Юридичне забезпечення права людини на компенсацію мо­ральної шкоди

На сучасному етапі розвитку людства право людини на захист своєї гідності та на компенсацію моральної шкоди, заподіяної порушенням будь-яких її прав набуває особливого значення. У цьому невипадковому процесі знаходить вияв закономірна тенденція зростання самоцінності (гідності) кожної людини.

Зазначена тенденція знаходить своє відображення як на міжнародно­му, так і на національному рівнях правового регулювання.

Поняття «гідність людини» широко застосовується у міжнародно-право­вих актах. Так, преамбула до Загальної Декларації прав людини закріплює положення, за яким визнання гідності, властивої усім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру. У ст.1 Декларації стверджується: “Всі люди народжують­ся рівними у своїй гідності та правах”. Преамбула до Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права закріплює положення, згідно з яким усі права людини “випливають із властивої людській особі гідності».

Крім того, у шести фундаментальних актах ООН та двох актах ЮНЕС­КО, котрі безпосередньо присвячені правам людини, це поняття вживається 30 разів. А в одному з актів Ради Європи воно навіть включено до його назви - ’’Конвенція про захист прав і гідності людини з огляду на застосування до­сягнень біології та медицини” (прийнята 4 квітня 1997р.) [204, с.1,4].

Поняття “гідність людини”, а також право людини на компенсацію моральної шкоди отримали втілення і в конституціях багатьох держав. Дозволимо собі розглянути деякі з них.

Так, у Конституції Республіки Польща зафіксовано, що приро­джена й невід’ємна гідність людини є джерелом свобод та прав люди­ни і громадянина.

Конституція Естонської Республіки (28.06.92р.) передбачає, що за­кріплені нею права, свободи та обов’язки не виключають інших прав, свобод і обов’язків, котрі відповідають принципам людської гідності (ст.10). Передбачено положення про неможливість такого, що принижує гідність, поводження або покарання (ст.18). Окрема стаття (25) прямо передбачає право на компенсацію моральної шкоди, заподіяної проти­правно [116, с.1].

Конституція Литовської Республіки (25.10.92р.) закріплює норму про заборону приниження гідності, а також положення, за яким гідність людини захищається законом і судом (ст.ст.21,22). Ст. 30, у свою чергу, закріплює право людини на компенсацію моральної шкоди [116, с.49].

Конституція Республіки Білорусь (15.03.94р.) визнає людину ви­щою цінністю суспільства й держави (ст.2). Держава забезпечує свобо­ду, недоторканність та гідність особи. Ні до кого не може бути застосо­ване поводження або покарання, що принижує гідність (ст.25). Кожен зобов’язаний поважати гідність інших осіб (ст.53), а також має право на захист від посягань на його честь і гідність (ст.28) [116, с.87].

З метою захисту прав, свобод, честі та гідності громадяни ма­ють право стягнути у судовому порядку компенсацію моральної шкоди (ст.61).

Конституція Республіки Болгарія (12.07.91р.) у своїй преамбулі утверджує як верховний принцип права особи та її гідність, у ст.4 гаран­тує життя, гідність і права особи, а статтею 6 закріплює, що усі люди народжуються вільними і рівними у гідності та правах.

Ні до кого не можуть бути застосовані тортури, жорстоке або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст.29), і кожен має право на захист від посягання на його честь, гідність та добре ім’я (ст.32) [116, с.119].

Конституція Республіки Македонія (17.11.91р.) передбачає, що право людини на фізичну та моральну гідність є невід’ємним. Пово­дження або покарання, що принижує гідність у будь-якій формі, забо­роняються (ст.ст.11, 54).

Конституція Республіки Молдова (29.06.94р.) у преамбулі визнає гідність людини, її права і свободи найвищими цінностями. Ні до кого не можуть бути застосовані тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання (ст.24). А свобода вираження не по­винна завдавати шкоди честі, гідності чи праву іншої особи мати власні погляди (ст. 32) [116, с.191].

