Практика Європейського суду з прав людини щодо права на компенсацію моральної шкоди

В Україні триває формування нової системи судового захисту прав і свобод людини. З’являються й зазнають подальшого розвитку нові юри­дичні можливості, які раніше або були взагалі відсутні, або ж перебува­ли у зародковому стані.

Вперше в історії українського конституціоналізму це право отри­мало закріплення у ст.55 Основного Закону: остання надає кожному можливість після використання ним усіх національних засобів право­вого захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповід­них міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, а також право будь- якими не забороненими засобами захищати свої права і свободи від по­рушень і протиправних посягань. Після ратифікації (17 липня 1997 р.) Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини та основ­них свобод ця можливість стала цілком реальною.

Слід, однак, наголосити на конституційному положенні про набут­тя громадянами права на додаткові міжнародні засоби захисту прав і свобод людини, в тому числі і права людини на компенсацію моральної шкоди, лише після “використання всіх національних засобів правового захисту”. Це означає, що всі міжнародні організації застосовують пра­вило, згідно з котрим особа повинна вичерпати всі доступні внутрішні засоби захисту перед зверненням з офіційною заявою до міжнародного органу. Це відображає загальний принцип міжнародного права, який грунтується на тому, що державі повинно бути надано всіх можливос­тей для виправлення будь-яких порушень своїх міжнародних зобов’я­зань шляхом використання внутрішніх юридичних засобів до розгляду спору про право на міжнародному рівні [236, с.223].

Деякі автори вважають за можливе віднести рішення Європейського суду з прав людини до своєрідних джерел права України, які передба­чають відшкодування моральної шкоди [173, c.53].

Рішення Європейського суду грунтуються на згаданій Конвенції. В сукупності такі рішення утворюють прецедентне право Ради Європи [236, с.223]. Іншими словами, Європейський суд дає офіційне тлума­чення Європейської конвенції. Держава, зобов’язуючись виконати рі­шення Суду, в якому визнано, що вона порушила певне право людини, зафіксоване в Конвенції, тим самим змушена формально погодитися та­кож і з інтерпретацією цим Судом змісту застосованої ним конвенційної норми. Слід додати, що при розгляді конкретних справ Суд виходить не з першопочаткових намірів держав у період підготовки Конвенції, а з тих завдань, які ті чи інші права виконують у сучасному суспільстві.

З метою виявлення випадків виникнення права на компенсацію мо­ральної шкоди було проведено аналіз рішень Європейського суду. Такий аналіз дає можливість дійти висновку, що право на компенсацію мо­ральної шкоди виникає, коли така шкода заподіяна порушенням будь- яких з прав, передбачених Конвенцією та протоколами до неї.

Присуджуючи компенсацію моральної шкоди, Суд керується правилами ст.ст.41, 50 Конвенції, котрі передбачають відповідно право на справедливу сатисфакцію та право на справедливе відшкодування. Так, згідно із ст.41, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. Згідно із ст.50, якщо суд встановлює, що рішення чи захід судового або іншого органу влади Високої Договірної Сторони по­вністю або частково суперечать зобов’язанням, які випливають із цієї Кон­венції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткове від­шкодування за наслідки такого рішення чи заходу, то рішенням Суду, в разі необхідності, потерпілій стороні надається справедливе відшкодування.

Право на компенсацію моральної шкоди виникає у випадках, коли шкода заподіяна порушенням будь-яких прав, передбачених Єврокон- венцією та протоколами до неї. Водночас аналіз рішень Євросуду дає можливість виділити наступні права, при порушенні котрих найбільш часто має місце присудження компенсації моральної шкоди.

Право на життя (ст.2). Рішення у справі «Огур проти Туреччини» (1999р.) Суд встановив порушення ст. 2 у зв’язку зі спланованою акці­єю, що призвела до смерті сина заявниці. Керуючись принципом спра­ведливості, суд присудив заявниці 100000 французьких франків як ком­пенсацію за моральну шкоду [192, с.134].

