Право людини на компенсацію моральної шкоди у радян­ський період

Після соціалістичної революції 1917 р. ментальність суспільства іс­тотно змінилась, відповідно змінилось і його ставлення до права, зо­крема, до проблеми компенсації моральної шкоди.

Уже у 20-ті роки, після прийняття Цивільного кодексу 1922 р., росій­ський юрист А. Зейц писав про інститут компенсації моральної шкоди як такий, що є притаманним лише буржуазному праву, наголошуючи на неприпустимості його застосування у радянському суспільстві. Одним із заперечень проти такого застосування було те, що “переведення мораль­ної шкоди у грошову форму є результатом прояву буржуазного духу, який оцінює все грошима, який все вважає продажним” [93, с.1465].

Судова практика, відповідно до пануючої тоді докрини, також від­значалася стабільністю з цього питання. Суди відмовляли у позовах про компенсацію моральної шкоди у грошовій формі. Для прикладу, 1923 р. Харківський губернський суд скасував рішення одного з народних судів, котрим було задоволено позов про компенсацію за безчестя. Рішення мо­тивувалося тим, що “у радянській державі людська гідність може охоро­нятись лише нормами кримінального права, а не цивільного законодав­ства. У радянській державі, на противагу капіталістичному ладу, особа є вищою від того, щоб її гідність можна було оплачувати” [16, с.27].

Верховний Суд УРСР визначив також, що хоча здоров’я й цілісність організму людини і є благами, котрі охороняються радянським правом, однак тілесне ушкодження може бути підставою для цивільно-право­вих майнових претензій лише тоді, коли таке ушкодження спричинило майнову шкоду для потерпілого, тобто викликало витрати чи зменшило зарплатню або ж інший дохід потерпілого [16, с.27].

Слід зауважити, що позитивні оцінки з цього приводу висловлю­вались у радянській літературі головно до початку 30-х років.

Б. Утевський виходив із того, що моральна шкода, заподіяна злочи­ном, часто більш відчутна для потерпілого, аніж шкода майнова. Іноді злочин, який не завдає потерпілому ніякої майнової шкоди, “калічить усе його життя” і приносить тяжкі моральні страждання, котрі нічим не компенсуються. Вчений визнавав, що моральна шкода, котра полягає у моральному чи фізичному стражданні, не може бути поновлена у гро­шовій формі. Однак це не означає, що вона не може бути компенсована в інший спосіб. Це може бути і грошова компенсація, розмір котрої пови­нен визначатися в кожному конкретному випадку не за принципом екві­валентності, а виходячи з індивідуальних особливостей кожної справи, зі ступеня й характеру моральної шкоди, майнового стану потерпілого і заподіювача. Таке вирішення проблеми не суперечило б законодавству і правосвідомості, оскільки грошова компенсація моральної шкоди не ви­ключала застосування до заподіювача кримінального покарання і тому не могла розглядатися як можливість “відкупитись” від останнього.

Підтримка права на компенсацію моральної шкоди була висловлена І.

Ще одна пропозиція з приводу законодавчого закріплення права на компенсацію моральної шкоди була висловлена М.М. Агарковим на по­чатку 40-х років. Відстоюючи необхідність введення у радянське право інституту компенсації немайнової шкоди, автор обгрунтовував свою дум­ку тим, що у випадку коли людина зазнає певних страждань, для того, аби отримувати від життя задоволення, наближене до того, яке отримує нормальна людина, їй необхідні додаткові витрати. Ці додаткові витрати не усунуть існуючих страждань, але допоможуть їх зменшити. Додаткова компенсація за таку шкоду звільнила б потерпілого від цих витрат, пере­кладаючи їх на винну особу [2, с.140]. М.М. Агарков також зазначав, що у літературі питання про компенсацію моральної шкоди та аналіз даної проблеми часто підміняли “фразеологічними вправами”, котрі просто відштовхували тих, хто хотів би знайти правильне рішення.