Конституція Республіки Словенія (23.12.91р.) у ст.34 гарантує право людини на власну гідність та особисту безпеку, вказуючи у ст. 18 що ні до кого не можуть бути застосовані тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Права та свободи людини гарантуються судовим захистом. Такий захист передбачає отримання відшкодування за порушення прав і сво­бод (ст.15). Кожна особа має право на відшкодування будь-яких збитків, завданих протиправними діяннями будь-якої особи, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування при виконанні ними своїх функцій (ст. 26). Будь-яка особа, котру було незаконно засуджено за вчи­нення злочину або безпідставно заарештовано, має право на реабіліта­цію, на відшкодування збитків та інші права, передбачені законом (ст. 30) [116, с.265].

Конституція Республіки Угорщина (ст.54) закріплює невід’ємне право кожного на життя і людську гідність; ніхто не може бути безпід­ставно позбавлений цих прав. Ні до кого не можуть бути застосовані тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи по­карання [116, с.307].

Конституція Республіки Узбекистан від 08.12.92р. закріплює пра­во на захист від посягань на честь та гідність (ст. 27), а також положен­ня, згідно з яким ніхто не може порушувати права, свободи і гідність осіб, котрі становлять опозиційну меншість (ст.34) [116, с.341].

Конституція Республіки Хорватія (22.12.90р.) у ст. 35 гарантує усім громадянам повагу до їх гідності, репутації та честі, а також їх правний захист.

Конституція Російської Федерації (12.12.93р.) у ст. 7 передбачає, що політика держави спрямована на створення умов, котрі забезпечу­ють гідне життя і вільний розвиток людини. Ст.21 гарантує охорону державою гідності особи, а також наголошує: ніщо не може бути під­ставою для її приниження [116, с.405].

Конституція Словацької Республіки (01.09.92р.) у ст.12 закріплює, що усі люди вільні й рівні у гідності та правах. Ні до кого не можуть бути застосовані тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання (ст. 16). Кожен має право на повагу і захист своєї гідності, честі, репутації та доброго імені (ст.19).

Ст. 46 передбачає право кожного вимагати захисту своїх прав, а та­кож право на відшкодування збитків, які є наслідком незаконного рі­шення суду чи іншого державного органу або некоректного офіційного підходу до справи [116, с.445].

Хартія основних прав та свобод Чеської Республіки (16.12.92р.) у ст.1 передбачає, що усі люди вільні і рівні у гідності та правах. Ні до кого не можуть бути застосовані тортури, нелюдське або таке, що при­нижує гідність, поводження чи покарання (ст.7).

Ст.19 передбачає право на повагу і захист своєї гідності, особис­тої честі, репутації та на збереження доброго імені. Крім того, кожен має право вимагати захисту своїх прав, а також право на відшкодування збитків, які є наслідком незаконного рішення суду чи іншого державно­го органу або помилкових дій офіційних осіб (ст. 36) [116, с.485].

Вищезазначене знайшло своє відображення і в Конституції Украї­ни. Так, людина, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст.3 Кон­ституції України). Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст.21 Конституції України). В розвиток цих положень Конституцією передбачено право на компенсацію моральної шкоди у випадках, коли:

1.

2. шкода заподіяна правам, свободам та гідності громадян викорис­танням власності - ст.41;

3. шкода завдана незаконним звільненням - ст.43;

4. шкода спричинена порушенням права на безпечне для життя та здоров’я довкілля - ст.50;

5. шкода завдана порушенням прав інтелектуальної власності, автор­ських прав - ст.54;

6. шкода завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх по­садових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень - ст.56;

7. шкода заподіяна безпідставним засудженням, у разі скасування ви­року суду як неправосудного - ст.62;

8. моральна шкода завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними - ст.152.

Отже, законодавець визнає, що встановлене законом право на ком­пенсацію моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян.

Для більш повного і грунтовного висвітлення даного питання необ­хідно розглянути й інші випадки законодавчого закріплення в Україні права на компенсацію моральної шкоди.