Рішення у справі «Чакічі проти Туреччини» (1999р.) Призначено компенсацію моральної шкоди, заподіяної порушенням права на життя брата заявника [193, с.50].

Заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гід­ність, поводження або покарання (ст.3). Справа “Рібітч проти Австрії” (1995 р.) Суд підкреслив, що будь-яке застосування фізичної сили щодо особи, позбавленої волі, вчинене без достатньої необхідності, викликане особистою поведінкою цієї особи, принижує людську гідність і, в прин­ципі, є порушенням права, встановленого ст.3 Конвенції [248, с. 8].

Справа “Чагал проти Об’єднаного Королівства” (1996 р.) Суд вважає обгрунтованим існування реального ризику щодо піддання заявника жорстокому поводженню на порушення ст.3 у разі його депортації до Індії [248, с.16].

Справа “Айдін проти Туреччини” (1997 р.) [248, с.45]. Справа “Аксой про­ти Туреччини” (1996 р.) [248, с.132]. Справа “Томасі проти Франції” (1992 р.) [248, с.121]. Рішення у справі «Чакічі проти Туреччини» (1999 р.) [193, с.50]. Рішення у справі «Селмуні проти Франції» (1999 р.) [193, с.70].

Права, що захищаються ст.3, безпосередньо пов’язані з недоторкан­ністю особи та людською гідністю. Преамбула до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права закріплює положення, згід­но з яким усі права людини “випливають із властивої людській особі гідності» [152, с.3].

Водночас стандарти, що визначають, чи дійсно держава порушила якесь із конвенційних прав, є значною мірою суб’єктивними. Два остан­ніх фактори стали причиною того, що Комісія та Суд надзвичайно обе­режно підходять до тлумачення положень ст.3 у переважній більшості випадків.

Для визначення розміру відшкодування моральної шкоди при пору­шенні вищеперелічених прав велике значення має ступінь жорстокості поводження. Суд розрізняяє три основні поняття, які характеризують ступені жорстокості певного поводження чи покарання. Стандарти для кожного з випадків були визначені Комісією та Судом у двох міждер­жавних справах. Так, у справі “Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції” (“грецька” справа 1969р.) Комісія визначила такі ступені забороненого поводження:

- катування - нелюдське поводження, метою якого є одержання ін­формації, зізнання чи накладення покарання;

- нелюдське поводження або покарання - таке поводження, котре навмисно спричиняє тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим;

- таке, що принижує гідність, поводження чи покарання - поводжен­ня, що грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи сумлінню.

У справі “Ірландія проти Сполученого Королівства” (1978р.) Суд вніс до визначень деякі зміни:

- катування - умисне нелюдське поводження, що призводить до дуже серйозних та тяжких страждань;

- нелюдське поводження або покарання - спричинення сильних фі­зичних та розумових страждань;

- таке, що принижує гідність, поводження - це знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності, а також принизити її гідність та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір [156, с.37].

У вищезгаданій справі “Ірландія проти Сполученого Королівства” (1978р.) Суд більш глибоко проаналізував окремі чинники, що мають бути враховані при оцінюванні того, чи порушує держава якесь із по­ложень ст.3.

У справі «Селмуні проти Франції» (1999 р.) Суд зазначив, що так само, як і «мінімальна жорстокість», що дає підстави для застосуван­ня ст.3, «міра жорстокості» є відносною. Вона залежить від обставин справи, таких, як тривалість жорстокого поводження, його фізичні або психічні наслідки, та у деяких випадках від статі, віку, стану здоров’я жертви тощо.

Як Комісія, так і Суд дійшли висновку про те, що порушення даної статті, а отже, право на відшкодування моральної шкоди мають місце при дискримінації, застосуванні тілесного покарання до неповнолітніх, а також при екстрадиції чи висланні [193, с.70].