Однак після “повної перемоги соціалізму в СРСР” дискусії щодо пи­тання компенсації моральної шкоди припинились по собі. Як зазначає А.М. Ерделевський [287, с.71], в результаті відповідної пропаганди у суспільній правосвідомості уявлення про недопустимість оцінки і ком­пенсації моральної шкоди в майновій формі закріпились настільки, що повідомлення про випадки присудження грошової компенсації за запо­діяння фізичних чи моральних страждань, які з’являлися в пресі у до­волі гротескному вигляді, сприймались радше як курйози, чужі соціа­лістичному правовому регулюванню.

Якщо в 20-ті роки противники права на компенсацію моральної шко­ди могли посилатись на те, що останнє можливе лише в буржуазних країнах, то у юридичній літературі наступних періодів панувала док­трина, про те, що у соціалістичному суспільстві не можна життя, здоров’я і честь людини переводити у гроші. Є.А. Флейшиц, зокрема, вказував, що майнове відшкодування немайнової шкоди становить пе­реведення у грошову форму таких благ, як життя, здоров’я, честь, творчі досягнення. А це, на його думку, є несумісним із основними поглядами радянського соціалістичного суспільства, з високою повагою до люд­ської особистості [260, c.10].

С.А. Александров наголошував на тому, що введення деякого мате­ріального еквіваленту заподіяним моральним втратам є рівносильним запровадженню норми про купівлю й продаж честі, що фактично при­зведе не до поновлення нормального стану суб’єкта, а до повторного ущемлення моральних начал вже з боку офіційних органів. В підсумку буде заподіяне подвійне страждання [3, с.22].

Г.К. Матвєєв також пітримував тезу про те, що радянське законодав­ство не визнає майнової оцінки особистих немайнових прав і не перед­бачає права на компенсацію моральної шкоди. На його думку, соціаліс­тичне суспільство забезпечувало всебічний розвиток людської особис­тості і всемірно задовольняло духовні й політичні інтереси громадян [143, c.21].

Слід зазначити, що вказане доктринальне положення, спрямоване проти компенсації моральної шкоди, було типовим прикладом тоталь­ної ідеологізації права і нехтування захистом інтересів особи. Про це свідчить той факт, що інші соціалістичні країни Східної Європи зберегли у своєму законодавстві норми про компенсацію моральної шкоди. Так, наприклад, пар. 355 Цивільного кодексу Чехословацької Республіки 1950р. передбачав, крім відшкодування втраченого заробітку й витрат, також і “відповідну компенсацію за пережиті фізичні страждання і ком­пенсацію за спотворення, яке перешкоджає потерпілому влаштуватись у житті”. Відповідно до Закону Чехословацької Соціалістичної Респу­бліки “Про компенсації при каліцтвах і професійних захворюван­нях” від 21грудня 1961р., підприємство зобов’язане “надати робітнику відповідну одноразову компенсацію за каліцтво, а саме за погіршення можливостей знаходження для нього суспільного застосування і за біль, що виник у результаті цього” [133, с.18].

Положення ст. 444 Цивільного кодексу Польської Народної Респу­бліки 1964р. передбачали виплату потерпілому відповідної ренти (тоб­то періодичних платежів) особою, що зобов’язана була відшкодувати шкоду, якщо потерпілий повністю чи частково втратив працездатність. Відповідні виплати були передбачені у разі збільшення потреб потерпі­лого або зменшення можливості досягти успіху в майбутньому.

Пар.354 Цивільного кодексу Угорської Народної Республіки пе­редбачав право на відповідну компенсацію особі у тому випадку, коли заподіяння шкоди тривалий час чи суттєво утруднює участь потерпілого в суспільному житті або ж іншим способом погіршує його життя. Відо­мий угорський правознавець Ференс Петерка, маючи на увазі цю норму Цивільного кодексу, відзначав, що можливість встановлення наявності немайнової шкоди закон обумовлював і тим, що викликаний таким чи­ном стан тривалий час чи суттєво утруднює участь в суспільному житті особи, котрій заподіяно шкоду, чи іншим способом погіршує її життя. В силу цієї умови немайнова шкода, в залежності від її природи, може бути триваючою і мати для потерпілого серйозні наслідки [297, с.160].