Загальна норма, що закріплює право на компенсацію моральної шко­ди, передбачена Цивільним кодексом України. Згідно із ст.23 особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок пору­шення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та страж­даннях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична осо­ба зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юри­дичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в ін­ший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визна­чається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізич­них та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка за­вдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

Стаття 1167 Цивільного кодексу передбачає підстави відповідаль­ності за завдану моральну шкоду: 1. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльніс­тю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. 2. Моральна шко­да відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небез­пеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного за­судження, незаконного притягнення до кримінальної відповідаль­ності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, не­законного накладення адміністративного стягнення у вигляді аре­шту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Стаття 1168 ЦК передбачає умови відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи

Так, моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здо­ров’я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення що­місячних платежів. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю.

Цивільний процесуальний кодекс України у ст.24 передбачає, що спори про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підвідомчі суду, якщо стороною у них є громадянин (фізична особа).

Кодекс законів про працю України у ст.173-1 встановлює, що від­шкодування моральної шкоди провадиться власником або уповноваже­ним ним органом, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушили його нормальні життєві зв’язки і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Кримінально-процесуальний кодекс України ст.28 передбачає право потерпілого заявити цивільний позов про стягнення моральної шкоди у кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства. Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фі­зичну або майнову шкоду (ст.49).

Закон УРСР “Про зовнішньоекономічну діяльність” [32, с.377] від 16.04.91р. передбачає відшкодування моральної шкоди у випадках порушення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності або іноземни­ми суб’єктами господарської діяльності законів у разі, коли такі пору­шення призвели до заподіяння моральної шкоди (ст.33).

Ст.1 Закону дає визначення моральної шкоди, під якою розуміється шкода, котру заподіяно особистим немайновим правам суб’єктів зов­нішньоекономічної діяльності та котра призвела або може призвести до збитків, що мають матеріальне вираження.

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” [34, с.303] від 18.02.92р. передбачає обов’язок Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонних військ України, Управління охорони вищих посадових осіб України поновити порушені права і відшкодувати заподіяні матеріальні та моральні збитки у випад­ках порушення ними прав і свобод людини або юридичних осіб, а також у разі, якщо причетність до правопорушення особи, щодо якої здійсню­валися оперативно-розшукові заходи, не підтвердилася (ст.9).

Закон України “Про Службу безпеки України” [35, с.382] від 25.03.92р. передбачає відшкодування органом Служби безпеки України моральної і матеріальної шкоди у разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов’язків прав чи свобод людини (ст.5).

Закон України “Про інформацію” [36, с.650] від 02.10.92 р. закрі­плює обов’язок учасників інформаційних відносин компенсувати шко­ду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію (ст.44).

Закон України “Про охорону праці” [37, с.668] від 14.10.92 р. (ст.12) передбачає, що відшкодування моральної шкоди проводиться власни­ком, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв’язків, ви­магають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. При цьому моральною втратою потерпілого вважаються страждання, завдані працівникові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або усунення можливостей для реалізації ним своїх звичок та бажань, погіршення його відносин із оточуючими людьми, інших нега­тивних наслідків морального характеру. Відшкодування моральної шкоди можливе і за відсутності втрати потерпілим працездатності.

Закон України “Про захист прав споживачів” [33, с. 379] від 12.05.91р. Ст. 24 закону встановлює право споживачів на судовий за­хист. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Закон України “Про телебачення і радіомовлення” [40, с.43] від 21.12.93 р. у ст.47 передбачає право на відшкодування моральної шкоди. Згідно з цією статтею, моральна (немайнова) шкода, заподіяна грома­дянинові в результаті розповсюдження телерадіорганізацією даних, що не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадянина або завдають йому іншої немайнової шкоди, компенсується за рішенням суду цією телерадіоорганізацією, а також винними посадовими особа­ми і громадянами. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди у грошовому вимірі визначається судом.

Закон України “Про авторське право і суміжні права” [38, с.64] від 23.12. 93р. в ст.44 передбачає право на відшкодування збитків, за­вданих порушенням авторського права і суміжних прав. Порушник ав­торського права і суміжних прав зобов’язаний відшкодувати особам, які мають авторське право і суміжні права, моральну шкоду в розмірі, що визначається судом.