Право на свободу та особисту недоторканність (ст.5). Справа “Ак­сой проти Туреччини” (1996р.) Суд встановив, що незаконне утриман­ня заявника під вартою за підозрою в тероризмі було порушенням його права на свободу та особисту недоторканність та присудив відшкоду­вання моральної шкоди [248, с.132].

Рішення у справі «Ніколова проти Болгарії» (1999 р.) [192, с.101]. Рішення у справі «Мусял проти Польщі» (1999 р.) [192, с.105]. Рішення у справі «Т.В. проти Мальти» (1999 р.) [192, с.117]. Рішення у справі «Аквіліна проти Мальти» (1999р.) [192, с.121]. Рішення у справі «Чакічі проти Туреччини» (1999р.) [193, с.50].

Справедливий публічний розгляд (ст.6). Справа “Обершлік проти Австрії” (1991р.). Суд визначив, що було порушено право на розгляд справи неупередженим судом та присудив відшкодування моральної шкоди у розмірі 70000 шилінгів [248, с.102].

Справа “Вермелен проти Бельгії” (1996 р.) [248, с.151]. Справа “То- масі проти Франції” (1992 р.) [248, с.121]. Рішення у справі «Боттацці, А.П., Ді Мауро, А.Л.М. та Феррарі проти Італії» (1999 р.) [193, с.59]. Рішення у справі «Селмуні проти Франції» (1999 р.) [193, с.70].

Право на повагу до приватного і сімейного життя, недоторкан­ності житла і таємницю кореспонденції (ст.8). Рішення у справі «Лар- кос проти Кіпру» (1999 р.) Суд присудив 3000 кіпрських фунтів, беручи до уваги, що заявник (та його сім’я) жили під загрозою виселення з 1986 року і, цілком зрозуміло, могли страждати від стресу та хвилювання, спричинених невизначеністю долі їхнього житла, в якому вони мешкали з 1967 року [192, с.71].

Рішення у справі «Лаїно проти Італії» (1999 р.) Присуджено ком­пенсацію моральної шкоди, заподіяної порушенням права на повагу до сімейного життя [192, с.86]. Справа “Б. проти Франції” (1992 р.) При­суджено компенсацію моральної шкоди за невизнання законом нової статевої ідентичності, набутої шляхом хірургічного втручання, несуміс­ного зі ст.8 Конвенції [19, с.91]. Справа “Ван Оостервійк проти Бельгії” (1979 р.) [56, с.65].

Право на свободу думки, совісті та релігії (ст.9). Справа “Манус- сакіс та інші проти Греції” (1996 р.) Заявникам компенсовано моральну шкоду за те, що вони були піддані судовому переслідуванню і засуджені за управління місцем богослужіння без одержання на це відповідного дозволу [248, с. 172].

Право на свободу вираження поглядів (ст.10). Справа “Йєрсільд проти Данії” (1996 р.) Суд зазначив, що засудження та винесення ви­року щодо заявника за те, що він сприяв поширенню расистських заяв, було порушенням його права на свободу самовираження. Суд присудив відшкодування моральної шкоди у розмірі 20000 крон [248, с.190].

Справа “Хендісайд проти Об’єднаного Королівства” (1976 р.) [77, с.172]. Справа “Санді Таймс проти Об’єднаного Королівства” (1979 р.) [27, с.35]. Справа “Гудвін проти Об’єднаного Королівства” (1996 р.) [248, с.215]. Справа “Де Хаєс та Гейселз проти Бельгії” (1997 р.) [248, с. 227]. Справа Лінгенса (1986 р.) [191, с.303]. Справа “Обершлік проти Австрії” (1991 р.) [248, с. 102].

Право на ефективний засіб захисту (ст.13). Рішення у справі «Тан- рікулу проти Туреччини» (1999 р.) Суд зауважив, що національні органи влади повинні були, згідно із своїми зобов’язаннями, провести ефек­тивне розслідування вбивства чоловіка заявниці. Керуючись принци­пом справедливості, Суд присудив заявниці 15000 фунтів стерлінгів як компенсацію за моральну шкоду [193, с.45].