Пар. 338 Цивільного кодексу Німецької Демократичної Республі­ки передбачав право на компенсацію моральної шкоди, якщо потерпі­лий внаслідок ушкодження здоров’я не міг жити повноцінним життям, коли його самопочуття значно і на довгий час погіршувалось.

Допускалась компенсація моральної шкоди і за Законом Болгарії “Про зобов’язання й договори” від 1950р. [172, с.152].

Слід також зазначити, що практика СРСР в певних випадках також ішла шляхом розгляду позовів про компенсацію моральної шкоди. Що­правда, підхід до цього питання був своєрідним. Наприклад, у тих ви­падках коли радянським громадянам за кордоном заподіювалось будь- яке ушкодження здоров’я, то згідно з законодавством країни, де мав місце делікт і було подано позов, їм відшкодовувалися всі види шкоди, в тому числі і моральна, які підлягали відшкодуванню стосовно громадян іноземних держав.

У тих же випадках, коли шкода, у тому числі моральна, заподіюва­лась іноземцям на території Радянського Союзу, претензії потерпілих про компенсацію немайнової шкоди не підлягали задоволенню, оскіль­ки на них розповсюджувались закони і правила, які діяли в СРСР, зокре­ма норми цивільного права, котрі передбачали відшкодування виключ­но матеріальної шкоди.

Крім названих вище випадків безпосереднього визнання і компен­сації моральної шкоди, можна відмітити низку норм права, де так чи інакше моральна шкода отримувала майнову оцінку. Про такі випад­ки писав М.С. Малеїн. Так, інститут особистого страхування допускав “оцінку в грошах” життя і здоров’я радянських громадян. В дійсності ж ні при особистому страхуванні, ні при компенсації моральної шкоди жодна грошова оцінка життя і здоров’я не проводилася.

Не викликало заперечень і правило, згідно з яким убивця спадко­ємця не спадкував після вбитого. В даному випадку правові наслідки для заподіювача смерті виходили за рамки звичних: крім кримінальної відповідальності за вбивство і цивільної відповідальності за заподіяння смерті, він був позбавлений також і права спадкування. Моральний мо­мент тягнув за собою майнові наслідки.

Згідно зі ст. 190 Цивільного кодексу, суд був управі зменшити роз­мір неустойки, якщо вона була надмірно великою порівняно з дійсними збитками кредитора. Суд брав до уваги “не тільки майновий, але й будь- який інший інтерес кредитора, котрий заслуговував на увагу. І в цьому випадку закон допускав певну майнову оцінку немайнових факторів” [133, с.19].

Далі, відомий радянський науковець Ю.П. Явич теж зазначав, що радянському праву відомі норми, які так чи інакше спрямовані на ком­пенсацію моральної шкоди. Так, згідно з п.18 Правил відшкодування підприємствами, установами, організаціями шкоди, що заподіяна робіт­никам і службовцям ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ними трудових обов’язків, 1961 р., у випадках коли подальше залучення потерпілого до попередньої роботи неможливе внаслідок ушкодження здоров’я, адміністрація на прохання потерпілого зобов’язана забезпечи­ти за рахунок підприємства (установи, організації) його навчання новій професії. Виконання цього обов’язку було одним із засобів компенсації моральної шкоди, оскільки відсутність можливості виконувати попе­редню роботу у зв’язку з погіршенням здоров’я заподіювала не тільки матеріальну, але й моральну шкоду [293, с.43]. Х. Назаров висловився у досить абстрактній формі за те, щоб передбачити у законі сплату вина­городи в тих випадках, коли в результаті виробничої травми людина не втрачає працездатності, але відчуває моральні страждання [157, c.3].

Крім того, п. 10 Правил передбачав, що у випадку смерті робітника чи службовця право на компенсацію шкоди мають непрацездатні особи, які перебували на утриманні потерпілого або ж не знаходились на його утриманні, але мали на час його смерті таке право. Таким чином, непра­цездатні особи, у котрих право на відшкодування шкоди виникало після смерті годувальника, відповідного відшкодування отримати на могли. Вважалося, що у таких випадках заподіяння смерті викликало виключ­но моральну шкоду; наступна майнова шкода до уваги не бралася.