Закон України “Про Державну податкову службу в Україні” [31, с.37] від 04.12.90 р. передбачає в ст.13, що збитки, завдані неправомір­ними діями службових осіб державних податкових інспекцій, підляга­ють відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету.

Закон України “Про запобіжне затримання особи” [39, С.346,347] від 29.07.94 р. закріплює право на відшкодування шкоди (ст. 10). Згідно

з цією статтею, затримана особа, вина котрої у готуванні або вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 2 цього Закону, не була доведена, має право на відшкодування в повному обсязі завданої їй ма­теріальної та моральної шкоди згідно з чинним законодавством.

Закон України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої гро­мадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слід­ства, прокуратури і суду” [41, с.1] від 01.12.94 р. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, попередньо­го слідства, прокуратури й суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв’язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення чи позбавлення можливос­тей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин із оточуючи­ми людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Закон України “Про режим іноземного інвестування” [45, с.80] від 19.03.96р. у ст.10 передбачає компенсацію і відшкодування збитків іноземним інвесторам. Іноземні інвестори мають право на відшкодуван­ня збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм унаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодав­ством обов’язків щодо іноземного інвестора або підприємства з інозем­ними інвестиціями, відповідно до законодавства України.

Закон України “Про звернення громадян” [47, с.256] від 02.10.96

р. гарантує право на відшкодування громадянину моральної шкоди у ви­падку порушення при розгляді його скарги вимог цього Закону (ст.25). Громадянину на його вимогу і в порядку, встановленому законодав­ством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправо­мірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (немайнових) збитків у гро­шовому виразі визначається судом.

Закон України “Про державну підтримку засобів масової інфор­мації та соціальний захист журналістів” [48, с.842] від 23.09.97р. в ст.17 передбачає відповідальність за посягання на життя і здоров’я жур­наліста, інші дії проти нього та відповідальність журналіста за заподі­яну ним моральну (немайнову) шкоду.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про державне мито” [76,

с. 113] від 21.01.93 р. (в ст.4) встановлює пільги щодо сплати державно­го мита. Від сплати державного мита звільняються позивачі у справах про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених п.п.2, 4, 6, 10 вищезгаданої статті.

“Правила відшкодування власником підприємства, установи і ор­ганізації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної праців­никові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудо­вих обов'язків” [48, с.844] від 23.06.93 р. передбачають відповідальність власника підприємства, установи і організації або уповноваженого ним органу за моральну шкоду, заподіяну потерпілому внаслідок фізичного чи психічного впливу небезпечних або шкідливих умов праці.

“Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників” [48, с. 844] від 19.03.94 р. встанов­лює у п.18, що контракт повинен передбачати зобов’язання роботодавця щодо компенсації моральної та матеріальної шкоди, заподіяної у разі дострокового розірвання контракту.

“Порядок проведення службового розслідування” [48, с.845] від 4.03.95р. Відповідно до цього Порядку, стосовно державних службовців може бути проведено службове розслідування у разі невиконання ними службових обов’язків, що призвело до людських жертв або заподіяло значну матеріальну чи моральну шкоду громадянинові, державі, підпри­ємству, установі, організації чи об’єднанню громадян (п.1).

Положення про застосування Закону України “Про порядок від­шкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями ор­ганів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” [48, с.845] від 04.03.96р. П.17 Положення передбачає, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, попере­днього слідства, прокуратури і суду завдали громадянинові моральної втрати, призвели до порушення його нормальних життєвих зв’язків і ви­магають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Право на відшкодування моральної шкоди регламентовано також і постановами Пленуму Верховного Суду України. Існують, однак, різні точки зору щодо їх легітимності та правового статусу. Одні вчені вва­жають, що вказані постанови не належать до джерел права, оскільки не створюють норм права, а лише тлумачать діючі закони [114; 161]. Інші ж науковці розглядають їх як джерела права, оскільки в них тлумачення закону носить офіційний і обов’язковий характер і вони є складовою частиною роз’яснюваної правової норми [146; 173]. Проте всі автори сходяться в одному: постанови Пленуму Верховного Суду слід розгля­дати як акти тлумачення законодавства.

