок збройного конфлікту на Сході України

Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини (УВКПЛ) у 24-й Доповіді щодо ситуації з правами лю­дини в Україні, підготовленій за результатами роботи Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні^[108], наводить статистичні дані щодо людських жертв унаслідок збройного конфлікту.

«Загалом, за весь період конфлікту, з 14 квітня 2014 року до 15 ли­стопада 2018 року, УВКПЛ зафіксувало 3020 жертв серед цивільного населення (1791 чоловік, 1045 жінок, 98 хлопчиків, 49 дівчаток і 37 до­рослих, чия стать невідома). З урахуванням 298 загиблих під час авіа­катастрофи рейсу МН17 «Малазійських авіаліній» 17 липня 2014 року, загальна кількість цивільних осіб, загиблих через конфлікт, становить щонайменше 3318. За оцінками УВКПЛ, загальна кількість поранених цивільних осіб станом на листопад 2018 року становить від 7000 до 9000 осіб».

Законом України «Про особливості державної політики із забез­печення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року внесено зміни до Закону України «Про статус ветеранів війни, гаран­тії їх соціального захисту», зокрема щодо встановлення певного ком­пенсаторного механізму стосовно осіб, які стали особами з інвалідніс­тю внаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забез­печення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування зброй­ної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях. У той же час будь-яких механізмів компенсації через загибель цивіль­них осіб унаслідок збройного конфлікту спеціальним законодавством не передбачено.

Досить дивно, але на відміну від достатньо об'ємної судової прак­тики стосовно відшкодування майнової шкоди, питання компенсації моральних збитків, завданих ушкодженнями життя чи здоров'я, май­же не фігурує як предмет судових спорів.

Наразі вдалося знайти лише декілька судових справ указаної ка­тегорії. В даній частині не аналізуються справи, в яких відповідачем виступає конкретна фізична чи юридична особа, а лише ті, в яких по­зовні заяви подані цивільними особами до відповідача - держави.

Більшість із таких справ все ще перебувають на розгляді в судах першої чи апеляційної інстанції; кілька - на розгляді Верховного Суду, остаточних висновків щодо яких ним ще не зроблено^[109].

Обставини першої справи полягають у наступному: чоловік по­зивачки помер унаслідок поранення, завданого представником пра­воохоронного органу особливого призначення в одному з населених пунктів поблизу лінії розмежування. Винну особу засуджено вироком, що набрав законної сили.

Позивачка звернулась із цивільним позовом до держави України в особі Головного управління Державної казначейської служби Украї­ни області та Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України області про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

З огляду на системний аналіз норм статей 1174, 1176 Цивільного кодексу України, висновків, викладених у постанові Пленуму Верхов­ного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодуван­ня моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 та постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків, що «положення статті 1207 ЦК України, якими регулюється обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкоджен­ням здоров'я або смертю внаслідок злочину, до правовідносин сто­рін, що випливають із встановлених обставин справи, застосуванню не підлягають».

Також, задовольняючи позовні вимоги про відшкодування мо­ральної шкоди, суд першої інстанції застосував до правовідносин сто­рін положення статей 23, 1168 частини 2, 1174 ЦК України. Оскільки внаслідок вчинених під час виконання службових обов'язків пред­ставником влади - рядовим міліції дій, протиправність яких була встановлена вироком суду, «позивачка безсумнівно зазнала сильних та тривалих душевних страждань, що були пов'язані з раптовою втра­тою близької людини, виходячи з вимог розумності та справедливос­ті, застосувавши науково обґрунтовану методику, місцевий суд з на­веденням у тексті свого рішення відповідних розрахунків та мотивів, визначив остаточний розмір грошового відшкодування, що підлягає стягненню з держави».

Обставини другої справи полягають у наступному: внаслідок артилерійського обстрілу цивільних об'єктів загинула неповнолітня дочка позивача. Позивача визнано потерпілим у кримінальній справі, порушеній за частиною 3 статті 258 Кримінального кодексу України.

Позивач указує на те, що протягом кількох років держава Украї­на не забезпечила належного розслідування скоєного злочину, вста­новлення винних осіб, через що позивач не має можливості стягнути спричинену їй моральну шкоду з винних осіб, тому вимушений звер­нутися до суду з позовом до відповідачів про відшкодування мораль­ної шкоди, заподіяної терористичним актом, що призвів до загибелі фізичної особи.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Натомість апеляційним судом зазначене рішення скасоване та поста­новлене нове, яким частково задоволено позовні вимоги.

У рішенні апеляційний суд аналізує норми чинного законодавства та посилається на практику Європейського суду: «усталена практика Європейського суду з прав людини чітко визначає, що стаття 2 Кон­венції зобов'язує державу не лише утримуватись від умисного чи незаконного позбавлення життя, а й вживати належних заходів для того, щоб захистити життя тих, хто знаходиться під їх юрисдикцією (пункт 32 рішення у справі «Горовенки та Бугара проти України»).

Дійсно, судом констатовано факт, що на поточний момент відсут­нє спеціальне законодавство щодо механізму відшкодування шкоди за обставин, в яких перебуває позивач, однак зазначається що «поси­лання суду першої інстанції на те, що на час розгляду справи держава Україна не прийняла відповідний закон, як це передбачено Законом України «Про боротьбу з тероризмом», на підставі якого передбача­ється процедура виплати компенсації моральної шкоди родичам за­гиблих від терористичних актів, не є обґрунтованим».

Також судом аналізується ситуація позивача на предмет гаранту­вання права, передбаченого статтею 13 Конвенції.

Зокрема, суд акцентує увагу на позиції Європейського суду стосовно подібних обставин «При цьому у пункті 82 рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» зазначено, що стаття 13 Кон­венції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав і сво­бод, у якій би формі вони не закріплювались у національному право­порядку.

За таких обставин колегія суддів апеляційного суду доходить ви­сновку, що відсутність на національному рівні ефективного засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенцій­них прав не може бути перешкодою у реалізації особою таких прав та свобод.

Іншими словами, відсутність відповідного «процедурного» закону не може бути перешкодою у захисті прав позивача щодо отримання відшкодування моральної шкоди від держави на підставі статті 19 За­кону України «Про боротьбу з тероризмом».

Зазначені аргументи судом було також доповнено із посиланням на рішення ЄСПЛ у справі «Кечко проти України» та «Бурдов про­ти Росії» в яких Європейський суд не прийняв аргумент уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.