Аналогічне правило містилося і у ст. 460 Цивільного кодексу УРСР, хоча тут же надавалось юридичного значення майновій шкоді, завданій дитині, котра народилася після смерті батька.

У п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР “Про судову прак­тику за позовами про відшкодування шкоди” від 23 жовтня 1963 р. (з до­повненнями і змінами від 30 березня 1973 р.) вказується, що коли за ви­сновком медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) потерпілий потре­бує спеціальних засобів пересування, суд вправі зобов’язати відповідача відшкодувати потерпілому витрати на купівлю мотоколяски. Як зазначає М.Я. Шимінова, у даному випадку майнова шкода відшкодовувалась по­терпілому у вигляді пенсії, компенсації втраченого заробітку, витрат на ліки й посилене харчування. Використання ж мотоколяски розширювало для потерпілого можливості спілкування з оточуючими, певним чином згладжувало заподіяну йому моральну шкоду. Однак трапляються випад­ки, коли в результаті заподіяного каліцтва потерпілий не в стані корис­туватися мотоколяскою. В подібних обставинах ні закон, ні Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР “Про судову практику за позовами про відшкодування шкоди” від 23 жовтня 1963 р., не залишають можливостей для відшкодування потерпілому немайнової шкоди. Було б справедливо, вказує автор, передбачити в законі для подібних випадків право на від­шкодування моральної шкоди в іншій формі [272, с.50].

Слід особливо підкреслити, що згадка про моральну шкоду містила­ся і в ст. 24 Основ кримінального судочинства СРСР і союзних респу­блік: “Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду”. Однак знову-таки права на компенсацію моральної шкоди при цьому передбачено не було.

У правовій літературі по різному тлумачилось поняття моральної шкоди. Так, проф. М.А. Чельцов під моральною шкодою розумів горе, викликане вбивством близької людини [265, с.4]. Р.Д. Рахунов моральну шкоду розумів як дискредитацію потерпілого, образу його честі й гід­ності [208, с.37].

Широкого розповсюдження набула точка зору, згідно з якою зміс­товною ознакою моральної шкоди визнавалося заподіяння моральних страждань унаслідок злочину. Такі страждання могли мати місце в ре­зультаті образи особи, приниження її гідності, дискредитації, замаху на життя і здоров’я людини чи її майнові права. Під моральною шкодою розумілося порушення психічного стану людини, викликане злочинним посяганням на охоронювані законом її суб’єктивні права й інтереси, а також інші блага, в результаті чого цій особі заподіювались моральні страждання. Моральна шкода розглядалась як така, що супроводжува­ла будь-який злочин [83, с.8].

Інші автори вважали, що заподіяння моральної шкоди означає таке порушення суб’єктивних прав громадянина, котре ображає його честь, принижує його гідність в очах інших людей, дискредитує його і, у зв’яз- ку з цим, завдає йому моральних страждань. Отже, моральна шкода не є явищем, яке супроводжує кожен злочин, а становить лише такий резуль­тат посягання на честь та гідність особи, який сам по собі утворює один із необхідних елементів складу злочину, передбаченого кримінальним законом [217, c.57]. Тобто під моральною шкодою розуміли результат посягання на особу, її честь і гідність, котрий полягає у заподіянні мо­ральних страждань і утворює один із елементів складу злочину [112, с.7]. Звичайно моральна шкода завдається такими злочинами, як наклеп (ст.130 КК), образа (ст.131), завідомо неправдивий донос (ст.180), по­гроза вбивством, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень чи знищення майна шляхом підпалу (ст.207), згвалтування (ст.117) [216, с.10].

Однак у літературі того часу ми не знаходимо жодних пропозицій щодо компенсації моральної шкоди. Зазначалося лише, що остання може бути предметом цивільно-правового позову лише у тому випадку, коли можна визначити її матеріальний еквівалент [185, с.9].