Об’єктивна необхідність у тлумаченні юридичних норм зумовлюєть­ся насамперед тим, що останні формуються, виражаються за допомогою загальних, абстрактних понять, а також полісемічних, багатозначних термінів, котрі можуть розумітися різними суб’єктами за різних умов досить неоднозначно [203, с.121].

За будь-яких умов офіційне тлумачення має специфічне функціо­нальне призначення і відіграє істотну роль у механізмі правового регу­лювання суспільних відносин. Інтерпретаційні акти (акти тлумачення) є самостійним різновидом правових актів, відмінним від нормативних та індивідуальних правових актів. Водночас слід погодитись із позицією професора П.О. Недбайла в тому, що інтерпретаційні акти не можна роз­глядати як засоби безпосереднього нормативно-правового регулюван­ня, адже згадані акти виконують у цьому процесі допоміжну, вторинну, опосередковану роль, оскільки не містять норм права і не породжують конкретних правовідносин. Вони є юридичними засобами правильного та ефективного застосування юридичних норм [166, с.488].

Практика та й, мабуть, сама ідея офіційного тлумачення мають зна­чні особливості, пов’язані саме з нормативним характером інтерпрета- ційно-правових актів. Останні не можуть підміняти нормативно-правові акти, котрі і є предметом тлумачення. На думку професора В. Шаповала, офіційне тлумачення за своєю суттю не має самостійного практичного значення. Реально воно є авторитетним лише у зв’язку з реалізацією правових норм, зміст яких з’ясовувався і роз’яснювався у відповідний спосіб [270, с.55].

На підставі аналізу різних наукових позицій стосовно даної пробле­ми можна стверджувати, що акти тлумачення є частиною законодавства. Будучи структурно самостійними в аспекті загальної характеристики правової системи, інтерпретаційні акти є функціонально субординова- ними щодо відповідних нормативно-правових актів.

Залишається висвітлити питання суб’єктів права на офіційне тлу­мачення, а отже, легітимність права на офіційне тлумачення Пленуму Верховного Суду України. Так, згідно із ст.150 Конституції України, право на офіційне тлумачення Конституції та законів України належить до виключної юрисдикції Конституційного Суду України. Тобто Кон­ституційний Суд України набув статусу єдиного органу, що має право офіційного тлумачення, лише із прийняттям Конституції. Отже, можна зробити висновок, що до набуття чинності Конституцією Пленум Вер­ховного Суду був вправі здійснювати таке тлумачення. Постанови Пле­нуму Верховного Суду, прийняті після набуття чинності Конституцією, втрачають легітимність у частині офіційного тлумачення нормативно- правових актів.

З іншого боку, п.1 розділу XV “Перехідні положення” вказує, що за­кони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Консти­туцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України. Вимоги цього положення поширюються і на постанови Пленуму Верхо­вного Суду України.

Вищезазначене дає можливість зробити наступні висновки:

1. постанови Пленуму Верховного Суду України є актами тлума­чення, чи інтерпретаційно-правовими актами, котрі є частиною законодавства. Однак інтерпретаційні акти не можна розглядати як засоби безпосереднього нормативно-правового регулювання, оскільки вони виконують у ньому допоміжну роль. Такі акти не містять норм права і не породжують конкретних правовідносин. Вони є юридичними засобами правильного та ефективного засто­сування правових норм;

2. легітимними, в частині тлумачення нормативно-правових актів, є лише ті постанови Пленуму Верховного Суду України, які були прийняті до набуття чинності Конституцією України;

3. постанови Пленуму Верховного Суду України, прийняті до вступу в законну силу Конституції, є чинними у частині, котра не супер­ечить Конституції України.