Рішення у справі «Чакічі проти Туреччини» (1999 р.) Суд вирішив, що органи державної влади повинні були, згідно із своїми зобов’язан­нями, провести ефективне розслідування обставин зникнення заявника. Керуючись принципом справедливості, Суд присудив заявнику 25000 фунтів стерлінгів як компенсацію за моральну шкоду [193, с.50].

Заборона дискримінації (ст.14). Рішення у справі «Ларкос проти Кіпру» (1999 р.) Суд присудив 3000 кіпрських фунтів, беручи до уваги, що заявник (та його сім’я) жили під загрозою виселення через дискри­мінацію і, цілком зрозуміло, могли страждати від стресу та хвилювання, спричинених невизначеністю долі їхнього житла, в якому вони мешкали з 1967 року [192, с.71].

Однак при здійсненні права людини на компенсацію моральної шко­ди постає низка обмежень. Так, ст.ст.8, 9 та 10 Конвенції в пункті пер­шому гарантують певні права і свободи людини, а в пункті другому за­кріплюють загальні принципи та конкретні положення, на які може по­силатись Висока Договірна Сторона, обмежуючи здійснення цих прав і свобод. Така структура норм допомагає встановити рівновагу між пра­вами особи та інтересами демократичного суспільства в цілому у разі, коли між ними виникає конфлікт. Це легко помітити у справі «Класс та інші проти Німеччини» (1978 р.) [56, с.56].

Зокрема п.2 вказаних статей вказують, що згадане обмеження мож­ливе лише у випадках, передбачених законом, і коли воно необхідне в демократичному суспільстві для досягнення однієї із законних цілей. Такими цілями можуть бути:

- забезпечення національної безпеки;

- забезпечення територіальної цілісності, громадського спокою або економічного добробуту;

- охорона порядку і запобігання злочинам; охорона здоров’я чи мо­ральності; захист репутації, прав і свобод інших осіб;

- запобігання розголошенню конфіденційно одержаної інформації;

- забезпечення авторитету і безсторонності суду [115, с.17].

Усі зазначені обмеження можна поділити на ті, що покликані: а) за­хищати суспільні інтереси; б) захищати інші права особи; в) забезпечу­вати авторитет і безсторонність суду [194, с.31].

До вказаних обмежень зазвичай висувають наступні вимоги:

- таке обмеження можливе лише у випадках, передбачених зако­ном;

- воно є необхідним у демократичному суспільстві;

- воно має бути адекватним суспільній необхідності [119, с.77].

Комісія та Суд встановили основні вимоги для визнання правообме- ження (справи “Санді Таймс” та “Малоун”) [56, с.58]. Так, дії і заходи держави визнаються законними, коли вони відповідають вимогам до­ступності і передбачуваності, а також здійснені у законних цілях.

Щодо тлумачення поняття “необхідне в демократичному суспіль­стві”, то Суд надає державі певні дискреційні повноваження, залиша­ючи за собою право контролювати межі її розсуду [194, с.31]. Суд вка­зав, що в поняття “демократичне суспільство” вкладаються такі ідеї, як плюралізм, терпимість і відкритість. Суд також дав визначення терміну “необхідний”: такий, що “не є синонімом до слова “обов’язковий” та не може широко тлумачитись як “припустимий”, “звичайний”, “корис­ний”, “розумний” або “доцільний” (Справа “Хендісайд проти Сполуче­ного Королівства”) [77, с.172].