Лише у 70 - 80-х роках питання про компенсацію моральної шкоди знову було підняте багатьма радянськими вченими-правниками. Головна заслуга належала М.С. Малеїну, який на основі аналізу даної проблеми зробив висновок про те, що аргументація, використана проти компен­сації моральної шкоди, була недостатньо переконливою. Встановлення відповідальності за заподіяння моральної шкоди, на його думку, могло викликати спір лише стосовно забезпечувальної, компенсаційної функ­ції [133, с.19].

М.С. Малеїн виходив із того, що моральна шкода виражається у по­рушенні психічного благополуччя, душевної рівноваги потерпілої осо­би. В результаті правопорушення потерпілий відчуває (зазнає, пере­живає) приниження, роздратування, гнів, сором, відчай, фізичний біль, власну меншовартість, дискомфортний стан. Це може бути пов’язано з можливим чи реальним погіршенням відносин на роботі, в сім’ї, з обме­женням вибору професії та іншими психічними переживаннями, котрі подекуди здатні призвести до нервових захворювань чи навіть суїциду. Згадані негативні явища можуть виражатися по-різному, залежно від ін­дивідуальних особливостей потерпілого, соціальної і моральної ціннос­ті для нього об’єкта посягання, інших факторів. Проте у всіх випадках моральна шкода є переживанням моральних страждань, приниженням, обмеженням свободи особи. Це - моральна шкода, котра не повинна за­лишатися поза сферою дії права.

Компенсація моральної шкоди тією чи іншою мірою повинна спри­яти згладжуванню негативних наслідків правопорушення. Вона являє собою можливість набути замість утраченого блага інше. Крім того, сам факт захисту законом гідності особи шляхом компенсації моральної шкоди справляє позитивний вплив на психічний стан потерпілого, по­кликаний утверджувати віру у справедливість. І навпаки, коли право за­лишає без захисту моральні переживання людини, це додатково травмує психіку потерпілого, підштовхуючи його до стану безвиході, безправ’я, несвободи.

М.С. Малеїн особливо наголошував на тому, що при компенсації моральної шкоди мова не йде про еквівалентне відшкодування, як це має місце при відшкодуванні майнової шкоди. В даному випадку таке відшкодування мало б виконувати функції компенсації, котра б згла­джувала моральні переживання потерпілого, полегшувала б його ста­новище [135, С.33-34].

Позицію М.С. Малеїна підтримала також А.М. Бєлякова, відзначаю­чи, що моральна шкода виражається не тільки у переживаннях і страж­даннях, але також і в обмеженні можливостей особи брати активну участь у житті: вільно пересуватися через ампутацію ніг, бачити й чути при втраті зору і слуху. І коли неможливо оцінити у грошах душевні страждання, то допустимим було б стягнення із заподіювача шкоди ко­штів з метою полегшити життя потерпілого, використовуючи гроші [17, с.10].

М.Я. Шимінова, загалом підтримуючи ідею компенсації моральної шкоди, виключала, однак, можливість такої компенсації, якщо поруше­но честь і гідність особи. На її думку, компенсація могла мати місце лише в тих випадках, коли ушкоджено здоров’я громадянина і це тягне для потерпілого тривалі страждання і значні втрати (наприклад, утрата зору). В таких випадках потрібно ставити питання про компенсацію моральної шкоди [272, с. 49].

Найбільш широко й детально висвітлює питання компенсації мо­ральної шкоди С.Н. Братусь. Вчений запропонував запровадити майнову відповідальність за втрати, що їх зазнає людина внаслідок витрачання часу на безрезультатне очікування представників сторони, зобов’язаної провести роботи; внаслідок сильних виробничих шумів і вібрацій, які доносяться з майстерень, організованих всупереч вимогам санітарного контролю в підвалах житлових будинків, в магазинах, що знаходяться на перших поверхах; від парів, котрі потрапляють у квартиру через не­справність ізоляційних пристроїв тощо [23, с.202].

Ю.Х. Калмиков також наголошував на тому, що слідом за визнанням особистих немайнових відносин, не пов’язаних з майновими, предмет цивільно-правового регулювання можна було б розширити, забезпечив­ши охорону окремих особистих немайнових відносин шляхом не тільки морального, але й матеріального задоволення інтересів потерпілої осо­би [103, с.27].