Отже, з огляду на наведене, можна перейти до аналізу постанов Пленуму Верховного Суду України, які роз’яснюють особливості засто­сування права людини на відшкодування моральної шкоди. Серед них можна виділити, зокрема, постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни:

- “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, які пе­редбачають права потерпілих від злочинів” від 22 грудня 1978р. №8 зі змінами та доповненнями [91, С.252-256];

- “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій” від 28 вересня 1990р. №7 зі змінами та доповненнями [92, С.37-45];

- «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (не- майнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. зі змінами та доповнення­ми від 25 травня 2001 року №5 [49, с.1];

- “Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” від 12 квітня 1996р. №5 [190, С.102-115];

- “Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого само­врядування, їх посадових і службових осіб в сфері управлінської діяльності, які порушують права і свободи громадян”, від 3 грудня 1998р. №13.

Як засвідчив аналіз законодавчої бази, право людини на відшко­дування моральної шкоди отримало широке нормативне закріплення. Проте жоден із законодавчих актів не дає загального визначення мо­ральної шкоди, а лише розкриває його зміст стосовно регульованих ним конкретних правовідносин. Загальне визначення поняття мораль­ної шкоди, що може бути застосоване у випадку порушення будь-яких прав громадян, подає лише Постанова Пленуму Верховного Суду Укра­їни «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», котра визначає моральну шкоду як втрати не­майнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі діями або бездіяльністю інших осіб.

Дана постанова роз’яснює також і зміст поняття “втрати немай- нового характеру” (тобто зміст моральної шкоди, якщо виходити з вищенаведеного визначення). Ці втрати (моральна шкода) можуть по­лягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової ре­путації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, нада­них споживачам, інших цивільних прав, у переживаннях у зв’язку з не­законним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громад­ського життя, порушенні стосунків із оточуючими людьми та інш.

Пов’язавши вищенаведене визначення поняття моральної шкоди із розумінням його змісту, отримаємо дуже цікаву ситуацію. Для цього у визначення моральної шкоди замість поняття “втрати немайнового ха­рактеру” просто підставимо одне з вищеперелічених явищ, у котрих мо­жуть проявлятися ці втрати. У такому випадку під моральною шкодою слід розуміти (наприклад) переживання у зв'язку з ушкодженням здо­ров'я внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негатив­них явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі діями або бездіяль­ністю інших осіб. Отже, моральною шкодою є переживання внаслідок страждань. Але це вже вторинна моральна шкода - безпосередньою ж моральною шкодою є самі страждання чи інші негативні психічні ре­акції або стани. Тому використання терміну “втрати немайнового ха­рактеру” видається зайвим, з огляду на те, що його зміст охоплюється поняттям моральних чи фізичних страждань.

Наведене визначення не є бездоганним і через те, що в ньому по­няття «моральні страждання» відокремлюється від поняття «фізичні страждання». І якщо з тим, що моральна шкода може виникати внаслі­док фізичних страждань ще можна погодитися, то твердження, нібито вона може бути спричинена моральними стражданнями, тобто пору­шенням психічної рівноваги людини, викликає сумнів. Адже «моральні страждання і є моральною шкодою, її проявом» [48, с.823].

Отже, застосування терміну “втрати немайнового характеру” не вно­сить ясності в аналізоване питання, а навпаки - ще більш утруднює і заплутує його. Це добре видно і на наступному прикладі. Так, підста­вивши у аналізоване визначення замість поняття “втрати немайнового характеру” вираз «приниження честі, гідності, престижу або ділової репутації, порушення права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав», отримаємо, що мо­ральна шкода - це приниження честі, гідності, престижу або ділової репутації, порушення права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав унаслідок моральних чи фізичних страждань. Тобто у такому випадку вказані порушення прав слід розуміти як наслідок страждань, що також викликає справедливі заперечення. Крім того, вже у другій частині визначення вказано, що такі порушення є наслідком діянь інших осіб.

Наступним проблемним питанням, яке виникає при аналізі даної дефініції, є неможливість її застосування щодо юридичної особи, хоча саме визначення таку можливість передбачає. Зауважимо, що право юридичної особи на компенсацію моральної шкоди має певні відміннос­ті від аналогічного права особи фізичної, що слід пов’язувати з об'єк­тивною неможливістю юридичної особи відчувати фізичні чи психіч­ні страждання через відсутність у останньої нервової системи. Такі відмінності не залишилися поза увагою і знайшли своє вирішення у Роз’ясненні Вищого Арбітражного Суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням мораль­ної шкоди» від 29 лютого 1996 р. №02-5/96. Згідно з цим роз’ясненням, моральною шкодою визнається шкода, заподіяна юридичній особі по­рушенням її законних немайнових прав.