Цей підхід, звичайно, не можна назвати досконалим, оскільки він не передбачає чітких, однозначних критеріїв оцінки, оперуючи оціночни­ми поняттями, в той час як оцінка “є виразом суб’єктивного відношен­ня до об’єкта і тому може бути як істинною, так і неправдивою” [234, с.79]. Як зазначає професор В.К. Грищук [63, с.111], парадоксальність ситуації при такому підході полягає в тому, що істина не з’ясовується, а змінюється лише площина, рівень оцінки конкретного явища. Усе це на­гадує своєрідну логічну спіраль - від невизначеності одного порядку до невизначеності нового порядку, що ставить у скрутне становище пра- возастосовчі органи. Яскравим прикладом такої ситуації є результати аналізу матеріалів правозастосовної практики, проведеного В.М. Косо­вичем [120, с.117], яким встановлено, що помилки правозастосування мають місце у більш ніж 95% розглядуваних справ.

Отже, оціночні поняття є доволі складним і суперечливим явищем. Слід погодитися з В.В. Питецьким у тому, що, з одного боку, ціла низка притаманних їм позитивних якостей робить ці поняття дуже “зручними” для законодавця, оскільки вони своєю компактною формою дозволяють надати нормі необхідних якостей (повноти, гнучкості, динамізму); з ін­шого ж боку, ці поняття вносять у правозастосовний процес певну неви­значеність, ускладнюючи дотримання при здійсненні правосуддя осно­вних принципів (законності, рівності громадян перед законом, невідво­ротності юридичної відповідальності та ін.) [177, с.3]. Проте не можна не погодитися з В.В. Ігнатенко в тому, що законодавець, використовуючи оціночні поняття, свідомо надає інтерпретаторам свободу у тлумаченні і правозастосуванні, дає їм можливість наповнювати оціночні терміни і вирази конкретним змістом залежно від конкретно-історичних умов і навіть конкретної ситуації застосування норм права [96, с.12].

Пов’язаними із проблематикою правообмеження, зокрема, стосовно права людини на компенсацію моральної шкоди, слід визнати питання можливих колізій між приписами ст.8 і ст.10 Конвенції. Так, ст.8 перед­бачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла й таємниці листування. А ст.10 закріплює право людини на свободу вираження її поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї.

Свобода висловлювання, яку захищає ст.10 Конвенції, розглядаєть­ся як одна з підвалин демократії. Вона логічно походить від свободи думки, сумління та релігії, що є предметом захисту ст.9 Конвенції, та, у свою чергу, зумовлює здійснення багатьох інших прав і свобод. З цього приводу Суд зазначив (справа Хендісайд), що свобода вираження погля­дів цінна не тільки для поширення “інформації” або “ідеї”, які зустрі­чають із прихильністю, але також для тих відомостей, котрі зачіпають, шокують або непокоять державу чи якусь частину населення. Цього по­требує плюралізм, терпимість та широта мислення, без яких “демокра­тичне суспільство” неможливе. Це означає, що всяка “формальність”, “умова”, “обмеження” або “санкція”, котрі накладаються у цій сфері, мають відповідати законній меті, якої намагаються при цьому досягти.

З іншого боку, застосування ст.10 Конвенції не має перешкоджати здійсненню ст.8, тобто “право на особисте життя - право жити так, як кожен бажає, і бути захищеним від оприлюднення фактів особистого життя” (справа “Ван Остервійк проти Бельгії”) [56, с.89]. Власне у цьому випадку є найбільшою імовірність заподіяння моральної шкоди, а отже, виникнення передумов для застосування права на її компенсацію.

Тому видається найбільш оптимальним консенсуальний підхід до ви­рішення даного питання. Зміст його розкриває Ю. Кортейнен [88, с.74], вказуючи, що оскільки Конвенція була прийнята для гарантування демо­кратичного управління суспільствами в Європі, свобода висловлювання тісно пов’язана із захистом демократії і повагою до прав інших. Однак до балансу цих двох різних інтересів у кожній конкретній ситуації потрібно підходити дуже обережно. Відповідальність і зобов’язання осіб, які ко­ристуються свободою висловлювання, залежать від ситуації та засобів, використовуваних для висловлення думок, ідей та інформації.