На підставі аналізу вищевикладених принципів можна виділити на­ступні основні тези в обгрунтування доцільності компенсації мораль­ної шкоди:

- компенсація моральної шкоди є справедливою, оскільки немайнові права є найбільшим надбанням кожної людини;

- розширення сфери охоронюваних цивільним правом інтересів громадян та визнання складовою предмета цивільно-правового ре­гулювання і особистих немайнових, не пов’язаних із майновими відносин викликало необхідність допустити в тому числі майнову відповідальність за заподіяння моральної шкоди;

- діюче законодавство в деяких випадках пов’язувало майнові на­слідки з моральними факторами;

- компенсація моральної шкоди була передбачена законодавством інших соціалістичних країн;

- судова практика в СРСР в деяких випадках вже йшла шляхом задо­волення права на компенсацію моральної шкоди.

Однак до початку 90-х років право на компенсацію моральної шкоди не було законодавчо закріплене, що виключало можливість його прак­тичного застосування. Вперше право на компенсацію моральної шкоди набуло юридичного визнання в Законі СРСР “Про друковані та інші засоби масової інформації” від 12.06.1990 р., хоча зміст поняття мо­ральної шкоди в цьому акті не розкривався. Стаття 39 згаданого закону передбачала, що моральна шкода, заподіяна громадянину в результаті розповсюдження засобом масової інформації відомостей, котрі не від­повідають дійсності, ганьблять честь та гідність громадянина або запо­діяли йому іншу немайнову шкоду, відшкодовується за рішенням суду засобом масової інформації, а також винними посадовими особами і громадянами. Також передбачалося, що моральна шкода відшкодову­ється у грошовій формі, в розмірі, визначеному судом.

Істотний крок вперед у цьому напрямку було зроблено із прийняттям 31.05.1991 р. Основ цивільного законодавства СРСР і союзних рес­публік, котрим моральна шкода була визначена як “фізичні чи моральні страждання”. Основи значно розширили сферу захисту немайнових ін­тересів. Зокрема було передбачено відшкодування моральної шкоди, за­вданої приниженням честі й гідності громадянина, а також компенсацію громадянам і юридичним особам у разі, якщо розповсюджені відомості ганьбили їхню ділову репутацію. Закріплювалося право на відшкоду­вання моральної шкоди і у випадках заподіяння останньої громадянину неправомірними діями.

Вказані статті передбачали, що розмір компенсації моральної шкоди визначався судом. Разом з тим, у законодавстві СРСР мала місце спроба закріпити розміри штрафів за заподіяння моральних страждань. Так, на­приклад, згідно із Законом СРСР “Про захист честі і гідності президента СРСР” від 14.05.1990 р. за публічну образу Президента СРСР було перед­бачено штраф до 3 тис. руб. А за Законом СРСР “Про відповідальність за неповагу до суду” від 02.11.1989 р. встановлювався штраф, щоправда вже у розмірі до 300 рублів, за образу судді чи народного засідателя у зв’язку з їх діяльністю зі здійснення правосуддя. Однак, як випливає із цих законів, дані штрафи виступали карою, але не компенсацією, оскільки підлягали стягненню у бюджет, а не на користь потерпілих [172, с.157].

Аналіз перелічених вище законів, підзаконних актів СРСР, законів інших держав, а також праць учених, які вивчали проблему компенсації моральної шкоди, дає підстави зробити висновок про те, що теоретично можливі три варіанти вирішення цієї проблеми, а саме:

- повне заперечення права на компенсацію моральної шкоди;

- забезпечення права на компенсацію моральної шкоди лише у пе­редбачених законом випадках;

- забезпечення права на компенсацію моральної шкоди у всіх без ви­нятку випадках заподіяння моральних страждань.

Всі ці варіанти здобули як своїх прихильників, так і опонентів. Іс­торія розвитку права на компенсацію моральної шкоди «коливалась», немов маятник, від повного заперечення можливості здійснення такого права до його абсолютизації.