Однак наведений тут аналіз не міг би вважатися повним без розгляду ще одного проблемного і чи не найбільш гострого питання: аналізована Постанова обмежила сферу дії законів і нормативно-правових актів України про компенсацію моральної шкоди. Зокрема п.2 Постанови вка­зує, що спори про відшкодування моральної шкоди розглядаються у ви­падках, коли право на відшкодування передбачене спеціальним законо­давством. Дана точка зору заслуговує на увагу з наступних міркувань:

- по-перше, акцентуючи увагу на компенсації моральної шкоди в окремих правовідносинах, законодавець не забороняв її компенсацію в інших випадках;

- по-друге, положення ЦК допускають позадоговірну відповідаль­ність за заподіяння моральної (немайнової) шкоди. Даний вид відпо­відальності передбачає, що майже будь-яке заподіяння шкоди тягне обов’язок її компенсації. Саме тому цивільне законодавство, на відміну від кримінального чи адміністративного, не містить переліку дій, котрі визнаються протиправними. За загальним правилом (правила системи генерального делікту), у таких ситуаціях достатньо лише генеральної, універсальної для кожного випадку норми ЦК.

Постанова ж запроваджує не характерний для вітчизняного права принцип сингулярного (одиничного) делікту. Згідно з цим принципом, законодавство повинно містити вичерпний перелік складів правопору­шень, що визначають протиправність діяння. За такої системи потерпі­лий повинен підвести свою вимогу під чітко визначений законодавстом склад правопорушення, інакше його вимога залишиться без правового захисту [9, с.43];

- по-третє, зміст інституту компенсації моральної шкоди полягає в повному відшкодуванні, а не у відшкодуванні в окремих випадках, пе­редбачених спеціальним законодавством, оскільки відповідні норми ЦК є нормами загальної дії. Дана обставина пояснюється тим, що немож­ливо передбачити у тексті припису всі життєві ситуації, в котрих може настати моральна шкода [173, с.28].

Враховуючи різноманітність існуючих суспільних відносин, закон не перелічує абсолютно всіх випадків, коли потерпілому надавалося б право на компенсацію моральної шкоди. Таке право не може залежати від того, яким саме правопорушенням заподіяна моральна шкода і чи за­значені конкретні обставини у тому чи іншому нормативному акті [274, с.24]. Тому слід визнати, що моральна шкода повинна відшкодовуватися за правилами загальної норми [95, с.884].

Вказана тенденція дедалі частіше простежується в окремих судових рішеннях та узагальненнях практики. Суди дедалі частіше виносять рі­шення про компенсацію моральної шкоди навіть у тих випадках, коли це право не передбачене законодавством. Подібна позиція висловлена й колегією у цивільних справах Верховного Суду України [274, с.24] та відстоюється у науковій літературі [95, с.644].

Правильно стверджується, що немає необхідності вносити окремі норми в ті чи інші конкретні закони. Доцільно і важливо застосовува­ти одну загальну, генеральну норму про компенсацію моральної шкоди, передбачену Цивільним кодексом України у всіх випадках заподіяння [135, с.38].

Пропонуються, однак, і інші шляхи вирішення даного питання. Так, О. Барабаш, С. Сиротенко [9, с.43] вважають більш правильним запро­вадження в Україні системи змішаного делікту, яка поєднувала б еле­менти як генерального, так і сингулярного деліктів. Елементи сингуляр­ного делікту будуть проявлятися в існуванні норми Цивільного кодексу, котра передбачала б певний перелік діянь, що із загальноправових мір­кувань, беззаперечно, тягнуть за собою моральну шкоду. Фактично в да­них випадках наявність моральної шкоди буде презюмуватися. Стосов­но будь-яких інших дій законодавство повинно містити універсальну норму, котра надавала б принципову можливість компенсації моральної шкоди і в інших випадках. У цій нормі слід відобразити критерії такого порушеного інтересу потерпілого, котрий свідчив би про обов’язковість компенсації у кожному конкретному випадку.