Особливої гостроти дана проблема набуває стосовно засобів масової інформації. Свої висновки з цього приводу зробив Комітет Міністрів Ради Європи, прийнявши Декларацію про свободу висловлення інформації (1982 р.), метою якої було “забезпечити дотримання проголошених у ст.10 прав”, “гарантувати відсутність цензури або іншого незаконного контролю чи обмежень” у галузі інформації та засобів масової інформації, а також гарантувати “існування великої кількості самостійних і незалежних засобів масової інформації, що дозволить відобразити різноманітність ідей та по­глядів” [27, с.36]. Суд, у свою чергу, вказав, що на пресі лежить обов’язок поширювати інформацію та ідеї стосовно питань, котрі обговорюються на політичній арені або зачіпають інші сфери громадського інтересу. До завдання преси поширювати таку інформацію додається також право гро­мадськості цю інформацію отримувати. На думку Суду, свобода преси дає громадськості чи не найкращу можливість дізнатися про ідеї та позиції по­літичних лідерів та сформулювати свій погляд на них. Поряд з цим, засоби масової інформації не повинні переходити межу, яку встановлено, зокрема, для “захисту репутації інших осіб” (справа Лінгенса) [191, с.303].

Слід зауважити, що межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від остан­ньої, перший неминуче і свідомо буде підданий прискіпливому аналізу кожного його слова та вчинку як із боку журналістів, так і громадсько­го загалу і, як наслідок, повинен виявити до цього більшу терпимість. Далі, п.2 ст.10 дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків, навіть коли вони не виступають у суспільних відносинах як приватні особи. Щоправда, в цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв’язку з інтере­сами відкритого обговорення політичних питань [191, с.303].

У деяких випадках межі розумної критики можуть бути ширшими також і щодо державних службовців. Однак навряд чи можна ствер­джувати, що державний службовець має свідомо виставляти кожне своє слово й дію для ретельної перевірки їхньої правильності так, як це відбувається з політиками, і що дії державних службовців можуть підлягати такій самій критиці, як дії політичних діячів. Державні служ­бовці мають користуватися довірою громадськості задля успішного ви­конання своїх завдань, тому може виникнути потреба у захисті їх від образливих словесних нападів під час виконання ними своїх службових обов’язків [192, с.52].

Зазначене питання не лише виступає об’єктом розгляду з боку між­народних правозахисних організацій. Доволі часто воно є предметом обговорення на міжнародних науково-практичних конференціях. Такі конференції є цікавими з огляду на те, що вони уможливлюють спіл­кування науковців і практиків, полегшуючи розв’язання спільних про­блем, а також сприяють обміну досвідом, поширенню нових ідей та колективній розробці доктрин, які згодом можуть знайти своє відобра­ження у законодавстві.

Одна з таких конференцій під назвою “Захист честі, гідності та ді­лової репутації: право і засоби масової інформації” [90] відбулася в Мо­скві у 1996 році. Інша, “Судова практика у справах за позовами ЗМІ” [237], була проведена у Києві 1999 року. За наслідками конференцій було опубліковано тези доповідей їх учасників.

Цікавим є те, що у процесі дискусій доповідачі виявили наступні причини існування проблем у вирішенні спорів із засобами масової ін­формації (ЗМІ):

1. ЗМІ “конфліктогенні” за своєю природою, адже існують для того, аби висвітлювати не лише позитивне, але й недоліки, “темні сторо­ни” життя суспільства;

2. це так звана “інверсія” відповідальності, коли з’являється можли­вість не тільки отримання морального задоволення, а й покарання газети шляхом пред’явлення позову на декілька мільйонів. Задо­волення такого позову рівносильне закриттю газети. Особливо від такої ситуації страждає регіональна преса. Тому для нормальної діяльності ЗМІ необхідна певна “свобода дихання” - тобто простір для добросовісної помилки.