Крім того, враховуючи недостатню юридичну освіченість населен­ня, можна припустити, що в багатьох випадках правопорушник уникає відповідальності за заподіяння моральної шкоди лише тому, що потер­пілий не в стані кваліфікувати випадок як правопорушення і не подає відповідного позову [289, С.18-19]. Ситуація ще більш ускладнюється великою кількістю нормативних актів, які передбачають право на ком­пенсацію моральної шкоди, унаслідок чого людина іноді може просто не знати про існування відповідного правоположення. У зв’язку з цим, слід також додати, що немає вичерпного переліку випадків нормативної регламентації права на компенсацію моральної шкоди, що суттєво зни­жує ефективність його реалізації.

Враховуючи перелічені обставини, що обгрунтовують безпідстав­ність застосування у Постанові спеціально-дозволенного принципу, слід згадати ст.55 Конституції України, котра передбачає право захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими незабороненими засобами (загальнодозволенний принцип). А цінність права людини на компенсацію моральної шкоди якраз і полягає у тому, що воно є ефективним засобом захисту прав і свобод людини від таких порушень і посягань. Оскільки Конституція України є актом найвищої юридичної сили, а також прямої дії, це дає можливість застосування загальнодозволенного принципу до права людини на компенсацію мо­ральної шкоди.

Право на компенсацію моральної шкоди посіло гідне місце у зако­нодавстві України. Однак проблема компенсації моральної шкоди і досі залишається актуальною та спірною. Поряд із відносною уніфікацією точок зору щодо самої можливості компенсації моральної шкоди чітко простежується диференціація поглядів на проблему за галузями права. Можна сказати, що проблема права людини на компенсацію моральної шкоди розглядається у таких напрямках:

- право на компенсацію моральної шкоди у конституційному пра­ві. Вище був зроблений короткий аналіз конституційних положень стосовно розглядуваного питання. Його регулюють також поло­ження законів “Про Президента України”, “Про статус народного депутата України”, “Про статус суддів”;

- право на компенсацію моральної шкоди у цивілістичному аспекті. Найбільш глибоко це питання висвітлене у працях таких учених- правників, як А.М. Ерделевський [278-289], А.І. Загорулько [87], М.С. Малеїн [133-137], М.М. Малеїна [138;139], Н.С. Шимон [273­275], а також інших авторів;

- право на компенсацію моральної шкоди у трудових правовідно­синах. Цього питання торкаються В. Глянцев [54], М. Невалінний [164-165], В. Плаксін [178] та інші;

- право на компенсацію моральної шкоди у кримінальному процесі як невід’ємне право потерпілого. За необхідність реалізації права на компенсацію моральної шкоди у кримінальному процесі, зокре­ма, виступають М.І. Гошовський [58], Л. Ільковець [98], О. Кучин- ська [58;98], В.Т. Нор [170], В.Я. Понарін [185;186], інші автори;

- право на компенсацію моральної шкоди як інститут міжнародно­го права. Слід відмітити, що велика кількість законодавчих актів породжує колізії в їх застосуванні, що не може не торкатися прав людини. З цієї точки зору, видається можливим звернення до прак­тики міжнародних правозахисних організацій, зокрема, Європей­ського суду з прав людини, щодо захисту права людини на компен­сацію моральної шкоди.

Охарактеризований вище стан справ дає підстави говорити про необхідність оновленого підходу до права людини на компенсацію мо­ральної шкоди. Застосування загальнотеоретичного підходу до вказаної проблеми дає можливість узагальнення досвіду, нагромадженого галу­зевими напрямками дослідження, а також практики застосування вказа­ного права. Це сприяє налагодженню консенсусу між представниками вищевказаних напрямків, що, безперечно, матиме позитивний вплив і на подальше практичне застосування права людини на компенсацію мо­ральної шкоди.

3.2.