Окрім того, зазначалося, що позови до ЗМІ у 70% випадків не є обгрунтованими, тобто подаються для досягнення інших цілей, аніж пом’якшення страждань, як-то: боротьба з небажаними ЗМІ; корисливі мотиви; “ідейні” міркування (останнє часто асоціюється із державними органами, аж до того, що вказана практика стає своєрідним елементом політики держави.

З метою попередження таких зловживань, поряд із загальними під­ставами, на законодавчому рівні доцільно деталізувати окремі ознаки, необхідні для виникнення права на позов до ЗМІ про компенсацію мо­ральної шкоди:

- розповсюджені повинні бути власне відомості. При цьому необ­хідно чітко розмежувати відомості (те, що може бути перевірено на предмет відповідності дійсності) та оцінки, судження і дум­ки (останні мають суб’єктивний характер і не вимагають ніякого об’єктивного підтвердження).

Оціночне судження є висновком, отриманим у результаті інтелектуаль­ної (логічної) обробки й узагальнення конкретною людиною фактів, оцінок інших людей, інформації довідкового характеру та причинно-наслідкових зв’язків між зазначеними джерелами інформації. Тому оцінити правдивість чи правильність цього висновку принципово неможливо [175, c.13].

До відомостей належать також чутки (навіть неправдиві), які є про­явом громадської думки, а тому журналісти мають право від них від­штовхуватися (справа «Торгейрсон проти Ісландії»). Крім того, журна­лісти мають право на критику по суті, навіть у жорсткій формі (справа «Де Хес і Гійзельс проти Бельгії»). Тут доцільно буде згадати доктора Моубрея, котрий наголошує, що засобам масової інформації надається значна свобода, щоб критикувати чи навіть висміювати політиків [154, с.23]. Слід зазначити, що подібне тлумачення даного питання характер­не і для вітчизняного законодавства. Так, згідно з роз’ясненням Пле­нуму Верховного Суду України, критична оцінка певних фактів, недо­ліків, які мали місце, критичні рецензії, що торкаються не особи автора, а створених ним образів, не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди [190, с.102];

- відомості повинні стосуватись конкретної особи чи групи осіб, яку можна легко визначити, але не групи, котра визначається певними загальними ознаками (наприклад, національності);

- відомості повинні не відповідати дійсності на момент їх розповсюд­ження, а не на момент подання позову чи винесення рішення.

Досягнення нормального співвідношення журналістської етики та свободи слова є справою майбутнього. Тому чи не єдиним критерієм справедливого вирішення позовів до ЗМІ в умовах сьогодення залиша­ється додержання існуючого законодавства. Звичайно, у вільному сус­пільстві «закритим» від критики не може бути ніхто, так само не пови­нно бути і «заборонених» тем. З іншого боку, цілком справедливими є законодавчі вимоги стосовно справедливості, точності та неупередже­ності поданої інформації.

Короткий аналіз рішень Європейського суду з прав людини щодо за­хисту права людини на компенсацію моральної шкоди дає можливість зробити висновок про те, що у практиці цього органу положення сто­совно даного права знайшли широке застосування, що можна пояснити дією загальнодозволенного принципу: право на компенсацію моральної шкоди має місце у випадках порушення будь-яких прав, передбачених Європейською конвенцією. Цей висновок випливає зі змісту ст.3 Кон­венції, оскільки права, що захищаються нею, безпосередньо пов’язані із недоторканністю особи та людською гідністю. А саме з неї, як відомо, випливають усі права людини. Про це прямо згадується у преамбулі до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Тому порушення прав людини завжди має розглядатися як порушення її гід­ності, а отже, дає їй право на компенсацію моральної шкоди.

З іншого боку, цікавим є також досвід обмеження здійснення прав людини, а отже, і права на компенсацію моральної шкоди, яке виникає при порушенні останніх. Слід, однак, зауважити, що проблема меж прав людини і сьогодні залишається дискусійною, оскільки уже при її поста­новці використовуються оціночні поняття.